Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Енжі Собран
Заміж? Не піду!

Зміст книги: 50 розділів

Спочатку:
Пролог
119 дн. тому
Розділ 1
172 дн. тому
Розділ 2
172 дн. тому
Розділ 3
147 дн. тому
Розділ 4
147 дн. тому
Розділ 5
147 дн. тому
Розділ 6
147 дн. тому
Розділ 7
147 дн. тому
Розділ 8
147 дн. тому
Розділ 9
147 дн. тому
Розділ 10
147 дн. тому
Розділ 11
147 дн. тому
Розділ 12
147 дн. тому
Розділ 13
147 дн. тому
Розділ 14
147 дн. тому
Розділ 15
147 дн. тому
Розділ 16
147 дн. тому
Розділ 17
147 дн. тому
Розділ 18
147 дн. тому
Розділ 19
147 дн. тому
Розділ 20
147 дн. тому
Розділ 21
119 дн. тому
Розділ 22
119 дн. тому
Розділ 23
119 дн. тому
Розділ 24
119 дн. тому
Розділ 25
118 дн. тому
Розділ 26
118 дн. тому
Розділ 27
118 дн. тому
Розділ 28
112 дн. тому
Розділ 29
109 дн. тому
Розділ 30
109 дн. тому
Розділ 31
109 дн. тому
Розділ 32
108 дн. тому
Розділ 33
108 дн. тому
Розділ 34
108 дн. тому
Розділ 35
108 дн. тому
Розділ 36
108 дн. тому
Розділ 37
108 дн. тому
Розділ 38
108 дн. тому
Розділ 39
108 дн. тому
Розділ 40
108 дн. тому
Розділ 41
108 дн. тому
Розділ 42
108 дн. тому
Розділ 43
108 дн. тому
Розділ 44
108 дн. тому
Розділ 45
108 дн. тому
Розділ 46
108 дн. тому
Розділ 47
108 дн. тому
Розділ 48
108 дн. тому
Розділ 49
108 дн. тому

У тиші та мовчанні ми пішли вздовж річки. Присутність цього нав'язливого знайомого незнайомця дратувала та водночас дарувала дивне відчуття захищеності, ніби поки він поряд зі мною точно нічого поганого не трапиться.

Угу. Крім нього. Мажористого та безцеремонного. 

Знаю я таких. Сама могла б бути в їх компанії, тільки ніколи не вважала, що гроші, влада й особливості народження дають хоч комусь право бути господарем життя. І не чогось, а мого. Поблажливі посмішки, які парубок періодично кидав в мою сторону, дратували, викликаючи бажання надавати стусанів або, в крайньому разі, влаштувати спаринг. Не звикла я, щоб на мене дивилися так зарозуміло, так ніби мають несумнівну перевагу переді мною. А оцінювальні, роздягаючи погляди та фамільярні жарти взагалі верх нахабства. Терпіти таке не можу.

Поки йшла та крутила це все в голові, стала нагадувати собі паровий котел: доторкнися, скажи хоч слово – вибухну, і мало не покажеться. Хто не сховався, я не винна, він сам прийшов. 

При цьому чим більше емоцій кипіло в душі, тим більш врівноваженою і спокійною я ставала зовні. Недоречно згадалося, як у класі п'ятому, виступаючи на шкільному семінарі перед високою комісією з міністерства, отримала від директора характеристику: «А Белла, тут і говорити нема чого залізна леді». Прийшла додому вся заплакана, в сльозах. Ну ніяк не посміхалася мені роль «залізної леді». Вже вдома почула від батька розповідь про виникнення прізвиська Маргарет Тетчер і подивилася на це зовсім по-іншому: якщо вона змогла зробити зі шпильки, якою її хотіли вколоти та образити, величезний комплімент, то й я зможу.

Коли величезний диск світила, спалахнувши вечірньою загравою, опустився за обрій, ми натрапили на перше поселення. Я розраховувала, що першим буде якесь маленьке селище. Але ні. Перед нами розкинулося величезне величне замкове містечко. Гострі шпилі, складені з темно-зеленого каменю, виблискували в пурпурових променях місцевого сонця ніби діаманти. Як заворожена йшла я на цей світ, зачарована красою каменю.

– Нам не варто сюди заходити, – відсмикнув мене за руку цей Ан…баран.

Осудливо подивилася на сильні пальці, що перехопили моє передпліччя. І видихнула засмучено, зазначивши, що моє тонке зап'ястя в обіймах його руки виглядає таким по-дитячому крихким, що здається, натисни він зараз трішки сильніше, і я почую характерний тріск. Жах... 

Ця моя уявна безпорадність, від якої моментально захотілося відхреститися, породжувала бажання різко висмикнути руку та тут же відскочити, ледь не зашипівши з роздратування. Ось тільки слідувати бажанням не завжди найкращий варіант поведінки.

– Вам не варто, ви і не заходьте, – холодно відрізала, кидаючи презирливо-попереджувальний погляд на пальці, що вчепилися в мене.

Чоловіча рука миттєво опустилася і сталося непередбачене:

– Вибачте, – пробурмотів парубок, так ніяковіло, ніби це було якесь зовсім незнайоме йому слово. І він не впевнений в правильності вимови. Навіть трошки соромиться.

Придушила смішок в самому зародку. Не можна сміятися над чоловіком в такі моменти. А то мало які комплекси розвинуться у нього потім на цю тему. Всі його майбутні пасії мені не подякують.

І сама здивувалася такому потоку думок, ніби мені є діло до  всіх них і до цього Анбарана, зокрема.

– Там може бути небезпечно, – продовжував переконувати мене тим часом сталкер, не маючи жодного уявлення, що за думки вертяться в моїй голові.

– Чим?

– Це примарне місто Кінкасат. У нього можна увійти та не вийти. Воно несподівано з'являється в новому місці і так само несподівано зникає. І ніхто не знає чому.

Чим більше він говорив, тим більше мене тягнуло в цей самий Кінкасат. А у світлі того, що Нік обіцяв мене знайти та пропав, бажання пошукати його в цьому самому примарному зеленому місті було непереборним. І я зробила крок вперед.

– Та стій же ти, – знову мав намір схопити мене за руку сталкер, але під моїм поглядом його рука опустилася, так і не доторкнувшись до моєї. – Як увійдеш туди – можеш не повернутися. Ніхто не повертався.

Чи може це місто бути порталом у мій світ? Задумливо, розглядала кам'яні стіни і, очікувано, не знаходила відповіді. Ніякого тобі напису: «Залиш надію всяк, хто сюди входить»*. Ніяких попереджувальних знаків. Лише гостинно відчинені ворота і чиста площа, встелена темно-сірим камінням, за ними.

Підійшла ближче до воріт і завмерла здивовано, впізнаючи у камінні, використаному для будівництва, зелену хромову слюду – вердит. Дуже полюбляла матінка  всякі дрібнички з нього. Цінувала навіть більше деяких дорогоцінних камінь, приписуючи йому містичні властивості. Вважала, що прикраси з вердиту здатні виводити з організму шкідливі речовини та токсини, тим самим покращуючи зовнішній вигляд і зберігаючи красу. І якщо я правильно пам'ятала його магічні здатності, що матінка розписувала батькові, то він допомагає знайти правильний вихід за будь-яких складних, життєвих обставин. Символічно. Мабуть…

Саме ця думка вимела з моєї голови усі сумніви, і я зробила крок до помітної межі, за якою трава, перетворювалася на камінь.

– Та куди ж ти преш? – обурився чоловік і, перехопивши, відтягнув мене від брами.

Здійняла очі, мріючи поглядом спопелити нахабу, що таки дістав мене, але натрапила на карі очі, що палали бурштиновим вогнем, та світло-русяву щетину на щоках.

– Ти хто? – бажання вбивати нікуди не поділося, але на мить сховалось від несподіванки. 

А він так і застиг, міцно тримаючи мене у своїх руках, вдивляючись в мої очі та розпливаючись у посмішці:

– Виходьте за мене заміж, – так спокійно і буденно, а в очах захоплення, надія і таке очікування, що на мить стало ніяково від того, що я викликаю в когось такі емоції.

Машинально посміхнулася у відповідь, шоковано зависнувши на цю пропозицію. У якийсь момент мене потягнуло у вири карих очей настільки, що я мимоволі подалася вперед. Вдихнула непередаваний мускусний аромат з нотками свіжого морського бризу і залипнула на губах, відчуваючи, як тіло піддається вперед в бажанні втиснутись,  розчинитися в чужих обіймах.

Та ну! Щоб власне тіло і зраджувало? Так, я навіть в підлітковому віці його добре контролювала, а тут давно вже не наївна дівчинка і залипнула. Того й гляди розпливуся рожевою калюжкою.

Кліпнула очима, відганяючи марево. І охолоджуючи лібідо, що збунтувалося під сплеском гормонів. Не інакше. Вислизнула з сильних рук незнайомця, і не вірячи похитавши головою, на негнучких ногах відійшла в сторону.

І цей туди ж! Щось страшно стає від таких пропозицій.

У мене, що на лобі оголошення написано: «Шукаю чоловіка»? Чи десь є символ, що змушує всіх зустрічних робити мені пропозицію? Цінник з биркою «Хапай зі знижкою, а то потім ніяких грошей не вистачить на такий рідкісний товар!»?

Погасила безглуздий порив оглянути себе в пошуках цього самого напису. Видихнула. Зовсім не смішно. Три роки ніхто не наважувався навіть підійти, а тут три пропозиції за тиждень. Б'ю рекорди!

 

прикінцева фраза тексту над брамою пекла в «Божественній комедії» Данте Аліг'єрі.