Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Олена Гуйда
Подружжя мимоволі

Зміст книги: 41 розділів

Спочатку:
РОЗДІЛ 1.1
172 дн. тому
Розділ 1.2
172 дн. тому
Розділ 2.1
172 дн. тому
Розділ 2.2
147 дн. тому
РОЗДІЛ 3
147 дн. тому
РОЗДІЛ 4
147 дн. тому
РОЗДІЛ 5
147 дн. тому
РОЗДІЛ 6
147 дн. тому
РОЗДІЛ 7
147 дн. тому
РОЗДІЛ 8
147 дн. тому
РОЗДІЛ 9
147 дн. тому
РОЗДІЛ 10
147 дн. тому
РОЗДІЛ 11
147 дн. тому
РОЗДІЛ 12
147 дн. тому
РОЗДІЛ 13
147 дн. тому
РОЗДІЛ 14
147 дн. тому
РОЗДІЛ 15
147 дн. тому
РОЗДІЛ 16
147 дн. тому
РОЗДІЛ 17
147 дн. тому
РОЗДІЛ 18
147 дн. тому
РОЗДІЛ 19
147 дн. тому
РОЗДІЛ 20
147 дн. тому
РОЗДІЛ 21
147 дн. тому
РОЗДІЛ 22
147 дн. тому
РОЗДІЛ 23
147 дн. тому
РОЗДІЛ 24
147 дн. тому
РОЗДІЛ 25
147 дн. тому
РОЗДІЛ 26
147 дн. тому
РОЗДІЛ 27
147 дн. тому
РОЗДІЛ 28
147 дн. тому
РОЗДІЛ 29
147 дн. тому
РОЗДІЛ 30
147 дн. тому
РОЗДІЛ 31
147 дн. тому
РОЗДІЛ 32
147 дн. тому
РОЗДІЛ 33
147 дн. тому
РОЗДІЛ 34
147 дн. тому
РОЗДІЛ 35
147 дн. тому
РОЗДІЛ 36
147 дн. тому
РОЗДІЛ 37
147 дн. тому
РОЗДІЛ 38
147 дн. тому
ЕПІЛОГ
147 дн. тому

Тайраш

– Здається, це тут! – Замислено простягла Шейлін, закусивши губу.

Короткий погляд на Тайраша – і її щоки порозвішали від збентеження. А Раш задумливо посміхнувся, знову відчуваючи, як кров закипає від бажання та спогаду про те, що сталося цієї ночі. Їй неймовірно пасувало нове вбрання: чорні штани та темно-синя сорочка; вигідно підкреслюють всі вигини фігури. І думки чоловіка починали звертати в зовсім інше, нескінченно далеке від розслідування русло. Все ж таки його дружина була неймовірно красива... і пристрасна, попри недосвідченість. І це паморочило голову – незвично, але так… правильно.

Емоції Агріма були схожі, але в рази сильніші. Раш міг зрозуміти його. Тепер уже точно розумів, як це кохати. Кохати цілу вічність від початку часів, з першої іскри. Втратити, блукати в темряві, відчуваючи, що вона десь є, кликати її. І нарешті знайти.

Вони обидва були щасливі. І знав – і вона його так само любить.

Зусиллям волі Тайраш перевів погляд на пустку, що розкинулася на сотні верст. Сіру, немов вигорілу. Поривчастий вітер носив хмари сірого пилу, скручував його в клуби і затягував пустку таким же сірим туманом. З лисого плато на кордоні Сірих земель відкривався особливо вражаючий краєвид. Аргрім одразу ж повернув картинку ще квітучих садів, і настрій тут же остаточно спаскудився.

– Не уявляю, що за сила могла таке наробити, – зітхнув Тайраш, проводжаючи поглядом самотнього грифа. Різко обернувся, і мало не скривився від болю в плечі. – Навіть магія смерті має мати якісь межі. Стільки років, а тут наче згарище.

– Лайрелін каже, що вона любила це місце, – теж розгубивши всю грайливість і згадавши про основну мету їхньої подорожі, зітхнула Шейлін. – І її серце розривається від того, що сталося з садами.

Що було про це говорити?

У повітрі повисло важке, в'язке мовчання. У ньому було все – скорбота, біль та дуже яскраве відчуття загубленого часу.

– Думаю, піший похід займе надто багато часу, – оборонила Шейлі.

– А політ – безглуздий, – зітхнув Раш. – Бо за таким туманом жодного орієнтиру не видно. А якщо летіти низько, то піднімемо крилами такий пил у повітря, що задихнемося самі ж, – скривившись, задумливо пробурчав Тайраш, знову простеживши за курсуючим туди-сюди грифом. – Хоча…

Одна мить, і серед широкого плато, вже стояв величезний чорний дракон.

Аригім піднімався в небо легко, змітаючи з плоскої кам'яної пустки дрібні камінці та рештки сміття.

"Що там?!" – долинули до нього нетерплячі думки Лайрелін, і Аргрім глянувши на Шейлі, що притупувала від нетерпіння, не спускаючи з нього очей, подумав, що вона ні краплі не змінилася за сотні років. Все така сама, немов сам вогонь, нетерпляча, вільна... і така кохана.

«Є припущення!» – оборонив подумки чорний дракон.

Аргрім піднявся на той рівень, де кружляв гриф. Якщо він здатний знаходити собі їжу в такому тумані чи дорогу до гнізда, то дракони мають надію.

Птах виринув із сірого туману і, ніби коридором рушив углиб пустки. Дракон вирівняв висоту, ковзнув у той самий коридор і самовдоволено зазначив, що внизу, нехай нечітко, але можна розгледіти ландшафт. А значить, є надія якщо і не відшукати Джерело відразу, то хоч не заблукати в сірих землях назавжди.

«То що ти знайшов?!» – пролунав голос Лайрелін у голові, і Аргрім не побачив, а швидше відчув її наближення.

«Я гадаю, це коридори. Якщо не збивати пилюку різкими помахами крил, то, швидше за все, ми зможемо хоч якось орієнтуватися на місцевості. Ти все ще не відчуваєш напряму?

«Дуже слабкі відлуння. Напрямок… але ми й так знаємо, в який бік приблизно летіти. Тож не дуже цінна інформація», – сумно зазначила Лін.

«Сподіватимемося, що поклик стане відчутнішим з наближенням» – спробував підбадьорити кохану дракон.

Він на це не дуже сподівався. У якомусь із минулих життів він теж чув цей поклик, пам'ятав тяжіння, якому неможливо чинити опір. Силу, що розтікається довкола і виплескується через край.

Два давні ящіри – чорний і золотий, – ковзали в тумані над сірою пусткою. Крилом до крила, як тисячі років із початку часів. Ковзали між хмарами та пиловою завісою, ледь орієнтуючись із напрямком.

Час протікав, наче густий кисіль. Здавалося, що вони вже цілу вічність кружляють над Сірими землями, але результатів досі не спостерігалося. Навіть вивчена карта жодної краплі не рятувала. Здавалося, що вони літають по колу і все без ладу.

І Аргрім навіть почав зневірятися щось взагалі знайти сьогодні.

Лін стомилася, попри те, що намагалася не показувати цього. Золота луска запилилася і потьмяніла, і дракониця все частіше відпирхувалась від густого пилу. Слабкість після поранення Тайраша все ще висмоктувала сили з ящера.

"Нам краще повернутися завтра!" – запропонував Аргрім.

"Мабуть!" – засмучено відгукнулася Лін, але за мить стрепенулась, різко знизила висоту, пірнувши в хмару густого пилу, а потім до Аргріма долинув щасливий рев його дракониці, що здригнув мертві землі. – «Аргріме, я відчуваю його! Чуєш! Відчуваю!»

Агрім завмер. Прислухався до себе. І в ту ж мить рвонув слідом за дружиною.

Так. Він також чув цей поклик. Набагато слабше. Майже невідчутно. Але він його чув...

І за мить він уже ніби зачарований слідував за цим покликом. Відчував тяжіння. Нехай навіть далеко не схоже на той, колишній поклик, але все ж таки.

Могутні лапи пірнули в пилюку, піднявши густу хмару в повітря. І тепер Аргрім усвідомив те, що намагався заперечувати – сірий пісок, насправді – попіл. Дракон заплющив очі, чекаючи, коли осяде пил і тільки після цього, свідомість Тайраша взяла гору, магія огорнула могутнє тіло, і на місці дракона вже опинився чоловік.

– Боги, – неживим голосом просипіла Шейлін, наближаючись до величезного резервуару на дні якого плескалася криваво-червона вода. – Раніше... тут все було... інакше, – немов задихаючись від своїх слів, видавила Шейлі.

Тут справді все було не так. Озеро, в якому «ніби потонуло сонце», так Лін його називала. Воно іскрилося, у ньому було стільки сили. У ньому було саме життя – душі тисяч драконів, що пройшовши вічний кругообіг, знову знаходили тіло. Може, десь там же мав би бути й Райраш Хеймар. Але тепер від цієї думки ставало страшно.

– Ми все виправимо, Шейлі, – пообіцяв Тайраш, обійнявши її за плечі, ніби намагався стриматись від необдуманих вчинків.

І тут же сильна магія, наче сплутала його по руках та ногах. Темна, зла, ненависна і до болю знайома.

– Як чудово, що ви обоє тут, – пролунав дуже близько дуже знайомий голос. – Минулого разу, мені не вистачило другого, щоб остаточно позбавити світ ящерів.