В їдальні відшукала очима Трея. Хотілося спокою та хоч трохи тиші, а лише поряд з ним я могла хоч трохи розслабитися. 

Розсікаючи перепони, що з’являлися переді мною у вигляді зграйок принців,  подібно криголаму у штормовому морі, пролавірувала крізь натовп та впала на лавку поруч з братом. 

Кинула виразний погляд на Фоксі, що трохи забарилася: 

“Ну, давай, дівчинка, ніхто не буде вставати, і відсувати тобі стілець, допомагаючи влаштуватися.”

Подруга почервоніла та важко сіла поруч.

– З цим потрібно щось робити... – буркнула про себе, подумки розв'язуючи проблему принцеси та її манер.

– З чим? – поцікавився Анд, здіймаючи вгору чорну брову.

Так, що за день сьогодні такий!

– З кількістю принців... Щось їх занадто, – не придумала нічого кращого я, щоб відвести розмову від теми, яка хвилювала мене.

– Справжніх принців мало, кузен, – з ледь помітним докором нагадав Трей. – Сам же знаєш, що принци тут в основному інкогніто і більшість з декількома побратимами.

– І ви насправді не знаєте, хто з них хто? – здивувалася я.

– Тільки побратими і друзі, якщо ти їм сам відкриєшся. Але від цього застерігають магістри і це порушення статуту академії.

– Але навіщо?

– Безпека, – пирхнув у відповідь брат. – Пару століть назад з академії пропали два принци Гайї. Попри масштабні пошуки, прив'язку до родових артефактів, принців так і не знайшли. Менше ніж за рік, не переживши втрати синів, король Гайї раптово помер, а на престол зійшов чоловік його сестри.

– Подейкували, що саме він і стояв за викраденням та вбивством принців, але довести нічого не змогли, – втрутився Зейн. – Навіть ходили чутки, що тримав їх десь, погрожуючи королю, і змусивши того написати дивний заповіт.

Трей просвердлив того попереджувальним поглядом, пробуджуючи в мені сплячий інтерес.

– Що за заповіт?

– Нічого, там дивного, – відмахнувся, гидливо зморщивши ніс, брат. – Проста політика, – і я б повірила цій грі, якби потайки не відчувати її нарочитість. – У вас сьогодні день вибору, – перевів розмову брат, помітивши мій повний невіри погляд.

– Що вже? – здивовано вигукнула Фоксі.

– Вже.

– Що це означає? – потеребила за рукав Трея, відзначаючи про себе нотки переляку в голосі принцеси.

Той подивився на друзів скорботним поглядом, в якому застигло докірливе розчарування старшого брата вимушеного возитися з дрібною набридою.

– Сьогодні у вас будуть виявляти здібності до магії та її ключові напрямки, – ввічливо і поблажливо посміхнувся мені Зейн.

– Напрями?

– Ти з якого дуба впав? – неввічливо зареготав Анд.

– З того самого, під яким тебе кинули, – визвірилася я і прикусила язика.

«Обережніше, Білочка. Анд далеко не дурний, нехай і любить поводитися по-дурному».

«А по ньому не скажеш», – фиркнула у відповідь на докір брата, розуміючи, що майже видала себе.

– Ти ж знаєш, що у світі існує багато різних видів магічної енергії? Ментальна, енергія смерті та життя, стихійна різних спрямувань, природна... Перераховувати можна нескінченно. Особливо, якщо враховувати ті, що належать до енергетичних особливостей королівського роду і тримаються у таємниці. Здатності керувати енергією можуть бути активними або пасивними. Якщо вони у тебе активні та, припустимо, у тебе схильність до повітря, то ти можеш викликати ураган. Якщо ж пасивні, то ти можеш тільки зчитувати напрямок повітряних потоків, – продовжив свої пояснення Зейн, не відволікаючись на нашу суперечку. – Сьогодні всі ваші здібності будуть виявлені. Вас змусять продемонструвати навіть самі незначні з них.

– Змусять? – зачепився мій розум за слово, що здалося недоречним.

– Ми не маємо права говорити про випробування, – спокійно і байдуже знизав плечима Анд.

Задзвеніла впущена кимось вилка. Обернувшись, помітила тремтячі руки Фоксі, яка метушливо возилася з тарілкою і ховала налякані очі.

– Ти чого? – нахилилася до неї ближче.

– Ви подружилися?

Здригнулася від несподіванки та перевела погляд на Анда, який застережливо примруживши очі спостерігав за нами.

– Це так помітно? – фиркнула, зневажливо розтягуючи літери.

Підвела вгору брови, очікуючи, що цей тип, який безмірно дратує мене сьогодні, може ще сказати і запитати. Але він мовчав, грізно свердлячи мене своїми темно-сірими очима, ніби сподівався проникнути всередину мене, виявити все приховане, вивідати все таємне...

– У нас сьогодні з'являться фамільяри? – тремтячим, трохи істеричним, басом розірвала тишу Фоксі.

– Якщо виживите, – глузливо пирхнув Анд.

«Нічого не бійся, Білочка. Ти ж знаєш, якби тобі щось загрожувало, ти б уже була у діда».

– А що хтось не виживав? – переляканим фальцетом зойкнула Фоксі.

– І де ти такий узявся? – зневажливо похитав головою сіроокий. – То від хлюпика в ніс отримуєш, то верещить, як дівчисько.

– За хлюпика відповіси, – холодно попередила я. – Увечері після вибору.

– Ти спочатку доповзи...

– Доповзу. На зло тобі й доповзу. Навіть якщо доведеться покинути лікарське крило.

– Іззі, краще відпочити після дня вибору. У вас навіть вечірнього тренування не буде, – попередив Зейн. – А тобі Анд має бути соромно провокувати на виклик хлопчисько.

– Нариваєшся? – грізно зиркнула на свого відчайдушного захисника, зовсім не задоволена його захистом.

– Ні. Просто не хочу, щоб ти постраждав.

Подивилася на брата, який доїдав шматок м'яса. Той лише посміхнувся і легенько хитнув головою:

– Якщо Іззі раптом не доповзе, виклик перейде до мене як до старшого родича, – меланхолійно зазначив Трей, відрізаючи черговий шматочок м'яса і поглядом обіцяючи, що комусь буде непереливки і цей хтось явно не темноволосий, що сидить з ним поруч, а маленька скромненька я.

Фиркнула роздратовано. Як же вони всі мене дратують сьогодні!

«Дві сутички, Бель. Дві. Менше ніж за добу. А зараз третя! Ти спеціально нариваєшся?»

 «Ні. Він сам…».

Так, навела шереху. І це називається «я не буду виділятися».

«Тобто ти не говорила Громилі, що у нього маленький член?»

«Ні, звичайно. Як ти міг таке подумати? Громила... У вас, що є прізвиська?»

«Не називати ж нам один одного за номерами?»

«А яке у тебе?»

«Морок»

«А у Зейна?»

«Тінь»

«Дай здогадаюся, а Анд у вас Сутінок?»

«Ні, – незрозуміло чому розреготався у мене в голові брат, – Він у нас Кліф»

«Кліф? Обрив?» – здивувалася я, приміряючи це прізвисько до Анду.

«Саме»

«А я? Мені вже придумали прізвисько?»

Брат лише заперечливо хитнув головою, а далі продзвеніла чергова сирена, закликаючи нас на заняття, і розмовляти стало ніколи. З сумом подивилася на недоїдений сніданок. Ех! Тато стверджував, що хороші справи складно вершити на порожній шлунок.

«Отже, будемо пакостити!» – посміхнулася подумки, згадуючи звичну відмовку.