Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Енжі Собран
Заміж? Не піду!

Зміст книги: 50 розділів

Спочатку:
Пролог
73 дн. тому
Розділ 1
126 дн. тому
Розділ 2
126 дн. тому
Розділ 3
101 дн. тому
Розділ 4
101 дн. тому
Розділ 5
101 дн. тому
Розділ 6
101 дн. тому
Розділ 7
101 дн. тому
Розділ 8
101 дн. тому
Розділ 9
101 дн. тому
Розділ 10
101 дн. тому
Розділ 11
101 дн. тому
Розділ 12
101 дн. тому
Розділ 13
101 дн. тому
Розділ 14
101 дн. тому
Розділ 15
101 дн. тому
Розділ 16
101 дн. тому
Розділ 17
101 дн. тому
Розділ 18
101 дн. тому
Розділ 19
101 дн. тому
Розділ 20
101 дн. тому
Розділ 21
73 дн. тому
Розділ 22
73 дн. тому
Розділ 23
73 дн. тому
Розділ 24
73 дн. тому
Розділ 25
72 дн. тому
Розділ 26
72 дн. тому
Розділ 27
72 дн. тому
Розділ 28
66 дн. тому
Розділ 29
63 дн. тому
Розділ 30
63 дн. тому
Розділ 31
63 дн. тому
Розділ 32
62 дн. тому
Розділ 33
62 дн. тому
Розділ 34
62 дн. тому
Розділ 35
62 дн. тому
Розділ 36
62 дн. тому
Розділ 37
62 дн. тому
Розділ 38
62 дн. тому
Розділ 39
62 дн. тому
Розділ 40
62 дн. тому
Розділ 41
62 дн. тому
Розділ 42
62 дн. тому
Розділ 43
62 дн. тому
Розділ 44
62 дн. тому
Розділ 45
62 дн. тому
Розділ 46
62 дн. тому
Розділ 47
62 дн. тому
Розділ 48
62 дн. тому
Розділ 49
62 дн. тому

Тому, хто придумав правило ночувати з магіками, явно не доводилося робити цього у виділеній кімнатці одразу з двома. 

– Ммм... Пощастило, що у мене не ергон, – буркнула я, пропускаючи в кімнату своїх вихованців, що розмірами були як бичок з пінгвіном. 

Кімната і так була невеликою, як моя спальня у старій хрущовці. Але коли в неї протиснулись два магіка, простір стиснувся настільки, що я відчула себе замкненою в кам'яному склепі. Була у дитинстві така практика... Брр. Досі моторошно від витівки хлопців та страху, що я тоді натерпілася.

– Ви проходьте, сідайте. Будьте як вдома, але не забувайте, що в гостях, – посміхнулася, вимовляючи стандартну фразу.

Витягла з-під подушки свій звичний одяг для сну, вирушила в душ. Поки йшла, розмірковувала над тим, наскільки тато завжди виявлявся правий. Чомусь сьогодні стримувані спогади про великого та теплого, як плюшевий ведмедик, чоловіка, що завжди лагідно стискав мене у своїх руках, ринули нестримним потоком і я, стоячи під струменями гарячої води, безсоромно розревілася, упокорюючись з втратою.

В голові переміщалася все старе, минуле, вже давно забуте і нове, сьогоднішнє, ще не до кінця осмислене та пережите, і цю лавину я нічим не могла зупинити. Я, немов, бачила все з боку, як якийсь цікавий фільм.

 

– Таточку, ну от скажи, навіщо мені цей нудний етикет, якщо можна відразу в око? – запитувала дівчинка з двома кривими хвостиками, збитими колінами і відсутньою парочкою передніх зубів.

– Тому, що не завжди варто відразу в око, принцеса. А етикет.... Ця зброя, яке є у кожної вихованої людини. Ти збентежена, тобі сказали щось образливе, і ти не знаєш, що на це відповісти. Або зайшла в кімнату і над тобою все кепкують. Можна кинутися в бійку і задати всім доброго стусана, а можна сховатися за ввічливими словами і образити значно сильніше залишаючись при цьому спокійною та поважливою. Як думаєш, де у тебе більше шансів здобути перемогу?

Дівчинка морщить ніс, звично прикушує пасмо довгого чубчика, що падає на обличчя, і дивиться так серйозно і проникливо, ніби розуміючи щось таємне.

– Гаразд, вивчу я твій етикет. І всі ці нудні ложки.

 

– Тат, ну чому... він же мені так подобався? – крізь схлипи запитує дівчина-підліток, безсоромно витираючи ніс об шикарну сорочку чоловіка.

– Що ти з нею возишся? І не тримай її на колінах. Вона вже доросла, – перекриває її ридання голос матері.

І від цього грубого окрику ридання стають лише сильніше. Дівчинці вже чотирнадцять і вона вже давно переросла таткові коліна. Вона знає це, але не може відмовитися від заспокійливого батьківського тепла, від чарівного аромату кави, лимона та мигдалю, кутаючись в його любов, як у теплий флісовий плед.

– Дурненька моя маленька, – стирає сльози з її щік батько, – скільки ще раз буде розбиватися твоє серце, поки зміцніє та навчиться стійко переносити негаразди. Навіть я коли-небудь стану причиною твоїх сліз.

Остання фраза щось чіпляє. Ридання з приводу розчарування у першій симпатії відразу стихають. Дівчинка відсторонюється, щоб подивитися на нього:

– Ти? Таточку, ну ти ж ніколи не скривдиш мене! – заявляє  вона запально з усією переконаністю юного серця.

– Все може бути, принцеса. Все може бути. Але пам'ятай завжди, що я тебе люблю.

– До Луни і назад? – перепитує, посміхаючись і забуваючи про всі свої негаразди. Це їх пароль, запозичений з колись прочитаної на ніч казки*.

– Скоріш до самої Кассіопеї, – відповідає тато і починає звично лоскотати, а вона сміється та верещить, знаючи, що Кассіопея це найвіддаленіша зірка видима неозброєним оком.

 

За цими картинками селевим потоком хлинули самотність та спустошення, від яких так хочеться вити. Шмигнула носом, сповзаючи по стінці. Нестримну греблю спогадів не зупинити. Я ніби випустила джина з пляшки.

– Тихіше, ну ти чого? – раптом виявляється хтось поруч, підіймає, притискаючи до теплого тіла.

Притуляюся, радіючи такій підтримці. Інтуїтивно відчуваючи когось рідного та близького у своїх обіймах.

– Все ж добре? – запитує цей хтось, поступово повертаючи мою свідомість.

– Тата більше немає, – зривається з уст розпачливе і так хочеться запально викрикнути: «Вже ніколи нічого не буде добре!»

– Так он воно що, – шепоче все той же голос вкутуючи теплом, висмикуючи мене з похмурих роздумів. – Спаринг?

Хмикаю, моментально приходячи в себе. Пригадую, де я і хто я. Кому що, а хлопчакам аби побитися. Ні, я й сама не раз спускала пар у залі, але зараз сил не залишилося ні на що.

– Вранці, – відповідаю, різко заспокоївшись. Відступаю на крок, мружачись, дивлюся в очі хлопця-кульбабки. – Прости, а що ти робиш в моєму душі?

– Е-ее... Дверима помилився? – і подивився так запитально, немов це невивчений урок і я маю йому підказати.

– Впевнений? Ось аж настільки? – скептично хмикнула у відповідь, радіючи з того, що через забудькуватість не зняла артефакт. Схоже, тепер мені й спати з ним доведеться.

– Ну, не зовсім, – скривився у відповідь хлопець, позбавляючи мене свого тепла. – Я помилився дверима в спальню. Але почув твої гіркі ридання та не міг пройти повз... – він зробив секундну паузу, підбираючи потрібне слово й гидливо скривившись, видавив із себе: – хлопця.

– Краще б пройшов повз, – обернула я рушник навколо стегон, ховаючи за таким простим і дещо несвоєчасним рухом своє збентеження. – Раз ми все з'ясували, – виразно перевела очі на двері.

Усередині все клекотіло від досади та розгубленості. Мало того, що хтось потривожив мою самотність, так ще цей хтось став свідком моєї великої слабкості. І як тепер завойовувати авторитет? Хоча навряд чи Кульбабка комусь розповість про те, що сталося, але все одно. Саме в його очах бути слабкою мені хотілося найменше.

Та й нарешті хлопець хлопця обіймає – це нормально? Чомусь саме ця думка, що сплила у міркуваннях, обурила найбільше.

– Ти це... – зам'явся Джан, запускаючи руку в волосся. – Ти не соромся. Це нормально. Я теж, коли помер батько, плакав. Правда, мені тоді було вісім... – додав розгублено.

– А мені двадцять, – знизала плечима, зачеплена останньою фразою: – Ти все сказав? Я спати хочу, – і знову супроводила слова виразним поглядом.

– Про спаринг пропозиція в силі, якщо що… – вже у дверях обернувся Джан.

– Я не зрозуміло сказав? Забирайся геть! – розлютилася я.

Джан відступив, ховаючись за дверима.

– Може лікаря душ покликати? Ти якийсь нервовий, – виглянув хлопець, ще більше дістаючи мене.

– Тобі по складах повторити? За-би-ра-йся! – скипівши від люті, кинула я, стискаючи змилок в руці.

– Може, все-таки лікаря?

Змилок все ж злетів догори та стукнувся об стрімко зачинені двері.

– Я тобі покажу лікаря, – буркочучи собі під ніс, кинулася я в кімнату, але непроханого гостя вже й слід прохолов.

І що це було?

Дві величезні туші на мої мислені обурення лише ліниво повели вухами, продовжуючи спати без задніх ніг.

 

* Сем Макбратні. «Знаєш, як я тебе люблю?»