Мене закрутило сильним струменем води, немов хтось невидимий натиснув на злив. Проволочило пару розтягнутих до неможливості секунд, неприємно розтягуючи непідготовлене до цього екстремального спуску тіло, і викинуло величезним фонтаном води в тиху заводь. Пропливши за інерцію кілька метрів, спробувала намацати дно та з подивом підвелася на ноги. Тут було неглибоко, вода ледь сягала поясу, і варто було мені випрямитися, як верх одягу моментально висох, ніби хтось подув теплим феном.

Я стояла у воді в центрі котловану з усіх боків оточена пологими схилами високих порослих густим лісом гір. На березі цього невеликого озерця подібно величезним ступеням здійматися мармурові статуї дивовижних істот, що переливалися всіма барвами веселки в червоному світлі Релутраса, що вже ховався за небокрай.

Закрутилася, ковзаючи очима по сторонах та намагаючись поглядом вихопити найменші деталі. Тут були істоти схожі на грифона, на якому літав брат, і на дракона-птеродактеля Анда. Були й триголові величезні пси з крилами, схожі на легендарних церберів, напівлеви, що нагадували сфінксів, пегаси та крилаті змії з півнячою головою – казкові василіски...

Перший, найближчий до води ряд значно порідшав, а в зяючому просторі виднілася прим'ята трава, немов ще недавно тут хтось застиг в очікуванні, а дочекавшись, покинув це місце, залишивши відбиток могутнього тіла. І це означало тільки одне – хтось із групи вже пройшов Вибір. Такі ж порожнечі зустрічалися і в другому, і в третьому рядах, але значно менше. У четвертому і зовсім була відсутня лише одна статуя. А мені чомусь раптом згадалося, що на вершині яблуні зазвичай самі солодкі яблука...

Щось голосно булькнуло і мене облило хвилею. Зіщулилась від холоду, але теплий вітерець знову не змусив себе довго чекати та швидко просушив одяг.

Поруч випірнув незнайомий адепт й напрочуд залишився мокрим, але це його не збентежило.

– А ти чого чекаєш? – запитав він мене так, немов ми з ним зустрічалися пару хвилин назад в перерві між лекціями.

Хоча може, і бачилися там на березі.... Придивилася. Ні, не впізнаю. Знизала плечима.

– Ну, ти як хочеш, а мені не терпиться вибратися звідси, – глузливо пирхнув він, окинувши мене зарозумілим поглядом, і побіг в сторону берега так, немов поспішав зайняти останнє місце в маршрутці, що вже рушила з зупинки.

Озирнулася – погоні не помітила. І куди поспішає, питається?

– І як?

– Просто вибираєш самого сильного і все. Ергона не руш – він мій.

– Та я якось і не збирався, – зізналася я, намагаючись пригадати, хто такий цей самий ергон.

– Не барися! Лови момент, а то ще хтось з'явиться, – поблажливо посміхнувся мені задоволений незнайомець, пояснюючи: – У перших трьох рядах найсильніші магіки. Точніше найсильніших вже розібрали, – з досадою пробурмотів, проходячи повз порожнечі. – Бачиш, грифонів вже немає. Та й ергонів не залишилося.

І, дійсно, серед тих, хто залишився в перших рядах, я розпізнала парочку зміїв, пегасів, церберів та сфінксів і ще якісь дивні схожі на богомолів істоти з трикутною головою. Представила себе на такому і пересмикнула плечима від огиди. Ні, це я урміуса в його павуко-скорпіоній формі на плечі носити вже звикла, а до цих звикнути буде дуже складно, а скоріше неможливо. Одні ці шаблі-лапки вселяють непередаваний трепет. Ех, мені б когось милого...

Погляд повернувся до хлопця, що стрибав біля ергона, захоплено вигукуючи й натхненно доводячи, а інколи навіть виписуючи хитромудрі па шаманського танцю з бубнами. Вітер не доносив слів, але всі його дії були сповнені такої патетики, що не вистачало тільки гучного крику й ударів кулаками в груди, щоб зрозуміти, хто тут самий альфовий переможець.

Тільки ергон ніяк не реагував, і статуя, так і залишилася застиглою статуєю.

Принц знову почав щось пояснювати, доводити. Навіть підхопив палицю та зобразив кілька в'язок.

Мені здалося або кам'яне віко ергона здригнулося,  а вираз мармурового обличчя змінився з байдужого на поблажливий? Подув вітерець і хлопця замело назад в центр озера.

Спритно відскочила, уникаючи бризок, і запитально подивилася на ергона. Донезмоги задоволеного ергона, потрібно сказати! І це наштовхнуло мене на думку, що це не ми вибираємо собі магіка, а вони обирають нас. Ми ж, як ті гладіатори на арені Колізею, повинні довести свою завзятість і майстерність.

Подивилася на принца, що вперто знову підіймався в третій ряд до уподобаного ергона. Тільки в цей раз, статуя демонстративно здійнялася на кам'яні ноги й повернулася до принца спиною, залишаючи того приголомшеного і незадоволеного таким поворотом справи.

Відвернулася, уникаючи розгубленого погляду хлопця, ставати свідком чужого конфузу не хотілося. Люди не люблять тих, хто бачить їх поразки, а мені з ним ще вчитися.

Та й пішла в протилежний від нього бік, розмірковуючи про своє. А точніше про те, що ерг – це звернення до вершника ергона, такого як Анд, гар – до вершника грифона, а мей – до мага. На кому літає Зейн? Я бачила його один раз на грифоні, але той був зі стайні брата. Тоді, що означає це мей?

«Мей означає магіка, який не належить до трьох вищих. Це збірна назва», – занудо пояснив урміус, поки я підіймалася до четвертого ряду.

«Трьом вищим?»

«Трьом: ергонам – наймудрішим з вищих Магіка, грифонам – найсильнішим і швидким і фенірам – самим магічно обдарованим. Але феніри вже багато століть не з’являлися на Виборі».

«З’являлися?» – перепитала я.

І відчула, як урміус закотив очі, але на моє здивування пояснив:

«Зв'язок міцнішає. Коли ти даси мені ім'я, його вже буде не розірвати, а ми будемо відчуватися як єдине ціле, – і тут же продовжив: – Магіки не є жителями цього світу. Раз на рік їх закликають на Вибір, де вони вибирають собі того, з ким хочуть розділити вічність і стати вірним соратником»

Урміус щось ще говорив, але я вже не чула, бо побачила його – маленького, миршавого, ще неопереного пташеня, що самотньо застиглого на величезному майданчику.

Я і сама не зрозуміла, як опинилася біля цієї статуї та простягнула руку до нього, бажаючи...

Не знаю, чого я бажала, але мені страшенно хотілося його приголубити та зігріти, сказати йому, що він не один. У ньому я бачила себе – незграбного, незграбного, несхожого, втраченого в чужому світі підлітка, і дівчину, яку ніхто не запросить на дискотеці, не вибере, тому що вона не така, як усі...

Ледве мої пальці торкнулися мармурової голови, як їх охопило помаранчеве сяйво і тисячі маленьких блискавок розбіглися в різні боки, піднімаючи шерсть на пташеняті. Руку кольнуло електричними розрядами, а потім її лизнув шорсткий язик і я засміялася від цієї ласки.

Він не був птахом, такий, якими я звикла їх бачити, якщо не брати до уваги пінгвінів, схожість з якими було віддаленою, але, однак, вираженою. Хутряний клубок брудно-сірого кольору прямо стояв на двох потужних коротких лапах і був не набагато вищий за мене, гублячись на тлі величезних магіків.

– Ернас, – прошепотіла я ім'я, що спливло казна-звідки.

Звідкись прийшло розуміння, що це саме воно. Його. Правильне. Справжнє. А очі, що блиснули крижаним вогнем, лише підтвердили цю переконаність.

«Ну ось, когось одразу назвали, а комусь за цілий день ім'я придумати не можуть», – ображено пробурмотів урміус.

«Рагнар», – випалила, кидаючи погляд на павука, що прикро потирав волохатими лапками мордочку, і згадавши про «хутряні штани»*.

Урміус задоволено застрекотав, витягнувся, збільшившись в розмірі рази у два, і затопивши мене хвилею щастя й радості, замовк.

Я ж зміни з павуком майже не помітила, проте з інтересом стежила за тим, як змінюється моє пташеня, розправляючи величезні в розмаху крила, тверді, як загартована сталь. Як наповнюються яскравим світлом неприродно сині очі з зіницею-шпаринкою, і злазить з тільця пушок, залишаючи дрібне й коротке, схоже скоріше на волоски, золотисто-оранжеве пір'я. Довгий чарівний своєю яскравістю хвіст павича і дві маленькі лапки там, де їх не повинно бути у птахів, проте були у їхніх предків – архозаврів.

І знову хвиля щемливої ніжності та любові затопила мене, наповнюючи радісним передбаченням, змушуючи радіти кожну клітинку мого тіла в незвичайній ейфорії переродження...

А потім мене накрило приголомшливою хвилею ненависті й презирства, і спокійну тишу розірвав людський крик...

* Рагнар Лодброг – легендарний датський конунг, герой скандинавського епосу. Найбільш близький до оригінального змісту переклад прізвиська – «Хутряні Штани»