Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Енжі Собран
Заміж? Не піду!

Зміст книги: 50 розділів

Спочатку:
Пролог
63 дн. тому
Розділ 1
116 дн. тому
Розділ 2
116 дн. тому
Розділ 3
91 дн. тому
Розділ 4
91 дн. тому
Розділ 5
91 дн. тому
Розділ 6
91 дн. тому
Розділ 7
91 дн. тому
Розділ 8
91 дн. тому
Розділ 9
91 дн. тому
Розділ 10
91 дн. тому
Розділ 11
91 дн. тому
Розділ 12
91 дн. тому
Розділ 13
91 дн. тому
Розділ 14
91 дн. тому
Розділ 15
91 дн. тому
Розділ 16
91 дн. тому
Розділ 17
91 дн. тому
Розділ 18
91 дн. тому
Розділ 19
91 дн. тому
Розділ 20
91 дн. тому
Розділ 21
63 дн. тому
Розділ 22
63 дн. тому
Розділ 23
63 дн. тому
Розділ 24
63 дн. тому
Розділ 25
62 дн. тому
Розділ 26
62 дн. тому
Розділ 27
62 дн. тому
Розділ 28
56 дн. тому
Розділ 29
53 дн. тому
Розділ 30
53 дн. тому
Розділ 31
53 дн. тому
Розділ 32
52 дн. тому
Розділ 33
52 дн. тому
Розділ 34
52 дн. тому
Розділ 35
52 дн. тому
Розділ 36
52 дн. тому
Розділ 37
52 дн. тому
Розділ 38
52 дн. тому
Розділ 39
52 дн. тому
Розділ 40
52 дн. тому
Розділ 41
52 дн. тому
Розділ 42
52 дн. тому
Розділ 43
52 дн. тому
Розділ 44
52 дн. тому
Розділ 45
52 дн. тому
Розділ 46
52 дн. тому
Розділ 47
52 дн. тому
Розділ 48
52 дн. тому
Розділ 49
52 дн. тому

Ізабелла Фетисова

Мене переслідував один безперервний кошмар. Я мерзла, горіла, вмирала від нестерпного болю, сходила з розуму від спраги та нестримного бажання зробити хоч вдих, виринала на коротку мить з нескінченного жаху і знову поринала у нищівний біль, що молотом розколював мізки, трощив кістки, рвав м’язи. Тіло давно перетворилося на желе, думки просто були відсутні – їх замінили дивні картинки, що вивертали душу.

Тільки сильні руки, утримували мене на місці, коли тіло вигиналося судомним болем. І голос, що засів в голові, наполегливо вимагав повернутися якусь Білочку.

– Цього недостатньо, – скреготав, немов заїла платівка старечий голос, занурюючи мене в нову безодню кошмару. – Вона помирає. Зв'язків мало і вони рвуться.

– Що ви пропонуєте? – питав хтось голосом клоуна з «Воно», видаючи ті ж неприємні смішки.

«Терпіти не можу клоунів», – гидливо кривилася всередині мене маленька дівчинка і ховалася далі від противного голосу.

А коли до нього додався Чакі, що пропонував пограти зі словами:

– Знайти істинного, – я мало не завила.

– Їй це не сподобається, – додав знайомий голос, що вже неодноразово висмикував мене з темряви, і я потягнулася до нього.

До голосів додався запах гару та диму, і я закашлялась, втрачаючи свідомість.

Пізніше прийшло відчуття польоту. Я кудись летіла на величезному неправильному птахо-драконі з вогняним пір'ям. І, здається, верещала від захвату, розповідаючи про американські гірки.

Очі різало світло. Таке яскраве, що розгледіти щось було нереально. Перед очима все крутилося, немов я, як в дитинстві, вертілася, граючи в «Один, два, три – лови!».

Мене налякали криві дзеркала, що несподівано оточили мене. Я ніби потрапила в кімнату сміху. Ніколи не могла зрозуміти, що в кривих дзеркалах смішного? А потім я побачила в них якусь тінь і мені це не сподобалося. І я била їх, згадуючи черговий фільм жахів.

Кошмари закінчилися польотом – я ширяла у вільному падінні, падаючи з величезної висоти. Згадавши про парашут, смикнула за кільце, дивуючись з того, що основний не розкрився, взялася за запасний, але і він теж не спрацював. Мені було не страшно, бо вітер дув так сильно, що я стала серфить на повітряних потоках, а коли знизу піднялася величезна хвиля, і серф поніс мене в сторону землі, захлинулася від захвату. Вже вилітаючи на берег, ледь не врізалася в прямовисну скелю, але була перехоплена зеленою ліаною. Впала на траву і почала щасливо реготати, оточена купою пухнастих різнобарвних клубочків. Вони ластилися, муркотіли, тикали носами, як маленькі кошенята, а я нічого не могла вдіяти – тільки гладити й сміятися зі зворушливих мордочок. У якийсь момент думка про наше швидке розставання так засмутила мене, що я прокинулася вся в сльозах.

– Тихіше, тихіше, вже все пройшло, – погладив мене хтось по голові, а я втиснулася в надійне чоловіче плече і заридала ще голосніше.

– Вони... їх... – плутано намагалася я пояснити всю суть горя, що спіткало мене, але так нічого і не вимовила.

Захлинаючись, ковтнула гіркий відвар й заснула глибоким сном.

 

Прокинулася різко. Просто сіла на ліжку й озирнулася. Нічого знайомого в оточенні не було. Підхопившись, кинулася до вікна і на мить застигла, розгледівши безхмарну небесну блакить, що зливалася з безтурботною зеленю ліса.

– Бель?

Повернулась на чоловічий голос. І завмерла, роздивляючись зеленоокого красеня брюнета з ямкою на підборідді та чуттєвими губами.

– Ти мене налякала, Білочка, – і таке непередаване полегшення було в його голосі, що я мимоволі здригнулася.

– Нік?

– Впізнала? Може пам'ятаєш і де ти?

Похитала головою, в якій було доволі порожньо.

– А що пам'ятаєш?

Недавні події встали перед очима – лікар в білому халаті, «ми нічого не могли зробити», цвинтар, чорний катафалк, довга тужлива промова священника, люди, щось говорять, обіймають, сунуть щось в тремтячі руки, грудка землі, кинута на закриту труну...

– Похорон.

– Мда… Діла, – тягне протяжно хлопець, який існує тільки в моїй голові.

– А я це місце не таким уявляла, – зізналася, оглядаючи приміщення в пошуках м’яких стін та білих стель.

– Яке місто? – чорні брови здивовано поповзли вгору.

– Божевільню. Ні, я читала, що приватні розташовуються в старих будівлях, але все одно…

– Що? – ще більше дивується хлопець, а брови вже майже доповзли до крайки волосся.

Цікаво, але у мене є справи набагато цікавіше.

– Покажеш, мені кімнату з м'якими стінами? А з іншими пацієнтами познайомиш? А електрошок у вас є? А гамівні сорочки? А чому на вікнах немає ґрат? А що як я літати захочу? А до лікаря проведеш? Чи тільки після таблеток? Чур, мені сині, червоні не хочу, – забовтувала я хлопця, обережно наближаючись до дверей.

Обійшовши його, виглянула в коридор і полетіла вниз по сходах: «Ну, мачухо, я тобі покажу, як мене в дурку відправляти!». Дивно, поки я проносилася повз, люди мене затримати не намагалися. Та й одягнені всі були якось підозріло, що ще більше збивало з пантелику. Розіграш? Або це десь знімається на камеру, щоб в суді пред'явити докази моєї повної неосудності та недієздатності?

Вилетіла у двір величезного замку. Ніяких машин. Нічого схожого на сучасну лікарню. 

Величезна тінь накрила мене, а коли я підняла голову, побачила величезну птицю з чотирма масивними котячими лапами. Хтось знімає фільм? Якщо галюцинації, то  якісь вони надто реальні.

– Обережно! – гримнув хтось, а потім мене перехопили та ледь не упустили, збиваючи з ніг.

Подивилася на прекрасного принца з карими очима і щетиною на щоках.

– Заміж не піду, – чомусь відразу попередила я, і попливла в темряву, пообіцявши собі виринути в реальності за більш щасливих обставин.