На потяг я майже запізнилася. Вибігла на потрібну платформу, коли вже гучномовці голосно віщали, що посадка завершена.

– Що ж ти так, хлопче? – дорікнув мені жалісливий сивочолий провідник, запускаючи у свій вагон.

Не звертаючи ні на кого уваги, пішла вагонами. Важка спортивна сумка на плечі, наплічник на спині, рвані джинси унісекс, така ж джинсова куртка, темні окуляри та бейсболка, робили з мене щуплого хлопця.

Відкривши двері третього вагона, побачила двох хлопців бандитської зовнішності, що нишпорили вагонами експреса. Моментально зорієнтувавшись, спішно зачинила двері й прошмигнула в туалет. І тільки виконавши все це, вдавалася в питання: «навіщо?».

– ... сіла в потяг? – пролунав голос одного з них, наближаючись до дверей санвузла, на яку я спиралася.

– Бос сказав так, – відповів інший, смикаючи замкнені двері.

Навалившись всім тілом, перелякано завмерла, затамувавши подих.

– Не смикай, їх ще не відчинили, – втрутився хтось третій, проганяючи чоловіків, що забарилися біля дверей.

Грюкання двері, що закляпнулася з гучним скреготом, і голоси віддалилися, стали нечутні.

Простояла ще кілька хвилин, прислухаючись до тиші. Інтуїція щосили волала, що розмова ведеться про мене і мені потрібно перетвориться в непомітну мошку на цьому вікні та підслухати. Тільки вона ж і підстьобувала швидше втекти і сховатися, уникаючи зацікавлених очей цих двох індивідів.

Витягнувши сімку зі смартфона, змила її в унітаз. Визирнула з туалету і, нікого не помітивши, вийшла, бажаючи якомога швидше сховатися. Побачивши, перше ж вільне місце біля зграйки підлітків, примостилася поруч. Зазвичай таких напівбандитських компаній я уникала, але зараз мимоволі бачила в них спільників.

– Ти що тут робиш? – спантеличив один з підлітків мене питанням.

Придивилася до компанії уважніше. Погляд безпомилково виділив ватажка цієї зграї – тихий, спокійний хлопчина сидів осторонь. Він був на пару років молодший за мене, з пронизливим поглядом вовченя, що спостерігає за супротивником з-під насуплених брів.

– Тихіше ти, – попрохала я, дивлячись прямо в очі цього вовченя. – Від чоловіка втекла, шукають, – кивнула в бік, де зникли чоловіки, що розшукували мене.

Ватажок придивився до мене, але нічого не відповів, лише ледь помітно кивнув, і я розслабилася.

– Нам то, що ... – почав було знову підліток, але, не помітивши підтримки з боку ватажка, здивовано замовк.

Через деякий час чоловіки повернулися. Зупинилися поруч з нами.

– Хлопці, ви тут дівчину не бачили? Молоду, гарну, – запитав один з них, підкидаючи ключі від машини в руці.

– Та ось перед вами сидить, – відповів балакучий, поглядом вказуючи на дівчину, що  притулилася та не помічаючи нічого цілуватися з одним з хлопців.

– Та ні ... не таку, – відмахнувся інший чоловік.

– Чим це не таку? Не таку молоду? Чи не таку красиву? – провокативно запитав їх хлопець, відчуваю себе в оточенні своєї зграї значно сильнішим цих двох амбалів.

Даремно він так. Ці розкидають їх як кеглі по вагону і не помітять. Але бійки уникнути вдалося, багатообіцяюче посміхнувшись та плюнувши під ноги хлопчині, два чоловіки-шафи звалили.

– Ти наступного разу краще помовч, Цвях, – попередив вовченя, поглянувши так суворо, що балакучий запнувся, немов подавився вже готовими вирватися з його рота словами.

Надалі подорож пройшла без ексцесів. Підозрілі чоловіки більше не з'являлися, підлітки зійшли за пару зупинок до моєї, а я так і залишилася сидіти, втупившись поглядом у віконце.

Не доїхавши одну зупинку до пункту призначення, зійшла з потяга. Якщо вони знали, куди я їду, і яким потягом, мені цілком можуть влаштувати гарячу зустріч, так що краще спіймати попутку. Тільки бажано ще спустошити карти і зробити це так, аби мене не відстежили. Пошкодувала, що не дала одну з них парубкам та не попросила відвести слід. Заднім розумом усі сильні. 

Гроші зняла тут же на вокзалі та якраз встигла до відправлення потяга. Буду сподіватися, що вони дійдуть до висновку, ніби я в нього повернулася.

Таксі вирішила не брати, краще зловлю приватне авто. Судячи з пошуків та полювання, яке за мною ведеться, в мене є щось, що не отримала матінка.

Невже батько переписав на моє ім'я акції компанії? Тоді вся головоломка зі шлюбом складається.... 

А що? Одружили, влаштували нещасний випадок або кімнату з білою стелею та м'якими стінами, і все – таткове багатство в їх руках.

«Де ти, Бель?» – стурбовано заголосив мій незримий співрозмовник, коли я крокувала трасою в потрібному напрямку.

«Нік? Ти куди пропав? Чому я так довго тебе не чула?» – здивувалася я. 

І стривожилася. А й справді не чула і навіть не занепокоїлася, а таке зі мною було тільки раз, коли мене за намовою мачухи відвели до психіатра, бо мій невидимий друг заважав мені жити, а той змусив ковтати якісь пігулки. Добре, що лише кілька днів. Бо тато, що раптово повернувся з відрядження, дуже полюбляв перестраховуватися. А тому мене відразу ж відвели до нового лікаря і той експертно заявив – в дитинстві це норма. 

– У мене все гаразд, Нік. Не можу зараз розмовляти. Пізніше».

«Гаразд, про мене теж можеш, не турбуватися», – пробурмотів у відповідь мені голос.

І чому чуючи його, я завжди уявляла собі свого ровесника? Спочатку хлопчика, тепер молодого чоловіка? Наші розмови з ним були довгими, непередбачуваними. Він ріс з матір'ю без батька, я з батьком і краще б без матері. Іноді, бувши ще зовсім маленькими, ми мріяли про те, що коли-небудь познайомимо батьків та станемо однією сім'єю. Але потім зрозуміли, що це нереально. Тому що Нік був десь дуже-дуже далеко від мене. Там де живуть принци, які літають на грифонах...

– Сідай, підвезу, – висмикнув мене з роздумів і спогадів далекобійник, що пригальмував поруч.

Натягнувши кепку нижче на очі, залізла в машину. Кинувши під ноги сумку, намацала в кишені джинсовки електрошокер і відразу ж відчула себе впевненіше.

Чоловік всю дорогу щось розповідав, я, мовчки кивала, погоджуючись зі сказаним. До вечора дісталися до міста. Ще близько тридцяти кілометрів і мені можна буде відпочити.

Залишатися в місті на ночівлю не ризикнула – тут перш за все будуть шукати. Тож пішла пішки. Дорогу я пам'ятала добре, а ліс мені завжди здавався набагато безпечнішим, ніж місто.

Пройшовши пару кілометрів, вирішила, що продовжувати шлях у темряві не варто. Знайшла зручну галявину в колі крислатих ялин. Підстелила кілька теплих речей, кинула під голову сумку, напнула довгий светр і зручно вклалася на прим'ятих ялинових лапах, відчуваючи себе напрочуд захищеною. 

У лісі так було завжди. Мені навіть маленькій бачилося в ньому тисячу живих істот готових вартувати маленьку мене і приходити на допомогу за першим покликом.

Тато лише посміхався:

– А кажеш не ельфійка.

І я, сміючись, пихато скидала голову…

Так і заснула, посміхаючись теплим спогадам про своє щасливе дитинство.