Ізабелла Фетисова

Я крутилася перед дзеркалом іменитого брендового весільного салону, розглядаючи своє відображення, вишукуючи недоліки та прагнучи відкинути чергове принесене продавцем плаття з останньої колекції. Дівчина-продавець вже давно не передбачала можливого збагачення, лише роздратування через мене – примхливу і навіжену клієнтку, але все ще майстерно ховала свої почуття за голлівудською посмішкою.

А я що? Я б сама забралася звідси куди якнайдалі, але матінка і майбутня свекруха позбавили мене такої можливості. Невдоволено скривилася, розгледівши  гострий кінчик вуха, що визирнув з-під довгого світлого волосся, і сховала його за густими пасмами.

«Куца ельфійка», – лайнулася на себе, згадуючи дане мені в дитинстві прізвисько.

Все життя, скільки себе пам'ятала, мріяла зробити операцію, благо пластична хірургія вже давно досягла потрібних висот. Але операція коштувала чимало, а батько ці самі гроші давати не хотів, вважаючи цей мій недолік милим та чарівним.

– Краще, вчися, Білочка. Чоловіки люблять не за красиві вуха, – любив повторювати мені тато, і в цілому я була з ним згодна і навіть змирилася, вирішивши, що через пару років буду в змозі дозволити собі такі витрати самостійно.

Тільки ось вуха основна причина того, що я зараз в цьому салоні.

«І чому зараз ніхто не витримує траур?» – спогади про батька викликали непрохані сльози на очах. Я ніби знову почула його тихий голос, відчула тепло рук. Щоб там не говорили, але три тижні це занадто мало, щоб змиритися з власною долею, особливо коли на тебе навалюється відразу усе: і смерть тата, і злі слова матері-мачухи, і нав'язаний багатенький наречений. Ні, Петрику в принципі непоганий хлопчик-мажор. Проте хлопчик, а не чоловік, за спиною якого я зможу сховатися від негараздів. Тут ще хто за ким сховається...

Зробивши крок, вийшла, поставши перед світлі очі матусь. Нехай самі вибирають потрібне їм плаття. Все одно цього весілля не буде – я знайду, як вибратися з цього болота, в якому зараз тону.

– Ти думаєш, він залишив щось тобі? – кричала мені тиждень тому в обличчя та, яку я звикла називати матір'ю. – Ти ніщо! Пусте місце! Він навіть не вдочерив тебе офіційно. Тільки й того, що змусив мене двадцять років прикидатися і вдавати на людях люблячу матір.

Вона кричала щось ще, сипала образами, а я шалено шкодувала чоловіка, що став мені батьком і раділа тому, що він цього ніколи не побачить і не дізнається, яка вона насправді – його кохана. Батько дуже любив її. Настільки, що її відмова від мого вдочеріння була важлива для нього, і він не пішов напролом, змушуючи й наполягаючи, а зробив все тихо і непомітно. Вона ще не знає, проте татко все давно оформив в обхід їй, і я офіційно його дочка, спадкоємиця нарівні з нею. Тільки грошей не отримаю ще п'ять місяців. Так, і не потрібні вони мені. Хай забирає усе. Все одно найцінніше їй у мене не відняти. Будинок, наприклад. Старий занедбаний особняк, про який я, сподіваюся, вона забула.

«Тоді, що ти робиш тут?» – запитав розум, і я озирнулася, ніби прокинувшись від кошмарного сну, в який потрапила після слів лікаря і  вироку, що залишив  прірву у серці: «Ми нічого не змогли зробити».

Дійсно, що я тут роблю? Який з Петрика чоловік? Яке злиття капіталів? Яке «ти будеш купатися в розкоші, як принцеса»? У мене є освіта й улюблена робота. Мені не потрібна ця жінка, яка вважає себе матінкою, що пожертвувала собою заради мене, а мій шлюб гідною компенсацією за розтрачені на мене роки. Ха! Що вона там витрачала? Поцілунок в щічку для видимості любові?

Сама не помітила, як спішно стягнула важке мереживне плаття і, переступивши через нього, влізла в просту майку і звичайнісінькі джинси.

– Ізабелла, ти куди? Ми ж ще не вибрали плаття! – сказилася матінка.

«І хто називає дівчинку, народжену на просторах України, Ізабеллою?» – скривилася я, згадавши, скільки дражнилок було з цього приводу у моїх ровесників, поки я не змирилася з білочкою й ельфійкою.

«Ну, і чого ти плачеш, Білочка-ельфійка, радіти треба, що ти у мене така казкова і незвичайна принцеса», – сплив спогадом голос татка.

– Весілля не буде, – оповістила я вже на виході з салону, – так що нічого вибирати.

– Та я ... та я ... я тебе! – задихнулася обуренням мати, так і не доказавши, що саме вона мене.

Розгублена майбутня свекруха лише мовчки кліпала очима, закипаючи від обурення, як той чайник, що того й гляди засвистить.

І я вирішала за краще скоріше відступити. А то мало що? Краще бути якомога далі від можливого місця вибуху.

– Забирайся з мого будинку, – прилетіло мені в спину материнське напуття.

Усміхнулася весело. Як очікувано ...

– Не бійся! Я тільки речі заберу і більше тебе не потурбую.

– Коштовності не чіпай! – можна подумати вони там ще залишилися. – І машину вертай. Ти не маєш на неї права! – бісилася жінка.

А я, не втримавшись, кинула в перекошене злобою обличчя затиснуті в руці ключі:

– Залишаю! – розсміялася, відчуваючи себе принцесою, що подарувала безрідній служниці плащ з королівського плеча.

Простежила поглядом, як падає до ніг цієї недоматері чутливий дармовис, і моя машина відгукується голосно крикливою сигналізацією. Так, один цей її погляд повний крайнього обурення, ображеної в кращих поривах душі людини, коштує сотні машин, і мені ні крапельки не шкода розлучатися з батьківським подарунком. Все одно скоро я все собі поверну!

Піймавши таксі, дісталася до будинку і, не відпускаючи, попросила зачекати. Влетівши у свою кімнату, підхопила ще нерозібрану після повернення з Лондона сумку (і чому я цього не зробила за місяць перебування вдома?). Засунула той мізер, що дістала і вискочила з колись рідного і теплого батьківського дому.

– На вокзал, – скомандувала я.

Таксі рушило, залишаючи за спиною будинок повний спогадів. Будинок, в який я більше ніколи не повернуся, бо навряд чи мені дістане сил переступити поріг місця, де я була улюбленою донечкою, і де тепер немає нічого крім холоду та постійного нагадування про минуле щастя.

Голова пульсувала, відгукуючись гострим болем. Щось було не так. Цей різкий біль спалахувала щоразу, коли думки поверталися до аналізу. Скроні розколювались так, немов хтось наполегливо свердлив в них дірки.

«Зі мною щось не так», – повернулася я до роздумів, долаючи новий виток сверблячого болю.

Так, я шалено любила батька, і його смерть мене неодмінно б підкосила, але не настільки, щоб я як зомбована виходила заміж за Петрика. І до чого тут вуха? Чому думка про операцію, на яку в мене вже зібрано більш ніж половина суми, стала вирішальною при виборі нареченого?

– Ти не думай, ти нам і так дуже подобаєшся. Але Петрику буде ніяково, і ми вже домовилися з кращими пластичними хірургами. Ляжеш в клініку, а коли ви разом повернетеся з медового місяця, тебе ніхто не впізнає, – нацьковувала мене свекруха і я кивала, погоджуючись.

Я? Це точно було зі мною? Слухняна я, здавалася чимось настільки нереальним, примарним, що ... Спогад кольнув десь в глибині, викликаючи новий напад різкого болю. Чому ж думати так важко? Гаразд, потім розберуся. А поки…

Потрібно швидше забратися з міста, поки майбутній свекор не під'єднав важку артилерію і мене в наручниках та кайданах перев'язану вульгарним бантиком не доставили розпещеному Петрику. Навіщо ж я їм знадобилася. Інакше, нащо вся ця метушня з негайним весіллям? Зрозуміти б навіщо ....

Поки їхала в таксі купила квиток на найближчий потяг в напрямку міста, з якого колись приїхав у столицю батько. Може, там хтось знає, звідки у Володимира Фетисова виявилася на руках новонароджена дівчинка? Може, в старому будинку залишилися сліди та підказки?