У величезному порожньому залі нас чекав Дунодон і магістр Іроам.

– Як ви все вже знаєте, сьогодні для вас день Вибору, – без будь-яких передмов почав віщати магістр, проходжуючи вздовж збудованого ряду принців. – Вибір, який ви сьогодні зробите, визначить вашу долю. З кожного випробування ви винесете річ та урок. Зробить це вас сильніше і розумніше або навпаки послабить, залежить тільки від вас. Не поспішайте хапати першу-ліпшу річ, не женіться за їх кількістю – все одно при переході на наступний рівень зайві речі зникнуть. Будьте уважні до уроків, які вони несуть, – від них залежить проходження. І пам'ятайте, час у випробуванні та реальності тече нерівномірно. Ви можете померти там від старості, не впоравшись із завданнями, в той час, як в реальності пройде всього пара годин. Вам зрозуміло?

Магістр окинув нас жорстким виразним поглядом, зчитуючи реакції на сказане.

– Що буде з тими, хто не впорається? – поставив запитання принц, що стояв поруч зі мною, чухаючи гордовитий ніс – невисокий, кучерявий, як кульбаба, крихкий блондин, якому тільки очок не вистачало для образу інтелектуала-заучки.

– Дозволяю перевірити це на собі, – знизав плечима магістр. – Ще питання?

«Краще помовчати», – майнуло в голові скептичне, судячи з озвученої інструкції та почутої відповіді задавати їх собі дорожче.

– Що ж я радий, що ви всі такі тямущі, – злорадно посміхнувся магістр і спішно покинув зал.

Рудий зник із залу також стрімко, лише на порозі обернувся:

– Будьте уважні та обережні, – попередив він і зник, зачиняючи двері.

Щось клацнуло. Брязнуло. Скрипнуло жалібно. Пирхнуло холодом. 

Моторошно. 

Стало стрімко темніти – це опускалися металеві віконниці, закриваючи вікна та  занурюючи зал в темряву. 

Один з адептів кинувся до дверей, але тих вже не було – лише чиста біла стіна і темна порожня кімната.

Я відчула, як мою руку стиснули в лещата, тонкі тремтячі пальці Фоксі. Потисла її у відповідь.

Знову щось заскреготало. Хтось запалив магічний вогник і зал наповнився теплим неяскравим світлом.

Тільки це вже був не зал – бібліотека, зі стелажами повними книг, сувоїв і фоліантів, що ховала свої найцінніші скарби десь у висоті.

– І що потрібно робити? – поцікавилася у мене Фоксі, запалюючи блакитний світлячок.

Знизала плечима, згадуючи сказане магістром:

– Ми повинні знайти річ і винести урок.

Деякі сувої яскраво мерехтіли, немов норовили привернути нашу увагу, але мене вперто тягнуло зазирнути вище. Розглянувши на віддалі приставлені до одного зі стелажів сходи, я потягнула за собою Фоксі.

Однак, коли спробувала ступити на сходинку, нога пройшла немов крізь порожнечу.

– Ілюзія, – голосно видихнув хтось поруч, і я впізнала хлопця: та сама вихряста кульбабка.

– Дякую, кеп, – огризнулася машинально, незадоволена тим, що сходи виявилася не справжніми, а мене тягло наверх.

– Джан, – представився хлопець, чухаючи пальцем перенісся. Так, немов йому самому не вистачало звичних окулярів. 

– Іззі, – буркнула у відповідь і посміхнулася, сподіваючись посмішкою пом'якшити різкість своїх слів.

– Фоксі, – назвалася принцеса. – Як думаєш, що ми повинні зробити?

– Не знаю.  Пропоную поспостерігати за іншими.

Я обернулася на виникле сум'яття. Принци розділилися купками і спільно шукали вихід. Згруповання було зрозумілим і цілком очевидним – часто королівські сім'ї, бажаючи приховати і зберегти спадкоємців, з самого народження оточували їх побратимами – дітьми вищих родів, що росли і виховувалися на рівних, носили те ж прізвище і в майбутньому ставали вірними соратниками короля. Так було і з Треєм, Зейном і Андом. Одинаками ж виступали в основному діти не прямої лінії спадкування. Таких, крім нашої трійці, було ще двоє. Один з них вже щосили вчитувався в сувої, другий обмацував та простукував стіни.

Переходячи від одного стелажа до іншого, проводила руками по полицях, вертіла в руках сувої, книги, вчитуючись в нескінченний калейдоскоп літер. Від надлишку інформації рябіло в очах, але погляд ні за що не чіплявся. Жодну книгу або сувій, не хотілося затримати в руках трохи довше, жодна прочитана фраза не пробудила сплячу цікавість, і водночас нестерпно тягнуло забратися вгору та хоч одним оком подивитися на ті книги, корінці яких ховалися на висоті. Пошарпані палітурки з затертими нерозбірливими написами вабили і манили так, як манить прихований до пори до часу торт.

Усміхнулася порівнянню, що сплило на думку, згадавши, чим закінчилася моя зустріч з таким тортом. Мені тоді шість років виповнилося і все як завжди – святковий торт, гості, конкурси, ігри. Тільки хтось ніяк не міг дотерпіти до того моменту, коли вже можна буде спробувати повітряні кульки, що цей самий торт прикрашали. І, очікувано, я полізла за ним, захованим на самий верхній ярус холодильної шафи. Лише в останній момент тато вберіг мене від падіння, підхопивши на руки. А ось торт цієї долі не оминув, але зіткнувся не з очікуваною підлогою, а з татовою головою.

– Смачно, – злизуючи з пальців крем, знятий з татової голови, заявила я під спалах фотоапарата дядька Миті, що прибіг на шум. Так, і залишився мій шостий день народження в пам'яті цим самим знімком.

Несподівано, щось клацнуло, вириваючи мене з цих щасливих, проте сповнених гіркоти невідворотності, спогадів. Стіна, перед якою водив руками хлопець, крутонулась, а коли повернулася на місце, біля неї нікого вже не було. Місце тут же обступили інші принци.

– Що це було? – злякано вигукнула Фоксі.

– Здається, він пройшов на наступний рівень, – пробурмотів Джан, здивовано хитаючи головою.

– А що він зробив?

– Не знаю.

Я до їхньої розмови майже не прислухалася. Піддавшись своїй цікавості, смикала стелаж, перевіряючи його стійкість. Усередині все дзвеніло від необхідності забратися вгору, ніби щось там вабило мене, кликало, чекало, як той самий незабутній торт...

– Іззі, ти куди? – окликнула мене Фоксі, коли я, користуючись стелажем як сходинкою, забралася на пару метрів вгору.

Відповідати не стала, піднімаючись із завзятістю гірського барана.

– Горимо! – крикнув хтось.

Ніяково сіпнулася від несподіванки та мало не впала. Обернувшись, побачила, що стіни бібліотеки раптом спалахнули вогнем, відлякуючи від себе принців.

Щось кольнуло руку. Відвела, зронивши кілька запорошених сувоїв. Хмарка вікового пилу забила ніс, легені... Чхнула.

Гучне «А-а-апчхи!» розлетілося по порожніх склепіння бібліотеки, відгукнулося дзвінкою луною і злякано затихло.

Ще одне голосне «Апчхи!» вторило першому, і я здригнулася. Затиснула ніс рукою, щоб перервати цю череду чихів, але третє «Апчхи!» виявилося ще сильніше.

Дихати було нічим. Очі сльозилися. Тіло ледь втримувалося на місці. Поки я, втративши рівновагу, не зірвалася вниз, в останній момент пальцями вчепившись в хиткі полки, що здавалися такими стійкими....

– Обережно, – тільки й встиг крикнути хтось осторонь.

Я ж голосно і застережливо заволала, помічаючи, що падаю прямо на Фоксі з Джаном, що збирали, розкидані необережною мною скарби. Але недовгий крик тут же перервався новою низкою чихів. Будь проклята ця алергія на пил!

Одногрупники здійняли голови. Проте відреагувати не встигли.

Автоматично закрила очі, згуртувалась, виставивши вперед руки, немов цей простий захисний жест міг допомогти мені уникнути зустрічі з кам'яною підлогою.

Удар...

Зіткнення вийшло не таким жорстким, як я собі уявляла, немов хтось в останній момент підклав м'яку перину...

Відкрила очі. Темрява. Піді мною щось тепле і... воно ворушилося. Потилиця неприємно нила від болю – все ж стелаж мене наздогнав. Ех, знову я отримую знання нетрадиційним способом.

Тіло піді мною застогнало, і я сіпнулася. З голови з глухим стуком впало щось важке.

– Щастя прилетіло, – криво посміхнулася, знаходячи поглядом важкий фоліант, якому була зобов'язана болючою шишкою.

– Пройшли? – здивований вигук Фоксі, розірвав тишу, а блакитний світлячок висвітлив нове приміщення.

Поруч з нею стирчав кульбаба Джан. У кожного з них в руках був сувій. Пошарпана книга валялася трохи в стороні. Потягнулася до неї і мене обпалило палючим жаром.

– Може, вже злізеш? – простогнав хлопець, що послужив мені подушкою.

Акуратно скотилася в сторону, не стримавши стогін від пронизливого болю в голові.

– Що це було?

– Доставка забутої тобою в бібліотеці речі, – буркнула, впізнаючи в ньому того, хто першим пройшов випробування.

– “Правила поведінки принців”? – здивовано підкидаючи брови, прочитав він назву книжечки. – Ти смієшся?

Хлопець потягнувся до мого фоліанта, але тут же ображено відсмикнув руку.

– Пече!

– Винесену річ взяти може тільки власник, – озвучив здогадку Джан, забираючи власну руку від сувою Фоксі.

– Але я не брав підручник з етикету! – обурився хлопець.

– А що брав? – запитала принцеса.

– Нічого. Я не встиг, – засмучено розвів руками хлопець.

 – Одна річ, один урок, – пробурмотів кульбаба, запалюючи зелений вогник. – Подивимося, що тут у нас...