Шейлін

– Раш?! – я закричала, тільки-но повернувши свій вигляд. – Раш, ти де?!

Перед очима все ще стояла картина падіння Аргріма. Він склав крила і впав прямо в темну хмару... О боги! Аби тільки обійшлося...

Серце вистрибувало з грудей, дихання давно збилося, гаряче, чи вірніше, че не охололе повітря обпалювало горло, земля під ногами тліла від полум'я дракона, дим застилав очі, але я мчала вперед, не помічаючи нічого навколо. Лайрелін поділяла мою тривогу та паніку.

Рана, завдана магією некроманта, була небезпечна. Я знала про це, як ніхто інший. Темна магія висмоктувала силу, туманила розум... А Раш ще не оговтався після минулого поранення!

Вискочила на пагорб. Імла потроху розсіювалася і перед очима з'явився силует чоловіка, що розпластався на землі.

– Раш! Раш, ти мене чуєш? – голос тремтів, до горла підкотив липкий грудок.

Ну ж бо! Скажи що-небудь! Піднімися! Але... Відповіді не було. Серце пропустило удар. За два стрибки подолала відстань, що розділяла нас, і впала на коліна поруч з ним.

Раш лежав на спині, широко розкинувши руки. Повіки прикриті, обличчя бліде, забруднене попелом і сажею. Слідів крові не було видно. І подих... я не чула його дихання! Все всередині переверталося від цього усвідомлення.

– Раш! – Голос зірвався на крик, з очей бризнули сльози. – У нас вийшло! Усе скінчилося! Ти не можеш... ось так!

Підхопила його долоню, намагаючись сконцентруватись на створенні порталу. Але марно, магія ніби натикалася на непробивну стіну.

А наступної миті тепла долоня перехопила мою руку і з силою потягла вниз. Від несподіванки я впала прямо на Раша. Мить, і він накрив мої губи поцілунком. Теплим, ніжним, м'яким. По тілу прокотилося полегшення. Живий...

Обхопила його обличчя долонями та відсторонилася.

– То ти спеціально?!

У його розплющений очах хлюпалися іскорки задоволення, а на губах з'явилася напівусмішка.

– Ніколи більше так не роби! – Видихнула і уткнулася носом у його плече.

– І дуже сподіваюся, що мені більше не доведеться боротися з магом, який вирішив знищити драконову расу, – Раш кривувато посміхнувся і підвівся.

І емоції Лайрелін, змішуючись із моїми накрили мене з головою. Полегшення, боязка радість, сум'яття... Невже й справді все скінчено?!

– Як ти?

– Бувало й гірше, – його долоня ковзнула по моєму волоссю. – А ти? Лайрелін?

– Ми в порядку. Нам треба вибиратися звідси, – я відсторонилася. – Щоправда, портал мені не вдається створити. Щось блокує магію. Але Лайрелін зможе тебе покатати.

– У мене інша ідея, – Раш підвівся на ноги і його обличчя трохи скривилося від болю. – Джерело там?

Чоловік вказав праворуч, туди, де серед пилу, що піднявся, спостерігався просвіт.

– Начебто... – Я кивнула, не зовсім розуміючи, куди він хилить. – Але я думаю, що нам слід повернутися сюди іншим разом. Тобі треба до цілителів, Раш. Ти ледь на ногах стоїш!

– Але ж стою. Ходімо, – Раш уперто попрямував у бік джерела, я кинулася слідом, підхопивши його під руку.

Ноги роз'їжджалися від гарячого попелу, в носі свербіло, але Тайраш уперто йшов до своєї мети.

І ось перед очима з'явилося джерело, і серце знову стиснулося в грудях. Темрява розсіювалася, яскраві сонячні промені, осяяли каламутну водну гладь і тільки яскравіше показували, як сильно все тут змінилося. І знову перед очима замиготіли спогади дракониці. Зелені луки, розлогі крони величезних дерев, живність навколо, у повітрі прохолода і волога... Зі смертю Гвендолін це місце так само вимерло.

Раш підійшов до висохлого джерела, нахилився, провів долонею по водній гладі, а потім почав розстібати сорочку, а через мить вона вже полетіла на землю.

– Що ти робиш? Це не безпечно! Хто знає, що стало із джерелом за всі ці роки? Раш!

– Ось заразом і перевіримо! – задзвенів ремінь і слідом за сорочкою на землю впали і штани, а потім черевики. Я відразу сором'язливо відвела погляд від цього видовища. – Дракони щось говорили про властивості цього джерела... Здається, він відновлює силу. Це ж джерело Життя, а не Смерті, чи не так?

Тишу, що настала, порушив гучний сплеск. Перевела погляд на джерело. Раш зник під водою, але за мить виринув. І... Вода начебто змінилася! Застигла, заіскрилася, просвітліла.

– Шейлі? – Раш відкинув мокре волосся з обличчя і кинув у мій бік примружений погляд.

Вода мерехтіла навколо нього, і шепіт... Шепіт став голоснішим, джерело ніби розмовляло зі мною!

– Відвернися! – Я почала розстібати ремінь.

– І не подумаю, – він усміхнувся, схрестивши руки на грудях.

Втягнула в себе повітря, заплющила очі і швидко скинула з себе штани, а мить подумавши і сорочку, залишившись в одній білизні. Пройшла кілька кроків уперед і відчула під ногами прохолоду. Вода м'яко ковзала по шкірі.

А потім з'явилося дивне, ні з чим не порівнянне відчуття... Магія. Потужна приголомшлива прошила тіло наскрізь. Але вона не завдавала болю. Навпаки. Наповнювала тіло новими силами.

Раш притягнув мене до себе. Все всередині болісно стислося від такого близького контакту. Він тут. Поруч. Такий рідний і такий коханий. Можна більше нічого не боятися.

– Ти теж це відчуваєш? – Він тихо заговорив над моїм вухом.

– Так, – я кивнула, відчуваючи, як по шкірі прокочує магія. Провела долонею по воді, помітивши, як на шкірі проступила золотиста луска. – Голоси сотень драконів...

Свідомість Лайрелін затопила мою в одну коротку мить. Секунда – і над джерелом піднялася сліпуча золотиста дракониця. І від помаху її крил темрява відступала. З її грудей вирвалося захоплене ревіння, а мене огорнуло відчуття чистої безмежної радості. І їй вторило потужне сильне ревіння Аргріма. Він піднімався над джерелом слідом за коханою.

Вони летіли крилом до крила, несучи з собою світло і життя в ці спорожнілі землі, що не бачили сонячного світла вже не одну сотню років. Земля ніби поглинала сірий попіл, клуби пилюки розчинялися в повітрі.

І щастя, безмежне і всеосяжне затопило свідомість драконів.

Раптом Аргрім напружився, а потім почав знижувати висоту. Лайрелін пішла за коханим.

І тільки-но вони торкнулися піску, залитого яскравим сонячним світлом, як перед ними ніби з-під землі з'явилася жінка. Древня дракониця. У довгих просторих шатах кольору сухого піску вона завмерла посеред пустелі. Її смагляве обличчя було списане зморшками, довге волосся іскрилося сріблом сивини, але погляд...

"Дженарра" – підказав Аргрім, але і Лайрелін впізнала її.

– Я завжди вірила в тебе, – замість привітання, із загадковою усмішкою зізналася піщана дракониця, дивлячись на чорного дракона. – Доля завжди знайде потрібне русло, скільки каміння не кидай, щоб повернути річку назад.

Її голос був тріскучий, трохи сухий, як самі піски Асфаханської пустелі. І саме так я її собі уявляла. Чи то були спогади Лайрелін?

Яскраві іскри огорнули драконів.

– Молода Лайрелін! – перевела піщана погляд на мене. – Рада, що ти нарешті знайшла шлях до свободи та життя.

– Дякую! – кивнула я, соромлячись свого вигляду під її пронизливим поглядом. – Ваша допомога була неоціненна.

– Мені не варто дякувати, – з поблажливою усмішкою, немов старша родичка, упустила жінка. – Піщані дракони завжди служили Первородним. Це обов'язок та честь, які неможливо перекреслити ні часом, ні навіть смертю. І мені залишається запитати – чи ви готові знову визнати наш клан, як перших, серед рівних, як вірних слуг і соратників. І прийняти клятву, яка передається з покоління до покоління, від початку століть?

Це був важливий, можна сказати – урочистий момент. І мені здавалося, що для подібних клятв більше підходять зали в палаці повелителя і розшиті золотом одяги, а не суха пустеля і брудні від попелу та майже голі ми. Та й взагалі, я все ще до цього не була готова. Мені здавалося, що все закінчилося в ту мить, коли загинув некромант. Але виявляється, що це тільки початок. І… я до нього зовсім не готова.

"Вона чекає на твою відповідь", – обсмикнула мене Лайрелін. І я облизала вмить пересохлі губи.

Сильна рука чоловіка стиснула мою долоню. Я кинула на нього збентежений погляд і побачила в його очах усе, що він хотів би мені зараз сказати. Він розділить зі мною цю відповідальність, ношу та честь. І в ту ж мить у мене наче гора з плечей упала.

Я посміхнулася і, повернувшись до провидиці, кивнула:

– Ми готові!