Спочатку:
На сторінку книги
Випадковий знайомий не покидав мене ні на мить. Поки я не втримавшись, мало не вкинула його в найближчу аудиторію та, схопивши за грудки й притиснувши до стіни, благо мій зріст і вага це дозволяли, не прошепотіла крізь зуби:
– Ти.... Говори чого тобі треба!
А він раптом розридався.... Так гірко. Ридма. Що я, трохи оторопівши, відпустила немічне тільце та відійшла на пару кроків. Ще налякаю хворобливого.
Хлопець зовсім як дівчисько ображено шмигнув носом, граціозно діставши звідкись носовичок, і витер ніс так акуратно, що я поморщилася. В усіх моїх діях і поведінці було в рази менше жіночності...
На мить навіть стало прикро, що природа на мені в цьому питанні відпочила. Хоча при чому тут природа? Надлишки виховання. Важко рости принцесою, коли все дитинство проводиш в лісі, наметах та у літніх таборах з хлопцями... А тепер бали, етикет, придворні – жах...
Від усіх цих думок стало трохи нудно, і я нетерпляче поквапила хлопця:
– Ну?
– Це... була... сама... дурна... ідея, – нарешті крізь серію схлипів прорвалася фраза. – Сьогодні... ж попрошу... відправити... мене додому....
– А я тут причому? – ніяк не могла зрозуміти я свого місця в цій історії.
– З тобою... не страшно... – і нове гучне завивання на повний голос.
«Точно, дівчисько», – поморщила я гидливо ніс, згадуючи одвічну плаксивість рідкісних подружок. А потім щось в мозку клацнуло, картинка склалася як пазл, у який додали останню деталь.
– Ти дівчина? – питання прозвучало так презирливо, що на мить стало ніяково. Але чергова серія судомних схлипів зруйнувала відчуття незручності та збентеження, що несподівано охопили мене.
– Так, – голосно схлипнувши і елегантно висмикавшись, вимовив він... або точніше вона. – Думала, тут познайомлюся з майбутнім чоловіком. Але він такий гад...
– І хто він?
– Гайедріс арх Воллендрон, – пробурмотіла вона і завила ще голосніше, змусивши мене пошкодувати про те, що полог тиші ставити я поки не вмію.
– Один з тих, хто цькував тебе в їдальні?
– Цькував? – здивувалася Фоксі так, що на мить навіть сльози на її очах висохли.
– Переслідував, дошкуляв, задирав, – видала я список синонімів, що спливли в голові. – Там в їдальні...
– Ага. Блакитноокий блондин... Мрія всіх принцес від шістнадцяти до двадцяти п'яти...
– А після двадцяти п'яти, що розуму різко набираються? – поцікавилася єхидно, згадавши, що самій вже скоро двадцять один –– вік повноліття.
– Ні, – знову схлипнула принцеска, – Після двадцяти п'яти вони для нього старі, – і знову почала ридати гірко, ридма.
– Припинити істерику! – додавши в нотки командного тону, підглянутого в якомусь кіно, наказала я.
Дівча тикнулася обличчям мені в плече, і я машинально погладила її по голові...
– Шкода, що він не такий як ти, – пробурмотіла вона, в мій мокрий від її сліз камзол, злегка відсторонюючись, і додала несподіване: – А може, ти одружишся зі мною? – підняла на мене зажевріли надією очі.
– Прости, але ні, – спробувала ввічливо припинити я чергові матримоніальні наміри в мою сторону.
– Ну чому? Ти милий. І ти мені подобаєшся, – довірливо заглядаючи мені в обличчя, бурмотіла Фоксі, а мені стало чомусь боляче руйнувати ці необґрунтовані надії, але краще зараз, ніж пізніше...
– Тому, що я теж тут інкогніто, – випалила я, і, зрозумівши, що дівчині нічого не зрозуміло, зняла медальйон. – Але я можу тобі допомогти провчити нареченого.
– Як? – скрикнула вона і якось зовсім нечемно втратила свідомість на моїх руках.
Ну, і що накажете робити? Я, звісно, дівчина сильна, але не термінатор. Доведеться кликати підмогу, а точніше принца на білому коні...
