Йшла досить бадьоро, та ще і з музикою. І хай співати не вміла, і мені, як-то кажуть, ведмідь на вухо наступив, але варто було замовкнути, й від гнітючої тиші та самотності хотілося вити білугою. 

Таку розкіш дозволити я собі не могла, тому мучила ліс та його мешканців всілякими веселими пісеньками. І чи то музика для цього світу була в новинку, чи то співала я, як та ультразвукова сирена, але ніхто з місцевих звіряток турбувати мене не наважився.

Приблизно за годину вийшла до річки. Полегшено видихнула та допила останні пару ковтків води з пляшки. Набрала в казанок води, кинула таблетку і, прикривши кришкою, залишила відстоюватися. Сама ж роздягнувшись до білизни, вирушила митися.

Вода виявилася підбадьорливо-холодною, і поніжитися не довелося. Швидко ополоснувшись, вискочила з води та помітила біля своїх речей чистокровку.

– Що це? – запитав він, зовсім не ввічливо тикаючи пальцем мені в бюстгальтер.

Смикнула з наплічника підготований рушник, вирішивши ігнорувати хама-сталкера, та закуталась, відчуваючи, як від холоду стукають зуби.

Помах чоловічої руки і мене обдув теплий вітерець, висушуючи. 

З одного боку, зручно, з іншого, я хотіла перевдягтися, а у присутності цього нахаби зробити це проблематично.

– Відвернися, – попрохала, не втрачаючи надії на розсудливість свого сталкера.

– Навіщо? Там нема на що дивитися. До того ж… маю ж я оцінити красу своєї майбутньої дружини? – криво ощирився цей хам, нахабно мружачи очі.

З хвилину вичікувально дивилася на нього, але зрозумівши, що нічого не дочекаюся, а корчити з себе незайману дівчину на виданні, залишаючись у брудній білизні,  сенсу не має, почала роздягатися. Повільно, розслаблено, ніби під музику. 

Що ж тобі ж гірше, красунчику.

Сірі очі потемніли, ставши майже чорними, коли я, прикривши груди рукою, другою зірвала з себе бюстгальтер та впустила його під ноги нахабі. Змахнула пару раз віями, кокетливо прикусила нижню губку, а коли він судомно ковтнувши, мимоволі зробив крок до мене, зарядила коліном по тим самим бубонцям.

– Я попереджала! – кинула йому, підібрала речі та, відійшовши у бік, швидко одяглась.

Перелила воду в пляшку, обурюючись, що цей заклопотаний переслідувач позбавив мене можливості її закип'ятити для надійності. Зібрала ті речі, що дістала, розраховуючи на привал, і підхопивши наплічник з арбалетом, вирушила далі.

«Нік, я річку знайшла. Піду вздовж неї вниз за течією», – попередила я, і, дочекавшись братського схвалення, полегшено видихнула.

Те, що цей недочоловік слідує за мною, зрозуміла майже відразу. Та й не розраховувала я на те, що один, хай і болісний, удар по самому дорогоцінному поверне йому розсудливість. Але, як не дивно, йти стало не так боязно. І в якийсь момент я навіть розслабилася і з цікавістю почала розглядати красу, що оточувала мене.

А подивитися дійсно було на що. Заповідний ліс радував барвистими полянами квітів. В закрутах річки цвіли лотоси та водяні лілії. І якісь невідомі мені яскраво-червоні променисті квіти.

Квіти, що привернули мою увагу, росли посеред води на невеликому чорному горбку і виглядали досить дивно. Не стримавши цікавості, дісталася до однієї з таких квіток, аби розглянути ближче.

Під ногами щось здригнулося. Виникло відчуття, що я стою на чомусь хиткому, болотистому. А потім земля піді мною розверзалася, і я почала провалюватися в смердючу багнюку. Моментально втопилася майже по живіт. 

Намагаючись не робити зайвих рухів, витягнулася по-пластунськи, наскільки це було можливо. Поклавши поперек арбалет, спробувала підтягтися, обережно витягаючи на поверхню верхню частину тіла, переміщаючи центр ваги з ніг на тулуб, але один необережний рух і арбалет занурився в багнюку.

Переставши смикатися, повернула голову у пошуках якого-небудь деревця чи палиці, щоб вхопитися, але, як на зло, поблизу нічого не було.

– Хварта! Хапайся!

Поруч зі мною впала довга колода. Зробивши різкий випад, вхопилася за неї. Мене потягли. Відчула, як з гучним плямканням неохоче вивільнила мої ноги згубна трясовина, і поповзла по-пластунськи. Мене підхопили за плечі та висмикнули на сушу. Здійняла очі на рятівника і полегшено видихнула. Здається, я тільки що позбулася недочоловіка – мені повернули борг життя.

– Ти, що, хварта, не знаєш, що красти зростають тільки на трясовині?

– Дякую, – пробурмотіла я, стягуючи з себе наплічник та мокрі речі, а потім, посміхнувшись, додала: – що просвітив. І вітаю, тепер не треба опускатися до шлюбу з напівкровкою. Вітаю! Ти вільний від зобов'язань!

З чистого безхмарного неба на мене полилася вода, змиваючи бруд, а кілька хвилин по тому подув легкий вітерець, і я вже знову була чистою та сухою. Подивилася здивовано на свого благодійника:

– Дякую, – пробурмотіла і потягнула за мотузку, витягаючи арбалет.

Діставши пачку вологих серветок, протерла улюблену зброю та наплічник. Зібравшись та кинувши останній погляд на підступні квіти, вирушила у дорогу.

– Ти хоч користуватися ним вмієш? – запитав мене мій переслідувач, кидаючи косий погляд на мою зброю.

Скривилася. Я дійснл розраховувала на те, що цей набрида від мене відстане, але не судилося – плентається слідом.

– Хочеш побути мішенню та перевірити? –  поцікавилася уїдливо, обертаючись до нього.

– Мене кличуть Анддендаар дес ерг Джанлусі, – з легким поклоном раптом представився мені хлопець.

– Іббі, – якомога ввічливіше відповіла я, намагаючись повторити його ім'я, щоб запам'ятати. Але збилася вже на першому складі.

– Іббі і...? – очікуючи продовження, запитливо злетіли темні брови мого супутника.

– Іббі і все.

Рішення стосовно імені я прийняла ще вночі, сидячи на дереві. Чомусь бути Ізабеллою Фетисовою  в цьому світі не хотілося. Бель я вирішила приберегти лише для Ніка. А для інших буду Іббі. З прізвищем розбиратися вирішила разом з Ніком, але так і не обговорила цей момент. Надто шокувало мене моє майже заміжжя.

– Куди ви прямуєте, Іббі? – вирішив влаштувати мені допит цей Анден.

– Туди, – невизначено махнула рукою в потрібну сторону.

– Дозволите вас проводити?

Від цієї несподіваної церемонності захотілося рипнути зубами, але робити цього не стала. Хоче ввічливо і на «ви», буде йому на «ви». Швидше б вже його позбутися.

– Тільки, якщо у вас немає ніяких термінових справ, і це не стане вам на заваді, ваша шляхетність, – аж язика звело від забагливості цієї простої фрази.

Схоже, позбавлятися цього нав'язливого типу марна справа. Доведеться терпіти або втопити…

«Нік, ти мені терміново потрібен! Коли вже ти мене знайдеш?» – кинула я мислений заклик свому постійному візаві та натрапила на глуху стіну.