Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Енжі Собран
Заміж? Не піду!

Зміст книги: 50 розділів

Спочатку:
Пролог
73 дн. тому
Розділ 1
126 дн. тому
Розділ 2
126 дн. тому
Розділ 3
101 дн. тому
Розділ 4
101 дн. тому
Розділ 5
101 дн. тому
Розділ 6
101 дн. тому
Розділ 7
101 дн. тому
Розділ 8
101 дн. тому
Розділ 9
101 дн. тому
Розділ 10
101 дн. тому
Розділ 11
101 дн. тому
Розділ 12
101 дн. тому
Розділ 13
101 дн. тому
Розділ 14
101 дн. тому
Розділ 15
101 дн. тому
Розділ 16
101 дн. тому
Розділ 17
101 дн. тому
Розділ 18
101 дн. тому
Розділ 19
101 дн. тому
Розділ 20
101 дн. тому
Розділ 21
73 дн. тому
Розділ 22
73 дн. тому
Розділ 23
73 дн. тому
Розділ 24
73 дн. тому
Розділ 25
72 дн. тому
Розділ 26
72 дн. тому
Розділ 27
72 дн. тому
Розділ 28
66 дн. тому
Розділ 29
63 дн. тому
Розділ 30
63 дн. тому
Розділ 31
63 дн. тому
Розділ 32
62 дн. тому
Розділ 33
62 дн. тому
Розділ 34
62 дн. тому
Розділ 35
62 дн. тому
Розділ 36
62 дн. тому
Розділ 37
62 дн. тому
Розділ 38
62 дн. тому
Розділ 39
62 дн. тому
Розділ 40
62 дн. тому
Розділ 41
62 дн. тому
Розділ 42
62 дн. тому
Розділ 43
62 дн. тому
Розділ 44
62 дн. тому
Розділ 45
62 дн. тому
Розділ 46
62 дн. тому
Розділ 47
62 дн. тому
Розділ 48
62 дн. тому
Розділ 49
62 дн. тому

Згадавши про парашут, згадала й улюблену сценаристами сценку з зависанням парашутиста на гілках дерев. Зліва від мене над урвищем якраз височів могутній розлогий велетень, і всією силою своєю потягнулася до нього. Виходило відверто погано – лавірувати на повітряних потоках мене не вчили, а за пів години польоту я встигла тільки трохи розібратися в балансуванні. Через пару хвилин страждань зрозуміла, що дерево пролітає. Точніше я пролітаю повз нього, як та фанера над Парижем.

Зате під моїми ногами тепер був пологий спуск з високої гірки, і це кілька віддаляло моє зіткнення з землею. Ех, мені б сніг та саночки, промайнуло в голові. Тільки звідки ж сніг посеред літа? Краще тоді вже зорб*...

Сама не помітила, як спогади про спуск в прозорій кулі, виникли так чітко з усіма випробовуваними під час спуску відчуттями, що я на мить заплющила очі, відганяючи страх, що знову захопив тремтливе серце. З закритими очима уявити себе в зорбі було багато простіше. Навіть тіло автоматично згрупувалося, і я відчула себе хом'ячком, який обертає колесо в клітці, але не втримався і впав.

Думки переметнулися до страхів. Ніколи не була відчайдушно сміливою. У дитинстві боялася майже всього – клоунів, відкритої води, темряви, замкнутого простору, людей в білих халатах, однокласників... Та простіше перерахувати чого я не боялася, тому що список моїх страхів виявиться нескінченним. Проте одного разу просто втомилася боятися. Та й тато наполягав, що страхам потрібно дивитися в обличчя. І я, долаючи майже панічний жах, входила в темну кімнату, запливала глибоко в море, дивилася фільм жахів... і цілком очікувано почала ловити від цього кайф. Втім, на сьогодні адреналінового кайфу був явний надлишок, і це загрожувало обернутися повною апатією.

Відкрила очі та полегшено розсміялася. Тепер я точно – Білка у колесі. Зорб був саме таким, яким я його бачила – дві прозорі сфери наповнені повітрям між ними і я біжу всередині та підстрибую як м'ячик на нерівностях. Залишилося тільки сподіватися, що цей запаморочливий біг скоро закінчиться та моя кулька вдало приземлиться.

Я врізалася в один камінь, інший та нарешті зупинилася. Вибралася через півметровий отвір назовні та хотіла вже розвалитися на землі, проте навчена недавнім досвідом ризикувати не стала.

Ошелешений урміус мовчав, обертаючи своїми очима на всі боки. Так, космонавтом йому не бути – вестибулярний апарат явно підводить. Хоча це дивно, з огляду на те, що павуки літають на павутинках...

«Я не павук!» – тут же обурився урміус.

Знизала плечима, не ставши сперечатися. Я якось звикла до того, що павук це просто павук, а тут магія...

«Що це було?» – поцікавилася я, роздивляючись застиглий зорб в пошуках пробки.

Залазити всередину я більше не збиралася, кидати не хотілося – мало для чого знадобиться, раптом я знову літати почну, а тягнути з собою.... Сховаю я його у свою дивну шафу.

«Не знаю. Я таку штуку перший раз бачу».

«Та я не про штуку. Я її представила, а вона з'явилася, як просторова кишеня».

«Магія доджей? Занадто щедро з їх боку за збереження нікчемних життів».

«Чому нікчемних? – здивувалася я. – Може, я їх принца не пристукнула».

«Ні. Прості рядові доджі. А ось обдаровував тебе принц, – і, помітивши мій здивований погляд, пояснив: – у нього крила були потрійні».

І як взагалі розглянув? Я крім метушні перед очима та злісної фізіономії нічого не бачила. Хоча, що тут скажеш – павук!

«Я не павук!» – роздратовано вигукнув в голові урміус.

Опустила очі винувато. Ображати єдиного товариша по нещастю не хотілося, але мені це стабільно вдавалося. Нагадала собі, що це я винна в його павуковому вигляді. І кілька разів повторила слово «урміус», відтворюючи картинку свого скорпіоно-павучка і створюючи новий ланцюжок асоціацій.

«А це не може бути річчю, яку мені потрібно знайти?» – звернулася я до павука... чорт, урміуса.

«А урок?»

«Щось типу будь обережніше? Тоді й доджей слід вважати, як випробування, а мою дивну шафу, як річ», – продовжила розмірковувати я, вміщуючи здутий зорб на поличку шафи.

Хороша річ, шкода що нікому не потрібна. Помпи немає, а сам лопнеш, поки надуєш.

«Тьху, знайшла проблему. Повітряника попросиш», – припинив мої стогони урміус.

І справді чого це я? Тут на будь-які проблеми знайдеться магічне рішення.

Озирнулася й зітхнула. Куди не глянь безтурботний степ з рідкими деревцями, зліва і справа оточений височенними горами. Озирнулася, за спиною теж гора, хай трохи нижча, але все ж лякає. Це з неї я котилася стрімголов? Ні, вибачте, я більше туди не полізу.

Повернулась до гори спиною і відправилася шукати хоч якусь загублену стежку або залишки цивілізації.

«Нічого, мала, виберемося, – підбадьорив влаштувався на плечі па... урміус.

«Куди ж ми подінемося, – пробурмотіла я, помічаючи прогрес в його зверненнях. Так, дивись і до Бель доросту. – То як тебе величають, друже мій сердешний?»

«Честю мати ім'я, я не був відзначений».

Я аж спіткнулася від цих слів. В голові крутилося одне питання: «Як так?». І йому у відповідь прийшло розуміння – ім'я дають батьки або інші близькі істоти, а які близькі у втілення страхів?

«Разом придумаємо? – запропонувала я і тут же виправдала свій порив, зазначивши його бажання заперечити: – А то, так і залишишся павуком. Ну, не можу я думати про тебе по-іншому».

Під вигадування імені для урміуса дорога текла швидше та не так самотньо, але, скільки б не перебирали імен, консенсусу так і не досягли.

Зате самі не помітили, як вийшли до річки з киплячої лави, перед якою стовбичило кілька широких спин у знайомій формі, що півколом оточили щось на землі.

 

* Ізабелла розмірковує про зорбінг – екстремальний атракціон, що полягає в спуску людини в прозорій кулі – зорбі – з гори або в перетині водойми всередині аналогічної кулі.