Був майже полудень. Усі традиційно зібралися за чаюванням і мало не захлинулися від явища ельфа народу. У замурзаному, скуйовдженому диваку з диким блиском в очах важко було визнати зарозумілого Арріна.

Чоловік обвів кімнату каламутним поглядом, слабо кивнув другу і тут же нетвердою ходою попрямував до нього. Пролунав неприємний звук. Це чаклун, різко відсунувши стілець, скочив із-за столу.

Аррін спіткнувся на рівному місці, наче ноги відмовлялися його тримати, похитнувся.

Лукас кинувся до друга, встигнувши вберегти того від падіння, але по дорозі збивши чергову дуже древню вазу. На відламки, що розлетілися по підлозі, ніхто просто не звернув уваги. За час дії прокляття невдачі в будинку звикли до маленьких і великих катастроф.

– Вибач, – прохрипів схвильованому чаклунові страж. – Я їх упустив.

– Лікаря! – крикнув молодший Де Кадарі.

Ельф не так спирався на плече друга, як повис на ньому, ледве тримаючись на ногах. І то, напевно, на чистій упертості. Він важко дихав і продовжував бурмотіти, наче в маренні:

– Я їх упустив. Загубив. Вибач.

– Ми їх знайдемо. Заспокойся, – пообіцяв Лукас і випалив у наш бік: – Та зробіть щось!

Від крику я здригнулася. Всі одночасно точно вийшли зі ступору, заметушившись.

Альфред допоміг Лукасу вкласти хворобливого на диван. Ніколи б не подумала, що в такому кволому тільці нашого кухаря є мужицька сила, достатня для подібних подвигів.

Мадірісса кинулася на кухню, я в спальню за настоєм бадьорості, Лаєнван по амулет зв'язку вже викликав знайомого мага-ескулапа. Бука ж осідлав улюбленого коника, роздаючи дуже корисні поради з порятунку ельфів. Начебто кажан тільки цим і займався щодня. І тільки Белла мовчазно спостерігала за всім хаосом осторонь, не втручаючись.

Повернувшись, я ледь не насильно влила в рот ельфа настій і змусила запити гірку суміш водою. Аррін скривився, але проковтнув ліки, навіть слова образливого поперек не сказав. І майже одразу підбадьорився. Принаймні очі більше не закочував, як слабка дівчина на межі непритомності.

Лікаря довго чекати не довелося. Майстер Руєн, високий сивий маг у досить поважному віці, який давно був сімейним лікарем роду Де Кадарі, швидко оглянув ельфа, знайшовши у того фізичне та магічне виснаження. Одну з прописаних для лікування настоянок він змусив випити відразу, інші залишив довговухому разом із рецептом, коли і в яких дозах вживати. І, розкланявшись, вирушив додому.

Альфред перейнявся приготуванням обіду для ельфа, Мадірісса особисто простежила, щоб той з'їв все до останньої крихти. Лаєнван весь час похмуро спостерігав за клопотанням рудої відьми над стражем, але мовчав. Хоча всім виглядом виявляв невдоволення надмірною увагою коханої жінки до іншого чоловіка.

– Ми недооцінили хитрість тітки твоєї відьми, – сказав Аррін Лукасу, як тільки трохи прийшов до тями.

Щойно саркастичні нотки з'явилися в його манері говорити, я одразу заспокоїлася – довговуха проблема точно пішла на поправку.

Аррін був все ще блідіший ніж звичайно, але вже не мав вигляд оживчого мерця. З плутаних пояснень стало ясно: Агафтія була готова до несподіваного візиту. Портал Флорентії вів до покинутого храму Всеблагої матері. Варто було моїй тітоньці помітити ельфа, як вона почала використовувати кристали переходу один за одним. Стражу довелося скакати просторовими коридорами за відьмою. Флорентію він проґавив, погнавшись за верховною.

Ельф уже встиг збитися з рахунку, скільки порталів довелося пройти, втрачаючи силу, як Агафтія нарешті зупинилася. Вона прибула на кордон із землями гномів, до хребта Бонг. Печери цього гірського масиву були небезпечні просторовими дірками. Спонтанних природних пасток у них налічувалося більше, ніж дірок у сирі.

На накази Арріна зупинитися і капітулювати на милість верховного суду Агафтія лише посміялася. Бойові заклинання на відьму не діяли, мабуть, встигла обвішатися захисними амулетами, не шкодуючи гаманця. А ось ельфу довелося попітніти, щоб не потрапити в магічні пастки, вміло розставлені верховною.

На той момент Аррін уже зрозумів, що збожеволів, дозволивши Агафтії водити себе за ніс. Відьма чекала, коли страж втратить достатньо сил, щоб притупити його пильність. І… в черговій з печер зникла без сліду. Остаточно.

– Як у воду канула, лиха, – сердито грюкнув долонею по дивану Аррін. – Потрібно скоріше направити до хребта Бонг шукачів. Вони відстежать верховну за її магічним слідом, поки він не розсіявся.

Між брів Лукаса залягла глибока зморшка. Чаклун спохмурнів, вислухавши розповідь друга.

– Зліпок з аури тримається лише добу, – відповів він ельфу.

– І що? – невдоволено буркнув той. – Хіба вони не встигнуть пройти порталом і ще попрацювати кілька годин?

– Тебе ж не було три доби. Троє, Арріне.

– Як? – Округлив очі страж.

Я навіть встигла відчути укол щирого співчуття до нього, настільки розгубленим довговухим виглядав.

– А це ти нам розкажи, – суворо глянув на нього Лаєнван, який до цього в розмову не втручався, лише уважно слухав.

Аррін почухав маківку, задумливо обводячи присутніх поглядом, а потім оторопіло видав:

– Здається, я все ж таки втрапив у просторову пастку.

– І заробив виснаження, намагаючись вибратися з печер, – похмуро підбив підсумок Лукас. – Агафтія нам так просто не дасться.

Лаєнван кивнув, мовчки погоджуючись із сином.

– Варто писати особисте прохання імператору.

– Мабуть, час, – задумливо пробурмотів старший Де Кадарі.

– Батьку, склич верховний суд. Ми з Ніелою виступимо перед главами, розкриємо сліпим очі на справи, що весь час творилися в альманському ковені. Нехай також підключаються до пошуків, виправляють недосконалість у системі правосуддя.

– Е-е-е… – оторопіла я. 

– Невідкладно займуся цим. Але спершу попрошу аудієнції імператора. – Лаєнван обвів нас поглядом, зупинившись на Мадіріссі.

Відьма звично почервоніла від такої пильної уваги. От наче давно не дівчинка, а соромитись не розучилася!

– Я повернуся. – Його звичайні слова прозвучали обіцянкою.

Економка неспокійно спохмурніла:

– А як же твоя нога? Ти ще не зміцнів для переходів!

– Не хвилюйся про це. Краще…

Ще раз зустрівшись очима з Ріссою, чаклун активував кристал переходу.

– …бережи себе. – Слова потонули у мареві порталу, а за кілька секунд розвіялися, як дим за вітром, разом із туманом переходу.

Лаєнван не чекав відповідь відьми, мабуть, він був з тих чоловіків, що не люблять довгих прощань.

Мадірісса все вдивлялася в те місце, де недавно відкрився портал. Неначе намагалася роздивитися дорогого серцю чоловіка крізь простір.

Незабаром ми розійшлися у справах. Мадірісса, Альфред і Бука вирушили на кухню, Белла – працювати в саду: кущі троянд вимагали особливої ​​уваги до настання холодів, я з Лукасом залишилася біля ельфа. Настрій у всіх був пригніченим.

Не соромлячись мене, спочатку чоловіки обговорювали план можливих дій, а потім чаклун попросив друга ще раз повторити, що з ним трапилося. Тільки цього разу з подробицями.

Просив? Отримайте, люб'язний.

Оповідання Арріна ними рясніло. Причому кожне наступне сказання могло позаздрити попередньому в яскравості деталей. Чи так суттєво, що різних?

То він бився, як тигр, то виявляв неабияку стійкість і сміливість… Ех, чоловіки… Похвальба їм друге ім'я!

Втомившись слухати одне й те саме протягом пів години, я втекла до бібліотеки. Якщо не тренуюсь в магії, то хоч почитаю щось розумне. Варто спробувати хоч ненадовго позбутися похмурих думок.

Повернулась лише на вечерю.

Ельф помітно підбадьорився, Лукас якщо не повеселішав, то неабияку частку похмурості позбувся: мабуть, чоловіки розробили новий план, поки я залишила їх наодинці. Альфред і Бука щось кашеварили на кухні, у кріслах навпроти мансардного вікна тихо перемовлялися Мадірісса та Белла. Колишня рабиня, щоправда, більше слухала, ніж проявляла активність в розмові. Урос, як і Р’яна, зранку не з'являвся.

– Від Лаєнвана новини є? – Запитала я, ледь влаштувалася поруч з Лукасом на дивані, притулившись до коханого.

Краєм ока помітила, як відразу випростала спину Мадірісса, зацікавлено поглядаючи в наш бік. Ага, хвилюється!

– Увечері імператор його прийме. Прохання про термінове скликання верховного суду він уже подав. – Чаклун ласкаво обійняв мене. – Батько надіслав нам вісник.

Магічна пошта, що недавно замінила традиційну, стрімко набирала популярності. Послання були миттєвими і економили адресатам багато часу, щоправда, амулети для такого зв'язку, як і щомісячна їхня зарядка, коштували чимало.

– Давно треба було звернутися до імператора, – задумливо зауважив молодший Де Кадарі. – Усе думали: впораємося власними силами, приструнимо Агафтію, а потім ще й здамо королівській варті. Але… твоя тітка не відьма – справжня змія! З будь-якої проблемної ситуації знайде спосіб вивернутись.

Я криво посміхнулася. Ось вам і альманська кров.

– Сподіваюся, Генріх ІІІ буде на нашому боці?

Сумнівно, що Агафтія встигла підкупити імператора, але уточнити таку можливість зайвим не буває.

– Чого б йому не бути? – щиро здивувався Лукас. – Імператор дотримується законів і діє по справедливості.

– На відміну від його батька, – вставив свої п'ять копійок ельф, саркастично посміхаючись. – Нехай за межею не буде йому порожньо та холодно.

Чаклун хмикнув і переглянувся з другом.

Правління колишнього імператора я не пам'ятала, надто далеко альманський ковен знаходився від столиці, та й мала я була для подібного. Але якщо вірити розмовам, попередник Генріха III славився жорстоким характером і виявився швидким на розправу. Сьоме королівство не раз стогнало через його тиранію.

Скинувши батька, Генріх III – бастард імператора – не тільки зайняв трон, а й приніс істотні зміни у життя народу. Жителі королівства вже багато років залишалися задоволені владою. Щоправда, рабство імператорові не вдалося викорінити. Може, просто погано намагався... Про світське життя, особливо палацеве, яких тільки чуток не ходило...

Поки я замислилася про його імператорську величність, а чоловіки підтримували тиху бесіду, двері у вітальню відчинилися з гучним стукотом. Вогонь у каміні колихнувся від пориву вітру.

Меон увірвався в кімнату неначе вихор. Спітнілий, брудний, весь у якійсь кіптяві, лише очі блищать, як у божевільного. Спасибі хоч, що прийшов у традиційний спосіб – через двері, а не порталом, як деякі довговухі любителі.

Я одразу зрозуміла трапилося щось серйозне.

– Що? – напружився Лукас.

– Численні прориви на кордоні.

– Коли? – ще більше стривожився чаклун.

– Перший – десять хвилин тому.

– Перший? – потемнів обличчям Лукас.

Меон відвів погляд. Повітря у кімнаті, здавалося, можна було різати ножем, так відчувалося напруження, що охопило всіх.

– Чому одразу мені не доповіли?

– Думали, подужаємо самі, як завжди. Але ... – Він винувато опустив очі.

Чаклун нетерпляче подався вперед:

– Але?

– Але розриви тільки множаться.

Лукас чортихнувся.

– Прикордонна стіна ніби тріщить по швах, – розгублено додав Меон. – Маги не справляються, не встигають латати дірки.

Нічого не пояснюючи, коханий вибіг із зали.

Ми й словом не встигли перекинутися, як він повернувся у всеозброєнні: на поясі блищав меч, груди обтягувала гном'я броня, на передпліччях кріпилися метальні зірочки, у лівій руці лежала бойова булава, а трохи вище коліна в шкіряному ремені трималися ножі.

Аррін різко підскочив на ноги і тут же слабо похитнувся, чим заслужив похмурий погляд друзів.

– Куди? – примружив очі Лукас.

– На кордон.

– Ні, – крижаним тоном зупинив його чаклун. – Нема чого тобі там робити.

Ельф насупився, випнув груди і явно збирався кинутися з піною біля рота доводити свою значущість у бойовому загоні, тільки Лукас не дав йому і шансу, наказом:

– Залишся з Ніелою. Треба забезпечити її безпеку.

Ельф невдоволено підібгав губи.

– Будь ласка, – додав Лукас.

Аррін важко зітхнув, але все ж таки погодився. Мовляв, тільки заради друга він і залишиться нянькою ненависній відьмі.

Без зайвих слів Меон відкрив портал. Збиралися вони поспіхом.

– Лукасе! – гукнула я, не бажаючи так просто відпускати коханого.

Весь у думах про прориви на кордоні він забув навіть попрощатися.

Чоловік обернувся і в два стрімкі кроки подолав відстань між нами.

– Не хвилюйся, крихітко, – міцно обійняв і мазнув по моїх губах швидкоплинним поцілунком. – Розправимося з проривом, і я повернусь. Готуйся до ритуалу єднання.

Начебто тверді обіцянки, а в очах невпевненість: чи зможе стримати слово, чи ні? Хоч би як він бравував, ховаючи сумніви за широкою посмішкою, а любляче серце не обдурити.

Лукас зник у сизому серпанку порталу слідом за Меоном. Мені залишилося лише ковтати повітря широко відкритим ротом і вмовляти серце перестати розриватися від передчуття лиха.

– Ось так справи... – пошепки відгукнувся Альфред, що прибіг на шум.

– То вечерю будемо подавати? – раптом встряв Бука.

Ні, ну хто про що, а кажан у своєму репертуарі!

Я скривилася:

– Війна війною, а жерти треба за розкладом, так? Не фамільяр – просто ненажера!

– Подумаєш! – одразу образився він. – Я, може, молодий організм, що росте…

Після щирого обурення Буки почулися смішки. Хоч дехто зміг оцінити кажанячий гумор! Мені ж було не до сміху.

Хоча гнітюча атмосфера в кімнаті розрядилася. Усі повернулися до звичних справ. І вечерю таки накрили, як годиться. Тільки для мене вона пройшла, мов у тумані. Шматок у горло не ліз. Серце заходилося від тривоги. Через зв'язок з Лукасом фонувало спокоєм та впевненістю. Тільки це й допомагало мені дихати трохи вільніше.

– Прогуляємось? – Запропонував Аррін після того, як прибрали зі столу.

– Ти на ногах ледве тримаєшся, яке там! – пирхнула я. – Теж мені! Гуляка знайшовся...

– Ось і підстав плече, відьмо, раз я такий немічний, по-твоєму, – скривився ельф. Зарозумілість із нього з силами не вичерпалася, а шкода. – Мені, між іншим, на користь свіже повітря.

Я їдко хмикнула, але заперечувати не стала, навпаки, схопилася за таку несподівану пропозицію розвіятись. Нехай і компанія не зовсім приваблива, але, може, воно і на краще. Жаліти себе перестану, перейматися невідомістю теж. Та й Арріну прогулянка перед сном справді могла піти на користь. Не те щоб я раптом перейнялася здоров'ям довговухого нахабника.

У саду тихо шелестів листям вітер, у повітрі відчувалася вечірня прохолода. Сонце поцілувало світ, горизонт забарвився рум'янцем. Ми повільно йшли стежкою, не спілкуючись один з одним. Першою розмову починати не хотілося, Аррін теж мовчав, чи боровся з тривожним очікуванням, чи просто милувався видами, чи спільних тим не знаходилося.

Ельф заговорив, коли ми заглибилися в сад, опинившись настільки далеко від маєтку, що вид на той повністю приховало багряне листя дерев за нашими спинами.

– Знаєш, на роль дружини Лукасу можна було знайти відьмочку з кращим характером, ніжніше, скромніше.

Від такої явної демонстрації невдоволення я спочатку розгубилася, але швидко взяла себе в руки:

– Я завжди знала, що ельфійський снобізм гірший за будь-яку отруту.

Аррін хмикнув.

– Лукас ніколи не вмів правильно обирати  дівчат у справах серцевих, – зробив висновок він.

– А може, ти й маєш рацію, – погодилася я, чим і собі здивувала довговухого стража. – Адже, на мою думку, і з вибором друзів він теж схибив.

Ельф закинув голову, голосно розреготавшись.

Я ж повернулася до нього спиною, аж надто хотілося заїхати блондинові у вухо. Переймаю звичку стражів вирішувати суперечку? Але ж не можна! Відьми убогих не кривдять! Нехай тільки поправить трохи здоров'я... Я зіпсую йому ауру. Не тільки чоловічою недугою стурбований буде.

– А він по-справжньому тебе любить, відьмо, – повернув серйозність він, відсміявшись. – Хто б міг подумати?

– Вже явно не ти!

– І то правда, – погодився Аррін. – Тому саме мені й доведеться вжити кардинальних заходів, на які Лукас сам ніколи не наважиться.

Щось у його голосі змусило мене насторожитися. Я внутрішньо стиснулася і застигла, боячись навіть поворухнутися. Дивне відчуття.

– Пробач мені.

Ці два слова викликали таку бурю подиву, що ступор миттєво зійшов нанівець. Я обернулася через плече:

– За що? – Ельф зник із поля мого зору.

Я насупилась. Куди подівся?

– За це, – пролунало прямо над вухом, а після потилицю обпалило болем.

В очах потемніло, і ноги підкосилися. Земля не зустріла мене твердими обіймами. Ельф притримав і всупереч міцності удару акуратно поклав біля дуба. Яка турбота!

Все відбувалося немов у тумані: ні поворухнутися, ні що-небудь сказати я не могла. Та й взагалі невиразно усвідомлювала себе у світі, швидше плавала в якійсь в'язкій субстанції. Хоча бічним зором помітила, як Аррін розламав кристал переходу та відкрив портал. У цей момент тінню на нього накинулася велика чорна кішка. Белла!

Гарчання і крик болю злилися докупи. Деякий час чулася метушня, а потім світ осяяв яскравий спалах світла. Пантеру відкинуло від ельфа, вдаривши о найближче дерево. Белла видала чи то скиглення, чи стогін і моторошно затихла.

Крохтячи і сиплячи лайками, Аррін піднявся. На сорочці в районі його правого плеча розпливлася потворна червона пляма.

Від дому до нас поспішала темна пляма. Урос?

Ще одного нападу ельф чекати не став. Взявши мене на руки і навіть не скривившись, він увійшов у сизий серпанок.

Через мить вечірнє небо змінилося на темне кам'яне склепіння, а сад виявився печерою.

– Ти таки зробив це! – почувся задоволений жіночий вигук десь поруч.

Ельф не пропустив можливості потішити самолюбство:

– Стражі завжди виконують власні обіцянки. Кодекс честі.

Я б обов'язково посперечалася, що такої честі і ворогові не забажаєш, але була не в змозі й рота розкрити. Лиха слабкість, будь вона проклята!

Жінка хмикнула, а потім у полі мого зору з'явилася знайома постать. Як тільки вона вийшла на світло, я впізнала в незнайомці ту, про яку останнім часом думала частіше, ніж про себе.

– Ну, привіт, відьмочко, – усміхнулася «улюблена» тітонька. – Набігалася?

Для відповіді треба було більше сил, ніж я мала. І не дивно, що за мить обличчя Агафтії потонуло у темряві, відрізаючи мене від реальності.

 Невідомо, скільки я пробула у небутті, але з туману мене несподівано вирвав незадоволений голос тітки:

– А ти часом не перестарався?

– Не думаю.

– Ельфи взагалі рідко думають, – сказала вона. – Я й не здивована.

– Я виконав свою частину угоди, але зціджувати твою отруту не наймався. Адже можу й язик укоротити, відьмо.

– Які ми ніжні!

– Двічі попереджати не в моєму стилі.

Від крижаного тону стража-зрадника навіть мене пробрало неприємне тремтіння. Не пам'ятаю, щоб він хоч колись так говорив раніше. Жах!

– Ой, гаразд, – відразу відступила Агафтія. – Зовсім з гумором у довговухого народу стало погано.

– А відьми, я дивлюся, просто цінительки жартів.

– Іноді буває, – безтурботно озвалася вона.

Судячи з інтонацій, тітка отримувала справжнє жіноче задоволення від спілкування з ельфом. Не сумніваюся, що ще й встигала фліртувати. Стара карга, а туди ж!

– Артефакт, будь ласка, – скупо промовив Аррін.

– Ох, зріднилася я вже з ним. Хоч дрібничка і належала багатьом поколінням роду твоєї матері. А як від серця відриваю.

– Відьмо. – Здавалося б – просте навернення, а прозвучало як смертельна загроза.

Ось і Агафтія почула, нервово випалив:

– Та, будь ласка!

Після короткої паузи ельф знову заговорив.

– Так би й одразу, – задоволено сказав він. – До речі, наша спляча красуня давно не спить.

Я прикусила щоку з внутрішнього боку, щоб не вилаятися вголос. У-у-у, злидень!

– Так, Ніело-крихітка?

Раз мою маленьку хитрість вже викрили, довелося припиняти зображати колоду. Навіть тьмяне світло різонуло по очах, відгукуючись у потилиці тупим болем. Ах, тільки трапся мені, гад довговухий! Відплачу за всіма рахунками!

– Зрадник! – прошипіла йому крізь зуби. – Як ти міг?!

Аррін безтурботно знизав плечима. Трохи скривився, потривоживши праве. Кривава пляма нікуди не поділася, але й більше не ставала. А ось у вирізі сорочки я помітила цікаву підвіску з гарним каменем. І якщо мені не зраджували зір і пам'ять, дрібничка була з агату. Чи не про цей артефакт йшлося?

– Це життя, дівчинко. Своє завжди дорожче. Ти що не знала?

– А Лукас? Ти про нього взагалі подумав?

Ельф скривився.

 – Сподіваєшся, що друг не дізнається і не прийде за мною?!

Невже ельф наважився зрадити дружбу за якийсь шматок каменю? У голові не вкладалося. А Лукас так був у ньому впевнений!

– Навіть якщо й прийде, для тебе це буде вже пізно, — холодно відповів він. – Та й впевнений, він зрозуміє, що я врешті-решт зробив йому величезну послугу – ви не вжилися б.

Я задихнулася від гніву та розчарування.

– Ти-и, – видихнула крізь зуби. – Ненавиджу!

В обличчі Арріна ніщо не здригнулося. Я ще ніколи не бачила його настільки зневажливо-байдужим.

– Я якось це переживу, Ніело-крихітка.

– Та щоб все твоє життя було схожим на…

Ельф різко махнув рукою, магічна кулька порснула до мене і закрила рота на половині фрази. Прокляття, цього разу усвідомлене і підживлене злістю з рішучістю, так і не зірвалося з моїх губ, перетворившись на нерозбірливе мукання.

– А от магії не треба, – похитав головою цей гад. – У твоїх невмілих ручках вона здатна завдавати чимало клопоту.

– У-у-у! – Вголос лайка пролунала не так грізно, як у мене в голові.

Агафтія зло розреготалася.

– Мені подобаються твої виховні методи, – похвалила вона ельфа.

– То вчись, верховна. – Він усміхнувся. – Це означає, що я можу залишитися?

Відьма тут же підозріло примружилася:

– Навіщо?

– Хочу особисто переконатись, що перешкода для успішного життя мого друга буде усунута.

Декілька чадних хвилин вони продовжували штрикати один одного поглядами, таке відчуття, ніби відьма намагалася пробратися до довговухого в голову і дізнатися: замишляє він щось криве проти неї чи ні? Невідомо якого висновку дійшла, але в результаті наказово кивнула:

– Я не проти глядачів.

– Дякую.

– Тільки не заважай під рукою. Ритуал не з найпростіших.

Аррін кивнув і відступив. Тепер у тіні вираз його обличчя роздивитися не вдавалося, лише очі іноді поблискували від гри світла або магії.

Чекайте! Ритуал?

Тільки зараз я помітила, що намертво скута магічними путами, а спину неприємно холодить від каменю. Жертовник?

– У-у-у!

Агафтія хмикнула, спостерігаючи за мною. Напевно, гримасу страху мені приховати не вдалося.

– Так, дівчинко, ти правильно здогадалася, – розпливлася в хижій посмішці відьма. – Я принесу тебе в жертву.

– У-у!

– Ну як навіщо? – Похитала головою вона. – Дурненька Ніела. Звичайно, щоб випити сили, продовжити власну молодість і збільшити могутність.

Я зосередилася і подумки закликала силу. Нехай не вмію ще до ладу будувати місячні доріжки, ну а що як вийде?

Насправді нічого не сталося. Щось блокувало мою магію. Чи то печери, чи тітонька постаралася, чи сам жертовник із незвичайного каменю…

І амулет дивною справою мовчав. Ось тобі й родова допомога… Гріш їй ціна!

З тіні виступили три постаті в масках та плащах зі знайомими вже нашивками. Найманці із червоного клану!

– У-а! – Ще голосніше заволала я, чим тільки потішила тітоньку.

Один із чоловіків подав відьмі старовинний атаме. Та любовно погладила пальчиком лезо, милуючись грою світла на потемнілій від часу сталі.

– Ой, досить трагедію влаштовувати. Тобі іншої долі ніколи і не було приготовлено.

Як це не було? Я навіть потилицею приклалася об камінь від несподіванки. А служіння жрицею?!

Агафтія без слів зрозуміла моє здивування.

– До храму ти б так і не доїхала, прокинулася б у печерах під час ритуалу передачі сил чи ні. Так і спочила б тихо та спокійно. І не кажи, що тітонька не милосердна!

Не скажу. Оніміла від таких «райдужних» одкровень, тому мовчки стежила за відьмою очима. Їй невимовно сильно подобалася моя увага. З розповіді вона влаштувала справжню виставу: гримасувала, грала голосом, жестикулювала – загалом, отримувала задоволення на повну.

– Сила місяцю в тобі так і не прокинулася, але я задовольнилася б і звичайною магією з життєвими силами. Невибаглива ж я, віриш? – глузувала вона і сама розсміялася, оцінивши гумор. Відповіді, ясна річ, чекати і не збиралася. – Смерть незайманої подарувала б мені кілька додаткових сотень років. Але ж тобі треба було зламати мої плани і зв'язатися з хлопцем Кадарі!

Агафтія сплеснула руками, її щоки вкрилися злим рум'янцем. Так, верховна відьма ніколи не любила, щоб хоч дрібниця йшла навперейми її планам.

 – І я вирішила позбавити тебе свого милосердя. Ніякої тихої смерті такій нахабниці! Не заслуговуєш. Але за десять років моє серце відтало, настав час нагородити тебе за всі страждання та ганьбу швидкою смертю. А що ти зробила? Втекла!

Відьма замовкла, насолоджуючись відлунням свого крику.

Це що виходить: у недавній Самайн тітонька вирішила мене умертвити через «милосердя», що раптом в неї прокинулось?!

– Але знаєш, все виявилося навіть на краще. Ти увійшла в повну силу, я відчуваю магію місячного сяйва в тобі. – Вона і справді голосно потягла носом повітря, наче магія мала якийсь особливий запах. – Тепер ритуал не тільки подарує мені молодість, але й зробить повноцінною відьмою місячного сяйва, як я завжди і мріяла!

Агафтія підійшла впритул до жертовника і просто насолоджувалася моєю безпорадністю, її фамільяр повзав у ногах. Змія якнайкраще зображала суть відьми. Все ж Всеблага мати не помиляється, коли визначає в компаньйони чарівниці ту чи іншу тваринку.

І не варто було мати здібності менталіста, щоб зрозуміти жахливу істину: мій біль приносить тітці ні з чим не порівнянне задоволення. І ось ця істота з диким блиском в очах і є зразком альманської крові, за яку так дбає Ніеліна?

Хай збереже Всеблага від таких родичів! Краще зовсім сиротою в сьомому королівстві залишитися, ніж мати отруту замість крові.

Страх вщух. Наче хтось невидимий поставив між мною і тіткою міцну заслінку, за якою було безпечно. Самоілюзія, звісно.

Тільки розглянувши так близько гнилу суть верховної відьми, я замість страху відчула... гидливість.

Агафтія скривилася. Помітила зміни в мені, і вони явно не сподобалися.

– Добре. Навіть суд верховних дає можливість останнього слова смертнику. – Відьма знизала плечима. – Цінуй мою турботу про тебе, Ніело.

Вона клацнула пальцями, і я знову отримала здатність говорити. Заклинання Арріна втратило чинність. Але я не поспішала балакати, і тітка нетерпляче подалася вперед:

– Ну? Хіба ти нічого не хочеш сказати, дівчинко?

Відьма напевно чекала, що я благатиму її про милість, тиснути на жалість, нагадувати про наші родинні зв’язки. Але мене цікавило інше.

– За що ти мене так ненавидиш?

Агафтія примружилася:

– Ти дуже схожа на матір.

– Мені здавалося, на бабусю… – Живо згадався образ спочилої родички.

– У них одна порода, – зло вичавила із себе відьма. – Аелірія мені все життя зіпсувала. А мати завжди любила її більше. Як же! Молодша донька, її щастя і сонечко!

– То вся причина в банальних ревнощах та заздрості? – Розчаровано простягла я. А ключик до цього замочку виявився занадто простим!

– Та що ти розумієш, дівчисько?! – пирхнула тітка. – Аелірії завжди діставалося все легко: зовнішність, любов клану, ініціація магії, успіхи у навчанні. Навіть найкращий маг МАСК, викладач магії стихій, і той ходив за нею як вірний песик.

Агафтія так розлютилася, що навколо неї закрутився вихор магії, як показник сильних емоцій. Аррін і найманці мовчки стежили за шаленством цієї божевільної, не втручаючись. У мене ж взагалі вибору не було, хоча дуже захотілося відсунутися.

– А наша золота дівчинка, наша розумниця Аелірія, тримала чоловіка на голодному пайку. Як же! Занадто правильна. Була, – хмикнула відьма. – І знаєш, кого Норт вибрав? Так, недоторкану Аелірію. Ще і справжньою парою її виявився, посприявши ініціації дару місячного сяйва. Суперницю на роль верховної альманського ковену я вже не стерпіла. Довелося сестричку прибрати з дороги, як і її чоловіка-дурня. А ось на їхнє кричуще дитя відразу рука не піднялася – я ж не монстр, що пожирає немовлят! Натомість зараз можу отримати свою нагороду сповна.

– За що?

– Невдячне дівчисько. Я ж кажу: вся в матір, – скривилась вона. – За дах, їжу, тепло, опіку та, звичайно ж, моє воістину непомірне терпіння.

Я похитала головою. І як я раніше не помічала –- Агафтія просто божевільна!

Зійшов круглобокий місяць. Крізь дірку зверху в печеру проникло його проміння. Моя шкіра відгукнулася звичним сяйвом.

– Час, – визначилась відьма.

Вона наспівала химерне закляття стародавньою незрозумілою мені мовою, полоснула мене по внутрішній стороні долоні. Тільки кров потрапила на атаме, як його сталь засяяла червоним.

Мене пробрало неприємним тремтінням. Схоже, я справді сьогодні перейду за межу – зустріч із батьками відбудеться набагато раніше, ніж очікувалося. Дивно, але я не боялася. Лише відчувала жаль, що нам із Лукасом на щастя було відпущено замало часу. Шкода, йому доведеться піти за мною слідом – погана властивість парного зв'язку.

– Дякую за силу, Ніело, – глузливо кивнула Агафтія. – Передавай серцеві поклони сестрі, дасть Всеблага, побачимося дуже і дуже нескоро.

З божевільною усмішкою вона занесла клинок – я подумки наказала собі заплющити очі, але, навпаки, дивилася. Дурна відьма!

Серце завмерло на мить, а наступного зайшлося як дике.

Коли Аррін вискочив поряд? Не помітила. Він просто з'явився ніби з повітря і затулив мене собою на долю секунди. Атаме увійшов у груди ельфа з неприємним звуком.

Я здригнулася. Відьма розгубилася.

Чоловік наче скам'янів: ні стогону, ні звуку від нього не чути було. Чи цей час для мене просто зупинив біг?

Подальші події взагалі змішалися. Магічні пута відразу спали, я була вільна. Тільки ось ноги відмовлялися тримати – тряслися.

Аррін штовхнув мені в руки кристал переходу і здавлено прошипів крізь зуби:

– Забирайся звідси.

– Ні! – Агафтія кинулася до мене, але була перехоплена чоловіком.

Він міцно стиснув її, неначе в тісні обійми, і відтяг від жертовника. Звідки тільки взялися сили? Відьма страшенно біснувалася.

Не минуло й хвилини, як ельф спалахнув, мов факел.

– Ні, – прошепотіла я онімілими губами.

Вогонь ревів, шипів і здригався в голодних спазмах.

– Ні! – лютувала Агафтія. – Пусти-і!

Аррін тримав міцно, не вибратися. Жодного звуку не долинуло від нього. А ось відчайдушний крик відьми поглинуло ненажерливе полум'я.

Я й моргнути не встигла, як відьма та ельф зникли. Загинули.

Моторошна смерть.

Окрім купки попелу на землі, від них нічого не лишилося.

Передсмертний зойк верховної відьми альманського ковену ще довго звучав у мене у вухах…