Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Енжі Собран
Заміж? Не піду!

Зміст книги: 50 розділів

Спочатку:
Пролог
73 дн. тому
Розділ 1
126 дн. тому
Розділ 2
126 дн. тому
Розділ 3
101 дн. тому
Розділ 4
101 дн. тому
Розділ 5
101 дн. тому
Розділ 6
101 дн. тому
Розділ 7
101 дн. тому
Розділ 8
101 дн. тому
Розділ 9
101 дн. тому
Розділ 10
101 дн. тому
Розділ 11
101 дн. тому
Розділ 12
101 дн. тому
Розділ 13
101 дн. тому
Розділ 14
101 дн. тому
Розділ 15
101 дн. тому
Розділ 16
101 дн. тому
Розділ 17
101 дн. тому
Розділ 18
101 дн. тому
Розділ 19
101 дн. тому
Розділ 20
101 дн. тому
Розділ 21
73 дн. тому
Розділ 22
73 дн. тому
Розділ 23
73 дн. тому
Розділ 24
73 дн. тому
Розділ 25
72 дн. тому
Розділ 26
72 дн. тому
Розділ 27
72 дн. тому
Розділ 28
66 дн. тому
Розділ 29
63 дн. тому
Розділ 30
63 дн. тому
Розділ 31
63 дн. тому
Розділ 32
62 дн. тому
Розділ 33
62 дн. тому
Розділ 34
62 дн. тому
Розділ 35
62 дн. тому
Розділ 36
62 дн. тому
Розділ 37
62 дн. тому
Розділ 38
62 дн. тому
Розділ 39
62 дн. тому
Розділ 40
62 дн. тому
Розділ 41
62 дн. тому
Розділ 42
62 дн. тому
Розділ 43
62 дн. тому
Розділ 44
62 дн. тому
Розділ 45
62 дн. тому
Розділ 46
62 дн. тому
Розділ 47
62 дн. тому
Розділ 48
62 дн. тому
Розділ 49
62 дн. тому

«Бель! Бель! Бель!» – наполегливо довбав дятел в моїй голові.

І я готова була його вбити. Навіть попри його нематеріальність. А що знайду, обійму, вб'ю! Крутий план.

«Тобі не здається, що, бувши моїм другим Я, ти повинен мовчати, коли я втрачаю свідомість?»

«Хух, жива, – видихнув з полегшенням мій незримий співрозмовник: – Ти що твориш, навіжена?»

«Повільно божеволію. Чи не помітив? А якщо бути більш точною, то процес вже майже завершений», – пробурмотіла я, спантеличено розглядаючи темно-синє небо та фіолетовий місяць над головою.

В голові затанцювало безліч Фрекен Бок з їх «Аля-ля-ля-ля... а я з глузду з'їхала ... Яка прикрість!». А в книгах пишуть про зірочки... І чорно-білий кіт з абсолютно іншого мультфільму вліз, змінивши картинку зі своїм: «Брешуть, безсоромно брешуть».

«Так…Що ти вже накоїла?» – трохи спокійніше пролунав голос в голові.

«А що я накоїла?» – поцікавилася я, і лише положення лежаче, завадило потупити очі та пошарпали ніжкою.

Проте представлений мною образ, судячи з усього, і так дійшов до адресата.

«І не роби, таке винувате обличчя. Розповідай!» – наполегливо зажадав мій візаві, а я лише сумно видихнула: і чому я завжди до нього прислухаюся і підпорядковуюся? 

«Та хто він взагалі такий?» – закипіло всередині обурення, але тут же змінилося тверезим усвідомленням, що Нік єдиний, кому до мене є діло.

«Слухай, а це нормально бачити бузковий місяць?» – спробувала усвідомити я масштаби свого божевілля.

«А який він зазвичай?» – здивувався чогось мій співрозмовник.

«Жовтий. Білий. Іноді помаранчевий. Іноді червоний. Але не бузковий! Може, у мене щось з очима? Травма, привела до дальтонізму... Хоча, ні очі нібито цілі. Не болять», – для переконливості покрутила головою з боку в бік, прислухаючись до самовідчуття.

«Що таке дальтонізм?»

«Порушення сприйняття кольору, – машинально пояснила я. – Стривай, але це ж знають майже всі?..»

Повисла тиша. В голові спалахами промайнули всі спогади, коли Нік чогось не знав, і мені доводилося йому пояснювати. Або коли він пояснював мені про концентрацію та магію. Підказував, коли у мене виникали складності в тренуваннях з мечем, і навіть для моїх наставників його підказки були одкровенням.

 «Опиши, що ти бачиш?» – попросив Нік.

І я, насилу піднявшись на ноги, почала описувати побачене: темне небо з яскравими зорями (дивно, але тут вони розрізнялися кольорами – такі собі блакитні, сині, червоні, жовті й зелені неонові ліхтарики), ніжно бузковий місяць, рожеві в вечірніх сутінках дерева – звичні сосни, клени та дуби, що в кілька разів перевищують розміром наші, дивні гіганти з біло-золотавим стволом та листочками як у розмарину ...

«Ікреї, – шепнув Нік і полегшено видихнув. – Ти в моєму світі. І якщо судити по сутінках недалеко від мене. Вночі тобі краще влаштуватися на дереві – у заповідному лісі багато диких тварин».

Озирнулася, шукаючи придатного для мого залізання кандидата. Зупинила погляд на могутньому розлогому дубі з нижньою гілкою на висоті мого зросту, і підхопивши наплічник, дошкандибала до обраного дерева.

«Я озброєна і дуже небезпечна», – пробурмотіла, підбадьорюючи себе, і присіла на траву, витягаючи з наплічника завбачливо взяті з собою складаний арбалет, шокер, катану, ніж і навіть ракетницю. Шкода тільки, що  каримат, спальник і плащ-намет залишила у мотоцикла.

«Добре, хоч термобілизна і мембранки при мені», – подумала, вдягаючи теплі речі.

Діставши всі свої скарби, почала проводити ревізію. З їжею було не густо – пачка сухарів, пару банок консервів. Води теж було мало – якихось жалюгідних півтора літра. Зате є таблетки для дезінфекції води, аптечка, змінний комплект одягу, страховка, альпіністський шнур, набір карабінів, кішки, кресало, пальник з запасом сухого палива, казанок і навіть сонячна батарея для смартфона. Слабенька, але і така зійде. Щоправда, навіщо мені телефон в умовах відсутності мережі та зв'язку, незрозуміло.

Точно можна сказати одне – потраплянка з мене вийшла підготовлена. Як тим самим місцем, про яке в пристойному суспільстві не говорять, відчувала, що трапляться пригоди на мою бідну п'яту точку, що і так вже нила та боліла після невдалого падіння.

«Я вранці відправлюся на твої пошуки», – пообіцяв Нік, поки я, крекчучи, намагалася влізти на дерево з наплічником на спині.

«Угу, вирушай», – пробурчала у відповідь, відчуваючи, як в черговий раз зісковзує рука, а набута у дитинстві вправність підкорювачки вершин ніяк не хоче повертатися.

Забравшись таки на величезну гілку, пристебнула себе за допомогою страховки, залишивши недоліт приблизно в метр до землі. Потім трохи поміркувавши, скоротила відстань – тепер зірвавшись, зависну метрах у двох над поверхнею. Зручно, і відстебнусь – не особливо вдарюся, і якщо злі вовки будуть стрибати, є шанс, що не дістануть. Розіпхала різні дрібниці по кишенях, не забувши шокер і ліхтарик. І закривши очі, спробувала заснути на твердій жорсткій шорсткій поверхні.

Сон не йшов. Лежати незручно, в голові бродить натовп недодуманих думок, а ще сиро та холодно, і це попри водостійку куртку та термобілизну.

«Що ж за перепади такі, як в горах?» – спала думка, змусивши мене холодно зіщулиться.

Напружено зачаїлася, почувши дивне виття та скиглення. На галявині, обнюхуючи місце мого потрапляння (чи випадання?) юрмилися хижаки. Чорні, величезні виблискували гострими іклами шаблезубі... тигри? 

Ні, їх пики, чітко помітні в розсіяному світлі бузкового місяця, були більше схожі на білих ведмедів. Шаблезубі ведмеді. Три штуки. Це ті самі дикі тварини, обіцяні Ніком, або будуть ще дикіше та страшніше?

Багато часу цим ведмедям не знадобилося, щоб розпізнати, куди зникла здобич, яка так смачно пахне, і почати товпитися під уподобаним мною деревом. Пораділа, могутності дуба, що навіть не здригнувся від удару величезного тільця об стовбур. І висоті гілці, на яку забралася, коли чудо-ведмідь встав на задні лапи та спробував дотягнутися. 

І тут згадала, що в моєму світі ведмеді досить непогано лазять по деревах. Сподіваюся, ці не вміють, а то доведеться відступати. А відступати нікуди. Хіба що… вгору?

Відстебнувши страховку, намітила можливі шляхи. Намотала шнур на руку, підготувала кішки. Підняла зібраний перед сном арбалет.

Гучний глухий звук  тяжкості, що зі свистом летить до землі, розірвав нічну тишу та з м'яким стуком вдарився об поверхню. Звірі заметушилися і, кинувшись в центр галявини, вичікувально завмерли в парі метрів від темної купи, не наважуючись підійти.

В пурпуровому світлі місцевого місяця посеред галявини явно було видно застигле людське тіло. Хтось застогнав і я, забувши про все на світі, рипнулася донизу. 

Хижаки, притягнені новою, більш доступною здобиччю, на мене уваги не звернули. Загрозливо рикаючи, кружляли навколо, вочевидь, ситного обіду. Спробували підійти ближче, але їх чомусь відкинуло. Загарчали зло, ображено.

Націлившись з арбалета, акуратно, намагаючись нечутно ступати, почала пробиратися до потерпілого.

В голові набатом била думка:

«Трасця! І куди ти лізеш, дурепа? Він все одно не жилець. Хочеш стати обідом за компанію? Краще ноги в руки та забирайся, поки не схаменулися і не згадали про десерт» – радила розумна частина мене, але інстинкт самозбереження походу впав в кому.

Підібравшись ближче, за спину одного з хижаків, згуртувалась та стрімким перекатом опинилася біля приземленого. 

На мене грізно загарчав той самий ведмідь, що не помітив здобич відразу. Сунувся, але був відкинутий все тим же невидимим бар'єром. Підповзла до лежачого, і здригнулася, розгледівши криваву пляму під тілом, що швидко збільшувалась на очах.

Звірі кружляли навколо мене, чогось вичікуючи, поранене тіло стікало кров'ю, а я не могла звільнити руки та відкласти арбалет – раптом, варто мені опустити зброю, і на нас нападуть?

«Ну, ти й влипла, Білочка! Треба було сидіти на дереві. Звірятка пообідали б і розбіглися, а ти спокійно відправилася і далі шукати пригод», – по-комариному противно свербів тоненький голосок в голові, доки я розгублено переводила погляд з пораненого на хижаків, вирішуючи, що ж робити.