Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Олена Гуйда
Подружжя мимоволі

Зміст книги: 41 розділів

Спочатку:
РОЗДІЛ 1.1
123 дн. тому
Розділ 1.2
123 дн. тому
Розділ 2.1
123 дн. тому
Розділ 2.2
98 дн. тому
РОЗДІЛ 3
98 дн. тому
РОЗДІЛ 4
98 дн. тому
РОЗДІЛ 5
98 дн. тому
РОЗДІЛ 6
98 дн. тому
РОЗДІЛ 7
98 дн. тому
РОЗДІЛ 8
98 дн. тому
РОЗДІЛ 9
98 дн. тому
РОЗДІЛ 10
98 дн. тому
РОЗДІЛ 11
98 дн. тому
РОЗДІЛ 12
98 дн. тому
РОЗДІЛ 13
98 дн. тому
РОЗДІЛ 14
98 дн. тому
РОЗДІЛ 15
98 дн. тому
РОЗДІЛ 16
98 дн. тому
РОЗДІЛ 17
98 дн. тому
РОЗДІЛ 18
98 дн. тому
РОЗДІЛ 19
98 дн. тому
РОЗДІЛ 20
98 дн. тому
РОЗДІЛ 21
98 дн. тому
РОЗДІЛ 22
98 дн. тому
РОЗДІЛ 23
98 дн. тому
РОЗДІЛ 24
98 дн. тому
РОЗДІЛ 25
98 дн. тому
РОЗДІЛ 26
98 дн. тому
РОЗДІЛ 27
98 дн. тому
РОЗДІЛ 28
98 дн. тому
РОЗДІЛ 29
98 дн. тому
РОЗДІЛ 30
98 дн. тому
РОЗДІЛ 31
98 дн. тому
РОЗДІЛ 32
98 дн. тому
РОЗДІЛ 33
98 дн. тому
РОЗДІЛ 34
98 дн. тому
РОЗДІЛ 35
98 дн. тому
РОЗДІЛ 36
98 дн. тому
РОЗДІЛ 37
98 дн. тому
РОЗДІЛ 38
98 дн. тому
ЕПІЛОГ
98 дн. тому

Шейлін

– Едано! Едано, накривай на стіл! Наші наречені завітали! – варто було мені тільки з'явитися у вітальні, як мати підскочила з диванчика і почала роздавати вказівки, а на її губах тієї ж миті з'явилася приторна усмішка. – Берт! Берт, у нас гості!

Мати вся сяяла та світилася. На ній красувалася нова сукня, волосся зачесане явно вмілою рукою майстра, а на шиї блищить кольє.

Вона що, продала мою кімнату якійсь людинці і на ці гроші вирішила себе побалувати?!

І ситуація навколо була, м'яко кажучи, не звична. Підлога натерта до блиску, на комоді з темного дерева з'явилися живі квіти, на столику красувалася ваза з фруктами та пляшка вина... І що за Едана тепер у нашому домі?

– Я прийшла одна, – вирішила трохи остудити запал моєї матусеньки. – І хто така Едана?

Прислуга зникла з нашого будинку п'ять років тому разом із самим будинком, і матері довелося самій осягати ази домоводства та кулінарії, бо ми з сестрою того року жили в академії. Звичайно ж, вона нікому не зізнавалася в тому, що займалася такою брудною, на її погляд, роботою.

– Едана наша нова покоївка! – обличчя матері відразу скисло, награна радість зникла. – Чому ти одна?! Ти посварилася з Рашем? Зганьбила нас?! Вічний вогонь! Шейлі, ти не думаєш ні про кого, окрім себе!

Вона вп'ялася в мене палючим поглядом.

– Я теж дуже рада тебе бачити, мамо, – схрестивши руки на грудях, викарбувала я. – Ми не сварилися. Наші стосунки з Рашем навряд чи взагалі можна ще зіпсувати. Влаштує тебе така відповідь?

– Тоді навіщо ти прийшла? – щиро здивувалася мати. – Твоє місце поряд із чоловіком! Хіба ти не розумієш, який шанс тобі випав? Цей шлюб урятував нас! Слава жерцям! Батькові запропонували нову роботу! Кейті поновилася в академії! – мати понизила голос і зашипіла. – Все, що від тебе вимагається – народити здорового сина. Сподіваюся, ти викинула з голови ці свої думки про розлучення?

Так ось звідки покоївка, ось звідки ця радість у її очах. Вона хотіла повернутися до колишнього життя, знову стати частиною світського суспільства, в якому оберталася останні сто років... От тільки навряд чи це суспільство її прийме!

– Ти ніби не бачиш, що відбувається навколо, – я промовила їй у тон, відчуваючи як кінчики пальців обпалило магією. – Я не потрібна Рашу. І він ніколи не забере позови проти батька. І...

– І це твоя вина! – обличчя матері почервоніло, ніздрі роздулися, голос здригнувся. – Жінка має вміти проявити хитрість, де треба, щоб...

Клацання дверей обірвало гнівну промову матері.

– Медлін! – голос батька промчав по кімнаті, змушуючи матір підтиснути і без того тонкі губи. – Допоможи Едані накрити на стіл. Швидко.

Мати коротко кивнула і, підхопивши спідницю, пішла насамкінець кинувши в мій бік повний люті погляд. І варто було їй тільки втекти за дверима, як батько втомлено посміхнувся, від чого на обличчі з'явилася тонка сіточка зморшок. За останні п'ять років він постарів наче на п'ятдесят! Такий рідний, зараз він став ніби... чужим! Мов загубився у своїх думках, у спогадах. Про що він думав? Що приховував?

Батько коротко кивнув, запрошуючи мене сісти, але наступної миті посерйознішав, його обличчя витяглося, а брови зійшлися на переніссі. Він скоротив відстань, що розділяла нас, і підхопив мою руку.

– Ренгаль? – Його погляд звернувся до браслета, який трохи помітно стиснувся на зап'ястя. – Звідки він у тебе?

– Подарунок... – Затнулась, знаючи, що мої слова ранять батька. – Весільний подарунок від лієра Райраша.

На коротку мить батько скривився ніби від ляпаса, а потім відпустив мою руку і попрямував до столика з вином.

– Ренгаль прийняв тебе, – він заговорив здавлено, наповнюючи келих вином. – Що ж, добре. Сильний артефакт, сильний захист.

– І чому він мене прийняв?

– Тому що ти гідна пара Рашу. Тепер ти справжня Хеймар.

– Я не можу бути Хеймар! Тату, він не забере позови. Нічого не змінилось! Він не переносить усю нашу родину! – я зібралася з духом і випалила. – Розкажи мені. Розкажи, що трапилося п'ять років тому у... Сірих землях?! Якщо ти не винен, то чому ти мовчиш?

Келих із гулким стуком ударився об стільницю.

– Сірі землі? Он як?! Не лізь туди, куди не просять! – у його голосі пролунав рик. – Розмову закінчено, Шейлін!

– Але мені потрібна відповідь! – Я не збиралася здаватися і вирішила викласти все, що встигла дізнатися. – Він позбавив нас всього, дому, твоєї роботи...

– Я сам пішов з роботи, – викарбував батько мені у відповідь. – Раш ні до чого.

– Але навіщо?! Якщо ти не винний! Чи ти... ти знаєш, хто позбавив життя лієра Райраша?

– Якби знав, якби розгадав, – батько розвернувся, в його очах застиг біль минулого. – То все склалося б по-іншому.

– Але ж ти ні в чому не винен!

– Я винен перед Рашем, Шейлі. – Батько перебив мене. – І перед його батьком. Мій друг... загинув, рятуючи моє життя. І це все, що ти маєш знати.

І це був удар у саме серце. Я завмерла на місці, забувши як дихати і відчуваючи як по шкірі прокотилася вогненна хвиля.

Він звинувачував себе у події. Весь цей час він справді вважав, що друг загинув з його вини! Але ж це не так! І переконати його буде можливо лише тоді, коли вдасться знайти того, хто позбавив життя лієра Райраша.

Вони розслідували якусь справу… Щось дуже важливе і… на них напали? Як це все сталося? Чи припинилося офіційне розслідування?

– Все забудеться. Просто потрібно більше часу, – батько втомлено зітхнув, запрошуючи мене у бік їдальні. – Ходімо до столу, Шейлін.

Найменше мені зараз хотілося слухати нотації матері, що обриваються грізним риком батька. До того ж з'явився зручний момент для того, щоб потрапити до кабінету батька.

– Вибач, але я не зможу залишитися на вечерю. Насправді я забігла, щоб забрати свої хм... книги! – Я спробувала посміхнутися. – Потрібно повертатися до чоловіка, щоб не давати йому зайвого приводу для звинувачень.

– Що ж, правильно, – батько розуміюче кивнув. – Не буду тебе затримувати. Твій дім тепер не тут. І... я сподіваюся, що ви зможете порозумітися. Просто дай Рашу трохи часу.

Часу?! Ні. Час тут не допоможе. Лише факти. І я мушу їх роздобути!

– Гарного вечора, тату, – я кивнула і вирушила у бік сходів, що ведуть на другий поверх.

У Раша, можливо, й був доступ до всього – до секретних секцій архіву, до розслідування, до засідань… Але не було доступу до батьківських записів.

О вічний вогонь! І куди я лізу?

Перехопила сумку, розтягуючи ремінець і швидко піднялася сходами. За звичкою забігла до своєї кімнатки, в якій все залишилося без змін, і змахнула кілька книжок. Про всяк випадок, щоб не викликати підозр. А потім, намагаючись зайвий раз не дихати, попрямувала у бік батьківського кабінету.

Все всередині напружилося до краю. Серце било об ребра, кров гула у вухах.

У здоровому глузді нікому в цьому будинку не спаде на думку робити замах на кабінет батька. Навіть мати була там нечастим гостем... Зате я з дитинства любила потай пробиратися до цього забороненого місця і досліджувати книжкові полиці. Тут зберігалися сотні історій минулого про драконів, про війни, битви...

Із замком, як і завжди, я впоралася без проблем. Не дарма ж я була серед кращих студентів академії... Звичайний замок мене не зупинить.

Переступила поріг і на мить завмерла, знову відчувши себе маленькою дівчинкою, яка вирішила почитати цікаві історії минулого. Все тут лишилося незмінним. Високі стелажі, заповнені товстими книгами, камін, що сяяв зараз чорним провалом, невеликий диван, широкий письмовий стіл із темного дерева, як завжди завалений паперами...

Так, Шейлін, немає часу для сентиментів! Батько має чудовий слух і треба діяти! Мені були потрібні зошити з його записами по Сірих землях. Щось підказувало, що саме там прихована розгадка. Жаль, звичайно, що мені не можна було затриматися тут довше...

Через пару хвилин я вже насилу застебнула сумку, в яку ледве помістилися всі мої знахідки. Повісивши її на плече, розвернулась до дверей, і в цей момент Ренгаль смикнув руку кудись убік. Метал розжарився, вимагаючи йти до... батьківського робочого столу?

Та що ж це за артефакт такий невгамовний?!

Зробила крок уперед, і знову підлога пішла з-під ніг. Дихання перехопило, а перед очима крізь білу завісу з'явилася пожовкла карта... Мить – і перед очима знову з'явився батьківський кабінет. І письмовий стіл.

Ренгаль продовжував керувати моєю рукою, вимагаючи, щоб я взяла до рук папери, що лежали на стільниці. Погана ідея! Їхнє зникнення батько точно помітить...

Але тут перед очима з'явився клаптик пожовклого паперу. Уривок. Наче сміття... Чи ні? Підхопила його і мало не втратила дару мови. Невже шматок... тієї самої карти, що зараз показав мені артефакт?!

Що мені хоче сказати цей дракончик?

Внизу почулися голоси, і я, недовго думаючи, засунула знахідку в сумку, а потім, намагаючись рухатися якомога тихіше, вислизнула з кабінету батька і зачинила двері.

Від напруги іскри прокочувалися по шкірі, готові спалахнути будь-якої миті.

Але намагаючись виглядати якомога невимушеніше, я спустилася вниз, навісивши на обличчя посмішку, попрощалася з батьками. Звичайно ж почула від матері уїдливий коментар про важливість сімейного вогнища, яке має підтримувати саме дружина. Пропустивши її зауваження повз вуха, я притиснула сумку до себе, вискочила надвір і поспішила по вулиці, виглядаючи найманий екіпаж.

Вечір огорнув столицю. Скрізь розгорялися вогні, мерехтівши і розпливаючись перед очима. Свіже повітря увірвалося в легені, протвережуючи розум. Ох, а що коли батько виявить пропажу? Потрібно буде повернути все на місце якнайшвидше...

Ренгаль ледь помітно заворушився на зап'ясті. Та що з ним таке? Спочатку він показав мені політ, тепер ця карта... Що він намагається мені сказати? Райраш залишив Ренгаля саме для дружини Раша. Але навіщо?! Що саме він передав із родовим артефактом майбутній невістці і чому їй?! Стільки запитань і на жодну з них відповіді я не могла навіть припустити! Голова обертом йшла від цього. І я, задумавшись, мало не налетіла на одинокого перехожого.

– Прошу пробач...

– Шейлі! – Над вухом пролунав знайомий голос, а в ніс ударив кислуватий запах вина. – Пробач мені! Я був не в собі!

Райнар підхопив мене під руку, притискаючи до себе трохи ближче, ніж це могло б ще здатися пристойним. Його коротке темне волосся скуйовджене, в чорних очах мерехтіли погані вогники, на губах грала дивна усмішка... і цей запах. Він що, п'яний?!

– Все гаразд, – намагаючись не показувати роздратування, я спробувала відсторонитися, але Райнар і не подумав мене відпускати. Ренгаль знову нагрівся на зап'ясті, – Вибач, на мене вдома чекає чоловік, не можу спізнюватися...

– Він не любить тебе, Шейлі! – Райнар притягнув мене до себе ще ближче. – Ти заслуговуєш на краще ставлення! Найкращу пару! Того, кого ти покохала!

Тільки цього мені зараз не вистачало! Він що, весь цей час сприймав моє спілкування як закоханість?

– Припини, будь ласка! – Промовила тихо, щоб не привертати уваги нечисельних перехожих. – І відпусти, ти робиш мені боляче!

Ренгаль заворушився і, клянусь усіма драконячими богами, розправив два золотисті крила.

– Шейлі, я так сподівався... Так чекав того, що ти станеш моєю парою, – Райнар, ніби не чув моє прохання, і практично потягнув мене кудись у бік найближчого повороту. – Але ж жерці вирішили за тебе! Втечімо! Покиньмо столицю! Туди, де нас ніхто не знайде, туди, де ми зможемо бути разом... Де зможемо кохати одне одного!

Ну все! Мені набрид цей п'яний діалог з п'яними зізнаннями! Відчула приплив сили і покликала вогонь на захист... і цієї миті в обличчя полетів сріблястий порошок. А потім я відчула, що ноги підкошуються, світ перед очима розпливається.

– Я заберу тебе звідси... – шепіт пролунав над вухом, а слідом жорсткі губи вп'ялися в мою шию, але я і пальцем не могла поворушити!

Знерухомлюючий порошок?! Але звідки він у нього?

Райнар перехопив мене за талію і різко опустив на щось м'яке. У напівтемряві перед очима з'явилися обриси кабіни екіпажу. Услід тріснула тканина моєї щільної накидки, і я відчула справжній жах. О Вічний вогонь! Тільки не це!

Шлунок скрутило спазмом. Кров стукала у вухах. Спробувала закричати, але з горла вирвався лише тихий схлип. Оксамитова оббивка критого екіпажу перед очима переверталася і кружляла, змащуючись і розпливаючись криваво-червоною плямою. Та що це таке?! Стиснула зуби, намагаючись боротися з сильною магією, але... марно!

Зап'ястя стисло металом, що нагрівся, а наступної миті по кабіні прокотився звук, що смутно нагадує драконів рев.

– Ти будеш тільки моя! – Прошепотів Райнар, не звернувши уваги на гнів артефакту, і я відчула, як спідниці поповзли вгору, оголюючи ноги.

Цього не може бути! Це просто сон! Потрібно прокинутися, розплющити очі! Ну ж Шейлін!

Але уривчасте дихання з їдким запахом дешевого алкоголю так само нудотно обпалювало шкіру.

– Ось знав, що тебе не можна лишати одну! – прогарчав знайомий голос, і я, здається, вперше була йому рада.

Райнара вмить відірвало від мене, скрутило, вигнуло дугою і грюкнуло об стіну з такою силою, що здавалося, що дух з його тіла вилетів.

– Це у нас що таке? – прогуло, відбиваючись від кам'яних стін будинків. – Не смій торкатися моєї дружини!

Судомно втягнула повітря, що все ще смерділо їдким алкоголем. Краєм ока помітила, як мій колега, сподіваюся, вже колишній, сповзає по стіні на брудну бруківку підворіття. Мене все ще не відпускало відчуття нереальності того, що відбувається. Як поганий сон, жах. Думки плуталися. Райнар, викрадення, екіпаж... та Тайраш! Звідки він тут?

– Лієр Райнар Кернарін, – прогудів голос Тайраша, я перевела розфокусований погляд на чоловіка, все ще не маючи можливості рухатися.

Поруч із ним розгорнувся сувій туману, який він уважно розглядав. У туманних свитках зберігалися дані про всіх мешканців, гостей та навіть контрабандистів, які знаходилися на території Імперії. І доступ до них мали лише найвищі чини при владі. Раніше і батько міг ось так звернутися до цього реєстру, але...

– Напівкровка. Мати – дракониця, батько – виходець із Вічного лісу. – продовжував безбарвно зачитувати Тайраш. – Що йому там не сиділося? А! Вигнаний! Яка чудова подробиця. Молодший помічник архіваріуса. Одинокий. Постійного місця проживання немає. Не благонадійний. Мені все ясно! – Туманний сувій зник. Раш змахнув рукою і Райнар знову підвівся у повітря. – Ви звинувачуєтеся в нападі на лієру Хеймар, дружину начальника таємного розшуку, нащадка одного з найдавніших родів Драконової імперії. Цей злочин карається смертю. Але… – Раш усміхнувся так, що навіть мені погано стало. – Я не буду такий милосердний. У мене є один знайомий дроу, який змусить тебе просити смерті. Повір, він уміє завдавати болю так, як ніхто інший.

Райнар щось незрозуміло промимрив, але Тайраш зовсім ніяк не відреагував на це судорожне мукання.

За крок від Раша відкрився червоний портал і різко змахнувши рукою, він відправив мого колишнього колегу… гадаю, у в'язниці таємного розшуку.

У підворітті стало тихо, а мені чомусь страшно. Була якесь підозра, що чоловік не дуже задоволений ситуацією, і як би мене не відправили зараз слідом. Варто було чекати мінімум прочуханки, але я до неї була зараз не готова зовсім.

Тайраш підійшов до карети, по-воєнному карбуючи крок, і навис наді мною, застигши біля входу. Кілька миттєвостей просто дивився на розпластану мене в розірваному одязі – мабуть, насолоджувався моєю ганьбою. Але потім клацнув пальцями, прошепотів щось собі під ніс і тут же простяг мені руку. По тілу розтеклося цілюще тепло, що повертає здатність керувати своїм тілом.

– З тобою все гаразд? – не виявляючи особливого занепокоєння, поцікавився він. Але навіть за цей прояв уваги я була вдячна у цей момент.

– Здається, – я отямилась у відповідь, обхопивши його долоню. – Дякую.

– Не поясниш, як тоіб пощастило тут опинитися? – процідив Раш. За його тоном не зрозуміло було, чи сердиться він, чи ні.

– Мені хотілося відвідати батьків. Я… сумувала за рідними! І ще треба було забрати деякі речі… – і тут прийшло усвідомлення того, що всі мої знахідки, звісно ж, зникли. – Тут десь має бути моя сумка!

Кинула погляд собі під ноги. Порожньо. Слідом подивилась у бік не дуже жвавої вулиці і виявила якусь світлу пляму на бруківці. Відпустила долоню Раша і, трохи похитнувшись, зробила крок уперед.

– Схоже, там мої речі… – не дуже впевнено попрямувала у бік знахідки.

Раш обігнав мене і наблизився до речей першим, схилився, запхнув пару зошитів у сумку, але тут узяв одну в руки, перевернув кілька сторінок і нагородив мене палаючим драконячим вогнем поглядом.

І, здається, я знала, що саме за зошит у його руках! Стиснула зуби і, намагаючись зберігати незворушність, наблизилася до нього.

– Якого темного? – прогарчав Раш. – Що ти знаєш?! Що Бейрін розповів тобі?

Тайраш

Раш вчепився в зошит до судоми в пальцях. Ось воно. Це була та сама зачіпка, надія, доказ. Голос мовчазного Лієра Бейріна. Те, що Тайраш так довго намагався дістати.

Все ж таки дарма начальник таємного імперського розшуку скинув з рахунків Шейлін. Вона знала більше, ніж здавалося.

– Що. Тобі. Відомо? – знову запитав Раш, зробивши крок уперед.

В її очах промайнуло збентеження. На мить, але після Шейлі притиснула до грудей сумку і відповіла різко і твердо:

– Не більше ніж тобі! – Вона підняла підборіддя. У темних, ще недавно переляканих очах блиснули іскорки гніву. – І я знаю тільки те, що всі твої звинувачення брехливі! Мій батько ні в чому не винний, і я доведу тобі це!

Обличчя Тайраша скам'яніло. Він стиснув щелепи і нагородив Шейлін холодним поглядом слідчого. Все ж таки вона Бейрін. І назавжди нею залишиться.

– Невинний? – вкрадливо прошелестів його голос, сплітаючись з протягом, що гудів у провулку. – То він тобі сказав? Невинні не мовчать, вони намагаються допомогти знайти винних, а не ховаються, як боягузи під жіночими спідницями! – Раш гидливо скривився. – Нащадок Вогняного дракона не дозволив би ходити землею тому, хто винний у смерті його друга! – Тайраш примружився і додав таким тоном, що Шейлін здригнулася: – Якщо, звичайно, вина лежить не на ньому самому!

Дівчина спалахнула і зробила крок уперед, підвищивши голос.

– Ти не знаєш, що сталося! – Шейлін мотнула головою. – І ти не маєш уявлення, що змушує мого батька мовчати весь цей час! Впевнена, що на це є причина!

– Ти ж щойно стверджувала, що й сама знаєш не більше за мого! – глузливо помітив начальник таємного імперського розшуку, схрестивши руки на грудях. – Звідки ця впевненість? Чому ти не припускаєш і думки, що твій батько може бути винний?!

– Бо я йому вірю! Вірю, чуєш? Я бачу, як боляче згадувати татові про… лієра Райраша, – вона повісила сумку на плече і дивилася впритул, не моргаючи. – Вони були друзями та розслідували спільну справу! Не відомо, як все могло обернутися...

– Саме так! – гаркнув дракон, не стримуючи злості, його очі спалахнули, зіниці витяглися, а на шиї проявилася чорна луска. Агрім теж був злий, або просто відчував лють Раша. – Я знаю, Шейлін! Справді знаю, що якби з моїм підлеглим чи напарником щось трапилося, я б точно не сидів склавши руки. Я не заспокоївся б, поки особисто не знайшов злочинця. А що зробив твій батько? Втік? Сховався? Якби не суди, то він би вже залишив Імперію, опинився десь у забутих землях Таррайкона, де ховаються контрабандисти, вбивці та работоргівці. Я не правий?

– Ні! Ти ніколи не мав рацію! Але не бажаєш ні чути, ні розуміти нічого. Думати! Він не втікав би і не ховався. Це ти змусив його втекти з роботи! Він не міг займатися нічим, окрім як ходити на всі ці нескінченні засідання! – вона промовила крізь стиснуті зуби, зриваючись на рик. – Ти просто ненавидиш його тому, що він залишився живим, а не твій батько! Але кому я це говорю?! Поверни мої речі! Я не бажаю продовжувати цю безглузду розмову!

Шейлін рішуче потяглася до зошита. Навіть у розірваній сукні, з скуйовдженим волоссям вона виглядала грізно.

– Так звичайно! І не сподівайся! – Сунув у внутрішню кишеню зошит, Раш схрестив руки на грудях. – Ти в це не полізеш, люба дружино. Сидітимеш удома, як і належить дружині. І не станеш псувати мені докази, щоб прикрити свого татуся!

– Не тобі вирішувати, що мені робити і коли! Я здатна сама приймати рішення! Ти хочеш правди? – її голос зірвався на крик. – Чи просто хочеш покарати мого батька за те, що сталося? Усі ці роки ти намагався довести його винуватість. Дивився не туди! Не шукав справжнього злочинця.

– Я зловлю тобі екіпаж, – нервово кинув він, розуміючи, що розмова зовсім ні до чого не веде, і в результаті вони просто поб'ються посеред провулка.

– Провалюй куди завгодно сам! – Вона стиснула руки в кулаки і практично прогарчала: – Тільки спершу віддай те, що тобі не належить. Якщо ти не спроможний шукати правду, цим займуся я!

– Тільки спробуй…

– А що ти зробиш? Заборониш? – її очі звузилися від злості, на щоках з'явився рум'янець. – Начхати мені на твої заборони! Ти для мене – чужий дракон, який упивається своєю ненавистю. Тато... Твій батько був би розчарований тобою, Тайраше. Клянуся, з того, що я пам'ятаю про лієра Райраша – він просто не зрозумів би тебе… Ти…

– Заткнися!

Раш спалахнув, стиснув кулаки, розуміючи, що ось-ось зірветься. Її слова били по болючому. По найпотаємнішому.

Кулаки Тайраша охопив вогонь. Злість клекотіла біля самого горла драконячим риком. Нехай провалиться. Нехай сама викручується. Нехай зникне...

Хто вона така взагалі, щоб говорити про його батька? Вона його не знала! Зовсім не знала. І права не мала вимовляти його ім'я!

Раш розвернувся і вийшов на широку проїжджу частину, налякавши коня самотнього найманого екіпажу. Той заіржав і шарахнувся, перевернувши карету під нестриману лайку візника-людини.

Мить, і Тайраша огорнули червоні іскри. Величезний чорний дракон розправив крила.

Аргрім, відчуваючи лють другої сутності, відкинув голову і випустив у небо стовп драконячого полум'я.

Хтось вилаявся, осяявши себе захисним знаком. Закружляли над головою сторожові дракони. Але помітивши Аргріма – одразу ж зникли.

Він кинув лише один погляд на притискаючу до грудей сумку Шейлін.

Так. Аргрім розумів Тайраша. Дівчина йому теж зовсім не подобалася. Щось у ній було не те. Що насторожувало його... І не міг зрозуміти, що саме!

"Що будемо робити?!" — спитав Вічне полум'я, оглядаючи не дуже широку спустілу вулицю з висоти свого зросту.

"Я хочу опинитись якомога далі звідси!" – подумки попросив Раш.

Аргрім, змахнув крилами і загарчав. Так, що затремтіли, а де й тріснули, шибки в будинках. Випускаючи лють – свою і Тайраша. Випускаючи тугу та самотність. І...

І у відповідь почув… не рик. Скоріше слабкий писк. Але це неможливо сплутати ні з чим, неможливо проігнорувати або забути, неможливо повірити – це був рик дракониці, що ще не вилетіла.