Коридор закінчився яскравим сяйвом в кінці тунелю, потягнувшись до якого, зробила черговий крок, перетинаючи чітко видиму межу, де стикуються світло і тінь, і завмерла від несподіванки.

Переді мною привітно розкинулася затишна поляна соковитої зелені з яскравими квітучими острівцями. Над головою сяяло спекотне сонце. Повітря запаморочливо пахнуло озоном, скошеною травою і легкою сумішшю приголомшливо ніжних квіткових ароматів. Біля моїх ніг причаївся величезний камінь з хитромудрим візерунком, від якого в різні боки розбігалися химерно вигнуті стежки.

– Ліворуч підеш – коня втратиш... – ледь чутно пробурмотіла я. Дуже сильна була асоціація з билинним камінням зі старих сказань.

Тільки стежок тікало не три, а як мінімум пара десятків і всі різні – вузькі, широкі, повністю витоптані, зарослі густою травою, звивисті та прямі. І я дуже сумніваюся, що для кожної з них є своя приказка. Хоча...

На хвилину задумалась, намагаючись вирішити, як же все-таки вибрати потрібну, поки не згадала притчу про мудреців*, що заблукали в лісі, і не звернула на ту стежку, до якої у мене найбільше лежала душа – маленьку, ледь помітну в незім'ятій траві.

І варто було мені ступити на неї, як все стрімко змінилося. Небо затягло темними, готовими пролитися дощем хмарами, а пронизливий холодний вітерець закрутив парочку маленьких ураганів. Обернулася і не побачила каменю, хоча зробити встигла від сили десяток кроків. Замість нього за моєю спиною, ніби відрізаючи мене від усього живого, зяяла хитка непроглядна пелена, що наближалася. Жахлива і моторошна.

«Біжи!» – заволав у моїй голові урміус.

Побігла.

У якийсь момент пролунав страшний громовий гуркіт, і темне небо розкреслило величезною блискавкою, розділивши його на дві частини – насичено-синю і вогненно-червону. Вітер, що посилився, доніс запах моря. Від можливої зливи прикрила голову фоліантом, бігти з яким на голові, а не під пахвою, виявилося несподівано зручніше.

Всього пара хвилин бігу і навколо мене, буквально, розверзлось пекло на землі.

Перший розчерк блакитної блискавки, що долетів з частини неба, що темніла на очах, вибив ґрунт з-під моїх ніг, залишивши невеличку вирву та обдавши пилом. На мить загальмувавши, отямилася, коли гарячий камінь розміром з тенісний м'ячик, розірвавши навпіл небо, по дотичній обпік жаром праве плече і впавши на землю, залишив вирву, яка зайнялася бадьорим полум'ям.

«Біжи!» – повторив своє виття урміус.

Але я і без його підказок вже стрімко мчала стежинкою.

Це було дивно, лячно, дико.

Тхнуло димом сотні пожеж. Я немов потрапила в кіно про війну на зйомку сцени з килимовими бомбардуваннями, що прокладали доріжки по обидва боки від стежки: зліва – блискавками, праворуч – камінням та стіною вогню. І варто було мені оступитися і зійти з обраної тонкої доріжки, як я потрапляла під артилерійський обстріл.

Одна з блискавок влучила в мої пальці, що утримували фоліант, залишивши болісно-щемлячий опік і занімілу кінцівку, рушити якою я тепер була не в змозі.

Скільки це тривало? Секунди? Години?

Для мене все злилося в стрімкий монотонно-виляючий біг, постійні спроби ухилитися (з чим дуже добре допомагав павук, який своєчасно попереджав і бачив на сто вісімдесят градусів) і вивертаючий назовні палючий біль.

Ще один невірний крок і камінь потрапив прямо мені у фоліант, що я тримала над головою. Сила удару була такою, що я мимоволі присіла на колінах, що підігнулися, насилу втримавшись на хитких ногах, а коли трохи відновила дихання і перестала рахувати зірочки, які кружляли в голові, все вщухло...

Хмари зникли також раптово, як і з'явилися, не проливши й краплі дощу. Залишивши безтурботне небо над головою і яскраву траву під ногами...

Стомлено впала на коліна і розвалилася на зеленій траві, стежачи за грою маленьких перистих хмаринок, що відстали від хмари.

«Що це було?» – стукало у голові наполегливе питання.

«Чергове випробування», – надійшла відповідь, змушуючи задуматися.

Гаразд, припустимо, уроком в цей раз стала довіра. Все ж без підказок урміуса та беззастережного слідування його наказам, я б залишилася прахом на цій стежці. Але тоді що за річ я винесла?

Потрібно було встати й оглянути себе, щоб не було таких же сюрпризів, як з павуком, але мені було відверто лінь. Розморене теплим сонечком тіло не хотіло рухатися, очі самі собою закривалися, а неприродна тиша глушила навіть думки, залишаючи один безтурботний спокій.

«Не спи, дурепа!  Не прокинешся!» – нестямно заволав в моїй голові урміус, а потім вп'явся болючим укусом в здорове передпліччя.

Підлетіла від несподіванки й трохи ображено, потираючи місце укусу, подивилася на павука.

«Ти чого?»

«Бачиш, ці голубенькі квіти?» – замість відповіді запитав очевидне урміус.

«Не сліпа», – буркнула з досадою, піднімаючи фоліант.

«Це не квіти, а даджи. Вони тебе присплять, а потім тобою поласують».

Подивилася на майже земні дзвіночки – такі ж маленькі та ніжні, і не повірила. Хіба може така крихка квітка становити загрозу?

«Ой, дурепа. Дивись!»

Урміус сповз з мого плеча і, клацнувши зубами, перегриз тоненьку стеблинку біля самого суцвіття. В ту ж хвилину з квіточки вилетіла маленька злісна істота і, з грізним шипінням почала атакувати урміуса. Той, хоч і був в пару разів більше, але стрімко втік, займаючи вже звичне місце на моєму плечі. Грізна істота підлетіла вище, прямо до мого обличчя, і раптом тицьнула чимось, що нагадувало меч. Відмахнулася, як від набридливої мухи, і відчула нестерпний біль на долоні.

«Біжимо!» – закричав урміус, поки я широко розкривши очі дивилася на хмару цих крилатих істот, що здіймалися в небо.

Знову понеслася незрозуміло куди і незрозуміло навіщо.

Вже за пару хвилин втеча стала втомлювати. Я задихалася, легкі буквально горіли. Зупинилася і повернулася до супротивника обличчям. Крилаті шмакодявки наганяли. Перехопивши фоліант за край, почала відмахуватися їм, збиваючи недофей.

«Так їх!» – радісно заволав павук, коли один з вдалих помахів збив відразу кілька істот.

Занесла ногу, готова втерти в землю полеглих, але зупинила в парі міліметрів від розпростертих тіл. Треба ж такі маленькі й такі неприємні...

– Забирайтеся! – наказала голосно. – А то повернуся і всю поляну вашу спалю.

Я блефувала, але всі ці битви мене втомили.

Зграя, голосно дзижчали, зробила пару кіл навколо мене, обсипавши мене пилом, що забивав ніздрі та легені, але нападати більше не стали: відлетіли на відстань, а коли я відсунула ногу, прихопивши своїх контужених поранених, зникли з моїх очей.

Хотілося знову впасти на землю і насолодитися відпочинком, але повторювати більше таку дурість не стала. Витягла з центру фоліанта круглий багряно-червоний гладкий камінь, який залишив неабияку вм'ятину в шкіряній обкладинці. Зважила на руці і зітхнула. Хто б пояснив мені, що взагалі відбувається? Але урміус мовчав, про щось розмірковуючи, а більше поруч зі мною нікого не було.

Озирнулася і зрозуміла, що стежку я загубила.

І куди тепер йти?

* – Іззі згадує притчу про п’ять мудреців, суть якої зводиться до того, що який би шлях ти не обрав, твій вибір правильний.