Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Енжі Собран
Заміж? Не піду!

Зміст книги: 50 розділів

Спочатку:
Пролог
64 дн. тому
Розділ 1
117 дн. тому
Розділ 2
117 дн. тому
Розділ 3
92 дн. тому
Розділ 4
92 дн. тому
Розділ 5
92 дн. тому
Розділ 6
92 дн. тому
Розділ 7
92 дн. тому
Розділ 8
92 дн. тому
Розділ 9
92 дн. тому
Розділ 10
92 дн. тому
Розділ 11
92 дн. тому
Розділ 12
92 дн. тому
Розділ 13
92 дн. тому
Розділ 14
92 дн. тому
Розділ 15
92 дн. тому
Розділ 16
92 дн. тому
Розділ 17
92 дн. тому
Розділ 18
92 дн. тому
Розділ 19
92 дн. тому
Розділ 20
92 дн. тому
Розділ 21
64 дн. тому
Розділ 22
64 дн. тому
Розділ 23
64 дн. тому
Розділ 24
64 дн. тому
Розділ 25
63 дн. тому
Розділ 26
63 дн. тому
Розділ 27
63 дн. тому
Розділ 28
57 дн. тому
Розділ 29
54 дн. тому
Розділ 30
54 дн. тому
Розділ 31
54 дн. тому
Розділ 32
53 дн. тому
Розділ 33
53 дн. тому
Розділ 34
53 дн. тому
Розділ 35
53 дн. тому
Розділ 36
53 дн. тому
Розділ 37
53 дн. тому
Розділ 38
53 дн. тому
Розділ 39
53 дн. тому
Розділ 40
53 дн. тому
Розділ 41
53 дн. тому
Розділ 42
53 дн. тому
Розділ 43
53 дн. тому
Розділ 44
53 дн. тому
Розділ 45
53 дн. тому
Розділ 46
53 дн. тому
Розділ 47
53 дн. тому
Розділ 48
53 дн. тому
Розділ 49
53 дн. тому

Ізабелла Фетисова

Зелене місто привертало увагу, заворожливо притягувало себе, нагадуючи казку про обдуреного магістратом Гамельну щуролова. Відчувала себе однією з тих діток, що, зачаровані чарівною флейтою, зникли невідомо куди. Але гостре відчуття необхідності пройти у ворота, нікуди не поділося, не дивлячись на  інтуїцію, що на усі лади волала про небезпеку.

Вхопившись спочатку за руку Ніка, я незабаром випустила її, переживаючи вже за те, що втягую його в щось небезпечне. Але мою руку моментально повернули, і це було так звично, по-родинному, що я мимоволі глянула на наші сплетені долоні та мало не зойкнула від поміченого відкриття.

Шоковано запнулася, зупиняючись на місці, прискіпливо вглядаючись в чоловічу долоню. Нік вимушено зупинився поруч.

– Ти чого, Бель?

Глянула на нього уважно, вишукуючи знайомі риси на обличчі, але нічого схожого не бачила. Тільки руки – довгі тонкі пальці піаніста, напівкругла акуратна форма нігтів і, як родзинка, трохи зігнуті до безіменного пальця мізинці – медійна клинодактилія *, щоб її.

– Це з народження? – запитала, все так же вивчаючи його долоню.

– Що? – здивувався Трей, а потім, помітивши мій пильний погляд, посміхнувся. – Мала, у всіх ельфів тонкі руки.

– Ти ельф? – продовжила дивуватися я, поки рука сама тягнулася до волосся, щоб відшукати під ними вухо.

– Напівельф, – піймав він мою руку майже в безпосередній близькості від вуха. – Вуха краще не чіпати, вони в ельфів – ерогенна зона.

Здригнулася, забираючи руку. Дійсно. Як я могла забути?

І поки не передумала, швидко відсунула пасмо волосся, демонструючи власні вуха.

– Напівкровка, – видихнув Нік. – Ти не казала, – додав з якимось дивним докором.

– Я не знала. Думала, це вроджена аномалія розвитку, як і мізинці.

Нік перехопив мою руку та придивився уважніше. Здригнувся, ніби щойно зробив якесь відкриття. Допитливо вп'явся поглядом в моє обличчя, а потім, кивнувши якимось своїм думкам, потягнув мене якомога далі від заманливого міста.

– Ми куди? – здивувалася я.

– До палацу. Потрібно  дещо терміново з’ясувати.

– Що саме? – поцікавилася я, зупиняючись біля чорного грифона.

– Бель, – випустив мою руку Нік, куйовдячи своє волосся, – в ельфів не буває дефектів у розвитку. Та й напівкровки народжуються дуже рідко. Тільки якщо рід батька і матері однаковий за силою, інакше успадковується кров найсильнішого.

– Що ти хочеш цим сказати?

– У зв'язку ельф і людина – завжди народиться ельф. Лише за кілька поколінь, якщо його діти знов розбавлять кров людською, може народитися покруч.

– Тобто дід ельф, всі інші його нащадки одружуються з людьми, і онук виходить напівкровка? – уточнила я, намагаючись притягнути шкільні завдання в області генетики про домінантне та рецесивне спадкування. Тут мова йшла, швидше за все, про аутосомно-домінантне спадкування.

– Найчастіше прадід, але думку ти зрозуміла вірно. Це вірно для простих людей і зовсім не працює з магами. Їх кров за силою дорівнює ельфійській і напівкровки народжуються вже в першому поколінні.

– Я не розумію, до чого ти ведеш, Нік, – розгублено пробурмотіла я.

– Трей, будь ласка, – скривився він. – Ти вже не гаркавиш.

– Я і не гаркавила, – обурилася я.

– Хочеш сказати, що твоє “Тлей”, “Тлеюшка” мені наснилося? – пирхнув він, подразнюючи. 

Не дочекавшись від мене відповіді, посадив у сідло чорного грифона, сам же влаштувався за моєю спиною, по-хазяйськи притиснувши мене до себе. В черговий раз здивувалася зі своїх відчуттів – не було незручності, мурашок збудження, огиди, навіть внутрішнього протесту. Так ніби він сприймався частиною мене, що має на ось такі обійми всі права.

– Так до чого все сказане тобою, Трей, – відігнала я думки, що звернули не туди.

– До того, що потрібно повернутися і заглянути в книгу народжень. Відшукати твоїх батьків.

– Ти впевнений, що вони з вашого світу?

– Більш того, – похитав головою Трей. – Я навіть здогадуюся, хто вони.

Подальший шлях пройшов в тиші, я не заперечувала. Було багато про що подумати. Про місто. Про впевненість, що увійти ми туди повинні вдвох. Про схожі долоні та про здогадку, що скалкою засіла в голові, але я посилено відганяла її знову і знову. Не хочу сподіватися, а потім розчаровуватися в невиправданих сподіваннях.

Забувши про все, дивилася на мирні невеликі села, поля, ліси, річки, Що пропливали під нами. Задерши голову, вдивлялася в похмуре небо і перші зірки, намагаючись відшукати знайомі сузір'я. Поки дихання мало не перехопило від захвату сяючого в ночі міста. 

Світлі теплі вогні будинків, розсипалися ніжними перловими намистинками.  А на віддалені від них, на невеликій скелі, серед темної зелені листя, відокремлений блискучою водною гладдю ріки, височів замок. Кілька високих житлових башт, якого прикрашені крутими чотирьохскатними дахами й численними гостроверхими вежами з бутового каменю, були так тісно приліплені одна до одної, що з першого погляду важко було розрізнити, де закінчується одна будівля і починається інша. Всі вежі відрізнялися стилем, будовою, архітектурою і при цьому мали щось спільне, невелику межу, що гармонійно пов'язувала весь замковий комплекс воєдино. 

Перерахувавши вікна, що світилися уночі, мало не присвиснула від подиву – у найвищій з веж було вісім поверхів, і ще два ряди вікон розташовувалися під самим дахом.

Грифони між тим опустилися на площу, і я тільки зараз помітила, що крім нас з Треєм за нами весь час на відстані слідували хлопці. Три білих грифони опустилися поруч з чорним. Над головою зовсім низько ковзнула величезна чорна тінь і з неї легко зістрибнув мій переслідувач, а я так і залишилася стояти з відкритим ротом не маючи змоги вимовити ні слова, вдивляючись в гібрида птеродактиля і дракона, що пролетів над моєю головою.

– Ходімо, – смикнув мене за руку Трей.

Насилу перевела повні захоплення та первісного жаху очі на хлопця.

– Це ергон. Він безпечний, – відповів на невисловлене питання принц. – Йдемо! Якби Смерк  хотів пообідати тобою, то з'їв би ще вранці.

Заспокоїв, не інакше.  Хай там як, але за величезними гостинно розкритими дверима явно безпечніше, тому я прискорилася і скоро змогла перевести подих в просторому холі.

– Ваша високість… – почав було стоїть біля дверей чоловік.

Але Трей його перебив:

– Кімната готова? – і мабуть, дочекавшись кивка, не став затримуватися, тягнучи мене за руку.

Я не пручалася. Чи то від шоку, чи то від подиву. Навіть коли Трей затягнув мене в кабінет, за столом якого сидів сивий поважний чоловік.

– Трей?

– Вибач, що завадив, дід, але нам потрібно терміново щось перевірити, – кажучи це принц, нарешті, відпустив мою руку. Дістав з однієї з полиць дивну кам'яну книгу і, перехопивши мою долоню, провів нею по палітурці.

– Ой, – висмикнула я руку, машинально сунувши порізаний о гострі краї палець в рот.

Книга ж сяяла, переливаючись всіма кольорами веселки, поки не відкрилася на одній зі сторінок з хитромудрою в'яззю рун.

– Мнда, діла, – пробурмотів Трей, і якось безпомічно подивився на того, кого назвав дідом.

– Діла, – відповів той, дивлячись на відкриту сторінку, а потім подивився на мене з неприхованим інтересом вівісектора.

Позадкувала, відступаючи до дверей, бажаючи уникнути моментального препарування, але спина вперлася в чийсь торс, а коли я відскочила, мене перехопили чиїсь міцні руки.

– Відпустіть принцесу, мей Сейліат, – різко сказав старий.

І руки, що вхопили мене, негайно відпустили.

Стало холодно, страшно, ненадійно. Повернулась і втупилася на кароокого, що відступив від мене на шанобливу відстань. Вловила дивне розчарування в очах, що світилися бурштиновим вогнем.

– Нік? – покликала єдину близьку мені людину і, піймавши його злий, відчужений погляд, ніби я була змією, що оманою пробралася в його замок, відскочила.

Зробила крок назад, похитнулася, зачепившись за щось, і рухнула, змахнувши руками та боляче вдарившись потилицею о кам'яну підлогу. Почувся якийсь тріск. Виникло відчуття стелі, що стрімко наближалася, погрожуючи розчавити. Але раптово все припинилося, а мене вже гостинно розкривши свої обійми чекало забуття.

Ось тобі й перша доба в новому світі.

 

* клинодактилія (від грец. κλίνω – «нахиляю, згинаю» + δάκτυλος – «палець») – вроджений дефект розвитку пальців.