Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація

Ноги несли мене геть не від кабінету, а скоріше від звички помилятися в чоловікові, якого дарувала доля. Не знаю, куди привела б ця втеча, якби на повороті я не налетіла на економку.

– Ніело?! – Мадірісса не дала мені впасти, притримавши за плечі. – Що трапилося?

Зрозумілих слів не було. Ридання негарно обривалися гикавкою, дихання не вистачало, зібратися з думками не виходило, руки тряслися. Зрив. Банальний жіночий зрив. Давно пора.

Зрештою, і відьма не може винести стільки подій, щоби не зірватися!

Рісса взяла мене за підборіддя і змусила підвести голову.

– Що трапилося? – Наполегливо запитала вона. – Спокійно та за порядком. Давай, дівчинко.

Я закусила губу. У цей момент, як ніколи, мріяла бути почутою без слів.

– Що він зробив?! – У тиші коридору її гнівний вигук пролунав як грім серед мирного неба. – Притягнув рабиню крові у подарунок?

Благослови, Всеблага, здібності цієї жінки до менталістики!

– Ні, ну треба ж! Нахабний довговухий уро... – Потемнілий погляд Рісси не обіцяв ельфу нічого доброго. – А що ж мій хлопчик?

– Я його прок-ляла-а... – Гучно гикнув, зчепила руки до болю в пальцях, щоб знову не розплакатися.

Мадірісса підбадьорливо погладила мене по спині.

– Ох, дівчинко…

Як ми опинилися на дивані в найближчій гостьовій кімнаті, не пам'ятаю. Уткнувшись у коліна відьми, я не стримувала сліз образи, наче на рік уперед вирішила виплакатися! Ласкаві погладжування по волоссю тільки збільшували жалість до себе.

– Поплач, люба, – продовжувала втішати Рісса. – Легше стане.

«Кому тільки і коли сльози допомагали», – залишилося невисловленим… 

Відьма, що поважає себе, відьмі брехати не стане.

– Ніело? – Голос Лукаса був останнім, що мені хотілося цієї хвилини чути.

– Не зараз, – зупинила його Мадірісса.

Благослови, богине, мою чудову захисницю!

Я випросталася, долонями витерла мокрі щоки, але голову не підводила. Навпаки, постаралася прикрити обличчя волоссям. Рідкісна жінка красива в сльозах. Я до таких не належала. Напевно, почервоніла, мов буряк, і ніс опух картоплею. Диво просто!

– Нам варто поговорити, перш ніж вона ще більше себе накрутить.

– Що за звичка втікати, не вислухавши? – невдоволено поцікавився Аррін.

І цей довговухий зрадник тут?!

– Помовчав би, друже! – скипіла економка. – Чи ведмежу хворобу для провітрювання мозку наслати?

– Ви, відьми, тільки розкидатися прокльонами вмієте.

Кинувши чергове обурення, ельф відступив на кілька кроків. Ага! Боїться!

– А не варто тріпати нерви відьмам – і прокляття сипатись не будуть, – не змовчала Рісса.

Блондин скривився.

– Помовч, Арріне. Все, що міг, ти вже зробив, – похмуро відповів Лукас.

– Я не знав, що вона так відреагує на подарунок! – закричав на свій захист ельф.

– Не знав? – скептично перепитала Мадірісса. – З якого часу у нас стражі страждають на недоумство?

Я скептично хмикнула.

– Та вона ж просто істеричка! – буркнув він. – Пощастило ж другові...

– Подивилася б я на тебе – істеричку, проведи ти десять років у справжньому рабстві! – Праведно обурилася економка.

У кімнаті запанувала мертва тиша. Навіть моє серце, здавалося, завмерло на мить, збившись із ритму.

– Рабстві? – Здивувався Аррін.

Хочеш зберегти щось у таємниці? Тримай язик за зубами і нікому не говори. Істина, лихі її забирай!

– Ніело? – Лукас вимогливо глянув на мене. – Це що… правда?

Ні, любий, кривда.

Якщо вірити відчуттям, вся кров різко відринула від мого обличчя, а в грудях защеміло. 

– Ой. – Мадірісса затиснула рота долонею і з жахом округлила очі.

Ось тобі і «ой».

Не вміють відьми зберігати секрети. Ох, не вміють.

Під прицілом трьох пар очей мені одразу стало незатишно. Балакуча економка дивилася винувато, чоловіки – з різним ступенем здивування. Від напруги та мовчазної вимоги якнайшвидших відповідей захотілося зіщулитися.

Ні, я знала, що вся правда просто зобов'язана колись розкритися, але... виявилася до цього зовсім не готова. Та й пояснюватися з чаклуном при свідках тільки не вистачало для повного щастя!

– Мабуть, мені варто провітрити голову, – промимрила я і рішуче піднялася на ослаблі ноги. Того, хто рушив слідом, твердо зупинила рукою. – Наодинці.

Він наче на стіну напоровся. Шок позначався? Нахмурився, але цього разу сперечатися не став. Дав піти. Чи правильно? Наче і вчинив так, як я хотіла, а спокою не побільшало.

Умиротворення кинулась шукати у саду. Дорогу мені, слава Всеблагій, більше ніхто не заступив. Але серед дерев та кущів довго насолоджуватися співом птахів та шумом вітру не дали. Хто б сумнівався! У цьому будинку, виявилося, і кута спокійного не лишилося! Для справжнього усамітнення… Тьху! Ні, деякі порядки в маєтку варто переглянути.

– Пробач мені, – пролунало винувате ледве не над вухом.

Дурні дівочі надії не справдилися. За спиною виявився далеко не Лукас.

Довговухий стояв за два кроки від мене праворуч і смішно переминався з ноги на ногу. Явно нервував.

А на лівій вилиці в нього наливався синець. Новий слід від важкої руки чаклуна?

Сльози давно висохли. Злість зникла, накотив якийсь тупий спокій. Тільки амулет на грудях віддавав теплою вібрацією. Ця річ ще й заспокоювати вміє?

За час перебування в маєтку, зізнатися чесно, я й забула про родовий аметист. Проблем він не приносив, ніяк не проявляв себе, прикраса прикрасою – нічого незвичайного. А тут на тобі: почав дарувати легке тепло, наче нехитру ласку. Десь на задвірках просвітленого розуму я розуміла: трохи погарячкувала. Зовсім трішки. І що за магія на весь чоловічий рід із мене вирвалася цього разу? Може, не подіє?

Я підібгала губи.

– Прокляття зняти не зможу, – кинула ельфу. – Навіть не намагайся вговорити.

– Та до чого тут це! – Аррін досить щиро обурився.

Я знизала плечима: хоче грати у шляхетність – нехай!

– Мені здалося, тебе тільки це цікавить зараз.

– Так. Ні! Стривай. – Він потер обличчя, мимовільний жест видав утому. – Звичайно, я не можу залишитись байдужим у цьому питанні…

– Хто б сумнівався!

– Але не ставлю його на перше місце у житті. Саме вирішиться якось.

– Угу. Розсмокчеться.

– Що? – розгубився він.

– Вічний девіз чоловіків, кажу, якщо не вдалося вплинути на проблему, то вона обов'язково сама розсмокчеться. Колись.

Ельф криво посміхнувся. Гумор все ж таки зрозумів. Та він не зовсім безнадійний!

– З Марікою ми були знайомі з дитинства, – після недовгої паузи він раптом змінив тему. – Я чомусь ще тоді вирішив, мовляв, ось вона – призначена мені богами. Красива, розумна, весела, смілива, з гарним вихованням і далекоглядними планами на життя. Ідеальна жінка! Залишалося не губитися та не проґавити по дурості.

Усмішка перетворилася на вищир. Про коханих, з якими пізнали щастя, точно не кажуть із таким обличчям.

– Шкода, я недооцінив, що плани на життя у цієї… містрес виявляться воістину грандіозними, власний добробут на першому місці, а мені із самого початку призначено певну роль. Вірного пса при господині.

Щось про зраду ельфа нареченою, пам'ятаю, Лукас мені казав... Ще при першому знайомстві з четвіркою стражів.

– Після нашого розлучення ставлення до жінок, як ти розумієш, у мене особливе.

– Що ж.

Шкода Арріна мені не було, характер у нього препоганий. А ось найкраще розуміння його вчинків з'явилося.

– Я вам не довіряю.

– Не дивно.

– І вважаю, що кожна з вас створена лише для одного.

– Задовольняти чоловіків?

– Як ти здогадалася? – цілком щиро здивувався ельф.

– У тебе це на лобі величезними літерами написано.

Шпилька викликала у довговухого поблажливу посмішку. Благо кидатися на мене з черговими претензіями чи корчити зневажливі гримаси він перестав. Як бабця пошепотіла. І на тому спасибі.

– Ти, зізнатися, змусила мене засумніватися в цьому, – згодом сказав чоловік.

– Тепер ти знаєш, що жінки можуть ще й проклинати?

Ну не могла я вчасно рота закрити і не підковирнути блондина! Його природжена гордість діяла на мене як червона ганчірка на рогатого.

– А тобі палець у рот не клади, відьмо, – похитав головою Аррін. – Руку по саме не балуй відхопиш.

– Звичайно. Ми, жінки, взагалі кровожерливі істоти. А вже відьми... і поготів!

Заперечувати цей факт він не став, розумно промовчав, що я сприйняла за беззаперечну згоду. Треба ж який зговірливий!

– Кепсько вийшло, – похнюпився ельф. – Я ж хотів тобі насолити – змусити ревнувати чоловіка, зіпсувати настрій, а вийшло…

Як вийшло.

– Напоровся на якесь невідоме прокляття з незрозумілими наслідками.

– Та здалися тобі ці прокляття! – одразу злякався він.

– Не мені – тобі.

– Я другові, можливо, життя зламав!

Фу! Не варто так драматизувати. Я обурено пирхнула.

– Розсварив із коханою дружиною, а ти тут про всяку дурницю нагадуєш!

– Ну, знаєш! Це ти, як курка з яйцями, з прокляттям носишся! – Я клацнула пальцем по кінчику його носа.

Аррін стиснув зуби, не міг упоратися з бажанням відкусити мені руку за нахабство. Подумаєш, торкнулася його. Я ж на вуха, які були ледве не святими для цієї раси, не робила замах!

– Ти мене принизила.

Ми трохи лобами не зіткнулися, кинувшись доводити свою правоту.

– Не варто було влаштовувати дурні перевірки та перевіряти відьомський терпець на міцність!

Ні, ніби й примирилися з хвилину тому, а знову ледве в горлянку не вчепилися один одному. Через нісенітницю. Тотальна та взаємна непереносність у нас, чи що?!

Аррін шумно видихнув, відвів очі і якось весь здувся, зізнавшись:

– Я не знав, що тобі довелося пройти через рабство.

І мені різко розхотілося далі сваритись.

– Майже ніхто не знав.

– У світлі цього моя дрібна помста виглядає ще паскудніше. Вибач. Якби я знав, то ніколи й...

– Вірю, – перебила його я. – Опустимо подальші виправдання.

– Як скажеш, – полегшення від моєї відповіді Арріну приховати теж не вдалося.

Чомусь у щирості ельфа сумнівів не виникало. Так, вибір Лукаса він явно не схвалював, за прокляття, яке забрало чоловічу силу, сердився. Між іншим, мав повне право – не лукавитиму. Чоловіки – ельфи вони, гноми, орки, чаклуни або навіть нижча нежить – дуже шанобливо ​​ставляться до можливості задоволення тілесних бажань. Мабуть, чоловіча сила безпосередньо пов'язана з самолюбством та почуттям власної важливості. Я чудово знала, куди бити, аби сильніше зачепило.

І навіть дивно було б, не надай мені ельф ударом на удар якусь відповідь. Взяти до уваги злопам'ятність представників довговухої раси… Та я взагалі відбулася легким переляком!

У тому, що Лукасу він нашкодити не хотів, не передбачивши мою таку бурхливу реакцію, точно знала. Все ж таки їхня дружба за десять років уже сотні разів була перевірена часом. За одну допомогу чаклунові, коли він виявився однією ногою за межею життя, я безмежно була вдячна ельфу та іншим стражам із четвірки.

Нехай між нами взаємної симпатії нічого й очікувати. Не підійшли характерами, як-то кажуть… Проте погодитися з його частою присутністю в житті Де Кадарі мені доведеться, якщо сама збираюся залишитися в житті чаклуна. Тому треба хоча б докласти зусиль не провокувати збитошного характеру ельфа. Або ж ця гра із взаємними каверзами ніколи не закінчиться.

Поки я роздумувала про можливе майбутнє і шукала в собі розсудливу відьму, Аррін дійшов якихось своїх висновків. Інакше як пояснити те, що він раптом видав дуже серйозним голосом і з сумним виразом обличчя:

– Лукас десять років веде чернечий спосіб життя.

– Чого?!

Я навіть з кроку збилася. Ельф продовжував кривити обличчя, наче зіткнувся з усією скорботою світу. Шкода, Лукас його не чує. Як є смертник довговухий!

– Ну, майже десять. Я не веду точний підрахунок. Ще перед практикою в МАСК зауважив: із ним щось негаразд. То втоми від дівчат не знав, то уникати їх усіх почав, мов прокажених. Хоч ми й не спілкувалися до ладу, але ж навчалися на одному потоці, сама розумієш, в академії всі знають один про одного.

– Е-е-е? – Слів не було, здогадів не хотілося будувати, давати волю дурній надії теж.

– От скажи, як у вас із чоловіком у спальні?

Я вдавилася повітрям. Жар кинувся в обличчя. Ні, ну ви подивіться на цього зухвальця! Зовсім кордонів не знає!

– Уже все було? – спитав він і підковзнувся на рівному місці, ледь не впавши.

– Не думаю, що наше сімейне життя – твоя справа, – буркнула я.

– Значить, не було, – підсумував ельф. – Бачиш?! З Лукасом щось не гаразд!

Ця гучна заява спровокувала новий напад кашлю у мене. На що довговухий смертник видав претензійне:

– Ти його теж встигла проклясти у цій справі?

– Не провокуй мене на нові експерименти в магії, – настрахала я.

Аррін знизав плечима, мовляв, подумаєш – злякала. Але тему продовжувати не став. Обережний, з-за-ра-за!

– Ми з хлопцями давно стурбувалися відсутністю у нього коханок, але як не намагалися допомогти в цьому питанні – він не піддавався. А ти знаєш, яка напружена атмосфера серед стражів, коли головнокомандувач лютує без приводу?!

– Е-е-е…

– Та звідки тобі знати… – махнув рукою «добродійник» і знову спіткнувся. Чого це його ноги не тримають? – Нещодавно ми зіграли партію в магічні карти, де призом обіцялася кровна рабиня. Сподівалися, що так зможемо розворушити друга для подвигів на особистому фронті.

– І?

– Лукас виграв.

– І-і-і?!

Ельф ще сильніше спохмурнів:

– І анітрохи не зацікавився призом.

Я сховала посмішку, відвернувшись. На серці стало набагато тепліше.

– Адже зовсім згасав чоловік! Став похмурим, жорстким, нелюдимим, наче кам'яний!

Я хмикнула. І чого його так хвилює інтимне життя Лукаса? Ех, жалісливий, точно за себе переживає. Нездорова це реакція. Не здивуюсь, якщо Аррін з Альфредом одними стежками ходять, а в гардеробі ельфа теж є рожева нічна сорочка й мереживний чепчик… Чим боги не жартують?!

Недарма ж природа наділила довговухий народ такою витонченою фігурою та непомірним почуттям власної важливості.

– Пліткували, що Лукас балувався із заклинанням «guri».

В мене мимоволі перехопило дихання. Кам'яне заклинання належало до забороненої темної магії. Воно на якийсь час могло приглушити будь-які почуття носія, присмоктавшись до серця. Але якщо вірити літописам, маги, які зловживали такими чарами, незмінно гинули – перетворювалися на камінь.

– Маячня. – Смішок вийшов дещо недоречним. – Щось я не помічала за ним байдужості до всього.

– Повір, до тебе так і було, – заявив ельф. – Під час чергування він раптом зник в порталі, а потім через день з'явився у шинку Ували з… дружиною. Причому зовсім іншим, майже таким, яким був ще за найкращих часів у МАСК.

Нехай слова Арріна звучали як повне безглуздя, але змушували замислитися. Скільки разів я обзивала Лукаса кам'янюкою? Адже не за гарні очі! Він справді змінився, став жорсткішим, рішучішим і навіть дещо байдужим до всього, що не стосувалося безпосередньо мене. Раніше я списувала це на зміни у характері через важкі випробування або вплив дракона, але зараз…

– Рабинь же він зроду не замовляв, – перебив мої думки ельф. – Та й після твоєї істеричної втечі з кабінету тут же дав Беллі вільну.

Я затулила обличчя руками. Істеричної? Що ж. Ох, я знову поквапилася з висновками.

Може, Всемилостива богиня цього разу змилується і викид моєї магії обмежиться коростою або невинним висипом?

Довговухий знову заплутався в ногах, спробував утримати рівновагу, схопившись за стовбур найближчого дерева. То була прикра випадковість – рука ельфа ковзнула повз опору, чоловік впав на землю, як куль з бульбою, його розкішне волосся зачепилося в гілках терну. Ельф так скрикнув, що топтун би почав заздрити силі його голосу.

– Що ти знову накоїла, відьмо? – заволав він.

– Н-нічого...

– Ну-ну…

Звільнення волосся супроводжувалося добірними лайками. Впоравшись, Аррін струснув бруд з штанів і рішуче повернувся до мене.

– Продовжуєш знущатися? – Він відмахнувся від настирливої ​​мошкари.

– Навіть і не думала.

Мошви стало більше, хмара обліпила ельфа, поки той безрезультатно намагався позбутися неприємної уваги. Коли ж за допомогою магії Аррін впорався з «навалою», його обличчя, шия та руки до ліктів були покриті безліччю червоних крапок-укусів.

– Так вже і нічого, кажеш?

Про недавнє незрозуміле прокляття ми з довговухим, мабуть, згадали одночасно, обмінявшись похмурими поглядами. Хм-м-м… Обговорити те, що трапилося, не встигли, зовсім поруч прозвучав дражливий голос:

– Ми можемо поговорити?

Для повного щастя мені тільки стерва не вистачало! І коли тільки так безшумно підкрастись встигла?

– Наодинці, – не забула додати Флорентія.

Я скривилася і кивнула: як вчепиться, вже не звільнишся.

Аррін насупився, подивився на нас із сумнівом, наче не наважувався залишати вдвох, але все ж таки відступив у тінь дуба, надавши нам можливість вільно вийти на центральну доріжку.

Перспектива «добросердої» бесіди із заклятою подружкою радості мені не додала. Залишатися з нею віч-на-віч теж не хотілося, але відступити і сховатися в будинку – значить визнати невпевненість у власних силах, слабкість. Відьомська гордість цього не дозволяла.

Тому, велично випроставши спину, я підлаштувалася під темп ходьби Флорентії. Вона мовчала, посилено прикидаючись, що з насолодою милується краєвидами. Але як тільки відстань між нами та ельфом виросла приблизно у сто кроків, вона заговорила.

– Чула, ви з Лукасом посварилися...

– Від кого чула? – зло примружилася я.

Флорентія розвела руками:

– Навіть у стін є вуха.

– Ти за цим прийшла? – Холодно поцікавилася я.

Я повинна витрачати свій час на зловтіху білобрової тварюки?

– Ні, – тут же поквапилась додати вона. – Вибач мені.

Що-що?!

– За все.

У мене сьогодні день вислуховування покаянь?

– Хм-м... – І що на таке скажеш?

У її раптове глибинне каяття я не вірила, отже, Флорентія знову щось замислила. Іншої причини спробувати підійти до мене ближче в неї і бути не могло.

– Я знала, що Лукас тобі подобається, і спеціально до нього ластилася тієї ночі, коли у вас все трапилося вперше. – Відьма трагічно закусила нижню губу.

Ну просто приклад провини! Ще б сльозу пустила для переконливості.

– Знаю.

– Звідки?

–  Повір, у мене був час добре обдумати все і дійти такого висновку.

Флорентія хмикнула.

– Тільки навіщо? Не скажеш? – Не втрачати ж шансу дізнатися, що цікавить? – У мене, звичайно, є парочка міркувань, але хотілося б почути, як було насправді.

– Завжди тобі заздрила. – Вона навіть пристойної паузи не витримала. Одразу зізналася.

– Мені? Нічого не плутаєш?

Агафтія ніколи мене не балувала, у власному ковені я росла мало не ізгоєм… Нічого не скажеш, гарний привід для заздрощів!

Фло скривилася.

– Наївна простота ти, Нієло, як була, так і лишилася… Сама що, не розумієш?

– Розуміла б – не питала б.

– Ти пряма спадкоємиця верховної відьми, не обділена гарненькою зовнішністю, та ще й могутньою силою обдарована – мало? – Виштовхнула крізь зуби блондинка. – А мені що?

– Що?

Ми зупинилися біля відчинених головних воріт, стражів, які завжди охороняли вхід, цього разу я не помітила.

– Мати, якій немає справи до її дітей, чотири молодші сестри-дармоїдки на шиї, посередня краса і слабкий дар. Чим, скажи, я це заслужила?

Ніколи б не подумала, що Флорентія насправді такої невтішної думки про себе кохану!

– Ти хоч знаєш, скільки годин я проводжу за процедурами, щоб виглядати свіжою та привабливою?

Змірявши відьму скептичним поглядом, я порадила:

– Краще б цей час на сон витратила.

– Угу, – отруйно хмикнула вона. – Тобі, мабуть, взагалі часу витрачати не доводиться: розчесалася – і готова. Так?

Ох, богине! Як все виявилося примітивно: банальна жіноча заздрість. Тьху! Гидко.

– Фло, що тобі треба? – голосно видихнула я.

Як я втомилася від її товариства!

– Віддай мені силу.

Я відсахнулася від неї, як від прокаженої.

– Чого?

– Ну а що? Ти все одно даром місячного сяйва користуватися не вмієш. Тобі ще вчитися та вчитися магією керувати, а мені вона дуже потрібна. Вкрай дуже! – пустилася в плутані пояснення відьма. – Я не можу повернутися до двору без «мовця істини».

– Хочеш сказати, що можливість дізнатися будь-яку правду в обмін на кілька крапель крові в повний місяць – частина мого родового дару?

– Неймовірно! Ти навіть про нього нічого не знаєш!

Я похмуро підібгала губи – так, мене ніхто ніколи не посвячував у родову магію.

– І не уявляєш, наскільки унікальна сила відьом місячного сяйва?! – Блондинка голосно розреготалася. – Неймовірно просто!

– А ти, можна подумати, настільки обізнана в цьому.

– Уяви собі, – гордо випнула підборіддя вона. – Магія відьом місячного сяйва відноситься до однієї з найдавніших. Нині вона вважається небаченою рідкістю. Не здивуюсь, якщо в сьомому королівстві з таких відьом ти залишилася сама. І та, – Флорентія зневажливо хмикнула, – недотепа.

Звичайно, до архівів та бібліотеки МАСК чи імператора я доступу не мала, як деякі. Мабуть, там у якомусь стародавньому фоліанті Фло це й вичитала. Одне радує: у грамоті ця тварюка розбирається, не така безнадійна.

– Я завжди знала, що ти високої думки про мене, «подружко».

На уїдливу посмішку відьма відповіла такою самою. Ні, вона не стерво. Справжня змія! Гадюка підколодна. Особливо отруйна тварюка.

– Точно невідомо, що саме могли відьми місячного сяйва, – з розумним виглядом продовжила вихвалятися вона. – Свідків їхньої магії вже не лишилося, а самі відьми, як розумієш, про власну силу розповсюджуватися не люблять.

І правильно! Інакше обов'язково хтось «добрий» спробує відшукати та скористатися з твоєї слабкості. Легше зайвий раз тримати язик за зубами, ніж все життя заробляти на захист та боятися до кожного повернутись спиною.

– Але я чула, що вони могли переміщатися без порталів, черпали сили з нічного світила і мали мовець істини. Остання здатність і стала моєю десять років тому.

«Моєю» – різонуло слух. Але заради того, щоб не перервати напад балакучості відьми, я прикусила язика. Праведний гнів може й зачекати.

– І тепер вона в тебе зникла?

– А в тебе знову з'явилася! – Скривилася вона. – Ось навіщо цей дар тобі?

– Навіщо мені родова сила, що належить мені по праву?

Дурне питання. Втім, не раз переконувалася: Всеблага богиня обділила Фло розумом ще при народженні.

– Я багато чого не прошу. – Не збиралася відступатися нахабниця. – Ми проведемо ритуал, і ти просто віддаси частину дару, що десять років тому перейшла до мене. Іншим користуйся собі – вивчай, не вивчай, живи, як знаєш.

– Дякую! – мало не в пояс вклонилася я. – Прямо обдарувала ти мене.

– Ти не розумієш! – Істерично заверещала Фло. – Ніаронові я не потрібна без цієї сили! Він мене прожене! А я його люблю!

Головного імператорського мага? Губа в неї не дурна…

– Не будь такою жадібною, Ніело! – Притупнула ногою вона.

Я знову розсудливо відступила. В очах білобрової гадюки блищав шалений вогник. Хтозна, що вона ще здатна викинути?

– Ось сама подумай: ну навіщо тобі одній стільки могутності? Що ти з нею робитимеш? – вкрадливо поцікавилася відьма. І, не дочекавшись відповіді, кивнула, наче сама собі. – Не знаєш. Так поділись зі мною!

– А більше ти нічого не хочеш? – Я схрестила руки на грудях. – Може, одразу пройдемося по всіх пунктах зі списку?

– Ну, що ти як маленька!

– Я маленька? – ахнула, ледве встигаючи за її дикими висновками.

– Ображатися надумала ось.

Ні, дорога подружко, образою тут і не пахне.

– Я ж по старій дружбі пропоную. Адже можу й сама забрати, ще й молодшого Де Кадарі прихопити для… так би мовити, душі.

Дивуватися я вже втомилася.

– Лукаса? – усміхнулась я. – Нічого в тебе з ним не вийде.

– Хочеш сама переконатися?

– А хочу! – Сміливо заявила я.

І справді хотілося подивитись, як вона почне вивертатися. У Лукасі я стала на порядок впевненішою. Після всього.

– Значить, по-хорошому ділитися силою не станеш? – миттю стала серйозною вона.

– Я так схожа на тупоголову курку?

– Права була Агафтія, немає в тобі зговірливості. Що взяти? Дурна кров.

– Що?

– Шкода, ти не встигнеш зрозуміти, що втратила, відмовившись. – Флорентія перестала зображати дурепу, і зараз на мене дивилася не ексцентрична нахабна відьма, а скоріше хижачка.

Я раптом ясно усвідомила, що давно стою за десять кроків за воротами, стражів немає, ельфа і слід зник, а навпроти Фло, що скалиться шаленою усмішкою. І допомоги чекати нема від кого…

Амулет на грудях тривожно завібрував, підтверджуючи, що мої побоювання не марні.

– Ти сама зробила вибір, – зловісно промовила вона. – А я не смію не послухатися верховної відьми нашого ковену. Правда ж?

Відповісти не вистачило часу. Флорентія кинула в мене заклинанням.

Від удару ухилитися я не встигла.

Надумалася протистояти віроломній відьмі наодинці? Правильно вона обзивала мене наївною.

Захисний інстинкт спрацював на підсвідомому рівні. Я виставила енергетичний щит. Аха! Наука Мадірісси не пройшла даремно! Тільки пораділа я рано.

Флорентія неначе збожеволіла. Не зменшуючи натиску, почала атакувати мій примарний захист бойовим чаклунством. Яскраві сполохи так і сліпили очі.

Вона наступала, змушуючи мене ніяково задкувати і утримувати магію.

Тренувальні бої з Мадіріссою здавалися не такими складними. Мабуть, я навіть жодного разу не змокла, як та миша. Зараз же від напруги навіть руки прошивало тремтінням…

Контроль магії мені все ще давався надто тяжко. Не виходило довго концентруватися на одному заклинанні. Щит протримався кілька миттєвостей, що здалися надто короткими.

Черговий червоний спалах пробив контур.

Всеблага богиня, захисти!

І кліпнути не встигла, як від заклинання мене пронизало судомою болю. А потім все різко оніміло, змусивши жахнутися: я перестала володіти власним тілом!

– А я ж хотіла по-доброму. – Флорентія здула пасмо чубчика з чола і окинула мене поглядом переможниці. – Хоча ні, брешу. Я так давно звикла прагнути бути найкращою у всьому, що не бачити мені спокійного життя, поки знову не відберу в тебе все можливе.

Хоч як я намагалася, а руки-ноги не піддавалися контролю. Єдине, що залишалося, – це безпорадно крутити очима та ворушити онімілим язиком у спробі вичавити кілька слів крізь зуби.

– Що ти так дивишся? Хіба не пам'ятаєш, хто порадив тобі не втрачати шансу з Лукасом і погодитись на все, що він запропонує? Хто казав, що за кохання треба боротися? – їдко хмикнула відьма. – А хто уважно вивчав із тобою заборонені фоліанти про ритуал єднання пар?

Невже тієї жахливої ​​ночі...

– І Лукаса я з Сибіл спеціально припильнувала, сподівалася, що, як тільки у тебе з'явиться час наодинці з собою, ти зважишся на проведення ритуалу. І ти не підвела. Романтична ідіотка!

Флорентія… Її вплив завжди здавався мені ненав'язливим, дружнім, але в теперішньому світлі минуле набувало зовсім іншого відтінку.

– Ти б бачила, яким молодший Де Кадарі був розгубленим. А як він тікав від тебе, наче за ним чорти гналися! Бідолаха!

Тварюка! Ні, яка ж вона тварюка!

– І здогадайся, хто розповів верховній про пригоди майбутньої жриці? Звичайно, прямо я не втручалася, ви з Лукасом навернули справ самі, але як же вдало все склалося! Для мене.

Вона задоволено примружилася.

– Декілька темних ритуалів – і при поділу особлива здатність місячних відьом кому дісталася? Правильно – мені.

– Нав-віщо? – Насилу виштовхнула з себе питання.

– Все просто, Ніело. Через силу, – спокійно відповіла вона. І раптом знову озирнулася: – Адже ти неправильна! І не варта такої сили. Відьми не повинні бути наївними, чесними, добрими. Це просто збочення справжньої відьомської суті!

Від пекучої ненависті, що звучала в її голосі, я внутрішньо зіщулилася.

– А мені без сили не можна. Ніяк не можна. Особливо тепер, коли Ніарон охолов до мене і звик використовувати тільки як мовець істини. – Вона скривилася. – Ну нічого. Ти відправишся до улюбленої тітоньки, вона завжди була швидка на розправу, а я в палац – з даром, що повернеться. Тільки ось Агафтія проведе ритуал спустошення.

Серце на коротку мить навіть битися перестало. Я ще в дитинстві чула про ритуал спустошення відьми як про страшну казку біля вогнища. Ця темна магія здатна була висмоктати не тільки весь магічний резерв жертви, але і її життєві сили, пустивши після лише попелом за вітром. Ніякого переродження, ніякого майбутнього для душі, нічого. Кінець.

– За Лукаса не хвилюйся, думаю, я знайду час його втішити. За старою дружбою, так би мовити. – Фло мрійливо усміхнулася. – Навіщо я тобі це все розповідаю? Все одно гідно не оціниш. Я змогла відібрати у тебе все десять років тому – заберу і зараз. Мені потрібніше.

Без зайвих слів Флорентія розбила кристал переходу. За характерним свистячим звуком і відчуттям крижаного вітру я здогадалася, що за моєю спиною став клубочитися сизий портал.

Відьма злегка штовхнула мене, і, до свого жаху, я, наче статуетка, стала завалюватися назад.

Але замість м'якої, як вата, темряви переходу впала в такі знайомі обійми.

Флорентія здивовано скрикнула.

– Ти?!

– Куди це ти зібралася – і без мене, крихітко? – прошепотіли мені на вухо.

І від серця відлягло. Навіть дихати стало якось разом вільніше. Магічне заціпеніння не відпускало, але хвилюватись я перестала: Лукас з усім розбереться.

Можна було б обм'якнути в обіймах коханого чоловіка, якби мене звільнило дивне «заморожувальне» заклинання.

– Розважаєтеся, відьмочки? – пролунав глузливий хмик ельфа.

І вухатий тут? Повернути голову на голос було неможливо, тому я вся стала одним великим вухом, прислуховуючись до того, що відбувалось.

– Пропоную перестати магічити та капітулювати, – запропонував Лаєнван.

– Гр-р!

– Цей вищир явно не схожий на капітуляцію, – прокоментував Аррін. – Я й не думав, що милі панянки можуть бути такими грізними…

Лукас не втримався:

– Ти ще багато чого не знаєш про «милих панянок». Особливо про відьом.

– Р-р-р!

– Леді, без дурниць, – суворо попередив відьму старший Де Кадарі.

Флорентія вибухнула істеричним реготом. У мене мороз пішов спиною від цього надривного звуку.

А потім щось бамкнуло, зашипіло, і перед очима майнув сліпучий спалах.

Втім, невдовзі все стало як і раніше: знайомо, звично, тихо.

– Ой, як же безглуздо вийшло – відьма втекла, – задумливо висловився Лукас. Що дивно, у його голосі зовсім не відчувалося прикрості та розчарування. Навпаки, спокій і безмежна впевненість, саме такого результату він і очікував. – Арріне, прослідкуй за нею.

– Міг би й не просити, – дещо скривджено відповів ельф. – Я і сам здогадався.

– Готовий вислухати твоє невдоволення потім, як відзвітуєш.

Аррін важко зітхнув, але нічого не відповів. Судячи зі звуків, він зломав кристал і втік слідом за Флорентією.

– Мг-м… – невдоволено промимрила я, привертаючи увагу Лукаса до себе.

Дуже хотілося знову отримати контроль над своїм тілом!

– Потерпи трохи, – заспокійливо погладив мене по волоссю чаклун, – як тільки Мадірісса зварить сонне зілля, я зможу позбавити тебе кайданів покірності.

– М-м-м!

– Не хочеш зілля? – спитав він і потрапив у істину – точно навчився читати думки. – Зняття цього закляття не найприємніше на світі. 

– М!

– Ти впевнена? Боюся, що…

– М-т-так! – Відповідь вийшла не менш жахлива, ніж недавній рик Флорентії.

Та Лукас відразу ж погодився:

– Добре, Ніело, як скажеш.

Підбадьорена маленьким успіхом, я затамувала подих. Всі неприємні відчуття можна перетерпіти, аби знову керувати собою!

– Пробач, люба, буде трохи боляче, – попередив чаклун, і тут же спину обпалило пекельним болем.

Мабуть, з «перетерпіти» я поспішила. Мимоволі скрикнула.

– Пробач, зараз все мине, – ще сильніше стиснув мене в обіймах він. Неначе прагнув забрати цей біль.

Добре відкат від заклинання довго не продовжувався. Біль притупилася, незабаром зовсім вщухла, повернувши мені можливість нормально дихати. Спочатку я відчула кінчики пальців, несміливо поворухнула ними, а потім контроль повернувся над усім тілом. Руки-ноги, правда, здавались дерев'яними, а в голові ніби туман тинявся, але я була щаслива як ніколи!

– Лукасе!

– Все минулося. – У його синіх очах читалася не лише щире занепокоєння, а й безмежне кохання. А жести були наповнені ніжністю та турботою. – Тепер все буде добре, крихітко. Я поруч.

– Але Фло! – Нахмурилася я.

– Вона отримає по заслугах. Аррін скочив у портал із залишковими слідами її магії. Думаю, той приведе ельфа прямо до Агафтії.

Мене здивувала впевненість Лукаса, що не пройшло повз від його уваги.

– Ми, нарешті, дізнаємось, де ховається ця стара відьма, схопимо та представимо перед судом верховних.

– Але…

– Ти ж не думала, що в мене не стежать за безпекою і завжди тримають ворота навстіж?

– М-м-м...

– Ніело-Ніело... – Досадливо похитав головою він.

– То це все було спеціально підлаштовано? Самотній двір, ворота, сторожі.

Лукас кивнув.

– Флорентія ревно стежила за тобою, все чекала відповідного моменту, коли ти опинишся вразливою. А ми стежили за нею.

– Ми?

– Я, батько та Аррін.

– Ельф теж був у курсі?

Лукас знизав плечима.

Гад гадський! Не здивуюсь, якщо після сьогоднішнього у мене з'являться сиві волоски. А йому нічого! Знай стоїть собі і спокійненько посміхається. Та й ручки тягне, все потриматись за мене хоче. У-у-у!

– Моя пропозиція Агафтії домовитися миром, залагодити ситуацію з найманцями і дати спокій чиста формальність. Я запропонував, вона зобов'язалася подумати, але ми обидва чудово розуміли, що цим все не закінчиться, – підсумував чаклун. – Я був готовий до її провокацій і просто чекав моменту, коли відьма виявить себе. Сама розумієш, без доказів суд верховних і не погляне у наш бік. Все ж таки Агафтія занадто багато років керує ковеном, має корисні зв'язки.

Лаєнван, що досі осторонь мовчазно спостерігав за нами, сховав погляд. Невже соромно, що тримали мене в незнанні?

– Ось вона й надіслала Флорентію.

Я хмикнула. Адже і не вірила ніколи, що ця курка тут просто так з'явилася!

– Із поселення ковену Агафтія зникла, шукати її по всьому сьомому королівству – надто довго, тому ми й вирішили…

– Ловити відьму на живця! – Підказала я, чим змусила Лукаса скривитися.

– Ніело, ну навіщо так грубо?

Я віддала перевагу проігнорувати його питання.

З одного боку, чудово розуміла дії молодшого Де Кадарі і готова була визнати: він непоганий тактик, досяг-таки свого – Агафтія і всі її поплічники отримають своє. І не сумнівалася у цьому. З іншого, мені було трохи ніяково. Якось сумно, коли навколо тебе створюються інтриги, нехай і тобі на користь.

– Мені варто відпочити.

– Так, звичайно, – охоче відгукнувся він. – Я проведу.

Допомога Лукаса була влучна. Я все ще погано керувала власним тілом. Тож від підтримки чаклуна не відмовилася. І взагалі відмовлятися не збиралася. 

Сварка сваркою, а розривати стосунки в нашому випадку – верх дурості. За стільки років почуття не тільки не згасли, стали лише сильнішими. Мене невблаганно тягло до Лукаса, і остання справа – ця зумовленість богами. Небезпека, хоч би яким паршивим присмаком не розквітала у роті, мала одну істотно позитивну властивість. Перед її обличчям тьмяніли всі колишні образи, і з'являлася можливість ясно побачити, що саме не встиг, кого обділив увагою, де і що проґавив для повного щастя.

Я не встигла... кохати. Хоча коханий чоловік – нестерпний, упертий чаклун із сутністю дракона – вже давненько маячив перед моїм носом. І до кроків у відповідь Лукас, я бачила, був теж готовий. А що мені заважало повністю відкритися і знову будувати мости? Якісь безглузді страхи та гордість.

– А потім нам варто поговорити, – рішуче заявила я. Подумки у правильному рішенні давно утвердилася. Нема чого відкладати в довгу скриньку. Досить – домовчались вже. Обидва.

– Як скажеш, крихітко, – підозріло швидко погодився Лукас і сховав задоволену посмішку в куточках губ.

Ну прямо молодик, а не серйозний чоловік! Такий собі хитрун з бешкетними смішками в очах… Коханий хитрун.

* guri –  «камінь».

×

Вітаємо,🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь зараз та отримайте 10% знижки на першу куплену книгу!