«Нік!» – не особливо сподіваючись, покликала брата.

Нехай Трей і попереджав, що під час вибору не зможе мені допомогти, позаяк ментальний зв'язок блокується, але чули ж ми один одного крізь світи?

Знову стягнула штани, розглядаючи вже довгу подвійну ранку. Припухлість зійшла нанівець, не залишивши й сліду. Отрута, якщо вона була, вже напевно розбіглася по тілу.

«Трей!» – знову повторила я поклик, обурюючись через власну неспроможність.

Що навіть попрощатися не дадуть з єдиною рідною людиною? А в житті тільки все стало налагоджуватися. Остання думка викликала гострий приступ жалю до себе і нехай здаватися та вмирати я не збиралася, але крамольна думка – «все тлін і краще не тіпатися» все ж відвідала мою голову, вносячи сум'яття, а потім так само стрімко її покинула, скотившись сльозинкою по щоці. Мені ніколи! Ось пройду цей злощасний вибір і буду страждати. Навіть поскиглю у брата на плечі, зводячи його з розуму своєю істерикою.

Щось волохате торкнулося щоки, стираючи сльозинку. Сіпнулася від несподіванки, відчувши дотик верткого язика. Він що? Вирішив і за щоку мене вкусити? Одного мого смертовбивства йому мало?

«Тихіше ти, невгамовна! – втомлено гримнув на мене хтось в моїй голові. – Не помреш ти! Жодна отрута тепер тебе не вб'є! Та і, взагалі, як можна вбити обраницю фенікса?»

«Фенікса?» – оторопіло повторила я, згадуючи казки про вогненних птахів, що воскрешають з полум'я.

«Фенікса! – впевнено повторив цей членистоногий, нарешті, залишаючи моє плече і перебираючись на фоліант. – Ну, чого стоїш? Пішли! Нам ще пташку цю шалену шукати!»

«Не командуй, комаха!» – огризнулася, сердячись на себе за виявлену слабкість. Все ж не пристало Ізабеллі Фетисовій ревіти та панікувати, коли діяти треба. Не цього навчав мене тато.

«Я не комаха!» – обурився павук, поки я підіймала фоліант і вибирала напрямок.

«А хто?»

«Той, кого ти уявила, – я навіть завмерла на місці від несподіванки. – Чому тебе взагалі вчили, нетяма? Урміуси – втілення страхів.»

В голові разом промайнули всі коли-небудь бачені жахливики, а з огляду на те, що іноді заснути я могла тільки під них, дивилася я їх багато. Проте монстрів ніколи не боялася, люди мене лякали значно більше. І ось, як виявилося, така помісь павука зі скорпіоном. Усміхнулася, згадавши свій другий страх – летючих лисиць, і з відкритим ротом спостерігала, як на моїх очах відбувається перетворення. Коли ж на мене подивилися два круглих ока в оточенні світло-коричневих окулярів на загостреній собачій мордочці з закругленими вушками, присвиснула від захоплення і здивування:

«Круть!»

«Я можу літати!» – захоплено вигукнув урміус, змахуючи своїми чорними шкірястими крилами та піднімаючи пил з кам'яної підлоги.

Тепер урміус був розміром з фоліант, а розмах чорних шкірястих крил перевищував його рази в чотири, досягаючи метра. Не дивно, що крилани так налякали мене в дитинстві. Побачиш таке створення, що пікірує на тебе в п'ятирічному віці, ще не так злякаєшся. Нехай навіть воно і у вольєрі зоопарку.

«У такому вигляді він мені подобається більше», – змушена була визнати я, чухаючи за пухнастим вушком крилана, який спікірував мені на плече. Все ж до страху перед павуком додавалася гидливість, а цей звір був досить симпатичний. Хоча і досить важкий.

На цю мою думку крилан смішно пирхнув і тут же змінився, повертаючи собі форму павука.

 «Подобається їй, як же! Дрібний якийсь. Був би хлопець, так я б на щось путнє був схожий, а так…» – розчаровано протягнув крилан, окидаючи себе поглядом.

«Слухай, якщо ти втілюєш мій страх, то, як принци зрозуміли, що ти урміус?»

«У нас таких тварюк, як ти уявила, не водиться. Це ж треба було таке придумати», – невдоволено оглядаючи своє тільце, пробурмотів урміус.

«Це ти ще «чужого» не бачив та інших вигаданих страшилок. Та і не я це придумала, такі хвостаті павучки водилися в давнину. А я маленькою допитлива була, ось і читала все, що не тільки потрапляло на очі. Особливо захоплювалася палеонтологією», – чомусь почала виправдовуватися я.

«Мовчи вже!» – невдоволено буркнув павук.

А в мене в голові наполегливо майнула думка про те, що я повинна була винести з випробування річ, а не це балакуче членистоноге і, якщо я ненавмисно приплесну його цим фоліантом, то за річ він цілком зійде.

«Так, що з принцами?»

«А що з ними? Мало того, що дівчина, так ще й недолуга... Як ти взагалі в Корвернок потрапила? Невже, заборону на навчання жінок зняли? Або ти, тому така недолуга, що тебе нічому не вчили? Та і навіщо взагалі вас вчити, якщо ви маєте вдома сидіти і спадкоємців народжувати?»

«Ще один шовініст на мою голову знайшовся. Слухай, а давай, я тебе загублю? Удам, що в тій кімнаті з дверима ніякої речі не знайшла».

«Я тобі загублю! Я що даремно чекав тебе стільки років?» – ображено пробурмотів павук.

«Так навіщо чекав? Принців же тьма тьмуща. Щороку Вибір проходить. Вибрав би собі кого-небудь».

«Будь-хто не підійде. Магія у них не смачна, – якось приречено зізнався урміус: – Фонить страхом або слабкістю».

«Прям-таки у всіх?»

«Ну, чому ж у всіх. Тільки у тих в кого схожий дар. Решта мені не підходять».

«А схожий це який?»

«І чому тебе тільки вчили?»

«Нічому», – хитнувши головою, зізналася я.

«Ти маг ілюзій. Це твій основний дар. Не помітила, як всі бачать те, що ти уявляєш?»

Згадала своє пробудження, зал і червону килимову доріжку. І як раніше це не зіставила? Трей же казав, а в моїй голові не відклалося. Занадто багато всього навалилося останнім часом, ніколи було зупинитися та задуматися. Я навіть свій зовнішній вигляд приписувала артефакту, забувши про те, що вже неодноразово змінювала його в ледь помітних дрібницях.

«Що ти там казав про фенікса?» – повернулася я до ще одного незрозумілого мені моменту.