Ізабелла Фетисова

Зелене місто привертало увагу, заворожливо притягувало себе, нагадуючи казку про обдуреного магістратом Гамельну щуролова. Відчувала себе однією з тих діток, що, зачаровані чарівною флейтою, зникли невідомо куди. Але гостре відчуття необхідності пройти у ворота, нікуди не поділося, не дивлячись на  інтуїцію, що на усі лади волала про небезпеку.

Вхопившись спочатку за руку Ніка, я незабаром випустила її, переживаючи вже за те, що втягую його в щось небезпечне. Але мою руку моментально повернули, і це було так звично, по-родинному, що я мимоволі глянула на наші сплетені долоні та мало не зойкнула від поміченого відкриття.

Шоковано запнулася, зупиняючись на місці, прискіпливо вглядаючись в чоловічу долоню. Нік вимушено зупинився поруч.

– Ти чого, Бель?

Глянула на нього уважно, вишукуючи знайомі риси на обличчі, але нічого схожого не бачила. Тільки руки – довгі тонкі пальці піаніста, напівкругла акуратна форма нігтів і, як родзинка, трохи зігнуті до безіменного пальця мізинці – медійна клинодактилія *, щоб її.

– Це з народження? – запитала, все так же вивчаючи його долоню.

– Що? – здивувався Трей, а потім, помітивши мій пильний погляд, посміхнувся. – Мала, у всіх ельфів тонкі руки.

– Ти ельф? – продовжила дивуватися я, поки рука сама тягнулася до волосся, щоб відшукати під ними вухо.

– Напівельф, – піймав він мою руку майже в безпосередній близькості від вуха. – Вуха краще не чіпати, вони в ельфів – ерогенна зона.

Здригнулася, забираючи руку. Дійсно. Як я могла забути?

І поки не передумала, швидко відсунула пасмо волосся, демонструючи власні вуха.

– Напівкровка, – видихнув Нік. – Ти не казала, – додав з якимось дивним докором.

– Я не знала. Думала, це вроджена аномалія розвитку, як і мізинці.

Нік перехопив мою руку та придивився уважніше. Здригнувся, ніби щойно зробив якесь відкриття. Допитливо вп'явся поглядом в моє обличчя, а потім, кивнувши якимось своїм думкам, потягнув мене якомога далі від заманливого міста.

– Ми куди? – здивувалася я.

– До палацу. Потрібно  дещо терміново з’ясувати.

– Що саме? – поцікавилася я, зупиняючись біля чорного грифона.

– Бель, – випустив мою руку Нік, куйовдячи своє волосся, – в ельфів не буває дефектів у розвитку. Та й напівкровки народжуються дуже рідко. Тільки якщо рід батька і матері однаковий за силою, інакше успадковується кров найсильнішого.

– Що ти хочеш цим сказати?

– У зв'язку ельф і людина – завжди народиться ельф. Лише за кілька поколінь, якщо його діти знов розбавлять кров людською, може народитися покруч.

– Тобто дід ельф, всі інші його нащадки одружуються з людьми, і онук виходить напівкровка? – уточнила я, намагаючись притягнути шкільні завдання в області генетики про домінантне та рецесивне спадкування. Тут мова йшла, швидше за все, про аутосомно-домінантне спадкування.

– Найчастіше прадід, але думку ти зрозуміла вірно. Це вірно для простих людей і зовсім не працює з магами. Їх кров за силою дорівнює ельфійській і напівкровки народжуються вже в першому поколінні.

– Я не розумію, до чого ти ведеш, Нік, – розгублено пробурмотіла я.

– Трей, будь ласка, – скривився він. – Ти вже не гаркавиш.

– Я і не гаркавила, – обурилася я.

– Хочеш сказати, що твоє “Тлей”, “Тлеюшка” мені наснилося? – пирхнув він, подразнюючи. 

Не дочекавшись від мене відповіді, посадив у сідло чорного грифона, сам же влаштувався за моєю спиною, по-хазяйськи притиснувши мене до себе. В черговий раз здивувалася зі своїх відчуттів – не було незручності, мурашок збудження, огиди, навіть внутрішнього протесту. Так ніби він сприймався частиною мене, що має на ось такі обійми всі права.

– Так до чого все сказане тобою, Трей, – відігнала я думки, що звернули не туди.

– До того, що потрібно повернутися і заглянути в книгу народжень. Відшукати твоїх батьків.

– Ти впевнений, що вони з вашого світу?

– Більш того, – похитав головою Трей. – Я навіть здогадуюся, хто вони.

Подальший шлях пройшов в тиші, я не заперечувала. Було багато про що подумати. Про місто. Про впевненість, що увійти ми туди повинні вдвох. Про схожі долоні та про здогадку, що скалкою засіла в голові, але я посилено відганяла її знову і знову. Не хочу сподіватися, а потім розчаровуватися в невиправданих сподіваннях.

Забувши про все, дивилася на мирні невеликі села, поля, ліси, річки, Що пропливали під нами. Задерши голову, вдивлялася в похмуре небо і перші зірки, намагаючись відшукати знайомі сузір'я. Поки дихання мало не перехопило від захвату сяючого в ночі міста. 

Світлі теплі вогні будинків, розсипалися ніжними перловими намистинками.  А на віддалені від них, на невеликій скелі, серед темної зелені листя, відокремлений блискучою водною гладдю ріки, височів замок. Кілька високих житлових башт, якого прикрашені крутими чотирьохскатними дахами й численними гостроверхими вежами з бутового каменю, були так тісно приліплені одна до одної, що з першого погляду важко було розрізнити, де закінчується одна будівля і починається інша. Всі вежі відрізнялися стилем, будовою, архітектурою і при цьому мали щось спільне, невелику межу, що гармонійно пов'язувала весь замковий комплекс воєдино. 

Перерахувавши вікна, що світилися уночі, мало не присвиснула від подиву – у найвищій з веж було вісім поверхів, і ще два ряди вікон розташовувалися під самим дахом.

Грифони між тим опустилися на площу, і я тільки зараз помітила, що крім нас з Треєм за нами весь час на відстані слідували хлопці. Три білих грифони опустилися поруч з чорним. Над головою зовсім низько ковзнула величезна чорна тінь і з неї легко зістрибнув мій переслідувач, а я так і залишилася стояти з відкритим ротом не маючи змоги вимовити ні слова, вдивляючись в гібрида птеродактиля і дракона, що пролетів над моєю головою.

– Ходімо, – смикнув мене за руку Трей.

Насилу перевела повні захоплення та первісного жаху очі на хлопця.

– Це ергон. Він безпечний, – відповів на невисловлене питання принц. – Йдемо! Якби Смерк  хотів пообідати тобою, то з'їв би ще вранці.

Заспокоїв, не інакше.  Хай там як, але за величезними гостинно розкритими дверима явно безпечніше, тому я прискорилася і скоро змогла перевести подих в просторому холі.

– Ваша високість… – почав було стоїть біля дверей чоловік.

Але Трей його перебив:

– Кімната готова? – і мабуть, дочекавшись кивка, не став затримуватися, тягнучи мене за руку.

Я не пручалася. Чи то від шоку, чи то від подиву. Навіть коли Трей затягнув мене в кабінет, за столом якого сидів сивий поважний чоловік.

– Трей?

– Вибач, що завадив, дід, але нам потрібно терміново щось перевірити, – кажучи це принц, нарешті, відпустив мою руку. Дістав з однієї з полиць дивну кам'яну книгу і, перехопивши мою долоню, провів нею по палітурці.

– Ой, – висмикнула я руку, машинально сунувши порізаний о гострі краї палець в рот.

Книга ж сяяла, переливаючись всіма кольорами веселки, поки не відкрилася на одній зі сторінок з хитромудрою в'яззю рун.

– Мнда, діла, – пробурмотів Трей, і якось безпомічно подивився на того, кого назвав дідом.

– Діла, – відповів той, дивлячись на відкриту сторінку, а потім подивився на мене з неприхованим інтересом вівісектора.

Позадкувала, відступаючи до дверей, бажаючи уникнути моментального препарування, але спина вперлася в чийсь торс, а коли я відскочила, мене перехопили чиїсь міцні руки.

– Відпустіть принцесу, мей Сейліат, – різко сказав старий.

І руки, що вхопили мене, негайно відпустили.

Стало холодно, страшно, ненадійно. Повернулась і втупилася на кароокого, що відступив від мене на шанобливу відстань. Вловила дивне розчарування в очах, що світилися бурштиновим вогнем.

– Нік? – покликала єдину близьку мені людину і, піймавши його злий, відчужений погляд, ніби я була змією, що оманою пробралася в його замок, відскочила.

Зробила крок назад, похитнулася, зачепившись за щось, і рухнула, змахнувши руками та боляче вдарившись потилицею о кам'яну підлогу. Почувся якийсь тріск. Виникло відчуття стелі, що стрімко наближалася, погрожуючи розчавити. Але раптово все припинилося, а мене вже гостинно розкривши свої обійми чекало забуття.

Ось тобі й перша доба в новому світі.

* клинодактилія (від грец. κλίνω – «нахиляю, згинаю» + δάκτυλος – «палець») – вроджений дефект розвитку пальців.