Після коротких пояснень з Мадірісою, яка зустрічала нас у залі, Лукас провів мене до дверей спальні, клюнув цнотливим поцілунком у кінчик носа і пішов у справах. Відьма в мені, що перебувала під владою романтичного настрою, проводила чаклуна тужливим поглядом. Ех! А міг би й наполягти, залишитися... Усе йому справи, справи, хоч і надважливі.

Розмови Буки у стилі: «Я говорив, що блондинки по горах просто так не лазять» і «Треба прислухатися до моєї інтуїції» – витримала з пів години. Далі відправила фамільяра на «полювання» в комору Альфреда. Чим бубоніти, нехай перейде на інше улюблене заняття – поповнювати стратегічно важливі запаси. 

Ніщо не здатне найкраще знімати напругу, як водні процедури у парах ароматних олій. Урос встиг підготувати мені все необхідне, розігрів купальню і навіть пустив бешкетні мильні бульбашки повітрям. А сам тихенько зник, розчинившись у стіні.

Золото, а чи не помічник!

Незабаром купальню заволокло щільною парою. Я відкинулася на спину, із заплющеними очима ніжитися було в рази приємніше. Зовсім небагато часу знадобилося, щоб забути про всі нещодавні проблеми.

Скрип дверей і далі тихе: «Ніело» – порушили затишну тишу.

– Можна до тебе?

У мене була можливість відмовити, впевнена, Лукас слухняно пішов би до своєї кімнати. Але я нею не скористалася.

– Ти щось хотів?

– Я дав вільну Беллі. – Його відповідь прозвучала надто близько.

Я здригнулася. І варто зізнатися не від несподіванки.

– Добре.

– Я не купував рабиню, ні цю, ні якусь іншу, – продовжив переконувати Лукас. – Мені ніхто не потрібний, крім тебе.

– Я знаю.

Пухирці піни хоч і приховували мене від цікавих очей, але відчуття оголеності не притупляли. Із заплющеними очима всі почуття лише загострилися.

– Богиня обдарувала мене любов'ю лише до тебе.

Його визнання звучало так щиро, що й тіні сумнівів у мені не викликало. Навіть у вічі заглядати не хотілося.

– Швидше отруїла, – скривилася я і слабо хихикнула.

– Тоді я радий бути отруєним тобою, – у його голосі з'явилися хрипкі нотки, – і нічого міняти не збираюся.

– Я теж рада, – тихенько зізналася і відразу захвилювалася: – Не тому, що ти отруєний, або що я б взагалі хотіла тебе отруїти або бути отрутою... Тьху!

Зусиллям волі я зупинила власне бурмотіння. Навіть у дитинстві за язиком краще стежила! Ну треба ж! Як мене повело від його визнання.

Так, Ніело, зберися! Вдих-видих. Вдих і видих. Спокій тільки спокій! Не сіпайся, всю піну зіб'єш зі стратегічно важливих місць, поки що прикритих. Чи внутрішня відьма саме цього й домагалася?

Ах, пустунка!

Десять років помірності – не хухри-мухри. Відьомський характер явно псується, а межі дозволеного непомітно розсуваються.

Мої безглузду словесну метушню Лукас, як справжній джентльмен, пропустив повз вуха, зумівши вичленувати головне:

 – Теж нічого не збираєшся міняти?

– Так.

– Справді? – таке боязке запитання, напівпошепки, що довелося вдивитись йому в обличчя: чи мій чаклун заблукав у купальню, чи якийсь сором'язливий молодик?

Ні, все ж таки мій.

Тільки в синяві очі невпевненість і страх причаїлися. Як побачила, так серце й защеміло.

– Справді.

Лукас засяяв усмішкою.

– Ти впевнена?

– Як ніколи, – охоче підтвердила очевидне.

Руки так і прагнули доторкнутися до чаклуна, розстебнути ряд ґудзиків на білій сорочці, розпустити шнурок штанів... Під водою міцно стиснула пальці в кулаки, нігті вп'ялися в шкіру долонь. Легкий біль протверезив. Марево бажання не минуло, але туманний серпанок перед очима трохи розвіявся.

– Врахуй, я більше не дам тобі відмовитись від свого рішення. – Напевно, молодший Де Кадарі збирався сказати це суворо, похмуро, як він уміє.

Але замість загрози я почула лише солодку обіцянку.

– І не треба, – не сказала, а проворкувала я, не впізнав власного голосу.

– Далі лише ритуал єднання перед ковеном і… щасливе сімейне життя!

Тихе хихикання змінилося реготом. Ну, подивіться який грізний! Знайшов чим лякати готову осісти відьму!

– Оригінальна пропозиція, Де Кадарі, – похитала головою.

– З тобою я дуже часто роблю щось не так. І висловлююсь як справжній бовдур.

– Я згодна, – приголубила його ніжним поглядом.

Сподіваюся, він зможе прочитати у ньому невисловлене зізнання.

– Із моїм невмінням користуватися язиком?

– Як я пам'ятаю, раніше ти цією майстерністю, навпаки, хвалився. Втратив за минулі роки?

– Перевіримо? – підморгнув чаклун.

Я сміливо кивнула.

Лукас Де Кадарі ніколи не відрізнявся боязкістю в любовних справах, ось і зараз зволікати не став. Нахилився, впевнено притиснув до себе і я-а-ак влаштував перевірку – дух перехопило!

Лише з'явилася можливість ковтнути повітря, я хитро заявила:

– М-м-м… Все ж таки роки не владні над істинним талантом!

– А мені здається, варто ще перевірити, – чаклун подув мені на шию. Розпалена шкіра тут же вкрилася мурашками, – надолужити втрачене. До ідеалу мені далеко.

– Гадаєш?

– Впевнений, – заявив він.

Всі думки і подальші можливі питання геть-чисто вивітрилися у мене з голови, потонули в магії подальшого поцілунку. Коли Лукас опинився поряд зі мною – не помітила. І вода, що голосно виплеснулася через край, не відірвала нас від такої цікавої «перевірки».

– Маленька моя, – нашіптував чаклун між поцілунками. – Відьма моя шкідлива, найкраща...

Я ж вперто намагалася позбавити його одягу. Мокра тканина піддавалася погано, а розірвати перешкоду, минаючи гудзики, мені не вистачало сил. Ледве не гарчачи від нетерпіння з горем навпіл, я впоралася з сорочкою, відкривши собі доступ до бажаного тіла. Від потужного торса, що маячив прямо перед носом, я захоплено видихнула. Це не чоловік! Досконалість! І все моє! Насолодитися маленькою перемогою, щоправда, не вдалося.

Неприємною несподіванкою став тріск. Баддя раптом розламалася навпіл, вода ринула на підлогу.

Чаклун зреагував блискавично: схопив мене в оберемок і перестрибнув через бортик, що нахилився, не давши нам перевернутися разом з громіздкою посудиною. На третьому впевненому кроці спритність його підвела – послизнувся. Щоправда, встиг підлаштуватись так, що я впала на нього. Негарно, незграбно, з гучним зойком, та ще й заїхавши ліктем у його підборіддя. Ой!

– Прокляття, – крізь зуби вичавив Лукас. І як я їх не вибила? – Сьогодні всі неприємності зійшлися на мені, крихітко. Ти не забилася?

На його нижній губі червоніла ранка.

– Вибач, це я винна. Не слід поспішати з висновками. – Я скривилася і прикусила щоку зсередини, чекаючи у відповідь праведного гніву. – Здається, мені вдалося наслати на чоловіків прокляття невдачі.

Замість гніву Лукас тепло посміхнувся.

– Ніело, ти неповторна!

Так, ходяче нещастя, магічний неук – знаю.

– Думаєш, прокляття мене зараз зупинить? Нехай хоч усі біди світу ляжуть на плечі – я від тебе не відмовлюся.

Хм-м… Романтичний Лукас мені подобається ще більше! Хоча куди більше?

– Чи думала, так легко мене позбудешся?

Хто? Я? Та ні за які пряники тепер!

Не потребуючи відповіді, він задерикувато посміхнувся і поспішив у спальню. До речі, не спускаючи мене з рук. А я чого? Не розгубилася – міцніше обійняла чаклуна за шию і щасливо зітхнула.

Яка жінка не любить кататись на ручках? Правильно! Чи то зовсім ніяка, чи дурненька. Не мій випадок. Ух, я ще на шию влізла б... Та не сьогодні, мабуть.

Нехай Лукас ледь не через кожні два кроки спотикався, натикався на перепони – то подушка під ноги кинеться, то глечик або гребінь, – але курсу чоловік уперто слідував. Причому не забував про поцілунки. Ми все ж таки дісталися ліжка.

А далі просто загубилися в ласках. Захлинаючись ніжними словами, ми поспішали кохати. Немовби будь-якої хвилини щось могло перешкодити, перервати наше щастя. Прокляття невдачі ось наполегливо і намагалося.

То вікно несподівано само відчинилося, вдарившись важкою рамою об стіну. Задзвеніло скло, осінній вітер куснув нас за боки. Лукас закрив його простим і точним закляттям.

То зі стелі посипався пісок, а люстра, скрипуче, небезпечно захиталася. Вгамували і її.

І ліжко не витримало запалу пристрасті – зламалося прямо під нами. Ні хвилини спокою!

– Вибач, – каялась я після кожної невдачі. – Це все моя магія, бути з відьмою-неуком дуже важко і…

– Це все немає значення, – невпинно переконував чаклун. – Все поряд з тобою для мене немає значення.

Його слова віддавалися музикою у мене всередині. Десь поруч із серцем так і звучала чарівна мелодія кохання, ніжності, щастя…

Але прокляттям вдалося зігнати нас на підлогу. Ми влаштувалися у купі подушок і ковдр, Лукас не забув накрити цей затишний притулок пологом невразливості та тиші. Тепер ні речі, ні холод, ні будь-які інші неприємності нам були не страшні.

Звичайно ж, чоловік не упустив можливості скористатись на повну моментом усамітнення. Що більше обдаровував увагою, то сильніше розгорявся в його очах драконів вогник. Немовби і звір усередині нього збожеволів, пестячи і ніжачи мене чуйністю, любов'ю.

Не те щоб я чинила опір…

Зовсім навпаки.

Заплющивши очі, охоче відгукувалася в його руках, віддавала невитрачену ніжність. Навколо нас, здавалося, прямо іскрила магія, спалахувала різноколірними вогниками, розсипалася дивовижними візерунками, що пливли в повітрі. Між нами теж творилося чаклунство. Давнє, як саме життя. А може, ще й старше. І ім'я йому – кохання.

Отямилася я все так само у купі подушок, вмостивши голову на грудях Лукаса і з дитячим захопленням прислухаючись до биття його серця.

Після довгих десяти років розлуки, образ, ретельно плеканої ненависті я нарешті знайшла спокій. Довіра та любов теплим вогником розкривалися у грудях. Парна мітка після єднання стала прекрасними квітами, в'язь тепер обвивала наші шиї, наче намисто. Гарно.

І… зручно. Після фізичної близькості наш зв'язок через мітку став двостороннім. Тепер я відчувала відлуння сильних емоцій чаклуна, як свої власні. Ось як йому вдавалося передбачати мої бажання!

– І зовсім ти не кам'яний, – хмикнула я, чітко вловлюючи через зв'язок ніжність і задоволеність Лукаса.

Чаклун напружився.

– Аррін розповів? – Уточнив він після нетривалої паузи.

– Скажімо так, поділився сумнівами.

Питання так і крутилося язиком, але я вперто стримувалася, мовчала, чекала, щоб чоловік вирішив відкритися сам. І дочекалася.

– Це правда.

– Що?!!

– Я справді користувався тим заклинанням, – передбачаючи мої подальші запитання, відповів він.

– Але… А як же гонитва за тілесними насолодами?

Лукас скривився:

– Ніело, десять років без сексу не прирівнюються до смерті. А за складної роботи і поготів. Від життя в пошуках втіх та розваг після тієї ночі мене як відрізало.

– Але... навіщо ж так? – Округлила очі я. Подумати лишень: Лукас Де Кадарі зберігав мені вірність!

– Не зміг змиритися з думкою, що спричинив смерть судженої. Сам собі неприємний був.

– Дурень! – Я стукнула його в плече. – Як ти міг так ризикувати?

– Хотів перестати відчувати, – заявив він надміру спокійним голосом, наче Лукаса власне життя давно перестало хвилювати.

– Вийшло?

– До того, як зустрів тебе, чудово виходило. Закляття жодного разу не підводило. А вже після... – Він хмикнув і розвів руками, мовляв, сама розумій, як знаєш. – Напевно, воно стало збоїти через мітку і зв'язок, що тільки зароджувався.

– Ти хоч розумієш, що це чари із забороненої магії? – Я все ніяк не могла заспокоїтися, серце завмирало навіть від швидкоплинної думки, що могло статися непоправне. – Ти міг померти, ти це розумієш? Розумієш, ні?

Лукас мовчав, буравлячи мене поглядом, навіть трохи здивованим, ніби не очікував такої бурхливої ​​реакції.

– Відповідай! – Я зірвалася на крик, стукнувши кулаком по його грудях. Чоловік навіть не скривився. – Розумієш?

Ось заціпило мене. Начебто від його розуміння власної безладності і дурості мені дихати відразу стане легше. Не стане ж.

– Яке мені життя без тебе?

Я мало не задихнулася від страху.

– Не говори так!

– Все-все, більше не буду, – заспокійливо притиснув мене до себе він. У цих міцних обіймах я притихла, і потроху почала приходити до тями, відпочивала. – Тільки-но зустрів тебе, одразу перестав оновлювати чари.

– Правда? Чи ти просто хочеш мене заспокоїти і шкода від заклинання guri вже незворотна?

– Я не такий дурень, щоб тепер ризикувати власним життям. Ти ж тоді можеш дістатись іншому щасливчику.

Гарний мотив для цього власника. Мабуть, вірю.

Я вивернулась і зазирнула йому в обличчя: точно не бреше, тільки очі незвично блищать, наче хмільні.

– Коли заклинання зовсім не діятиме?

Не скажу, що врівноваженість Лукаса мені не подобалась, але тепер будь-яка згадка стародавнього чаклунства, здатного поглинати життя, змушувала мимоволі затримувати подих. Швидше б позбутися «guri» та будь-яких його наслідків, а потім забути все як страшний сон.

– Якщо не оновлювати магію, то залишкові чари мають зникнути за місяць.

Добре. Місяць, звичайно, це не зараз, але й не через рік.

Між нами знову повисла мовчанка – затишна і невагома, наче хмара в сонячний день. Лукас повільно перебирав моє волосся. Я задумливо обводила пальчиком в'язь мітки на його грудях. Моя рука, що світилася приглушеним фіолетовим, на тлі засмаглого чоловічого тіла виглядала нереально. З вікна чудово проглядалося ясне обличчя місяця, а на підлозі просивини вузької смужки місячної доріжки.

– Що? – Першою заговорила я, чуйно вловивши зміни в настрої чаклуна.

– Що «що»?

– Не придурюйся: сам розумієш – я все тепер відчуваю.

– Істотні мінуси зв'язку, – буркнув він собі під ніс.

– Лукасе!

Він важко зітхнув, але не став замовчувати:

– Просто в голові не вкладається: десять років рабства у власному ковені!

Я скривилася. Хоч і хвилювався він цілком щиро, а говорити про це мені було ще досить неприємно. Не хотілося ворушити минуле. Особливо в таку спокійну приємну хвилину.

– Як таке взагалі можливе?! Рідна тітка! – продовжував дивуватися чаклун.

– Ну як бачиш…

Лукас замовк, а через зв'язок мені долинули почуття провини, сумніви, сором... Так він себе до ранку накрутить будь здоров. Ех, чоловіки! Часом гірше за дітей!

Довелося пролити світло на деякі нюанси мого становища, не вдаючись до подробиць. Так, я важко працювала, так, прав мене позбавили, так, магія не відгукувалася, і лише знущання з глузуваннями були моїми друзями ці роки… Але я вижила, стала сильнішою, і нічого непоправного не сталося. І крапка.

Лукас довго мовчав, мабуть, переварював почуте, а потім якось надривно заявив:

– Якби я тієї ночі не втік від тебе, не пішов би на поводу свого страху… Або хоча б не повірив у твою смерть, а став докопуватися, що ж насправді сталося тоді…

– Трапилось би те саме. Якщо богинею були зумовлені нам такі випробування, то нікуди від них ухилитися все одно не вийшло б.

– Раніше, крихітко, я якось зовсім не помічав за тобою схильності до філософії. І як ти можеш так спокійно міркувати про це?

Я знизала плечима. Що сказати? Переболіло. Щастя затьмарило все погане, що трапилося зі мною за довгий час. Дуже довгий.

– Що було те загуло.

– Навіть і не знаю, чим викупити свою провину, – похмурнів він.

– Нічим.

– Як?! – просипів чаклун. – Ти ніколи не зможеш мене вибачити? Хоча правильно, я й сам не пробачив би собі такого. Напевно…

– Дурнику, – приховала я щасливу посмішку, прикрившись волоссям.

Лукас похмуро стежив за мною:

– Ще й який.

– Ти вже покараний, – з усією можливою строгістю заявила я. Тільки би не засміятися над трагічною міною чаклуна! Так, шкідливість у відьом у крові! -– В особі однієї шкідливої ​​відьмочки.

А ось останньою заявою мені вдалося домогтися не тільки подиву Де Кадарі, а й недовірливо-радісної посмішки.

– Сподіваюся, вирок не підлягає оскарженню, а термін винесення дорівнює вічності?

– Вічність – надто довго для магічного світу, – підтримала його грайливий тон. – До того ж ти явно не розумієш, на що підписуєшся, дурнику. Стривай, ось поповниться маєток на пару-трійку маленьких відьмочок – тоді я почую, що ти заспіваєш.

– Хіба що від щастя, – дуже серйозно відреагував він.

– Ну-ну…

Продовжити іронічну бесіду мені не дали, заткнули рота черговим ніжним поцілунком, після якого я видихнула в губи Лукаса, вирішивши перестати його мучити.

– Я вже тебе вибачила.

– Я дуже постараюся, щоб ти не пожалкувала про своє рішення.

Як справжній чоловік: сказав – зробив. І старався молодший Де Кадарі довго, на совість. Досить цнотливі ласки невдовзі змінилися зовсім іншими, покликаними дарувати насолоду. Ось ми й випустили пристрасть, що спалювала наше нутро – спільне на двох – за всі роки розлуки.

Про помилування я благала вже під ранок. Лукас пестити мене не перестав, але прислухався до мого зірваного голосу і до активних рухів тіла не приступав. Сил не вистачало навіть поворухнутися зайвий раз, тільки очі заплющити та спливти у світ сновидінь. Поки чаклун зволікав з дотепною відповіддю, я поспішила саме це зробити. Не буде ж він намагатись ощасливити мене сплячу?! Та й куди вже більше? І так, здавалося, ще трішки – і від задоволення я лусну.

Всі проблеми, негаразди, неприємності зникли, та й майже забулися. Невирішені питання більше не турбували. Мабуть, внутрішня відьма, переситившись задоволенням, прислухалася до поради «Ранок вечора мудріший» і відклала «розбір польотів» до сходу сонця.

І цієї ночі звичний уже чудовий сон повторився. Таємничий туман зміївся навколо моїх кісточок і сягав далеко, поки видно було очам. А незнайомий голос усе кликав, зачаровуючи.

– Ніело! – манив він у густому, мов парне молоко, тумані… – Ніело…

І я знову, як і щоразу майже щоночі до цього, я прагнула на цей поклик. Щоправда, як би не намагалась, а до того, хто закликав, не добиралася: все приховувала щільна завіса туману.

Сьогодні ж моя спроба несподівано увінчалася успіхом: серпанок розступився, назустріч з марева випливла жінка у темно-вишневому платті старовинного крою.

– Ну, привіт, Ніело. Довго ж я на тебе чекала.

Я застигла, намагаючись впоратися із заціпенінням. Ніяк не могла позбутися неприємного відчуття, ніби в дзеркало дивлюся. Незнайомка сильно нагадувала мене саму, лише більш зрілу версію: такий же стрункий гнучкий стан, правильні риси обличчя, світле волосся і блідо-лілове сяяння від шкіри.

Тільки ось, на відміну від мене, трималася вона як справжня королева. А дивилася з дивовижною теплотою у погляді, ніби невимовно зраділа зустрічі.

– Хто ви?

Губи жінки торкнулася сумна посмішка:

– Забула, що ти мене не знаєш. Дозволь же представитися, дитя: Ніеліна Софорія Де Альмані. Перша верховна відьма альманського ковену і твоя бабуся.

Ох… Я правильно дочула?

– Бабуся?

– Так, Ніело.

Оце новина!

– Аелірія назвала тебе на мою честь. – Моєму подиву не було межі. Вловивши цей стан, жінка додала: – Твоя мати. На жаль, ти нас обох не знала за життя.

Так, шкода. Я завжди відчувала біль від самотності, але зараз важко стало підбирати слова. Занадто несподіваним виявилося це все.

– Розумію твою недовіру, дитино. Але це справді я. Як прокинешся, ясність розуму не зникне, все, про що ми говоритимемо, запам'ятаєш. Та й сном навіяне бачення важко назвати.

Ще одна менталістка? Годі з мене однієї! Рудого борця за справедливість.

– Ви чуєте думки? – підозріло примружилася я.

– Ні. – Її посмішка стала ширшою. – Ти така нехитра дівчинка, що всі думки на обличчі можна розпізнати.

Треба ж яка пильна.

– Що вам треба від мене? – Вийшло грубіше, ніж я збиралася.

У щиру бесіду по-родинному не вірилося. Хотіла б – з'явилася раніше. Наприклад, у найтяжчі для мене моменти. Якщо вже вона здатна проникати у сни. А якщо не з'явилася, значить, має цілком конкретну мету. Цікаво, чи озвучить її причину прямо, чи почне викручуватися?

Відьма ледь помітно скривилася:

– Я знала, що теплої зустрічі чекати не варто, але твоя відчуженість ранить мене сильніше, ніж я передбачала.

Пф-ф! Може, мені ще на шию їй кинутись і заплакати? Ай, бабусю, ай, рідна, на кого ти мене покинула-а-а? І підвивати так трагічно, щоб за душу брало і в грудях кололо від співчуття.

Тьху! Ні, точно не в моєму характері зображати те, чого й нема. Гидко вдавати.

Не дочекавшись від мене відповіді, Ніеліна посерйознішала:

– Настав час опанувати родову магію.

– Щось довго крокував, – сказала я. – Не знаходиш, бабусю?

Звернення простягла особливо повільно і з усмішкою. Нехай не розраховує на мою симпатію так одразу. Довіру ще заслужити треба.

– Хто? – Здивувалася вона.

– Час цей. У всіх відьом магія роду в період дозрівання прокидається, а в мене... Висновок напрошується сам собою: або це магія така неправильна, або рід.

Попри очікування, жінка не спалахнула обуренням. Лише сумно похитала головою.

– Твій гнів зрозумілий, але нерозумний.

– Та що ви говорите? – Не стримала сарказму я. 

– Ти була не готова прийняти силу відьом місячного сяйва.

– А зараз, отже, готова? – не проґавила я можливості озвучити власні сумніви.

– Після цієї ночі з сином Де Кадарі – так.

Чого? Я навіть повітрям подавилася.

– Чекайте, я не зрозуміла: Лукас-то тут яким боком?

– Під час єднання ваші потоки злилися, і тепер обмежувач більше не стримує твою магію. Ти готова пізнати свій дар і вчитися ним управляти.

Чим більше вона намагалася пояснити, тим незрозуміліше мені ставало.

– Обмежувач? Хіба ж богиня не повернула мені здатність магічити? Нічого не розумію…

Прямо з туману з’явилася альтанка. Чудернацький металевий візерунок її дубців обплітав густий плющ. У цьому білосніжному світі сновидінь насичений зелений колір різко впадав у вічі, як недоречна яскрава пляма на тканині, що вицвіла від часу.

Ніеліна зайшла в альтанку, присіла на дерев'яну лавку і жестом покликала мене наслідувати її приклад.

– Розмова чекає довга, – знизала плечима відьма. – А в ногах правди немає.

Ось так і мишка прямує в мишоловку. Спочатку сядь, обігрійся, розслабся, а потім бац! – і пастка зачинилася.

Я напружено примостилася поряд. Ніеліна відвернулася, з перебільшеною увагою розглядаючи плющ. Накидатися на мене, мабуть, вона зовсім не думала.

Поки відьма мовчала, чи збираючись з думками, чи чекаючи, коли заспокоюся, я відкинулася на спинку. Зручність і умиротворена тиша зробили свою справу: я перестала будь-якої миті чекати вибрику.

– Відьми місячного сяйва мали могутність ще в давнину, коли два світила одночасно сходили на небосхил і служили насолодою для очей мешканців єдиного королівства. Мир, добробут, гармонію і знання несли вони із собою, шануючи волю Луноликої. Верховна богиня любила своїх дочок, щедро нагородила їх можливістю бачити істину, віддавши краплю власної крові натомість, користуватися необмеженим джерелом сили, налагодивши зв'язок зі світилом, і безперешкодно ходити стежками місяця, куди б їм не захотілося.

– Порталами рухатись, чи що?

– Тоді ще не було кристалів, здатних відкрити коридори поза часом та простором. Але принцип ти зрозуміла правильно, – охоче пояснила вона. – Ці відьми, як діти Луноликої, мали майже безмежну владу, що з року в рік ставала лише могутнішою. Правили вони справедливо, всі народи та раси жили у мирі та радості.

Я скривилася, не впоравшись зі скептицизмом:

– І що ж трапилося в цьому райському царстві?

– Кохання, – сумно усміхнулася Ніеліна. На мій фальшивий зойк із трагічним закочуванням очей та гримасуванням вона ніяк не відреагувала. – Два дракони, кровно найсильніші та найкращі вогняні маги, зійшлися у смертельному поєдинку за відьму місячного сяйва.

– І не поділили, – закінчила я за неї, криво усміхнувшись. Теж мені казочка! Дитячий белькіт. – Всі мучилися з розбитим серцем, сохли від любовної туги… Бідолашечки!

– Чому ж? Якраз поділили. Заодно і світ розкололи, привнісши до нього війну з мороком, не дочекалися рішення відьми місячного сяйва, що не поспішала визначитися з обранцем.

Я підібгала губи. Докірливого погляду з боку відьми не було, але іскра розчарування в її очах промайнула, і мені різко розхотілося глузувати. Чомусь…

Зчепивши руки в замок, я перетворилася на слух, намагаючись більше не перебивати без потреби.

Історія виявилася досить цікавою. Один із стародавніх ящерів для того, щоб відбити відьму у суперника, скористався силами пітьми, заручившись її підтримкою. Тварюки мороку ринулись у наш світ, несучи за собою розбрат і смерть. Так розділилися народи, і єдине королівство припинило своє існування, зникнувши навіть із карт.

На зміну йому прийшло сім держав, що згодом перетворилися на імперію об'єднаних королівств, зі зведенням законів, традиціями та гордими правителями.

Два рівноправні світила більше не з'являлися одночасно на небосхилі. Сонце сяяло вдень, місяць вибрав нічний час. Своїм колись улюбленим дочкам Лунолика з’явилася лише одного разу після великої битви. Розгнівалась богиня на відьом місячного сяйва за непостійність у коханні та серцеву легковажність.

Хоча жага наживи, влади і вседозволеності заправляла балом у темні часи, народам довелося об'єднатися перед обличчям спільного ворога – тварюк мороку. Такими зусиллями їм вдалося вигнати істот зі своїх земель за створену Луноликою завісу, що й тепер проходила через усі сім королівств як безмовне нагадування про ту страшну битву і можливу майбутню.

Драконів було вирішено вигнати за завісу на землі темряви. Згодом про величний крилатий народ стерлися навіть спогади.

Звичайно ж, гнів Луноликої наздогнав і відьом місячного сяйва. Богиня наділила магією інших дочок і синів землі, зрівнявши їх з чаклунами і чарівницями, що з'явилися. 

Особливості магії місячного сяйва Лунолика їм все ж таки залишила, сили стали передаватися за родом від матері до доньки. Щоправда, скористатися ними відьма могла лише після дорослішання та єднання із справжнім нареченим, істинним. До того моменту дар місяця залишався сплячим, а якщо відьмі не вдавалося відшукати пару до кінця життя – дар так і не прокидався. Продовжити рід така неповноцінна відьма теж не могла. Таким було покарання Луноликої, що зникла від дня створення завіси.

Час не зберіг відьом місячного сяйва. Настав момент – і побляклі спогади про інше життя стерлися з їхньої пам'яті, вони перестали дотримуватися останніх настанов Луноликої, не шукали справжніх істинних і… слабшали, помирали, вироджувалися. Складно повірити, але в об'єднаному сьомому королівстві з таких відьом я залишилася сама. Як були справи в інших – Ніеліна не знала.

– Виходить, родовий дар у відьми місячного сяйва прокидається лише після єднання з істинною парою? – Після ствердного кивка жінки, я зважилася на ще одне уточнення: – Першого?

І знову кивок у відповідь, а моє обличчя та шию обдало жаром сорому.

– Але як тоді? Ми... Я... З Лукасом... – Я ще більше зніяковіла. – Щось не спрацювало, так?

– Чому ж? Тієї самайнівської ночі твоя родова магія прокинулася. Зв'язок із істинним, нехай і односторонній, незавершений, поспішний, послужив спусковим гачком для звільнення здібностей відьом місячного сяйва.

– Тоді я зовсім нічого не розумію, – втомлено видихнула в долоні я.

– І розуміти нічого. Нам довелося докласти зусиль та поставити блок на цю частину магії. Чи ти хотіла, щоб дари Луноликої дісталися комусь іншому? Досить, що побутову магію та основні сили відьми розтягли собі. Та й твоїй подружці дістався мовець істини, дуже хитра, таланлива тварюка.

На кілька миттєвостей я просто оніміла від правди.

– Виходить, ви навіть сприяли моєму приниженню?

– Дівчинко, не забувай, – сказала як відрізала відьма, – ти сама заробила покарання богині і, як бачу, змогла винести з нього корисні уроки. Запам'ятай раз і назавжди: все, що з нами трапляється, так чи інакше призводить до змін, які мали відбутися. Що у житті, оточенні, що в нас самих.

Я вже приготувалася кинути чергову шпильку у відповідь, як похолола від думки, що легковажно пропустила:

– Хвилинку, хто це «ми»?

– Твій рід, сили якого ув'язнені в аметистовому кулоні.

Чого-чого?! Я ледве з лавки не впала від розповіді, що душі сильних відьом разом зі своїми обраними навіть за межею пов'язані з душами нащадків. Саме через артефакт-аметист вони можуть віддавати по крихтах основні сили на підживлення спадкоємців, їх захист. Загалом, бути своєрідним магічним джерелом одного конкретного відьомського роду… Так ось чому Агафтія так тремтіла над кулоном! Звичайно, дармове підживлення магією! Тільки дурень відмовиться від додаткового припливу сил. А якщо тітонька так і не опанувала сили Луноликої…

– Але я провела ритуал, і богиня повернула мені магію без зв'язку із істинним!

– І Лукас одразу відчув тебе за покликом від обірваного в минулому зв'язку. Занадто прозорий натяк на швидкий дозвіл незавершених вами справ, не думаєш? – Від промовистого погляду Нієліни я знову відчула знайомий жар незручності. Ось стара зводня! Що вона, що богиня! – Основні сили до тебе повернулися, хоч і залишилися нестабільними. А ось родові здібності чекали нового пробудження. Без єднання з істинним їх не звільнити від нашого блоку. Пробач, трохи перестаралися, захищаючи своє.

Відьма зніяковіло опустила погляд, я ж стиснула руки в кулаки: нічого собі трохи перестаралися! А якби я вирішила ніколи не повертатись до Лукаса? Чи не давати нам другого шансу? В одну річку двічі не увійдеш і таке інше…

– Але тепер ти опануєш здібності відьом місячного сяйва і зможеш, нарешті, контролювати власну магію! Тижнем раніше, тижнем пізніше – чи не все одно зараз? – Її смішок вийшов дещо нервовим. – Уяви тільки, як чудово випробувати свої чари, розплутати їх сплетіння, відчути!

Ні, з бабусею у нас явно спільні риси простежувалися лише у зовнішності. Це ж треба – ляпнути таке! І вона мене тут нещодавно намагалася вчити життю? Тьху! Теж мені… приклад розуму і моральності.

– Якщо душі роду пов'язані з кулоном, то це я тепер зможу поспілкуватися з батьками? – хвилюючись, випалила я на одному подиху. – Побачити маму?

– Шкода, але ні, – холодно відповіла жінка, підібгавши губи.

– Чому?

– Аелірія та Норт надто послабшали для матеріалізації у тілесному вигляді.

– Як так? – ахнула я.

– Якби хтось не розкидався чарами направо і наліво, підкріплюючи прокляття шаленим бажанням помститися, – суворо глянула на мене відьма, – моя дочка і зять не віддали б усіх своїх сил на підживлення твоїх капризів!

Я закусила губу, вперше усвідомлюючи масштаби шкоди від несвідомих чарів.

– Ні, це ж треба: обдарувати стражів прокляттям чоловічої слабкості, а значних чоловіків цього світу – роком невдачі! От ніби й моя онука, а…

Як я не намагалася стримати сльози, а вони все ж таки пролилися.

На секунду перервавшись, Ніеліна обернулася до мене і замовкла на півслові.

– Годі тобі. Чого тепер сирість розводити? – незграбно поплескала вона мене по спині. – Все владнається. Під моїм контролем ти освоїш чари, з роками Аелірія і Норт знову наберуться сил, і ви обов'язково побачитеся.

Я голосно хлюпнула носом.

– Та й варто визнати: фантазії тобі не позичати, – усміхнулася Ніеліна. – Як згадаю вираз обличчя ельфа в момент, коли він дізнався про природу цього «нежитю»...

Згадуючи гримасу жаху довговухого, я хихикнула у відповідь.

– Так краще, – відразу відгукнулася відьма. – А то надумала тут – сльозами світ межі лякати.

Всю колишню браваду я вже розгубила. Нехай нерозуміння і образа на рід і бабусю, зокрема, залишилися, але не приглушували бажання зблизитися та вчитися. Грубити перехотілося, розкидатися необдуманими чарами в емоційному пориві теж. Виявилося, наслідки магії можуть бути досить болючими і для їх творця.

Побачивши, що своїм мимовільним засудженням завдала мені болю, Ніеліна стала обережною з висновками. Як перший крок на шляху до майбутнього можливого зближення, вона поділилася зі мною своєю історією.

Ніеліна жила вже за часів, далеких від тієї першої битви, але їй пощастило зустріти справжнього нареченого, пізнати дар місяця, створити ковен і стати на його чолі. А ще народити двох чарівних, за її словами, дівчаток: Агафтію та Аелірію, названих, як данину старовинної чаклунської традиції, на першу літеру імені коханого чоловіка – Айдара. Щоправда, довести дочок до заміжжя, стабільності, побачити процвітання ковену їй не вдалося. 

Айдар, який служив магом у стражі на кордоні, загинув під час чергової спроби прориву завіси. Ніеліна, що кинулася на поклик у зв'язку з істинними, врятувати коханого не змогла і згасла слідом. У союзі істинних, окрім очевидних плюсів, виявились і суттєві мінуси: смерть одна на двох. Якщо гине один, то другий при розриві енергетичного зв'язку навряд чи витягне понад тиждень без пари.

– Агафтія та Аелірія погодки. Жодну материнською любов’ю я не обділила, – зізналася Ніеліна. – За традиціями верховенство в ковені має прийняти старша гілка роду чи найсильніша. Агафтія мріяла бути верховною, Аелірія ж хотіла пізнавати магію, об'їздити всі сім королівств. – Вона ненадовго замовкла. – І знаєш, дівчата завжди здавались мені дружніми, такими, котрі розуміли одне одного з півслова. Все змінилося після вступу Аелірії до МАСКу.

Жінка обвела задумливим поглядом альтанку, взявши недовгу паузу, наче подумки перенеслася в той час.

– Вона пізно пішла туди вчитися. Кілька століть самостійно вивчала магію, подорожувала королівствами, набиралася магічного досвіду. Та й наставників дівчаткам ми розумних наймали. Але ця МАСК, – вона похитала головою, – так і манила Ліру, точно кликало її туди. 

Настав час, і дочка домоглася свого. Агафтія поїхала погостювати до сестри під час зимових канікул бешкетним дівчиськом, попри досить зрілий вже, за мірками людей, вік (що нам кілька століть?), а повернулася як у воду опущена. Нам з Айдаром щось пояснювати вона навідріз відмовилася, жартувала, мовляв, Ліра тепер зовсім панною стала, оточена натовпом шанувальників, а їй у цій глушині навіть заговорити до ладу ні з ким. 

Від хвилювань я місця собі не знаходила, чоловік радив не тиснути на дочку, дати їй час розібратися в усьому самій і все розповісти. Його я й послухалася. І дарма. – Ніеліна скрушно похитала головою. – Вже тоді треба було вплинути на неї, спробувати змінити, викорчувати насіння темряви, що після нашого з Айдаром недогляду дали сходи. На жаль, я проґавила цей момент і змушена була спостерігати за трагедією, що розгорнулася, через межу, вже несила нічого зробити.

Із завмиранням серця я слухала її подальшу розповідь. У грудях боліло, погляд застилали непролиті сльози, а до горла раз-пораз підкочував ком гіркоти.

Після смерті батьків Агафтія стала верховною відьмою ковену, як і мріяла змалку. Моя мати ж вирішила служити магом у поселенні стражів північного кордону. Але не одна. У МАСК вона зустріла свого справжнього нареченого Норта. Ніеліна з жахом спостерігала, як її старша дочка будувала підступні плани проти молодшої, організувала кілька замахів і всіляко намагалася усунути або Норта, або Ліру, аби вони не пройшли ритуал єднання і сила місяця, а потім і ковен не дісталися сестрі. Але боги виявилися милостиві: після ритуалу Аелірія успадкувала дар Лунолікої, обтяжіла мною і під божественним захистом, що оберігає потомство, стала непідвладна нападкам сестри до пологів.

До того ж мою матір, як виявилося, повністю задовольняло життя з чоловіком біля кордону, на альманський ковен вона й не розраховувала. Про що поспішила повідомити сестру, коли та приїхала на хрестини племінниці. Агафтії б заспокоїтися, але вона осліпла у своїй жадобі до влади.

Ніеліні залишалося знемагати від горя, мовчки спостерігаючи, як день за днем ​​життя її дітей руйнується. Духи за межею, зазвичай, неспроможні втручатися у життя нащадків, вони підживлюють силою того, хто володіє родовим кулоном. Навіть для явищ через сни потрібна або згода господаря артефакту, або потужна сила, накопичена всім родом не за одне десятиліття. 

З доброї волі богині бабусі зараз вдалося зв'язатися зі мною, коли енергетичні потоки з обранцем переплелися і моя родова магія знову звільнилася. До цього їй залишалося задовольнятися роллю безмовного спостерігача, як і моїм батькам, загиблим завдяки турботі люб'язної тітоньки.

Ця жінка, що ще зовсім недавно показалася мені