Шейлін

– Шейлін, твої підписи необхідні тут, тут і тут! – Лієра Бріана нависла наді мною і тицьнула пальцями в жовтуватий лист, поцяткований написами.

– Добре, – я кивнула і поставила перший розгонистий розчерк.

– Бейрін! – Вигукнула начальниця, вихоплюючи лист у мене з-під рук. – Але ж ти Хеймар, Шейлін! Зараз! Доведеться переробити твої папери... Можеш поки що зібрати свої речі!

Хеймар. Увесь час забуваю, що я Хеймар! Розвернулась у бік свого робочого місця. В очі тут же кинувся порожній стіл Райнара. І в грудях все стиснулося від спогадів. Як же так?! Чому саме він у всьому цьому був замішаний?

Під прицілом зацікавленого погляду Темзін почала збирати свої речі. Слух про моє цікаве становище, звичайно ж, дійшов і сюди. Але, слава всім драконячим богам, зайвих запитань ніхто не ставив.

Ранок, як і ніч, видався на диво неспокійним. І, звичайно ж, після всього, що сталося вночі, Раш не передумав на рахунок мого польоту в незвідані землі. Безпека Лайлерін понад усе. І все-таки мене незрозуміло тягнуло слідом за чоловіком.

Але... хто знає, що його може чекати під час пошуку цієї Дженарри. Якщо вона взагалі існує! Тим більше після цього нічного жаху... Раш теж його бачив. Що це взагалі було? Видіння минулого? Чи майбутнього? Що змушувало Лайрелін відчувати цей страх? Страх, якого я ніяк не могла позбутися.

Знов відчула, як кров прилила до обличчя.

Раш був поряд. Дбайливий, уважний, чуйний... Усю ніч він провів поряд зі мною в одному ліжку, охороняючи мій сон, мій спокій. І тоді я... була рада його близькості як ніколи раніше.

Хоча зараз уже не розуміла, що це було, я чи це емоції Лайрелін?

Але все це стало неважливим зі світанком. Вранці переді мною з'явився звичайний Раш із чіпким поглядом та різкими відповідями. Вирушив на пошуки таємничої Дженарри так до ладу і не поговоривши зі мною. А що я чекала? Може, мені взагалі все наснилося? Може, гра запаленої уяви та почуття Лайрелін зіграли свою роль?

– Ось! – Лієра Бріана поклала на мій стіл нові папери, повертаючи до реальності. – Тут три екземпляри! Простав свої підписи. І ще... Лієр Родерік просив тебе до нього зайти!

– Так звичайно! – під чуйною увагою начальниці я поставила розгонисті розчерки "Хеймар" і відклала перо.

От і все. Тепер Шейлін Хеймар офіційно перестала бути молодшим помічником в імперському архіві!

– Шейлін? – Френсін відчинила вхідні двері, борючись із задишкою. Її щоки почервоніли, а очі гарячково блищали. – Як добре, що ти ще тут! Там... там таке!

– Що трапилося? – Я продовжила збирати свої речі як ні в чому не бувало. Френсін була головною пліткаркою архіву і зараз вона, швидше за все, хотіла розповісти про чергову новину, пов'язану з моєю вагітністю.

– Лієр Родерік тебе розшукує! І в нього... у нього в кабінеті вілієр Вейрангар! – Дівчина впала на своє робоче місце. – І спадкоємець шукає тебе, Шейлін!

На це я ніяк не очікувала. Відклала сумку та втягнула повітря. Спадкоємець?! Шукає... мене? Що такому високородному дракону могло знадобитись від мене?! Раш, звичайно, був його другом, але все ж таки це здавалося... занадто дивним!

Усередині з'явилося якесь погане передчуття. Лайрелін обдала мене хвилею напруги.

– Швидко! Швидко! Забрали все зайве зі столів! – Лієра Бріана скомандувала, зблідла, а потім додала, підібгавши губи. – Шейлін, ти можеш йти!

Розправивши плечі і набравши повні груди повітря, я підхопила свою сумку і попрямувала у бік добре знайомого кабінету. Усередині так само хвилями плескалося занепокоєння.

Перед високими дверима з темного дерева я на мить завмерла. Видихнула і постукала. Відповідь була негайно, і я відчинила двері.

Переді мною з'явився Лієр Родерік у темній мантії. Завмер біля широкого столу. Як завжди спокійний та неквапливий.

А в темно-синьому кріслі справді розташувався спадкоємець імперії. Високий, широкоплечий, зібраний. Чорний костюм із золотим шиттям сидів точно по фігурі. Руде волосся, ознака прямої спорідненості з вогнем, зачесане назад.

– Вілієр Вейрангар! Лієр Родерік! – Я присіла в глибокому реверансі і схилила голову. Мій голос трохи здригнувся, – Доброго ранку!

– Доброго ранку, невловима Шейлін! – м'який голос спадкоємця прокотився по приміщенню, а потім він спрямував на мене свій пронизливий немиготливий погляд, при цьому його очі спалахнули міддю.

– Шейлін, люба! Сподіваюся, що всі формальності з паперами залагоджені? – Лієр Родерік заговорив, зробивши крок до мене на зустріч. Спадкоємець завмер у кріслі, не зводячи з мене зацікавленого погляду. І всередині щось здригнулося...

– Так, Лієр Родерік! – я кивнула, намагаючись не дивитися у бік вілієра. – І... мені хотілося б вам подякувати за все, що ви зробили для моєї родини!

– Люба моя дівчинко! Я дуже радий за тебе, – голова архіву м'яко посміхнувся. – І це я вдячний тобі за роботу! Візьми від мене невеликий подарунок...

Він вклав у мою руку щось маленьке та явно металеве. Розкрила долоню і виявила маленьку золотисту брошку з червоним каменем.

– Ой, дякую!

– Лієр Родерік, – спадкоємець підвівся з крісла, нагадуючи про свою присутність. – Якщо всі формальності залагоджені, Шейлін тепер може вирушити зі мною до палацу. На нас уже чекають!

Що? До палацу? І... Хто на нас чекає? Що взагалі відбувається і як це все розуміти? Невже… Він знав? Знав про драконицю?

– Так-так звичайно! – Лієр Родерік провів долонею по моєму плечу і вклонився спадкоємцю. – Вілієр Вейрангар, радий вашому візиту! І... До зустрічі, Шейлін!

Спадкоємець відчинив двері переді мною, пропускаючи вперед. Усередині з'явилася тривога. Хотілося бути будь-де, але не тут...

Спадкоємець м'яко підхопив мене під лікоть, спрямовуючи у бік виходу з будівлі архіву. Мовчання, що настало, пригнічувало. І тільки наші кроки гулкою луною відскакували від стін.

– Хм... – я вирішила порушити гнітючу тишу. – Ви, мабуть, шукаєте Раша?

– Ні! – На губах спадкоємця з'явилася м'яка напівусмішка. – Я приїхав саме до вас, Шейлін. І ви змусили мене похвилюватися, покинувши будинок. Мені чудово відомо куди і, головне, навіщо вирушив Раш. Річ у тім, що ваш чоловік попросив мене... хм... показати вам палац під час його відсутності.

Все ясно! Раш боїться, що я знову пхатиму ніс не у свою справу і вирішив заховати мене до палацу. Звичайно! Я ж маленьке нетямуще дівчисько, яке саме не може зовсім нічого! І без Раша, звичайно ж, занапащу драконицю!

– Мені так ніяково! – я схилила голову, ховаючи гнів, що підступив. – Я б і сама могла дістатися до палацу.

– Це може бути... небезпечно! Зважаючи на останні обставини! – Вілієр Вейрангар подав мені руку. – Ходімо! Екіпаж на нас уже чекає!