Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Енжі Собран
Заміж? Не піду!

Зміст книги: 50 розділів

Спочатку:
Пролог
72 дн. тому
Розділ 1
125 дн. тому
Розділ 2
125 дн. тому
Розділ 3
100 дн. тому
Розділ 4
100 дн. тому
Розділ 5
100 дн. тому
Розділ 6
100 дн. тому
Розділ 7
100 дн. тому
Розділ 8
100 дн. тому
Розділ 9
100 дн. тому
Розділ 10
100 дн. тому
Розділ 11
100 дн. тому
Розділ 12
100 дн. тому
Розділ 13
100 дн. тому
Розділ 14
100 дн. тому
Розділ 15
100 дн. тому
Розділ 16
100 дн. тому
Розділ 17
100 дн. тому
Розділ 18
100 дн. тому
Розділ 19
100 дн. тому
Розділ 20
100 дн. тому
Розділ 21
72 дн. тому
Розділ 22
72 дн. тому
Розділ 23
72 дн. тому
Розділ 24
72 дн. тому
Розділ 25
71 дн. тому
Розділ 26
71 дн. тому
Розділ 27
71 дн. тому
Розділ 28
65 дн. тому
Розділ 29
62 дн. тому
Розділ 30
62 дн. тому
Розділ 31
62 дн. тому
Розділ 32
61 дн. тому
Розділ 33
61 дн. тому
Розділ 34
61 дн. тому
Розділ 35
61 дн. тому
Розділ 36
61 дн. тому
Розділ 37
61 дн. тому
Розділ 38
61 дн. тому
Розділ 39
61 дн. тому
Розділ 40
61 дн. тому
Розділ 41
61 дн. тому
Розділ 42
61 дн. тому
Розділ 43
61 дн. тому
Розділ 44
61 дн. тому
Розділ 45
61 дн. тому
Розділ 46
61 дн. тому
Розділ 47
61 дн. тому
Розділ 48
61 дн. тому
Розділ 49
61 дн. тому

Йшла досить бадьоро, та ще і з музикою. І хай співати не вміла, і мені, як-то кажуть, ведмідь на вухо наступив, але варто було замовкнути, й від гнітючої тиші та самотності хотілося вити білугою. 

Таку розкіш дозволити я собі не могла, тому мучила ліс та його мешканців всілякими веселими пісеньками. І чи то музика для цього світу була в новинку, чи то співала я, як та ультразвукова сирена, але ніхто з місцевих звіряток турбувати мене не наважився.

Приблизно за годину вийшла до річки. Полегшено видихнула та допила останні пару ковтків води з пляшки. Набрала в казанок води, кинула таблетку і, прикривши кришкою, залишила відстоюватися. Сама ж роздягнувшись до білизни, вирушила митися.

Вода виявилася підбадьорливо-холодною, і поніжитися не довелося. Швидко ополоснувшись, вискочила з води та помітила біля своїх речей чистокровку.

– Що це? – запитав він, зовсім не ввічливо тикаючи пальцем мені в бюстгальтер.

Смикнула з наплічника підготований рушник, вирішивши ігнорувати хама-сталкера, та закуталась, відчуваючи, як від холоду стукають зуби.

Помах чоловічої руки і мене обдув теплий вітерець, висушуючи. 

З одного боку, зручно, з іншого, я хотіла перевдягтися, а у присутності цього нахаби зробити це проблематично.

– Відвернися, – попрохала, не втрачаючи надії на розсудливість свого сталкера.

– Навіщо? Там нема на що дивитися. До того ж… маю ж я оцінити красу своєї майбутньої дружини? – криво ощирився цей хам, нахабно мружачи очі.

З хвилину вичікувально дивилася на нього, але зрозумівши, що нічого не дочекаюся, а корчити з себе незайману дівчину на виданні, залишаючись у брудній білизні,  сенсу не має, почала роздягатися. Повільно, розслаблено, ніби під музику. 

Що ж тобі ж гірше, красунчику.

Сірі очі потемніли, ставши майже чорними, коли я, прикривши груди рукою, другою зірвала з себе бюстгальтер та впустила його під ноги нахабі. Змахнула пару раз віями, кокетливо прикусила нижню губку, а коли він судомно ковтнувши, мимоволі зробив крок до мене, зарядила коліном по тим самим бубонцям.

– Я попереджала! – кинула йому, підібрала речі та, відійшовши у бік, швидко одяглась.

Перелила воду в пляшку, обурюючись, що цей заклопотаний переслідувач позбавив мене можливості її закип'ятити для надійності. Зібрала ті речі, що дістала, розраховуючи на привал, і підхопивши наплічник з арбалетом, вирушила далі.

«Нік, я річку знайшла. Піду вздовж неї вниз за течією», – попередила я, і, дочекавшись братського схвалення, полегшено видихнула.

Те, що цей недочоловік слідує за мною, зрозуміла майже відразу. Та й не розраховувала я на те, що один, хай і болісний, удар по самому дорогоцінному поверне йому розсудливість. Але, як не дивно, йти стало не так боязно. І в якийсь момент я навіть розслабилася і з цікавістю почала розглядати красу, що оточувала мене.

А подивитися дійсно було на що. Заповідний ліс радував барвистими полянами квітів. В закрутах річки цвіли лотоси та водяні лілії. І якісь невідомі мені яскраво-червоні променисті квіти.

Квіти, що привернули мою увагу, росли посеред води на невеликому чорному горбку і виглядали досить дивно. Не стримавши цікавості, дісталася до однієї з таких квіток, аби розглянути ближче.

Під ногами щось здригнулося. Виникло відчуття, що я стою на чомусь хиткому, болотистому. А потім земля піді мною розверзалася, і я почала провалюватися в смердючу багнюку. Моментально втопилася майже по живіт. 

Намагаючись не робити зайвих рухів, витягнулася по-пластунськи, наскільки це було можливо. Поклавши поперек арбалет, спробувала підтягтися, обережно витягаючи на поверхню верхню частину тіла, переміщаючи центр ваги з ніг на тулуб, але один необережний рух і арбалет занурився в багнюку.

Переставши смикатися, повернула голову у пошуках якого-небудь деревця чи палиці, щоб вхопитися, але, як на зло, поблизу нічого не було.

– Хварта! Хапайся!

Поруч зі мною впала довга колода. Зробивши різкий випад, вхопилася за неї. Мене потягли. Відчула, як з гучним плямканням неохоче вивільнила мої ноги згубна трясовина, і поповзла по-пластунськи. Мене підхопили за плечі та висмикнули на сушу. Здійняла очі на рятівника і полегшено видихнула. Здається, я тільки що позбулася недочоловіка – мені повернули борг життя.

– Ти, що, хварта, не знаєш, що красти зростають тільки на трясовині?

– Дякую, – пробурмотіла я, стягуючи з себе наплічник та мокрі речі, а потім, посміхнувшись, додала: – що просвітив. І вітаю, тепер не треба опускатися до шлюбу з напівкровкою. Вітаю! Ти вільний від зобов'язань!

З чистого безхмарного неба на мене полилася вода, змиваючи бруд, а кілька хвилин по тому подув легкий вітерець, і я вже знову була чистою та сухою. Подивилася здивовано на свого благодійника:

– Дякую, – пробурмотіла і потягнула за мотузку, витягаючи арбалет.

Діставши пачку вологих серветок, протерла улюблену зброю та наплічник. Зібравшись та кинувши останній погляд на підступні квіти, вирушила у дорогу.

– Ти хоч користуватися ним вмієш? – запитав мене мій переслідувач, кидаючи косий погляд на мою зброю.

Скривилася. Я дійснл розраховувала на те, що цей набрида від мене відстане, але не судилося – плентається слідом.

– Хочеш побути мішенню та перевірити? –  поцікавилася уїдливо, обертаючись до нього.

– Мене кличуть Анддендаар дес ерг Джанлусі, – з легким поклоном раптом представився мені хлопець.

– Іббі, – якомога ввічливіше відповіла я, намагаючись повторити його ім'я, щоб запам'ятати. Але збилася вже на першому складі.

– Іббі і...? – очікуючи продовження, запитливо злетіли темні брови мого супутника.

– Іббі і все.

Рішення стосовно імені я прийняла ще вночі, сидячи на дереві. Чомусь бути Ізабеллою Фетисовою  в цьому світі не хотілося. Бель я вирішила приберегти лише для Ніка. А для інших буду Іббі. З прізвищем розбиратися вирішила разом з Ніком, але так і не обговорила цей момент. Надто шокувало мене моє майже заміжжя.

– Куди ви прямуєте, Іббі? – вирішив влаштувати мені допит цей Анден.

– Туди, – невизначено махнула рукою в потрібну сторону.

– Дозволите вас проводити?

Від цієї несподіваної церемонності захотілося рипнути зубами, але робити цього не стала. Хоче ввічливо і на «ви», буде йому на «ви». Швидше б вже його позбутися.

– Тільки, якщо у вас немає ніяких термінових справ, і це не стане вам на заваді, ваша шляхетність, – аж язика звело від забагливості цієї простої фрази.

Схоже, позбавлятися цього нав'язливого типу марна справа. Доведеться терпіти або втопити…

«Нік, ти мені терміново потрібен! Коли вже ти мене знайдеш?» – кинула я мислений заклик свому постійному візаві та натрапила на глуху стіну.