Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Енжі Собран
Заміж? Не піду!

Зміст книги: 50 розділів

Спочатку:
Пролог
63 дн. тому
Розділ 1
116 дн. тому
Розділ 2
116 дн. тому
Розділ 3
91 дн. тому
Розділ 4
91 дн. тому
Розділ 5
91 дн. тому
Розділ 6
91 дн. тому
Розділ 7
91 дн. тому
Розділ 8
91 дн. тому
Розділ 9
91 дн. тому
Розділ 10
91 дн. тому
Розділ 11
91 дн. тому
Розділ 12
91 дн. тому
Розділ 13
91 дн. тому
Розділ 14
91 дн. тому
Розділ 15
91 дн. тому
Розділ 16
91 дн. тому
Розділ 17
91 дн. тому
Розділ 18
91 дн. тому
Розділ 19
91 дн. тому
Розділ 20
91 дн. тому
Розділ 21
63 дн. тому
Розділ 22
63 дн. тому
Розділ 23
63 дн. тому
Розділ 24
63 дн. тому
Розділ 25
62 дн. тому
Розділ 26
62 дн. тому
Розділ 27
62 дн. тому
Розділ 28
56 дн. тому
Розділ 29
53 дн. тому
Розділ 30
53 дн. тому
Розділ 31
53 дн. тому
Розділ 32
52 дн. тому
Розділ 33
52 дн. тому
Розділ 34
52 дн. тому
Розділ 35
52 дн. тому
Розділ 36
52 дн. тому
Розділ 37
52 дн. тому
Розділ 38
52 дн. тому
Розділ 39
52 дн. тому
Розділ 40
52 дн. тому
Розділ 41
52 дн. тому
Розділ 42
52 дн. тому
Розділ 43
52 дн. тому
Розділ 44
52 дн. тому
Розділ 45
52 дн. тому
Розділ 46
52 дн. тому
Розділ 47
52 дн. тому
Розділ 48
52 дн. тому
Розділ 49
52 дн. тому

Прокинулася у ранкових сутінках. Холод та вогкість змусили підскочити задовго до світанку. Темне небо вже трохи посіріло, а зорі почали гаснути.

Зібравшись, включила ліхтарик на смартфоні, радіючи майже повній батареї. Відкрила давно завантажену карту, пораділа GPS, та попрямувала додому.

Незабаром розвиднілось. Незнайомий ліс змінився знайомим, ентузіазм та мрія про гарячу їжу та теплу ванну підганяли в шию, і я значно прискорилася. Проте, підходячи до будинку, ледве тягнула втомлені ноги, і лише думка про швидкий відпочинок не давала зупинитися.

Набравши цифровий код на воротах, ковзнула на рідне подвір'я. Звично відкрила двері, відсканувавши сітківку, та увійшла в просторе приміщення.

Раніше я глузувала з батька за таку передбачливість, зараз же була рада їй як ніколи, тому що про ключі я б просто не подумала. Живе, звичайнісінько, в сторожці посеред лісу дядько Федір, що за окрему плату доглядає за будинком, але до нього ще добиратися і добиратися.

Включивши генератор, повернула до життя розумний будинок. І життя закипіло – свіжий одяг, гаряча кава, тепла ванна, приготована їжа, а точніше розігріті консерви – благо цього добра було як в притулку маніяку, що очікує апокаліпсис.

Втамувавши перший голод, зігрівшись у ванній, вирушила в батьківську спальню. Був  в ній у тата схрон під мостиною, що я знайшла ще років маленькою. Гірко плакала тоді, дізнавшись, що я не рідна, і природно тато випитав, звідки я це почула. Була довга розмова, суть якої звелася до того, що у кожного мають бути таємниці й без запрошення дізнаватися їх не варто, а все, що мені потрібно знати, тато і сам розповість, коли прийде час. 

І так чітко відчулося тоді мені відчулося батьківське розчарування, що жодного разу більше я не намагалася дізнатися його таємниці. Хоча і кортіло нестримно. А він, немов відчуваючи мою цікавість, тайник не змінив і нового захисту для нього не придумав, як і раніше зберігаючи в ньому свої щоденники та потрібні документи.

Відкривши схованку, побачила складений удвічі аркуш паперу:

«Вітаю, моя Білочка.

Хотілося б мене тебе порадувати, але судячи з того, що ти читаєш цей лист, я припустився помилки. Хай там як, але з деяких пір ти моя єдина законна спадкоємиця, і всі акції концерну у твоїй повній власності з твого повноліття. Пробач, але залишити все Кирі я просто не можу. На випадок своєї або твоєї смерті я підстрахувався – акції концерну відійдуть Лютому. Ти ж ще пам'ятаєш друга свого дитинства, за якого рвалася заміж?».

Тато явно перебільшував. Марат Лютий не був другом мого дитинства. На десять років старший за мене він став моїм наставником в іграх і першою моєю симпатією. Настільки, що років в десять я навсправжки збиралася одружитися з ним як тільки стану достатньо дорослою. 

Лютий зник з мого життя, незадовго до мого п'ятнадцятиріччя. Ми й так-то бачилися раз на рік на канікулах, а так і зовсім загубилися у величезному світі. І виходить весь цей час тато з ним спілкувався. І нічого мені не розповідав. Серце кольнуло голочкою образи. Розуміючи, що це нерозумно і несвоєчасно, продовжила читати листа.

«Я ніколи не розповідав тобі, звідки ти взялася. Не тому, що не бажав, просто я і сам не розумів, що тоді сталося.

В юності ми з друзями були тими, кого зараз називають ролевики та косплейери, ми ж звали себе толкіністами. У той рік Хішки (хобітівські ігрища) проходили в селищі Шелангер.

Чи потрібно тобі розповідати, як у нас двадцяти восьмирічних кипіло там життя? Тимур тоді вперше взяв з собою молодшого брата Марата. Ну, і як часто водиться у звичайному житті, два дорослих бовдури не змогли встежити за набридлим малим непосидою. А коли знайшли Марата в одній з прихованих печер, хлопчисько тримав на руках тебе. На всі наші питання була лише одна відповідь: «Знайшов на камені».

Потрібно сказати, що камінь цей був посеред невеликої печери. Гладкий і плоский він більше нагадували вівтар. А коли ми виявили на ньому рунічні письмена, то разом і протверезіли. Довго вирішували, що робити з тобою, але твої вушка не залишили мені вибору. А може я просто в той час занадто хотів вірити в диво? 

Хай там що, але первісний план підкинути тебе в лікарню або дитячий будинок, я вважав небезпечним перш за все для тебе і замість цього привіз до себе додому. За допомогою одного свого гарного знайомого оформив тобі свідоцтво про народження. На жаль, я повірив Кірі, яка розповідала про дітей, яких ми неодмінно народимо, і не вписав себе відразу в графу батька. Скільки разів я потім встиг пошкодувати про це!

Ти не хворіла, не доставляла ніяких турбот, росла милою пустункою і вперше з лікарями ми зіткнулися перед школою. Аналізи, обстеження... Тоді я і дізнався, те про що здогадувався й у  що весь цей час боявся повірити, насправді ти – не людина. На мій превеликий жаль, дізнався про це не лише я. Мені довелося буквально викрасти тебе з лікарні і, знищивши всі сліди, ми загубилися у столиці».

Закрила очі, намагаючись пригадати забуте. Якщо я правильно розумію, то і поява Ніка, і дурманні таблетки належать до того часу. 

І тільки зараз я зрозуміла, що в лікарнях і поліклініці я більше жодного разу і не була. Довідки для інституту, для отримання прав та усі інші, тато просто купував. Навіть тест ДНК на нашу з ним спорідненість був сфабрикований. Ось чому він відмовляв мене від операції. Так, чому просто було не сказати? Навіщо приховувати? Хоча я і жила з вісімнадцяти років за кордоном, але все одно міг би й поділитися.

Прочитавши ще кілька рядків, помітила, що чогось не вистачає – лист незакінчений, ніби аркушів було два, і мені дістався лише перший з них. Перебираючи папери, другого листа так і не знайшла. Невже батько так поспішав, що десь загубив і не помітив?

Провела ревізію наявного і з задоволенням видихнула. Тато був ще тим перестрахувальником – кілька нових документів: два паспорти, права і медичні страховки на ім'я Іббі Фетісової та Белли Алмазової, кредитні карти та банківські чеки на пред'явника, кілька нових сімок і телефонів, ключі від збройового сейфа і від мотоцикла у гаражі. І карта з хрестиком, де мене знайшли.

Внизу білів маленький клаптик паперу зі словами:

«Вибір за тобою»

А під ним ті самі горезвісні акції. Ні, не зовсім вони, але документи на банківську комірку Іббі Фетісової могли бути лише ними.

Що ж тато зробив все можливе, щоб вибір у мене був. Я можу сховатися на час, зачекати доки не вступлю у спадок та повернутися очолити батьків концерн, можу продати акції від імені Іббі, а можу стати Бель та відправитися шукати свої сліди. А ще я можу зателефонувати Лютому ...

Що ж обрати?