Брат пішов, недбало кинувши тіло принцеси на ліжко, подумки взявши з мене обіцянку, що я все розповім ввечері. 

Ледь за гостями зачинилися двері, Фоксі відкрила свої дивовижні, схожі на шматочки застиглого бурштину, очі:

– Хто це був?

– Мій брат, – не стала викручуватися я. – Трей тебе не видасть, можеш не переживати. А тепер розповідай, як ти опинилася в цьому чоловічому монастирі?

Історія виявилася простою і банальною для цього світу. Фоксі було вже двадцять три і, побоюючись її резонансу з кимось не з вищого роду, батько домовився про династичний шлюб, не поцікавившись думкою дочки і запевняючи, що він краще знає, що їй потрібно. 

Може й так. Тільки виходити заміж за незнайомця і жити з нав'язаним чоловіком Фоксі не збиралася. Досить, надивилася на батьків, які за ввічливо-відстороненими посмішками приховували низку нескінченних коханців. Інша річ тітка з дядьком, невидиме тяжіння між якими буквально іскрилося. І нехай в їхньому шлюбі не було дітей, але вони були щасливі.

Ось і зараз засмучена Фоксі знайшла порятунок в тітчиних обіймах. Виявилося, що в їхній родині здавна від матері до дочки передається амулет, подарований їм богинею Ніктією, що закохавшись в простого смертного і відмовившись від шлюбу з богом, була вигнана батьком з летючого острова Вальхра. 

Ніктія з Дарелвусом знайшли притулок в будинку далекої прабабусі Фоксі та за однією з версій стали родоначальниками нової гілки роду, до якої дівчина і відноситься. Хай там як, але роки пройшли, а амулет, що дозволяє дівчині прийняти образ хлопця, залишився. Проте, був у її амулета, як і у мого, один істотний недолік – ілюзія була незмінною.

Продзвенів гудок, командуючи “відбій” і перериваючи нашу розмову, що загрожувала затягнутися на всю ніч.

***

Ранок настав несподівано рано і знову під лячне виття сирени. 

Прийняла швидко душ, згадуючи вчорашню розмову з Фоксі, і лаючись на те, що не змогла передбачити все і тим паче таку дрібницю. Навіть не подумала про заковику в цьому питанні. Хоча, здавалося б, варто було. У нашому світі у мене виникла б та ж проблема.

Папа ростив мене бійцем та маленькою принцесою одночасно. Тренування, змагання і красиві сукні – все це наповнювало моє життя з перших днів. І нехай я не завжди з цим мирилися, а іноді відверто протестувала, не розуміючи, навіщо мені, що так мріє бути схожою на батька, всі ці рюші та реверанси. Проте варто було татові сказати: «Ти ж моя принцеса!» і я танула та з захватом вивчала абсолютно непотрібний, як мені здавалося, підручник з етикету. 

Може, це і призвело до того, що я упустила ось цю саму сторону свого розвитку, обмежившись підручником анатомії, уроками сексуального виховання, які у нас велися від випадку до випадку, та одним єдиним фільмом для дорослих – необхідним атрибутом табірної піжамної вечірки. Тільки замість того, щоб дивився на те, що відбувається на екрані, я стежила за обличчями товаришів по нещастю, так і не зумівши зрозуміти, що цікавого в «цьому» вони знаходять...

Включила холодну воду, женучи спогади та переймаючись питанням як має виглядати та сама деталь, що відрізняє хлопчиків від дівчаток.

Кілька хвилин напружено згадувала картинки, намагаючись відтворити хоч щось схоже. Тільки зараз зрозуміла своє маленьке упущення, якщо не брати до уваги бачених в музеях статуй та підручника з анатомії, всі інші картинки не відносилися до перебування цього самого органу у спокійному стані, а хлопці тоді відверто іржали над розміром цього самого у Давида і Аполлона. Кадр з фільму, що сплив в пам’яті, був відметений як нездійсненний – відтвори я це саме в такому вигляді та мене точно неправильно зрозуміють. Та й штани не налізуть. 

На п'ятнадцятій спробі створити ілюзію потрібного розміру та форми я здалася. Махнула рукою, вирішивши, що раз хлопці гідністю постійно міряються, то краще більше, ніж менше. Правда, тепер від цього немислимого неподобства, що випирає зі штанів, страждало моє почуття прекрасного, нагадуючи, балерунів в трико, які так вразили мене в дитинстві. Так, і ходити було незручно, але це так... дрібниці.

Не знаю, як працює ця ілюзія, але почуття було таке, ніби цей відросток сформувався з моєї плоті та крові, а не був простим оманним зображенням. Все тренування я ловила себе на бажанні почухати незручний орган, що заважав бігати. Тонку шкіру натирала несподівано жорстка тканина, викликаючи хворобливі відчуття, а ходити доводилося буквально виставивши нижню частину тулуба уперед. 

М-да, нелегке та непоказне життя простого мужика...

До кінця тренування всі мої думки були тільки про цей самий відросток, що несподівано виявився таким проблемним. Я навіть зрозуміла, чому чоловіки ходять розчепіривши ноги та тільки в крайніх випадках б'ють один одного по яйцях – це реально боляче. Весь спектр відчуттів змогла пізнати, впавши на колоду та побіжно зачепивши це саме. Мало не завила від спалаху фантомного болю, але вчасно нагадала, що хай там як, а нервових закінчень я там собі не споруджувала і боляче мені бути не повинно. Не повинно, я сказала!

Холодний душ трохи протверезив, але голова настільки перейнялася співчуттям до бідних хлопців, що я навіть цікавості до їх оголених фігур не виявила.

Вийшовши з кабінки, зіштовхнулася з кимось у дверях.

– Дивись куди преш, – пирхнув незнайомець, утримуючи мене двома сильними руками.

Очі швидко пробігли по м'язистому тілу, відшукали об'єкт вивчення, що найбільше тривожив мене в цей момент.

– Треба ж маленький який… – пробурмотіла подумки, розуміючи, що свій уявний атрибут я неабияк перебільшила і з приголомшливою незручністю почула свій бас та гучний глузливий регіт на всі боки. – Упс, вибач, задумався, – здійняла очі, поглядом стикаючись з уже знайомим переростком, що не давав проходу Фоксі в їдальні. І, судячи з погляду, мав намір  розірвати мене на шматочки зараз: – А... це ти. Не очікувано, не очікувано… – скрушно похитала головою. – Це так трагічно… – додала проникливо та співчутливо, не встигнувши вчасно прикусити язика, що, як на зло, вирішив потренуватися в словесних дуелях, – що ми постійно стикаємося.

Хлопець розлютився ще більше. Не кажучи ані слова, а, тільки щось нерозбірливо мукаючи, притягнув мене до себе, за шию відриваючи від землі. Гнівно дихаючи мені в обличчя, він знову спробував щось сказати. Але в глухому скривдженому гарчанні жодного слова розібрати не вдавалося. Ось, що недолік словникового запасу з людьми робить! Де ж йому грішному знати справжню мову, особливо її нелітературну частину. Цікаво, а принци лаятися вміють чи в них все через поклони і розшаркування?

– Пусти мене, юродивий, я не з твоєї пісочниці! З хлопчиками в еро ігри не граю, – спробувала вирватися, але сталеві лещата пальців тільки сильніше стиснулися на горлі, перекриваючи дихання, і я зачастила: – Та, не переживай ти так. Розмір не головне. Зрештою, чоловік не імпотент, поки у нього є хоч один палець. А твої он які великі та товсті, куди краща заміна...

Що я несу? Нарешті звідкись із глибини моєї свідомості виповзли розсудливість і самозбереження, примушуючи прикусити язика, що неабияк розперезався.

– Ну добре. Добре, – заспокійливо почала я. – Все у тебе добре. Впевнений, що принцу ніхто не посміє вказати на такий маленький недолік.

А, ні, здалося, ні розсудливістю, ні самозбереження тут не пахне.

Рука на горлі стиснулася сильніше, і тут же пробудила рефлекси. Тіло зреагувало раніше, ніж я встигла згадати, що саме туди я вирішила більше не бити. Тільки в крайньому разі! Гаразд, спишемо на необхідність врятувати свою тендітну шийку.

Здоровань відкинув мене від себе, змазавши удар, що летів в мій бік, і склався навпіл. Гордо встала, поправила рушник, який майже зіслизнув з моїх стегон і, розправивши плечі, під тихі свистки, попрямувала до шафи. Одягалася нарочито повільно. Знала, що якщо покваплюсь і покажу, як хочу скоріше втекти, продемонструю слабкість.

– Ну ти даєш! Що це було? – запитала, вискочила за мною з душу, Фоксі.

– Адреналін, – знизала плечима я, відчуваючи незрозумілий сором та  розуміючи, що незаслужено образила хлопця. Хто ж знав, що розмір його болючий мозоль? – Або бий, або біжи. Бігати я не люблю, а бити необов'язково кулаками.

Прикрила очі, приводячи розпатлані короткою сутичкою почуття в порядок. Даремно я так пройшлася по його самолюбству. Тепер точно друзями нам не бути. Ну і нехай. Сам винен, міг і не згущувати барви, а перевести все в жарт.

– Тобі його зовсім не шкода? – якось розгублено поцікавилася подруга.

Здивовано подивилася на неї:

– А йому хіба тебе вчора було шкода? Або... Він що? Тобі подобається? – зазначила я, помітивши, як під моїм пильним поглядом розпливається фарба на її обличчі.

– Ледь-ледь. Зовсім крапельку. Він такий гарний…

– Але маленький, – пустотливо додала я.

– І зовсім не маленький. У всіх інших хлопців був такий же, це у тебе якийсь мутант-переросток в штанях, – знову почервоніла Фоксі.

Розсміялася, радіючи з того, що хоч хтось провів час з користю, милуючись прекрасними торсами. А ось з моїм причандаллям тепер точно нічого не зробиш. І всі мої надії зменшити розмір, довівши його до середнього, накрилися мідним тазом, занадто багато було свідків мого оголення. Доведеться ходити і страждати до закінчення курсу.