Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Енжі Собран
Заміж? Не піду!

Зміст книги: 50 розділів

Спочатку:
Пролог
64 дн. тому
Розділ 1
117 дн. тому
Розділ 2
117 дн. тому
Розділ 3
92 дн. тому
Розділ 4
92 дн. тому
Розділ 5
92 дн. тому
Розділ 6
92 дн. тому
Розділ 7
92 дн. тому
Розділ 8
92 дн. тому
Розділ 9
92 дн. тому
Розділ 10
92 дн. тому
Розділ 11
92 дн. тому
Розділ 12
92 дн. тому
Розділ 13
92 дн. тому
Розділ 14
92 дн. тому
Розділ 15
92 дн. тому
Розділ 16
92 дн. тому
Розділ 17
92 дн. тому
Розділ 18
92 дн. тому
Розділ 19
92 дн. тому
Розділ 20
92 дн. тому
Розділ 21
64 дн. тому
Розділ 22
64 дн. тому
Розділ 23
64 дн. тому
Розділ 24
64 дн. тому
Розділ 25
63 дн. тому
Розділ 26
63 дн. тому
Розділ 27
63 дн. тому
Розділ 28
57 дн. тому
Розділ 29
54 дн. тому
Розділ 30
54 дн. тому
Розділ 31
54 дн. тому
Розділ 32
53 дн. тому
Розділ 33
53 дн. тому
Розділ 34
53 дн. тому
Розділ 35
53 дн. тому
Розділ 36
53 дн. тому
Розділ 37
53 дн. тому
Розділ 38
53 дн. тому
Розділ 39
53 дн. тому
Розділ 40
53 дн. тому
Розділ 41
53 дн. тому
Розділ 42
53 дн. тому
Розділ 43
53 дн. тому
Розділ 44
53 дн. тому
Розділ 45
53 дн. тому
Розділ 46
53 дн. тому
Розділ 47
53 дн. тому
Розділ 48
53 дн. тому
Розділ 49
53 дн. тому

Коридор закінчився яскравим сяйвом в кінці тунелю, потягнувшись до якого, зробила черговий крок, перетинаючи чітко видиму межу, де стикуються світло і тінь, і завмерла від несподіванки.

Переді мною привітно розкинулася затишна поляна соковитої зелені з яскравими квітучими острівцями. Над головою сяяло спекотне сонце. Повітря запаморочливо пахнуло озоном, скошеною травою і легкою сумішшю приголомшливо ніжних квіткових ароматів. Біля моїх ніг причаївся величезний камінь з хитромудрим візерунком, від якого в різні боки розбігалися химерно вигнуті стежки.

– Ліворуч підеш – коня втратиш... – ледь чутно пробурмотіла я. Дуже сильна була асоціація з билинним камінням зі старих сказань.

Тільки стежок тікало не три, а як мінімум пара десятків і всі різні – вузькі, широкі, повністю витоптані, зарослі густою травою, звивисті та прямі. І я дуже сумніваюся, що для кожної з них є своя приказка. Хоча...

На хвилину задумалась, намагаючись вирішити, як же все-таки вибрати потрібну, поки не згадала притчу про мудреців*, що заблукали в лісі, і не звернула на ту стежку, до якої у мене найбільше лежала душа – маленьку, ледь помітну в незім'ятій траві.

І варто було мені ступити на неї, як все стрімко змінилося. Небо затягло темними, готовими пролитися дощем хмарами, а пронизливий холодний вітерець закрутив парочку маленьких ураганів. Обернулася і не побачила каменю, хоча зробити встигла від сили десяток кроків. Замість нього за моєю спиною, ніби відрізаючи мене від усього живого, зяяла хитка непроглядна пелена, що наближалася. Жахлива і моторошна.

«Біжи!» – заволав у моїй голові урміус.

Побігла.

У якийсь момент пролунав страшний громовий гуркіт, і темне небо розкреслило величезною блискавкою, розділивши його на дві частини – насичено-синю і вогненно-червону. Вітер, що посилився, доніс запах моря. Від можливої зливи прикрила голову фоліантом, бігти з яким на голові, а не під пахвою, виявилося несподівано зручніше.

Всього пара хвилин бігу і навколо мене, буквально, розверзлось пекло на землі.

Перший розчерк блакитної блискавки, що долетів з частини неба, що темніла на очах, вибив ґрунт з-під моїх ніг, залишивши невеличку вирву та обдавши пилом. На мить загальмувавши, отямилася, коли гарячий камінь розміром з тенісний м'ячик, розірвавши навпіл небо, по дотичній обпік жаром праве плече і впавши на землю, залишив вирву, яка зайнялася бадьорим полум'ям.

«Біжи!» – повторив своє виття урміус.

Але я і без його підказок вже стрімко мчала стежинкою.

Це було дивно, лячно, дико.

Тхнуло димом сотні пожеж. Я немов потрапила в кіно про війну на зйомку сцени з килимовими бомбардуваннями, що прокладали доріжки по обидва боки від стежки: зліва – блискавками, праворуч – камінням та стіною вогню. І варто було мені оступитися і зійти з обраної тонкої доріжки, як я потрапляла під артилерійський обстріл.

Одна з блискавок влучила в мої пальці, що утримували фоліант, залишивши болісно-щемлячий опік і занімілу кінцівку, рушити якою я тепер була не в змозі.

Скільки це тривало? Секунди? Години?

Для мене все злилося в стрімкий монотонно-виляючий біг, постійні спроби ухилитися (з чим дуже добре допомагав павук, який своєчасно попереджав і бачив на сто вісімдесят градусів) і вивертаючий назовні палючий біль.

Ще один невірний крок і камінь потрапив прямо мені у фоліант, що я тримала над головою. Сила удару була такою, що я мимоволі присіла на колінах, що підігнулися, насилу втримавшись на хитких ногах, а коли трохи відновила дихання і перестала рахувати зірочки, які кружляли в голові, все вщухло...

Хмари зникли також раптово, як і з'явилися, не проливши й краплі дощу. Залишивши безтурботне небо над головою і яскраву траву під ногами...

Стомлено впала на коліна і розвалилася на зеленій траві, стежачи за грою маленьких перистих хмаринок, що відстали від хмари.

«Що це було?» – стукало у голові наполегливе питання.

«Чергове випробування», – надійшла відповідь, змушуючи задуматися.

Гаразд, припустимо, уроком в цей раз стала довіра. Все ж без підказок урміуса та беззастережного слідування його наказам, я б залишилася прахом на цій стежці. Але тоді що за річ я винесла?

Потрібно було встати й оглянути себе, щоб не було таких же сюрпризів, як з павуком, але мені було відверто лінь. Розморене теплим сонечком тіло не хотіло рухатися, очі самі собою закривалися, а неприродна тиша глушила навіть думки, залишаючи один безтурботний спокій.

«Не спи, дурепа!  Не прокинешся!» – нестямно заволав в моїй голові урміус, а потім вп'явся болючим укусом в здорове передпліччя.

Підлетіла від несподіванки й трохи ображено, потираючи місце укусу, подивилася на павука.

«Ти чого?»

«Бачиш, ці голубенькі квіти?» – замість відповіді запитав очевидне урміус.

«Не сліпа», – буркнула з досадою, піднімаючи фоліант.

«Це не квіти, а даджи. Вони тебе присплять, а потім тобою поласують».

Подивилася на майже земні дзвіночки – такі ж маленькі та ніжні, і не повірила. Хіба може така крихка квітка становити загрозу?

«Ой, дурепа. Дивись!»

Урміус сповз з мого плеча і, клацнувши зубами, перегриз тоненьку стеблинку біля самого суцвіття. В ту ж хвилину з квіточки вилетіла маленька злісна істота і, з грізним шипінням почала атакувати урміуса. Той, хоч і був в пару разів більше, але стрімко втік, займаючи вже звичне місце на моєму плечі. Грізна істота підлетіла вище, прямо до мого обличчя, і раптом тицьнула чимось, що нагадувало меч. Відмахнулася, як від набридливої мухи, і відчула нестерпний біль на долоні.

«Біжимо!» – закричав урміус, поки я широко розкривши очі дивилася на хмару цих крилатих істот, що здіймалися в небо.

Знову понеслася незрозуміло куди і незрозуміло навіщо.

Вже за пару хвилин втеча стала втомлювати. Я задихалася, легкі буквально горіли. Зупинилася і повернулася до супротивника обличчям. Крилаті шмакодявки наганяли. Перехопивши фоліант за край, почала відмахуватися їм, збиваючи недофей.

«Так їх!» – радісно заволав павук, коли один з вдалих помахів збив відразу кілька істот.

Занесла ногу, готова втерти в землю полеглих, але зупинила в парі міліметрів від розпростертих тіл. Треба ж такі маленькі й такі неприємні...

– Забирайтеся! – наказала голосно. – А то повернуся і всю поляну вашу спалю.

Я блефувала, але всі ці битви мене втомили.

Зграя, голосно дзижчали, зробила пару кіл навколо мене, обсипавши мене пилом, що забивав ніздрі та легені, але нападати більше не стали: відлетіли на відстань, а коли я відсунула ногу, прихопивши своїх контужених поранених, зникли з моїх очей.

Хотілося знову впасти на землю і насолодитися відпочинком, але повторювати більше таку дурість не стала. Витягла з центру фоліанта круглий багряно-червоний гладкий камінь, який залишив неабияку вм'ятину в шкіряній обкладинці. Зважила на руці і зітхнула. Хто б пояснив мені, що взагалі відбувається? Але урміус мовчав, про щось розмірковуючи, а більше поруч зі мною нікого не було.

Озирнулася і зрозуміла, що стежку я загубила.

І куди тепер йти?

 

* – Іззі згадує притчу про п’ять мудреців, суть якої зводиться до того, що який би шлях ти не обрав, твій вибір правильний.