Коридор здавався нескінченним. Пару раз відтягнуті вагою руки, поривалися викинути цю незрозумілу книгу, що не бажала відкриватися. Але кожен раз при цій думці на душі шкребли кішки – не звикла я залишати невирішені завдання і не відгадані загадки, а саме таким бачився мені цей привабливий своєю таємницею фоліант.

Раптово, оголеною шкірою щиколотки, швидко перебираючи безліччю маленьких лапок, стрімко промчало щось лячно-лоскітне. Скрикнувши, стягнула з себе штани, оголюючи внутрішню поверхню стегна, де причаїлося це багатолапо-волохате щось – дивна  помісь волохатого павука птахоїда зі скорпіоном. Жах моторошний, до якого я б нізащо не доторкнулася, вважаючи за краще обійти десятою дорогою, якби це втілення моїх кошмарів не встромило в мене свої потужні пазуристі хеліцери. І вже націлило ікла в сторону моєї ніжної і такої вразливої шкіри.

Різким рухом, відірвавши від ноги це членистоноге, гидливо відкинула його якнайдалі. Залишений слід у вигляді двох припухлих червоних точок, що пекли вогнем, схожих на зміїний укус, мені зовсім не сподобався, і я натиснула на них пальцями, видавлюючи можливу отруту або жало. Кров виступила неохоче, занадто мала була ранка. А припекти мені її нічим. Спирту немає, вогню теж. Та і взагалі ніякого антисептика – вся моя аптечка залишилася в палаці. І в руках ані голки, ані ножа. І нігті, як на зло, тупі.

Та що ж мені так щастить-то? Одна знахідка колеться, інша кусається і впорскує отруту... Згадавши про фоліант, відшукала те саме місце, яке кололося і, зігнувшись, спробувала його повернути так, щоб можна було пустити собі кров.

– Чим це ти займаєшся? – дуже вчасно поцікавився хтось.

Мало не рипнула зубами з досади, представивши картину, яка відкрилася незнайомцю, і те, що він міг би подумати. Втім, як то кажуть, кожен думає в міру своєї розбещеності, а, отже, це йому має бути соромно за свої неправильні думки.

– Ми-то думали, тут бійка, а тут.... – натякнув багатозначно інший.

Ну ось, хто про що, а хлопці про те, що у них болить і, судячи з усього, сильно свербить...

Не звертаючи на розумників уваги, провела фоліантом по нозі і ледве стримала болісний зойк. Все ж внутрішня поверхня стегна не найвдаліше місце для таких маніпуляцій. Занадто чутливе. Кривава подряпина трохи промахнулася, і я застогнала з досади. Пересунувши фоліант трохи вище, наполегливо дряпнула їм вдруге. Мені пощастило і я зачепила одну з ранок. Поки не передумала, спішно повторила процедуру. Хоча в голові вже давно прокинувся розум який запевняє, що це, по-перше, боляче, по-друге, марно, і, по-третє, небезпечно. 

Останнє миттєво підтвердили хлопці.

– Бійку можемо швидко організувати, – глузливо зауважив все той же невгамовний, наближаючись ближче.

– Двоє на одного? – поцікавилася, відпустивши фоліант на підлогу і натискаючи на ногу двома руками. Пораділа зі струмочків крові, що потекли з потрібних місць. Все ж самокатування це не моє і повторювати подвиг – наміру не маю.

Припухлість до цього моменту збільшилася майже вдвічі і зараз за розміром була в половину моєї долоні. Відсмоктати б можливу отруту... Але, якщо заїкнутися, зрозуміють зовсім вже неправильно. Та й кажуть, це тільки в книгах спрацьовує.

Спостерігаючи пару секунд за кривавими патьоками, під уїдливі смішки, все ж натягнула та застебнула штани.

Підняла голову, мимоволі розправивши плечі, усміхнулася, зустрічаючись з двома з'явилися противниками поглядом. 

«Страх і сумніви – найзапекліші вороги будь-якої перемоги», – вчив батько, а життя не раз переконувало мене в правильності цього вислову.

Краєм ока помітила ворушіння в тій стороні, куди полетів волохатолапий членистоногий. Здається, хтось вирішив спробувати атакувати мене знову. Перед очима яскравим спалахом промайнув образ, де цей самий волохатий павук, тільки втричі більший, сидить на моєму плечі, клацаючи клешнями і відлякуючи супротивників, а його згорнутий в трубочку, довгий, як у скорпіона, хвіст, вселяє страх нашим ворогам. І світ при цьому бачиться мені п'ятьма складеними панорамою картинками, охоплюючи і те, що  відбувається за спиною і те, що по боках до найдрібніших деталей. Але образи смутні, немов хтось навів камеру на предмет, наблизивши його максимально.

– А... це ти, – раптом відмер хлопець і обмінявся швидким поглядом зі своїм другом. Тінь невдоволення майнула на його породистому обличчі, але тут же зникла, так швидко, що могло і здатися.

– Мабуть, я, – не втрималася від посмішки, поки всередині розчарування клекотіло питання: «Що кіна не буде?», а я вже налаштувалася на обіцяну бійку.

Павук, забрався на фоліант, і тепер насторожено стежив за нами, випнувши хвіст.

– Урміус, – захоплено прошепотів хлопець, який досі мовчав, моментально виростаючи між важким томом недоступних мені знань і своїм другом, затуляючи того від можливої загрози.

Ех, що за принци в цьому світі... Чим більше знайомлюся, тим менше мені вони подобаються.

– Де ти знайшов живого урміуса? – поцікавився все той же невгамовний принц, з нетерпінням дівиці, що побачила гарну сукню в руках конкурентки, але не знайшла таку ж в магазині.

– Ніде, – відповіла правдиво, знизуючи плечима.

– Тоді цей релікт варто розіграти по праву сильного.

Закотила очі від пафосу такої звичної фрази «гони бабки, нас більше».

– І хто ж тут найсильніший? – усміхнулася зухвало, приготувавшись до нападу.

Але все вирішив павук. Вскочив мені на штанину, моментально злетів на моє плече і, судячи з перекошених облич моїх супротивників, загрозливо вишкірився.

Невдоволено цокнувши губами, принц розвернувся і зник в коридорі.

Другий хлопець, трохи затримавшись і трохи відставши, повернувся до мене:

– Будь обережний. Не знаю, де ти взяв це викопне, про яке вже кілька століть ніхто не чув, але урміус смертельно небезпечний – найменший укус або подряпина і ти труп.

Втішив... Нічого не скажеш.