Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація

Перед очима в мене все помутнішало. Розуміння того, що відбувається, досі до мене не прийшло. Напруга каменем скувало тіло.

Аррін загинув? Через мене?

Так він же зрадник… Чи ні?

Тепер його вчинок бачився зовсім в іншому світлі. Можливо, ельф мене так захищав? Своєрідно. Чисто по-ельфійськи.

Наші стосунки зі стражем були далекі від дружби, але я зараз щиро оплакувала його загибель. І зовсім не поспішала скористатися кристалом переходу.

Агафтія мертва. А найманці з червоного клану так і не ворухнулися в мій бік, наче скам'янілі. Сумніваюсь, що вбивць настільки вразило спалення. Це я від того, що сталося, здавалося, застигла в реакції. Просто розгублено стояла, рюмсаючи, за три кроки від місця загибелі ельфа та відьми.

Дійшла до того, що подумки й Агафтію (тітку, яка збиралася принести мене в жертву заради божевільної ідеї могутності та молодості) пошкодувала. Навіть лютому ворогові не побажала б такої страшної смерті!

Невідомо, скільки часу минуло, коли над попелом знову спалахнуло полум'я. Я охнула, відсахнувшись. З яскраво-жовтогарячого стовпа вогню вийшов Аррін. Цілий, неушкоджений і... оголений.

– Боже мій…

– Приємно, коли тебе зустрічають щирим поклонінням, – вигнув брову ельф. Все такий же нахабний, самовпевнений тип. І я шалено зраділа йому такому. – Хоча тебе, відьмо, тут бути не повинно. Просив же піти.

– Т-ти… ти…

– Так. Живий. Здоровий. Сповнений сил і енергії. Хочеш перевірити?

Я похитала головою, не відволікаючись на жарт.

– Але як? Хіба ельфи безсмертні?

Страж скривився, вочевидь не сподобалося, що не відступилася.

– У матері виявився вкрай цікавий родовід, – скупо пояснив він, але, бачачи, що цим мою цікавість не задовольнити, неохоче продовжив: – Крім ельфійської крові батька мені ще й дістався дар Фенікса.

– Всеблага мати! Вони ще існують?

– Ну як бачиш, – розвів руками чоловік. – Щоправда, метиси серед високородних ельфів не приживаються. Брудна кров.

Останнє прозвучало особливо гірко. У стража явно були непрості стосунки з родичами, у цьому ми надзвичайно схожі.

На відміну від тих же високородних ельфів, що здебільшого відрізняються тендітною статтю та худорлявістю, Аррін міг похизуватися ідеально скульптурним тілом. Високий, гнучкий, мужній, аристократично блідошкірий і світловолосий, чим не мрія юних дівчат?

Не те щоб я пильно розглядала чоловіка... Оголеного. Так-а…

Але зрадливий жар збентеження кинувся в обличчя. Та й нижче пояса мій погляд суворо не спускався. Хіба що цікавий артефакт-онікс, який уцілів у вогні, розглядала. Та дивну руну на грудях, що виглядала шкіряним малюнком. А нижче ні-ні!

Один із найманців рушив до ельфа.

– Арріне, ззаду! – Схвильовано попередила його я.

– Не хвилюйся, відьмочко. Свої.

– Свої?! – витріщила очі я.

Незнайомець у масці подав стражу штани, сорочку, плащ та черевики. Неквапливо вдягнувшись, ельф чемно кивнув:

– Дякую, Ореасе.

Найманець схилив голову і низьким голосом відповів:

– Бог Смерті прийняв жертву, договір на вбивство анульовано.

– Хай береже вас і стежить за потойбічним світом, браття, – махнув убивцям Аррін. – Далі я сам.

Поки я вирішувала, як сприйняти щойно почуте, найманці з червоного клану слухняно зникли в тінях печери. Шелест їхніх плащів ставав все тихішим, а звук кроків все віддаленішим, поки зовсім не затих. І це все? Жорстокі вбивці сьомого королівства так просто візьмуть і підуть?

– Арріне? І як це все розуміти?

– Як своєчасну допомогу? – Пограв бровами він. – Хитромудрий план порятунку? Не дуже легко втертися в довіру до ворога!

– Тобто це ти все влаштував? – уточнила я. – Правильно я розумію?

Ельф раптом став зображати дурня:

– Що все?

– Твоє зникнення, магічне та фізичне виснаження. Моє викрадення. Жертвопринесення. І нарешті твоє «героїчне» самоспалення.

Аррін несміливо кивнув, ніби побоюючись моєї реакції. І правильно. Дзвінкий ляпас не змусив себе довго чекати. 

– І це вся моя подяка? – Він оторопіло потер почервонілу щоку.

– Хочеш добавки?

– Ех, відьмо, – похитав ельф головою, – невдячна твоя душа.

Я в серцях стукнула його по грудях:

– Нерви ти мені зіпсував, гаде довговухий!

– Ой! А рука ж у тебе важка!

І погляд, між іншим, також.

– Навіщо взагалі треба було влаштовувати цю виставу?!

Аррін посерйознішав, блазенська усмішка миттєво стерлася з його губ.

– А інакше ви ще довго грали б у хованки з тітонькою. Безрезультатно. Ти боялась би, Лукас хвилювався би. А так і звір побіг…

– На живця, – похмуро доповнила я.

Звичайно ж, ельф вважав за краще пропустити претензію повз вуха. Теж мені миротворець! Тьху!

– З Агафтії вийшла чудова жертва. Як там простолюдини кажуть? Не бажай смерті іншому?

– На філософію потягло?

– До того ж питання із найманцями з червоного клану вирішено. Бог Смерті отримав свою жертву і договір анульований, а так твоєї загибелі було б не уникнути. У них дивні правила, так, – криво усміхнувся Аррін. – Зараз же і бог задоволений, і найманці отримали своє золото за контрактом, і твій ворог мертвіший за всіх мертвих. Відьми, що загинули в полум'ї, не повертаються через межу.

– А що були ті, хто повернувся після смерті?

– Бувало всяке, – знизав плечима ельф. – Особливо з поплічниками темної магії.

Дивна річ, хвилинна слабкість одразу ж пройшла, і шкодувати тітоньку мене більше не тягнуло.

– До речі… – примружилася я.

– І рабське тавро зникло після смерті Агафтії, – поспішив змінити тему він. – Куди не глянь – одні плюси!

Я недовірливо приспустила сукню з плеча і обомліла: мітка справді зникла, навіть шраму не лишилося! Ого! Не збрехав. Я, нарешті, звільнилася від ганебного статусу та будь-яких посягань на життя себе коханої.

– Та невже… Лукас знає про… твою допомогу?

Аррін скривився.

– Зрозуміло, – усміхнулася я. – Засумував уже за фінгалом?

Погрозу він не сприйняв насправжки, тільки очі підняв до неба. Мовляв, налякала, ага.

– Не ухиляйся від теми. Звідки найманців знаєш?

Питання змусило ельфа скривитися, наче від зубного болю. Так! Ми, відьми, народ наполегливий!

– Дід з червоного клану, мати теж. Ну і я, виходить.

– Святі бубонці, – вражено видихнула я.

– Що?

– Нічого-нічого, – відмахнулась. Не звик Аррін до висловів Буки. – Як ти так вляпався?

Він знизав плечима і мимоволі потер груди з того боку, де я помітила руну.

– Рідню не обирають.

– А Лукас знає? – Ох, що буде…

– Ось затялась: Лукас то, Лукас се, – буркотливо озвався Аррін. Ні, все ж таки ельфійська кров у ньому була сильною! – Лукас і попросив мене допомогти в цьому питанні з найманцями, домовитися. Ось я і…

– Допоміг, – похмуро посміхнулася я.

Переглянувшись, ми розсміялися. Напруга нарешті відпустила.

– Вибач, відьмочко, за вимушений обман.

– І ти за образи, ляпас, удари, прокляття… – Так, мій список гріхів однозначно більше буде.

Аррін легко відмахнувся, і ми знову поділили посмішку.

Вперше кепкування між нами не перетинало межу, за якою починався конфлікт.

– Дякую, – кивнула я ельфу.

– За зіпсовані нерви? – хитро вигнув брову він.

– За збережене життя.

Аррін задумливо потер підборіддя, ніби збирався зі словами.

– Погоджуюся, – важко зітхнув він, – іноді я буваю нестерпним.

Гарний початок! Але й сперечатися із цим нічого.

– Але я точно не ворог кращому другові. Чудово ж бачу, як він із тобою щасливий. Тому не варто дякувати.

Не сумніваюся, я навіть зашарілася від задоволення.

– І нехай між нами з тобою є, – ельф трохи зам'явся, – деякі непорозуміння…

Нерозуміння?! Ха! Це ще дуже ввічливо сказано!

– …це не заважає мені визнати, що ви – чудова пара. Боги не помилилися, поєднавши ваші долі.

– Пам'ятається, зовсім недавно ти наполягав на іншому, – вколола його я.

Аррін зніяковів, відвів погляд убік:

– А ти повірила б у мою зраду, не скажи я всього того?

Я закусила губу, замислившись. І справді, повірила б? Подумки пройшлася по моментах нашого спілкування. Щоразу ми неодмінно стикалися лобами. І як тільки я не пакостила у відповідь... Загалом, виходить, я ніколи і не була особливо високої думки про ельфа... 

Я підняла погляд на Арріна, той насупився, мабуть, відразу вгадав хід моїх думок.

– Повірила б? – Він розчаровано скривився. – Ну й справи…

Ні, а що він хотів, якщо ми й хвилини мирно проіснувати в одній кімнаті не могли! І взагалі!

Страж похнюпився і повернувся до мене спиною. Я ж внутрішньо зізналася, що знову зачепилася за чергове зручне виправдання. Адже могла не поступатися дурним думкам. Хоч би як паршиво виглядала поведінка друга, Лукас у ньому ніколи не сумнівався. Така міцна довіра щось та значить.

– Арріне! – Він смикнув плечем, ніби відмахуючись від зайвої уваги. – Ну, Арріне!

Раптом зсередини зчинилася хвиля гніву, страху, безнадійності. Десь на периферії свідомості мене засліпило чужим болем.

– Ох, – відступила, притиснувши руки до грудей.

– Що таке? – одразу ж вимогливо запитав ельф.

– Лукас. З ним щось трапилось. – Губи одразу пересохли від тривоги. – Щось страшне.

Аррін вихопив з моїх онімілих пальців кристал переходу, активував його і потягнув мене за руку в портал, як тільки він відкрився. Запаморочення від швидкого руху трохи притупило мою паніку.

Портал нас доставив на лісову галявину. Навколо, крім дерев та кущів, нікого не було: ні стражів, ні звірів, ні монстрів.

– Кордон за пагорбом, – махнув ельф. Небо з того боку закипало магічними сполохами. – Ближче не можна. Захист не дозволить нам відкрити портал біля завіси.

Я оторопіло кивнула, прислухаючись до відлуння почуттів, що приходили по парному зв'язку.

Аррін випустив над головою сніп магічних світляків. Яскравими вогниками вони зависли над нами, вказуючи дорогу. Їхнього світла і сяйва місяця вистачало, щоб хоч трохи бачити навколо.

– Іди за мною, нікуди не повертай і нічого не чіпай.

І він першим кинувся вперед, магічно очищаючи мені шлях від гілок та колючок. Місця тут були дикі, непривітні. Стовбури дерев обліпив мох, гриби-паразити, подекуди я помітила навіть отруйний плющ. Від нерідких сплесків темної магії в цих краях природа змінилася, стала хижою, похмурішою і небезпечнішою.

Я намагалася ступати точно слідами ельфа, побоюючись вляпатися в якусь колотнечу. Хоча завдяки прокляттю невдачі всі удари гілками, укуси комах, коріння по дорозі, приховані травою, через які легко оступитися, діставалися Арріну. Моїми стараннями, так. Як йому тільки успішно вдалося провернути хитромудрий план із верховною без каліцтв? Явно не обійшлося без допомоги богів.

Повністю зосередившись на відчуттях, що приходили через наш з Лукасом зв'язок, я майже не розбирала дороги. Тож нерідко стражу перепадало стежити за нами обома.

Довго ми йшли чи швидко, не знаю, тільки в якийсь момент покрив спав з моїх очей, а серце на мить завмерло в грудях, переставши битися.

– Я більше нічого не відчуваю від нього, – охриплим голосом відразу зізналася Арріну.

– Зовсім? – Ельф оторопіло обернувся, зупинившись.

Замружившись, я подумки потяглася до зв'язку і... знову зовсім нічого не почула.

– Тиша.

Сльози підступили до горла.

– Так, без паніки, – суворо наказав Аррін. – Це ще зовсім нічого не означає.

Говорив він, звісно, ​​спокійно, тільки очі видавали. І це лише підживлювало мою тривогу.

– Ходімо, нам не можна зупинятися. Якщо не знижуватимемо темп, то до світанку вийдемо до стражів.

– Ми не встигнемо.

– Повинні встигнути, – рубанув ребром долоні повітря він. – Битви, особливо масштабні, якщо вірити словам Меона, так швидко не закінчуються. Я знаю.

– Використай ще один портал, – благала я.

– Не спрацює. І це у кращому випадку.

– А в найгіршому? – Усередині все похололо від поганого передчуття. І воно не обдурило.

– Нас розвіє у просторі.

– Я готова ризикнути, – заявила з твердою рішучістю стояти на своєму.

Ельф спав із лиця.

– Ні. Лукас мене вб'є.

– Якщо сам лишиться живий!

– Ти рано його ховаєш, відьмо, – запевнив він, а в самого шкіра посіріла від занепокоєння. – Ми й не такі битви разом проходили…

– Та як ти не розумієш! Я ж відчуваю, що з ним щось відбувається! І якщо не встигнути…

– Моя відповідь залишається сталою. Краще поспішай.

З цими словами упертюх просто продовжив шлях.

– Я не можу його втратити, – прошепотіла незрозуміло кому.

Ельф мене все одно не почув. А боги, напевно, забули про ці згубні місця біля кордону.

Від безсилля що-небудь вдіяти і злості мене пробирали дрижаки. Проричавши щось крізь зуби, я підняла погляд до нічного неба, натрапила на лик місяця і ледь не скрикнула від ідеї. Не менш ризикованою, ніж попередня, але… єдиної можливої зараз. Не спробую – ніколи не пробачу собі, що згаяла шанс врятувати коханого. У його можливій загибелі я була впевнена, ніби вже передчувала її, торкнулася кінчиками пальців.

Затиснувши в кулаку родовий амулет, я подумки звернулася до роду. Магічна підтримка мені зараз ой як би знадобилася.

– Що ти робиш? – почула наче здалеку.

– Намагаюся закликати дар місячного сяйва.

Артефакт потеплішав. Це додало мені впевненості.

Я піднесла молитви Всеблагій богині, і зосередилася на щирому бажанні створити місячну стежку. Уявляла не місце, біля кордону я ніколи не бувала, а Лукаса. Нехай портал приведе мене прямо до нього – іншого не треба.

Від зусиль заломило у скронях, лоб покрився холодним потом, стало важко дихати.

– Пресвяті боги, – вражено видихнув Аррін.

Його здивування послужило сигналом розплющити очі. За кілька кроків від нас простір розрізало фіолетове сяйво.

Радіти було ніколи. Та й перевіряти тривалість створеного ефекту також. Нерозумно упускати нехай примарний, але шанс!

Я втягнула ельфа за собою в невідомість і молилася, щоб цього разу магія спрацювала як треба! Не хотілося б опинитися в жерлі вулкана чи на океанському дні.

Ми зробили крок у прохолодний серпанок (про всяк випадок я затримала подих), а вийшли в справжньому пеклі.

– Стережись! – Аррін зреагував першим, не в приклад мені.

Після його поштовху я приземлилася на лікті та коліна.

Ельф же бойовим пульсаром відбив атаку шипастого чудовиська з чорними провалами замість очей, одним стрибком досягнув монстра, сунув руку йому в пащу і різко зніс голову. Передсмертний рик тварюки перервався на високій ноті.

Аррін відкинув голову ворога, гидливо обтер меч об штанину. Повернувшись, страж за комір ривком підняв мене з землі.

– Не позіхай! – І поставив довкола нас енергетичний щит. – Від ближнього бою не захистить, але пульсари, стріли чи метальні зірочки не пропустить.

Ненажерливе полум'я було всюди: здіймалося червоними стовпами з-під землі, розтікалося бойовою магією від стражів, кружляло іскрами, обпадало попелом. Було ясно, як удень. Від гучності гулу, гарчання, вибухів та криків закладало вуха. Повітря стало щільним, важким, а земля під ногами забарвилася в червоний колір, просякши кров'ю.

З блискучих провалів у стіні між сьомим королівством і землями пітьми лізли монстри. Триголові тварюки, потворні хижаки, крилаті звірі, умертвлення, енергетичні згустки хаоса.

Охоронці кордону безстрашно вели бій, намагаючись знищити якомога більше супостатів і дати магам-хранителям час залатати пробої в стіні, відновити цілісність захисту. Але магії, сил та мужності не вистачало для перемоги.

Цього разу темрява здавалася хижішою, ворожішою, винахідливішою. Ніби там, за стіною, прихвоснів хаосу смикав за невидимі нитки хитрий ляльковик.

Завіса спалахувала в невідомому ритмі і тремтіла. По її примарному полотну розповзалися сітки тріщин, що загрожували перерости в зяючі дірки і пустити в наш світ нових тварюк мороку.

Навала темряви наступала зловісною хвилею, змітаючи на своєму шляху все живе. Навіть із землі ніби висмоктували цілющі соки. За спинами монстрів світ вицвітав за лічені секунди. На моїх очах гинули герої і перетворювалися на попіл сміливці.

Жінки, чоловіки, перевертні у бойовій іпостасі, магі-бойовики, стихійники та навіть цілителі – всі виступили на захист кордону. Я помітила, що деяких стражів магія погано слухалася, давала збій, їх заклинання частенько потрапляли до них самих. Внутрішній голос підказував: так діяло прокляття невдачі на тих, кого вразило.

Стражі програвали.

І в цьому, я відчувала, була неабияка частка моєї провини.

Аррін тримав щит і бився з тими, хто підбирався до нас надто близько. Через мене він не міг вплутатися в серйозний бій, мабуть, боявся залишити без нагляду в шаленій каруселі хаосу і смерті.

Я ж на всі очі шукала своїх. І коли в юрбі траплялися знайомі обличчя Меона, Фадора, Кіріна – у мене перехоплювало подих. У шалені битви я навіть помітила старого знайомця Ольжича. Він бився у половинній бойовій іпостасі: не людина, а й не зовсім звір.

І Лаєнван був тут. Мабуть, чутки про прорив дійшли й до столиці. Зламана нога не завадила чаклунові стати на захист сьомого королівства.

Навіть фамільяри кинулися у бій. У круговерті вогню, магії, стріл, пульсарів і зграй магічних крилатих компаньйонів промайнули Бука та Р’яна. Я ледве за завісу захисту не вивалилася, так вдивлялася їм услід, намагаючись зрозуміти: здалося чи ні?

Раптом по натовпу прокотилася хвиля сили, розкидаючи і своїх, і чужих кого куди. І ми з Арріном виявилися дезорієнтовані на землі. Біля самої стіни я помітила Лукаса, ніби невидима нитка простяглася між нами, змусивши мене подивитися у потрібний бік. Приклавши долоні до пульсуючої грані, чаклун намагався залатати дірку. Зосереджене обличчя коханого посіріло від магічної віддачі, жили набрякли, одяг подекуди був пофарбований кров'ю.

Напевно, саме тому він не помітив шипасту тварюку, що підкралася ззаду. Все сталося швидко – протягом одного вдиху. Шип – найкраща зброя хаосу – монстр встромив чаклуну під ребра. І з переможним риком кинувся далі в натовп.

– Лукасе! – Відчай прорвався назовні диким криком.

Я зірвалася до коханого з усіх ніг, не боячись потрапити під шалене заклинання чи удари ворогів.

– Ніело! – Випалив мені вслід Аррін. – Стій!

Куди ж там! Перед очима бачила тільки Лукаса, що повільно осідає додолу.

Жодна на світі сила не могла стримати мене на шляху до коханого. Здавалося, сама Всеблага мати накрила мене своєю турботливою рукою: жодна тварюка не торкнулася.

Я впала на коліна, звалившись біля Лукаса, як підкошена. Серце завмерло. Час для мене, здавалося, зупинив біг. Бій же, навпаки, продовжувався. І став ще запеклішим.

Чаклун не ворушився. Мені довелося довго придивлятися до його грудної клітки, щоб переконатися: ще дихає. Намагатися прислухатися до стуку серця в такому шумі було б безглуздо.

Підсівши поруч, щоб його голова лежала в мене на колінах, я гірко пошкодувала, що не володію магією зцілення.

Лукас розплющив очі і глянув на мене каламутним поглядом:

– Т-ти тут? – Голос його втратив колишню впевненість, охрип і здавався чужим.

– Так, – ласкаво кивнула я. – Так, коханий. Ти тільки тримайся.

– Сяє, як і ти, – ніби через силу видихнув він. – Гарно, правда?

Захопленим поглядом він вдивлявся в обличчя місяця над нашими головами. У безтурботному чорному небі світило височіло, наче величезний маяк для заблукалих душ.

– Лукасе, будь ласка, ти тільки...

– Я люблю… тебе, крихітко, – усміхнувся він закривавленими губами. – Шкода, не встигли пройти обряд, а може, на краще…

– Лукасе. – Я вже не стримувала сліз.

Він продовжував бурмотіти, наче у пропасниці:

– …якщо боги будуть милостиві, ти залишишся жити після мене. А зв'язок просто обірветься.

З кожною секундою з його очей йшло життя. Де ж ця драконова регенерація?

– Що ти таке кажеш, дурний?! – схлипнула я. – Без тебе тепер все для мене немає сенсу.

– Пробач… Пізно… зрозумів… – Паузи між словами ставали все довшими, голос тихіше. – Завжди… любив… тільки… тебе… одну…

Груди Лукаса піднялися у вдиху і обпали з останнім видихом, після затихли, мов кам'яні.

– Ні, – невіряче прорипіла я. – Ти не можеш мене лишити! Не зараз!

Чаклун не відповів. Сліпим поглядом він продовжував дивитись у небо. А воно залишалося німим до благань і таким же прекрасним, як і сотні разів до цього моменту.

Тільки зараз я помітила, що навколо нас весь цей час висів фіолетовий купол, наче сама Лунолика укрила від бід у сяйві власної сили. І ніхто крізь нього не міг пробитися: ні тварюка, ні заклинання, ні зброя.

Захлинаючись сльозами і болем, що рефреном звучала у мене в грудях від зв'язку, я підняла очі до символу тієї, чиєю силою виявилася наділена з народження.

– Допоможи йому, будь ласка!

Очікування відповіді вбивало не менш жорстоко, ніж розуміння неминучого відходу Лукаса з мого життя.

– Якщо ти мене чуєш, Лунолика богиня, – ще лютіше благала до небес, – будь ласка, допоможи йому!

І знову пауза із прихованим диханням.

«Допоможи сама», – в голові прозвучав лагідний голос.

– Як?! – Видихнула я вголос, до кінця не вірячи, що була почута. Та ще й тією, яка кілька століть не знижувалась до своїх дітей – відьом місячного сяйва.

Тихий сміх, ніби дзвінкий весняний вітерець, послужив відповіддю. І часу для паніки не залишилося: у серці точно відчинилися дверцята і, полилося знання, живлячи всю мою істоту.

Я приклала долоні до безмовних грудей Лукаса, заплющила очі і зосередилася. Тепер точно знала, що саме маю зробити.

У темряві тлів помаранчевий вогник, на ньому я й сконцентрувалася. Згорнувшись калачиком, в оточенні порожнечі лежав дракон. Його золота луска і створювала це приглушене тепле сяйво.

– Привіт. Ось і побачились, – прошепотіла я, приховуючи природну святобожність перед величчю чарівної істоти.

Звір підняв голову, з цікавістю повернув морду в мій бік.

У розумних очах промайнула іскра впізнавання, сліпого обожнювання і одразу болю, вимушеного смирення, навіть відчуженості. Дракон наперед вирішив, що я його не прийму. Адже навіть носій – друга половина душі звіра – відчайдушно чинив опір їхньому природному тяжінню, замкнувши крилатого ящера у в'язниці свідомості.

– Я люблю тебе, – єдино вірні слова, що зовсім недавно ще страшно боялася вимовляти вголос. – Прокинься.

Розділяти Лукаса та дракона – це як розірвати навпіл самого чаклуна, визначивши улюблені та ненависні частини. Абсурдно? Так. Сподіваюся, у коханого буде час самому це зрозуміти і прийняти себе таким, яким він є.

Ці вогняні очі, здавалося, вдивлялися прямо в мою душу. Я й не зачинялася. Нехай дивиться та бачить, що там для нього давно є особливе місце.

Мить – і я була виштовхнута зі згасної свідомості Лукаса. Ще одна – і в сліпучому сяйві місце чоловіка зайняв золотий дракон. Обдарувавши мене довгим поглядом, у якому читалася ніжність, він схилив голову.

Живий. Неушкоджений. Мій.

Я з захопленням доторкнулася до перенісся звіра в нехитрій ласці і опустила руку на шию до грудей. Там вилась бронзова парна мітка, як і в мого чоловіка. Не приховуючи задоволення, простежила її контури пальцями. Лукас – мій! У будь-яких іпостасях.

Ящір заплющив очі й ледь не замурчав, як ситий кіт. І хто казав, що дракони небезпечні та непередбачувані? Дурні. Просто кожному звірові потрібна відьма. Ну гаразд, не буду такою «скромною»: просто правильна жінка.

Захисний ореол Луноликої, тепер я точно знала, що її щит все ще оточував нас із Лукасом м'яким сяйвом, тільки став більше, підлаштовуючись під розміри дракона. Родовий амулет продовжував тепліти на грудях, я відчувала від нього м'які хвилі сили навіть через тканину сукні.

– Дракон! Дракон… – ширився натовпом крик. – Дракон!

Я посміхнулася. Що? Не чекали, так? А ось отримайте крилатий подаруночок на кордоні!

Звір хитро примружився, наче міг почути мої думки.

«Політаємо, крихітко?» – у голові пролунав голос Лукаса.

Дракон опустив морду на масивні лапи з вигнутими кігтями.

– З тобою хоч на край світу! – Ні секунди не сумніваючись, я піднялася на холку звіра і вмостилася на його шиї.

Від його тіла відчувалося приємне тепло. Прилаштувавшись між твердими гребенями, я схопилася за той, що попереду.

Дракон велично розправив крила і плавно піднявся в повітря, наче робив це щодня!

– У-ух! – Аж дух захопило! – Завжди мріяла покататися на чоловічій шиї.

Лукас відповів мені задоволеним сміхом. Ми продовжували спілкуватися, використовуючи зв'язок. Правда, я іноді все ж таки говорила вголос – звичка. Ну, а дракон утримувався. 

Внизу панувала руйнація, хаос. Завіса тремтіла від ударів пітьми, яка намагалася прорватися в сьоме королівство, але все ще трималася. Тільки захисники латали одні дірки, як десь у іншому місці стіни з тріщин проривалися інші.

«Тримайся міцніше, кохана, – попередив Лукас. – Зараз буде спекотно».

І дракон видихнув потужний струмінь полум'я. В обличчя мені вдарила тепла хвиля. Я скривилася, але очей не заплющила – цікаво було бачити, що відбувається внизу.

А там стражі, наче по команді, викликали енергетичні щити та прикрилися ними як парасольками.

Ми летіли над полем битви, Лукас прицільно поливав тварин мороку вогнем. Від нещадної сили драконячого полум'я жодна частка хаосу на кордоні не сховалась. Хоча намагалися і втекти, і навіть атакувати у відповідь. Ніколи не думала, що моторошні монстри хаосу мають магію. Переконалася на власні очі!

Вистачило трьох кіл навколо поля битви, щоб знищити ворогів. Поодиноких тварюк стражі добили прицільними ударами.

Маги-захисники залатали дірки в завісі і взялися за сітки тріщин, робота йшла. Нових проривів не було. На відміну від інших, радіти з цього приводу я не поспішала. Відчувала: пітьма не відступила, швидше зачаїлася до наступного протистояння.

Цілителі зайнялися пораненими, некроманти та перевертні – похованням загиблих воїнів, магі-стихійники – зачисткою землі від залишкової магії після бою. Ми ж зайшли на ще одне коло.

Темрява розсіювалася. Над горизонтом ледь зашарілась смужка світла – сонце готувалося явити своє обличчя світові. Вже й показався жовтий бік над верхівками пагорбів, а блискучий місяць так і не зійшов з небосхилу.

– І зустрілися два світила після довгих століть розлуки, – задумливо пробурмотіла я в небо.

«У темний час дитя місяця і дракон послужили зачинателями поділу світів і народів, – відгукнувся подумки знайомий спокійний жіночий голос, – а тепер стануть початком об'єднання».

– Ти теж її бачиш?

«Кого, крихітко?» – пролунало у мене в голові.

Дракон стурбовано повернув морду.

– Немає нікого. – Мабуть, це видіння було лише для мене. – Здалося.

Лукас кивнув і продовжив політ. У променях вранішнього сонця лусочки дракона переливалися різними відтінками золота. Дива, та й годі!

«Лунолика?» – ледве не зомліла я.

Перед очима стояв образ світлошкірої блондинки з осяяним обличчям і дивовижним фіалковим поглядом.

«Всеблага мати…» – Здивуванню не було меж.

Жінка, що з'явилася, точнісінько виявилася такою ж, як богиня, що прийшла на заклик у ніч Самайна. І як це розуміти? Лунолика і Всеблага мати – одна й та сама богиня? Або...

«У мене багато імен, дитино, – пояснила вона. – Але не на всі я відгукуюсь».

Так, якщо згадати історію відьом місячного сяйва, то богиня не до кожного з'явиться... Може на віки зникнути або сховатися під іншою маскою. Всеблага мати стає у пригоді дітям магії. І як я раніше не здогадалася? Адже саме Лунолика наділила магічними здібностями дітей об'єднаних королівств, у настанову відьмам місячного сяйва.

Згадалося тяжке десятиліття в альманському ковені. Спочатку звично спалахнуло роздратування, але я охолодила свій запал. Якщо міркувати без емоцій, то якби не було тих випробувань – і хто знає, змогли б ми з Лукасом залишитися разом чи ні… Кожна зміна в мені і в ньому вела нас один до одного, допомогла прийняти і возз'єднатися. А ще відчути різницю між існуванням на самоті та життям, наповненим коханням. 

Богиня ласкаво усміхнулася і кивнула: «Ваш шлях був тернистий, але як же солодка мить возз'єднання!»

– То що, це ти все спеціально підлаштувала?! – Вирвалося в мене.

«І боги вільні грати веретеном долі, – озвалася Лунолика загадково. – Я століттями чекала відповідну дочку та крилатого сина неба».

– Нічого собі ігри…

Богиня м'яко розсміялася та зникла. Я більше не відчувала її присутності. Два світила ще затрималися одночасно на небосхилі, дивуючи і захоплюючи жителів об'єднаних королівств.

Розкинувши руки, я закричала небу:

– Ю-у-ху! – Мене переповнювало незвичайне почуття волі та радості.

– Ніело, яка ж ти все-таки ... – відгукнувся Лукас.

– Яка?

– Незвичайна, – оксамитовим голосом захопився він.

Я посміхнулась.

– Кохаю тебе.

– І я кохаю тебе, – не залишився у боргу мій чоловік.

Щастя п'янким вихором промайнуло одночасно по зв'язку, ще міцніше об'єднуючи нас в єдине ціле, неподільне. Надовго? Лише життя покаже. Залишилось сподіватись, більше боги не гратимуть нашими долями собі для забави.