Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Енжі Собран
Заміж? Не піду!

Зміст книги: 50 розділів

Спочатку:
Пролог
70 дн. тому
Розділ 1
123 дн. тому
Розділ 2
123 дн. тому
Розділ 3
98 дн. тому
Розділ 4
98 дн. тому
Розділ 5
98 дн. тому
Розділ 6
98 дн. тому
Розділ 7
98 дн. тому
Розділ 8
98 дн. тому
Розділ 9
98 дн. тому
Розділ 10
98 дн. тому
Розділ 11
98 дн. тому
Розділ 12
98 дн. тому
Розділ 13
98 дн. тому
Розділ 14
98 дн. тому
Розділ 15
98 дн. тому
Розділ 16
98 дн. тому
Розділ 17
98 дн. тому
Розділ 18
98 дн. тому
Розділ 19
98 дн. тому
Розділ 20
98 дн. тому
Розділ 21
70 дн. тому
Розділ 22
70 дн. тому
Розділ 23
70 дн. тому
Розділ 24
70 дн. тому
Розділ 25
69 дн. тому
Розділ 26
69 дн. тому
Розділ 27
69 дн. тому
Розділ 28
63 дн. тому
Розділ 29
60 дн. тому
Розділ 30
60 дн. тому
Розділ 31
60 дн. тому
Розділ 32
59 дн. тому
Розділ 33
59 дн. тому
Розділ 34
59 дн. тому
Розділ 35
59 дн. тому
Розділ 36
59 дн. тому
Розділ 37
59 дн. тому
Розділ 38
59 дн. тому
Розділ 39
59 дн. тому
Розділ 40
59 дн. тому
Розділ 41
59 дн. тому
Розділ 42
59 дн. тому
Розділ 43
59 дн. тому
Розділ 44
59 дн. тому
Розділ 45
59 дн. тому
Розділ 46
59 дн. тому
Розділ 47
59 дн. тому
Розділ 48
59 дн. тому
Розділ 49
59 дн. тому

Вирішивши не відставати від чесної компанії, потягнулася до фоліанта, що наздогнав мене. Стерла пил з коричневої шкіряної обкладинки, провела рукою по видавленому на ній золотому малюнку. Спробувала відкрити.... І не змогла. Ніби це був не фоліант, а сейф замаскований під книгу. Бачила такі в магазинах. Навіть татові на одне зі свят купувала. Під пістолет, з кодовим замком, що ховався в палітурці. Він тоді з мене поглузував і сказав, що це недоцільно, зброя потрібна для захисту, а з такого сейфа поки дістанеш – сім раз померти встигнеш.

З цим все виявилося ще складніше. Ніякого замку або чого-небудь на нього схожого знайти не змогла. Малюнок же на обкладинці із зображенням золотистого птаха, схожого на лебедя з довгим хвостом, заточеного в клітку, здавався мені неправильним та викликав бажання цю саму клітку відчинити – ніколи не любила обмеження свободи.

Провела рукою по тому місцю, де були намальовані невеликі дверцята. І помітила одну особливість – опуклості та ввігнутості малюнка нагадували тактильний шрифт. Ні, зовні все виглядало як цілісна видавлена смуга, а ось коли проводиш по ній пальцем, то в цій смузі виділялися горбки та  ямки.

– Техніка контролю пурпурової енергії, – вголос прочитала Фоксі, назву свого сувою.

– Круто, напевно, – з сумнівом відгукнулася я, розглядаючи її сувій.

– Техніка невмирущого життя, – радісно похвалився Джан.

Незнайомець присвиснув і присунувся до нього, заглядаючи через плече. Фоксі сіпнулася подивитися, але залишилася стояти поруч.

– А у тебе що? – запитала вона мене.

– Пташка в клітці, – знизала плечима, продовжуючи водити пальцем по дверцятах клітки.

Щось гостре вкололо мене, і я різко смикнула рукою, машинально підносячи її до рота і злизуючи крапельку крові.

– І нічого не написано? – продовжила цікавитися принцеса, зосереджено розглядаючи мій фоліант.

– Ні, – усміхнулася. – І не відкривається. Ну, що будемо стояти й розглядати дари чи вибиратися?

У цей момент зверху щось тріснуло, і гучним ляпасом хтось впав поряд. Застогнав. Почувся новий шум і удар...

– О, ще один принц вибрався, – усміхнулася я, коли замість добірної лайки, долинули лише плутані вибачення.

Виражатися я не любила, нехай і могла зопалу обізвати когось придурком, але ось ці «вибачте, я такий незграба», «чи не будете ви такі люб'язні», викликали зубовний скрегіт. Дивні вони, ці принци. Хоча їх теж можна зрозуміти – мало хто тобі впав на голову. І з огляду на цю відсторонену ввічливість абсолютно незрозумілою стає сутичка в їдальні. Вони щось знають про Фоксі, що посміли її зачіпати? Або її жіночні манери діють на них, подібно до червоної ганчірки на бика?

– Іззі, ти йдеш? – гукнув Джан.

– Так, звичайно, – підтвердила я, намагаючись пристосувати фоліант у своїх руках – важкий, масивний, просто ідеальний засіб самооборони. Шкода тільки, що призначення цієї громіздкої штукенції залишалося незрозумілим.

Неспішним натовпом рушили по єдиному темному коридору, поки ззаду з глухим ляпанцем випадали з бібліотечної кімнати принци. Коридор закінчився десятком однакових дверей, а варто було нам відвернутися, як визначити ту, через яку ми увійшли, стало неможливо. Ні пилинки на підлозі здатної видати наші кроки, ні будь-якої символіки. Голий, абсолютно чистий кам'яний простір.

– Куди йдемо? – задав Джан питання, що вертілося у всіх в голові.

Принц-подушка пирхнув, дивлячись на нас, і рушив у перші ж двері. А ті, варто було йому переступити невидимий поріг, закрилися, злившись зі стіною і відрізаючи від нас принца.

– Весело, – обернулася я на всі боки.

Вогники, що бігли поперед нас, створені Фоксі і Джаном, раптово згасли, наче хтось невидимий подув на них, приглушаючи магічне світло. Повіяло холодом і вогкістю, воскрешаючи в моїй пам'яті так улюблені мною в дитинстві жахи з привидами. Рука Фоксі судомно вчепилася в моє передпліччя.

– Бракує механічного голосу який повідомляє, що наш час минув, – пробурмотіла, відганяючи липку пелену страху.

– Жартуєш? – тремтячим голосом поцікавилася Фоксі.

Під ногами щось здригнулося. Десь всередині виникло дивне відчуття, те саме, що відчуваєш в темному ліфті, коли він швидко рушив уверх і твоє тіло трохи приплюснуло до підлоги. 

– Джан? – покликала я хлопця.

Але у відповідь не почулося жодного звуку. Тиша. Оглушлива і майже відчутна. В якийсь момент, я стала чути биття сердець і чиєсь копирсання, а зір, що повільно адаптуватися до темряви, вже виділяв у непроглядній пітьмі силуети.

– Під ногами щось рухається, – буркнула я, відчувши хиткість того каміння, на якому стояла.

– Рухається? – запанікувала принцеса. – Ой, точно. Воно по мені повзе! – і голосно заверещавши, застрибала на одній нозі.

– Думаєш, ці твої піруети допоможуть? – кривлячись від неприємного відчуття в оглушеному вусі, запитала я, перехоплюючи свій фоліант і маючи намір вбити їм невидимих ворогів. – Або ти вирішив їх оглушити? Краще пішли шукати двері.

Але втихомирити Фоксі мої вмовляння ніяк не допомагали. Принцеса, надривно вищавши, витанцьовувала, намертво вчепившись в мою руку, через що мої спроби зручно перехопити єдину зброю були просто безглузді. 

А коли черговий її виверт привів до того, що я ледве втрималася на ногах, не витримавши, гаркнула:

– Відставити паніку! – і помітивши, як знітилася Фоксі, вже спокійно додала. – Немає там нічого.

– З-ззві-ддки, ти з-знааа-йєш? – заїкаючись, запитала принцеса.

– Бачу, – впевнено заявила я, хоча насправді не бачила нічого, окрім наших силуетів і тонких ниточок, що ведуть до дверей. І виглядало це так, ніби у мене раптом активізувався нічний зір, коли бачиш не обриси предмета, а тепло, що він випромінює.

– Бб-ба-чиш-ш? – все ще стукаючи зубами, здивувалася Фоксі.

– Бачу, тому заспокойся і припини смикатися. Який у тебе улюблений колір?

– Колір?

– Колір, – повторила я, обережно звільняючи свою руку з пальців, що клейкою стрічкою обвили тонке зап'ястя.

Щось торкнулося моєї ноги, поповзло вгору, забравшись під штанину. Зусиллям волі погасила панічну атаку, знаючи, що якщо зараз пискну, це буде подібно сніговій грудці, що котиться з вершини гори.

– Геліотроповий, – видавила з себе принцеса.

– А це який? – прийшла моя черга дивуватися.

– Ну як же? – здивовано вигукнула принцеса, забувши про гидоту, що копирсалася  під нашими ногами. – Це колір квітки геліотропа. Яскраво-ліловий.

Мені це ні про що не говорило, але затримуватися в кімнаті не хотілося. Вибравши найближчий до нас відтінок фіолетового, попрямувала до дверей. Чому саме так? Не знаю, я і сама не розуміла причин свого вчинку, але варто було Фоксі наблизитися до мерехтливого прямокутника двері, як вона почала відкриватися. Вузькі двері не дозволяли пройти разом, і я люб'язно пропустила принцесу вперед.

– Пригнися, – попередила я. 

Але було пізно – Фоксі вже встигла стикнутися головою об одвірок та застогнала від болю. Дівчина зігнувшись майже вдвічі, зробила крок уперед. Почувся звук падіння і нова хвиля схлипів. 

Майже очікувано підступні двері відразу ж зачинилися, залишаючи мене в темряві й самотині. І дверима, висота яких стрімко зменшувалася, а, отже, підлога прискорилася, погрожуючи, розплющити мене об стелю.

Метнулася до першої-ліпшої двері, що потрапила в поле мого зору, – зелені обриси  заклично пульсували. Зробила лише пару кроків, а висота скоротилася на добрі двадцять-тридцять сантиметрів. І якщо, коли йшла принцеса, можна було просто пригнути голову, то тепер отвір по висоті був тільки до моїх грудей. Кілька миттєвостей зволікання, поки я розмірковувала про те, як краще вибиратися з урахуванням того, що невидима підлога з іншого боку може виявитися нижче, скоротили висоту майже до талії. Довелося вставати на карачки і, викинувши у відчинені двері фоліант, повзти. На хвилинку відвідала крамольна думка залишитися в приміщенні та дочекатися стелі. Чомусь я не звернула на неї уваги, а з урахуванням того, що всі ми залишимося живі, її цілком могло і не бути, і підлога підняла б мене на поверхню.

Всі ці думки промайнули в голові, подібно осяяння, поки я, зціпивши зуби, стримувала хворобливі стогони. Вдарилася я добре. На мить, в низці зірочок, які оберталися перед очима, промайнув жаль, що в цей раз не було ніякого принца-подушки. Спалахнуло слабеньке світло, позбавляючи мене можливості бачити різнобарвне випромінювання.

Посиділа пару хвилин, приходячи в себе і потираючи місця, що саднили. А потім, згадавши про гори і Мохамеда, підхопивши фоліант та дивуючись, якою ж річчю я охазяйнувалася на цей раз, попрямувала  вузьким коридором.