Після тієї розмови Лукас змінився.

Якщо раніше його за вуха було не притягнути до розмови, чоловік більше відмовчувався та пожирав мене поглядом, то тепер він, здавалося, щосили надолужував упущене. Ми часто й довго розмовляли. Про все і ні про що, не знаючи заборонених тем. Хіба що про ніч, з якої все почалося, не згадували. Точно обидва боялися порушити делікатний мир, що ненароком утворився між нами.

Про покарання десятирічної давності Лукас мене більше не питав. Хоча я точно знала – його цікавість нікуди не поділася. Він ніби дозволив мені самій вирішити, коли розповісти про наболіле. Чим мимоволі викликав справжню подяку.

Як виявилось, жахи минулого оживали всередині мене під гнітом невизначеності майбутнього. Я не могла передбачити, якою буде реакція Лукаса на правду, і від цього ставало удвічі страшніше.

Чоловік же терпляче чекав мого кроку у бік відвертості. Щодня я подумки збиралася з духом зізнатися у всьому, придатних моментів було досить, і щоразу ганебно відступала.

Рабство – не рідкість у об'єднаних королівствах. Щоправда, знедавна деякі правителі посилено намагаються викорінити работоргівлю на своїх землях. На жаль, звичного з давніх часів способу життя не так легко позбутися. Виходить, рабами в багатих сім'ях нікого не здивуєш – це увійшло до норми. Самі «безправники» прирівнювалися до худоби, ними розпоряджалися як річчю. Зіпсувалася – викинули, змінявши на нову.

Родові раби, що звикли до важкої долі, покірно зносили будь-які знущання господарів. Рідко були сміливці, які ризикнули втекти. Щоб вирахувати раба, що втік, з простого люду, господарі почали ставити магічну незвідну руну на передпліччя. Знак ганьби, безправності, нікчемності.

Власне тавро після повернення магії я навчилася приховувати простеньким заклинанням гламуру. Нічого складного, як і погасити сяйво власної шкіри під місяцем. Адже до всього звикаєш.

А тепер ось взяти і показати Лукасу доказ слабкості та дурості? Вільна відьма – рабиня? Моторошна казка з розряду неможливого.

Чим більше я про це думала, тим дужче зсередини підіймалася хвиля сорому і танула рішучість розповідати все, що сталося. Чи не легше минуле залишити у минулому? Чим воно зможе зашкодити? Питання залишалося без відповіді, через що викликало неприємне занепокоєння в грудях. Я ніби зависла над безоднею, балансуючи на мості: і вперед йти страшно, і назад не повернутися.

Лукас часто відлучався у справах, обов'язки головнокомандувача займали багато часу. Я здогадувалася, чаклун намагався управлятися швидше, ніж звик, щоб будь-яку вільну хвилину проводити поряд зі мною. Це підкуповувало.

Серце якої жінки залишилося б німим від чоловічої уваги? От і відьомське не втрималося. Адже не кам'яне. Так і завмирало, розливалося важким жаром у тілі, варто було чаклунові опинитися поблизу. Дурне, слабке серце.

У нас не було романтичних прогулянок під місяцем чи жарких обіцянок у альтанці. Після пробудження сили під оком нічного світила я боялася втратити контроль над потоками магії, а до альтанок якось непомітно і міцно перейнялася стійкою неприязню, в обіцянки ж давно не вірила. Лукас і не пропонував всього цього, наче незримо відчував, чого саме я потребую. Напевно, йому допомагав наш зв'язок.

Чоловік оточив мене турботою, увагою, ніжністю – тим, чого стільки років я була позбавлена. Звичайно, не обійшлося без поцілунків. Ніжних і пристрасних, ледь відчутних і наполегливих, швидкоплинних і затяжних… Як би я не втрачала голову від ласок, дракон завжди зупинявся за крок від забороненої межі, даючи мені можливість самостійно прийняти рішення переступити її чи ні. І жодного разу не дорікнув за неготовність продовжувати, страх пройти єднання. Цим домігся, що його уваги я почала жадати і чекати з радістю у грудях. Хитрий серцеїд!

А ще Лукас Де Кадарі попросив економку – їхню тиху розмову я мимоволі підслухала на порозі кухні – приділити мені належну увагу і взяти під свою опіку, як відьма відьму. Спочатку подібне викликало лише глухе роздратування. Як він наважувався вирішувати, з ким мені спілкуватися ближче, а з ким ні? І Мадірісса теж гарна! Після нічного рандеву на кухні з пиріжками я вважала, що ми легко потоваришуємо. Невже і тоді жінка обачно наводила мости, здогадуючись про майбутнє прохання господаря маєтку? Усе її гарне ставлення було брехнею?

Тепер на будь-які спроби економки виконати прохання Лукаса, я випускала голки, наче їжак, що відчув небезпеку. Але потім…

– Я тобі не ворог, Нієло, – сказала жінка, опустившись на плед поруч зі мною.

У мене сталося кохання з першого погляду. Із садом. Тому я часто була саме тут. Мадірісса чудово знала, де саме мене відшукати.

– Я знаю, – після дводенної облоги наполегливої ​​відьми я вирішила піти на контакт.

Втомилася. Нехай вже висловиться, раз так закортіло.

– Тоді дозволь мені допомогти.

– У чому й навіщо? – Я навіть голови не повернула у її бік.

– Як відьма. Тобі треба пізнавати свої магічні здібності.

Просте пояснення викликало гіркий сміх:

– Відьми не допомагають одна одній. Це й малеча знає.

– Ти помиляєшся, – похитала головою вона. – Нас усіх об'єднує спільна сила, безглуздо її ділити між собою, коли всі дари вже були роздані при народженні. Та й Всеблага не заохочує чвар і війн між своїми дітьми.

Я посміхнулася. Агафтія, на перший погляд, теж мила жінка, що дбає про справедливість. Щоправда, до мети пробирається будь-яким шляхом. І не приведи боги комусь опинитися на її дорозі.

– Навіщо? – Ще раз повторила я. На якийсь час Мадірісса замовкла, а коли мені набридла тиша, я першою її порушила: – Скажи вже правду, що Лукас попросив, а ти послухалася.

– Він справді просив про тебе. – Жінка і на секунду не зніяковіла, не звертаючи уваги на мою приховану образу. – А якби не попросив, я б сама запропонувала тобі.

– Навіщо? – Ось я і стала папугою! «Навіщо-навіщо». Тю…

– Скажімо так, ти потребуєш цього.

– Мало чого я потребую... – Не переконала вона мене.

– А я просто можу допомогти. Невже не гідний привід?

– Ні.

– Ти впертіша за тисячу ослиць! – скипіла Мадірісса. Ось знала ж: її холоднокровність лише маска, що приховує справжню натуру. – Ми порозуміємося.

– Е-ем?

– Пам'ятається, я такою теж була колись. Молода, наївна, гаряча, дивилася на світ широко розплющеними очима і любила самостійність.

– Була? – Я притихла і подалася вперед. Згубна цікавість відьом!

– Колись давно. Так давно, ніби й не зі мною все було, коли я потрапила до віщунки.

Ті, хто мав дар пророцтва, навіть у магічних колах велика рідкість. Їхні послуги цінувалися дорого, а пророцтва завжди збувалися.

– Захотіла дізнатися про майбутнє.

– І?

– Доля надто жорстоко поводиться з тими, хто намагається підглянути до її книги. Віщунка побачила мою швидку зустріч із коханим, але щастя нам не обіцяла.

Я затамувала подих, але Мадірісса і не думала замовкати на півслові.

– Вона попередила, щоб я не тримала зла на сестру, дитина від цього союзу має з'явитися на світ, а потім спровадила, більше нічого так і не пояснивши. Тоді, через юний вік, я не надто звернула увагу на її слова, пророцтво здалося мені справжньою дурістю, воно швидко стерлося з пам'яті. Але незабаром нагадало про себе. Єдиний чоловік, якого мені судилося полюбити, одружився з моєю зведеною сестрою.

Охнувши, я притиснула руки до грудей. Серце билося, наче шалене.

– У Кайри не вчасно прокинулася кров предків – сильфів, і сестра вирішила розділити подих життя з першим, хто їй сподобається, щоб не страждати від вічної самотності. Хто ж знав, що вибір впаде на… – Мадірісса похитала головою. – Я відступила від коханого та поїхала з рідного краю. Втекла. Не хотіла бути свідком їхнього щастя, але воно виявилося недовгим.

Жінка перевела подих і, помітивши мій пильний погляд, опустила голову. В її очах був такий відвертий біль, що мені стало ніяково.

– Сильфи рідко можуть обдурити свою природу. Кайра не прожила довго, за те, що прив'язала до себе сильного мага, повернула його долю в інший бік, вона загинула. Згоріла під час пологів.

– Мені дуже шкода.

– Мені теж. Життя змусило мене переглянути звички та погляди. Тепер я знаю, що самостійність і гордість – погані порадники. Розкажи я Кайрі про пророцтво або про мага, який зумів за одну зустріч вкрасти моє серце, все склалося б інакше.

– Або ні.

Пророцтва підступні тим, що все одно знайдуть спосіб здійснитися, особливо якщо їх підживлює дурень, що зазирнув у майбутнє.

– Або ні, – погодилася жінка. – Я знаю, що тобі довелося несолодко, але, повір, це не привід вовченятком дивитися на світ і в усіх шукати підлість.

– Я знову надто голосно думаю?

– Просто я тебе дуже добре відчуваю, – знизала плечима відьма. – У мене ніколи не було дітей і навряд чи будуть, але я завжди мріяла про доньку. Дозволь мені подбати про тебе, якщо богиня забрала в тебе сім'ю, а мені її так і не дарувала.

Мадірісса виглядала не старшою за мене, але в ній відчувалась мудрість, якої мені не вистачало.

У горлі сперло від грудки почуттів. Я несміливо кивнула, намагаючись впоратися з почуттями, що збунтувалися. Сентиментальність відьмам не притаманна! 

– Називай мене тітонька Рісса, – запропонувала раптом жінка.

– У мене якось не склалося з тітоньками…

Та й яка з неї тітонька? Виглядає моєю одноліткою!

Відьма задерикувато блиснула очима:

– Значить, ми це виправимо.

Дивна річ… особливої ​​довірливості через важке минуле я не мала, а тут взяла і повірила Мадіріссі, без сумніву. Так повірила, що як на духу виклала про себе все. Не побоялася докору, глузування чи балакучості відьми.

Рісса слухала, не перебиваючи, тільки хмурилася все сильніше та спину випростала, наче жердину проковтнула. Збиваючись і захлинаючись одкровеннями, я поспішала звільнитися від важкого минулого. Деякі особливо болючі подробиці не стала розповідати, але, судячи з застиглого обличчя жінки, була впевнена – вона все дізналася. Не даремно ж сильна менталістка.

З кожним вимовленим словом мені ставало легше дихати. А як замовкла, повідавши про все, що сталося, так відчула ніби моторошну тяжкість з плечей скинула. У-ух!

– З уривків твоїх думок я здогадувалася, що минуле за спиною не дуже райдужне. Але щоб так… – ошелешено простягла вона. – Ох і настраждалась ти, дівчинко, багато горя сьорбнула. Але нічого… У тебе все життя ще попереду. А з магією я допоможу тобі, як і збиралася. Як налагодиться все, дивишся, і наставника тобі розумного запросимо, якщо захочеш.

– Дякую.

Жінка тепло мені посміхнулася і обійняла. А після цього моє праве передпліччя обпалило жахливим вогнем.

– Що?

Я подивилася на руку: сукня була ціла, слідів вогню немає. Хоча за відчуттями на місці, де давно сиділо тавро рабині, все палало. Слава Всеблагій, біль швидко минув. Короткий, немов спалах, він був такий сильний, що змусив мене спітніти.

– Вибач, але так треба було. – Жінка дбайливо витерла піт, що проступив на моєму чолі. – Тепер по цьому тавру Агафтія не зможе тебе закликати миттєвим порталом, дивуюся, чому вона досі не спробувала це зробити.

Про магічні мітки я знала дуже мало. І не подумала про те, що тітка зможе дістатися до мене через крихітну руну на плечі.

– Хіба що різко ослабла після зникнення родового амулета, от і сили збирає, вичікує.

– Як довго цей захист діятиме? – Я кивнула на руку. Не хотілося скоро знову терпіти такий витончений біль.

– Досить довго. Сподіваюся, до того часу, як доведеться оновлювати, ця плутанина вже вирішиться.

Я полегшено видихнула. Ну хоч катування відкладається на невизначений термін.

– А Лукасу все ж таки варто розповісти про те, які наслідки спричинив його вчинок.

– Я теж винна, – невдоволено скривилася.

– Не сперечаюсь. Але тримати його далеко від правди неправильно.

– Знаю, але…

– Він давно не той молодик, що безглуздо тебе образив. До того ж йому варто знати все, щоб забезпечити тобі гарний захист.

– Знаю, Ріссо, я знаю, – несильно прикусила нижню губу. – Але не можу. Просто не можу…

Жінка несхвально похитала головою.

– Поки не можу, – спішно виправилася я. – І обов'язково скажу йому, як… наберусь сміливості.

Якщо Мадіріссу моя відповідь і не влаштувала, то вона не подала вигляду. Лише кивнула, не заперечуючи прийняте рішення. Ех, де б тільки цієї сміливості набратися?

Відьма виконала обіцянку. Тепер щодня вона приділяла час, щоб навчити мене пізнавати власні сили. Поки що ми зосередилися на контролі. Кому сподобається, якщо вільна магія прорветься у світ і не залишить від маєтку каменю на камені?!

Часто я допомагала Ріссі з господарством. Особливо в ті часи, коли Лукас відлучався перевіряти кордон чи вартових. І нехай жінка не говорила, але відчувалося, що вона з аристократичного роду. Втім, це не заважало їй працювати нарівні зі слугами, якщо цього вимагали обставини. 

А я давно перестала соромитися простої праці і із задоволенням закочувала рукави, беручись за будь-яку справу. Спочатку, помітивши це, відьма обурено сплескувала руками і вимагала від  мене поводитися як леді. Але яка з рабині, хоч і вільнонародженої магіні, леді? Правильно. Ніяка.

Хто б міг подумати, що спільна робота так зближує? За короткий час я встигла перейнятися до рудої відьми щирою симпатією. І навіть велика різниця у характерах не завадила нашому спілкуванню.

Незабаром Рісса скорилася і стала заплющувати очі на моє прагнення всюди встигати, всюди засунути свого носа і допомогти. Тим більше, що вмілі руки в маєтку зайвими не були. Але додатково до уроків з магії економка змусила мене зубрити книги з етикету. Бр-р…

Стражі у нас бували часто. Навідувалися як до себе додому. Хоча після того випадку біля кордону я здивувалася б, якби було інакше. Все ж лихо поєднує, недарма їхня дружба переросла майже в родинний зв'язок. Нехай не по крові, але від цього не менш міцний.

Перевертні та Меон відкрито намагалися налагодити зі мною добрі стосунки, аж ніяк не виявляли неповаги чи образи за прокляття. Наче й справді прийняли покарання як належне і цілком заслуговане. Інша річ Аррін.

Він не намагався здобути моє схвалення, не шукав зустрічей, не встрявав у розмови. Просто спостерігав і, здавалося, вичікував закінчення терміну покарання. Внутрішнє відьомське чуття підказувало: ельф причаївся для удару у відповідь. Хотів помститися. Надто сильно я проїхалася по чоловічій гордині та самолюбству. Ельфи славилися егоїстичністю, почуття переваги над іншими передавалося їм з молоком матері.

Та й чутки, які, як казав Лукас, розпустили перевертниці, сильно заплямували авторитет чотирьох вартових. Звиклі славитися у всьому першими, що в бою, що в сердечних перемогах, зараз чоловіки змушені були зносити глузування від жінок і товаришів по службі. Але... Про те, що провчила зухвальців, я не шкодувала. Може, запам'ятають, нарешті: жінки варті поваги та кривдити їх не можна. 

Тиждень пройшов досить спокійно. Альфред балував нас кулінарними шедеврами, від яких запросто можна було проковтнути язика, Бука і Р’яна (сова стала з'являтися частіше) так само люто сперечалися з приводу, а частіше і без. Урос з безформної чорної плями став нагадувати сизий акуратний шар і радував світлими емоціями. 

Ночами мене часто турбували дивні сни. Якийсь загадковий голос продовжував наполегливо кликати до себе. Я навіть йшла на цей поклик, але ніяк не вдавалося знайти джерело. Вранці прокидалася від того, що амулет на грудях так розігрівався, ніби в ньому палахкотіло полум'я. Болю воно мені не завдавало, опіків теж, але жар все ж таки хвилював.

Лукас продовжував зображати ідеального майбутнього чоловіка. Чому чоловіка? Він не приховував, що інший статус не сприймає. Чому зображати? Мені досі важко було повірити у зміни, що відбулися з ним. Бо виходило, колись я закохалася в образ, який вигадала сама, а зустрівшись, переконалася, що прив'язалася до незнайомця... По крихтах ми наново впізнавали один одного.

Куди не глянь, усе було добре. Занадто добре, затишно та спокійно.

Чомусь мене не відпускало бридке почуття, що зло причаїлося в очікуванні зручного моменту для вирішального удару.

Якось увечері Лукас проговорився, що відправив звістку Агафтії, а я зрозуміла – відчуття лиха, що насувається, мене не обманювали. Нічого доброго від верховної відьми альманського ковену чекати не доводилося.

– Навіщо? – пам'ятаю, не змогла впоратися зі здивуванням та продовжувала насідати на похмурого чоловіка. – Ти розумієш, що сам їй сказав, де мене шукати? Так набридло терпіти мене поряд? Незабаром позбавишся.

– Що за нісенітниця? – різко обірвав він. – Я показав їй, що тепер ти під моїм захистом, і вимагав вирішити справу з найманцями полюбовно.

– Ти ж сказав, що замовлення скасувати не можна?

– Не можна, – кивнув він, ховаючи погляд. — Але ж можна перекинути його на іншого. Потрібен замовник і лише кілька крапель твоєї крові. Я дізнавався.

– Лукасе!

Невже обов'язково повинен хтось померти? Від моторошності становища хотілося плакати.

– Ніело, – він тут же зігрів своїми руками мої змерзлі долоні, – все можна вирішити. Є маги, засуджені до смерті. То чому їм не вмерти за тебе?

Я похитала головою. Хоча це був єдиний можливий вихід, але виглядало все дико.

– Ти ж розумієш, – ледь чутно прошепотів він мені на вухо. – Я не можу втратити тебе. Тільки не знову.

– Я теж не хочу тебе втрачати, – так і не зірвалося з моїх губ.

Хоча, можливо, дракон почув відповідь серця, бо обійняв міцніше. І я з радістю припала до нього у відповіді.

В обід наступного дня я вирішила стрибнути з розбігу в прірву. Нехай запізно і зовсім без належної підготовки, правильного моменту, але... зізнатися Лукасу, що справді сталося тоді, десять років тому. Рісса права, він має право знати. І вічно зберігати мовчання я просто не зможу. 

Мабуть, Лукасу все ж таки вдалося прибрати до рук відьомське серце.

Ця істина прийшла до мене раптово. Серед трав та спецій, які я обережно сортувала у коморі на прохання Альфреда.

Я знала, Лукас вже повернувся зі служби і саме переглядав деякі папери в своєму кабінеті. Туди й зірвалася з усіх ніг, ледь не задихнувшись від хвилювання, поки поспішала, ніби хтось за мною гнався. Але зупинитися, перевести дух собі не дозволила. Інакше знову злякаюсь і нічого не вийде.

– Ніело? – Здивувався він, піднявши голову від документів. І одразу ж схопився на ноги, ледь не перекинувши стіл. Мабуть, щось у моєму вигляді його схвилювало. – Щось трапилося?

– Так! Ні. Не знаю…

Така відповідь кого завгодно добряче збила б з пантелику. Не те що дракона, який останнім часом старанно здував з мене порошинки.

– Що сталося? – насупився він. – Тебе хтось образив? Тільки скажи, і я…

– Ні-ні, мене ніхто не кривдив, – поспішила перебити його. Бо вже готовий до бійки. Гарячий який! – Просто…

– Так, крихітко? Говори, не бійся.

Лукас наблизився і вмовляв мене тихим, лагідним голосом, наче міг злякати, як пташку з гілки. Якби так сильно не хвилювалась, я б розсміялася над надмірною обережністю чаклуна.

– Я хочу тобі дещо розповісти.

– Завжди готовий тебе вислухати, – усміхнувся чоловік. – І навіть записувати за тобою.

– Про себе.

Він одразу перестав кепкувати і набув серйозного вигляду.

– Про минуле.

В його очах промайнуло розуміння. Лукас якось одразу підібрався, наче хижак перед стрибком.

Поглядом я заметушилась по кімнаті, але так і не знайшла належного спокою. Від страху в скронях ломило, а долоні спітніли. Ще й серце вискакувало з грудей і перед очима темніло.

– Не можу… тут. Немає чим дихати, – вичавила з себе і, не давши Лукасу щось відповісти, запропонувала: – Прогуляємось садом?

– Із задоволенням.

Його посмішка вийшла дуже змученою, кривуватою. Схоже, хвилювання охопило не лише мене.

Я вчепилася за руку Лукаса, яку він запропонував для опори, і ми вийшли в коридор. До саду просувалися злагоджено, швидко і мовчки. Кожен, мабуть, думав про своє, я ж відчайдушно черпала сміливість із дотиків до дракона. Шум серця у вухах заглушував будь-які інші звуки.

Відступати було нікуди, вже зважилася, але розпочати цю розмову виявилося значно складніше, ніж з Мадірісою. Розповідаючи їй, я навіть не хвилювалась, що саме відьма про мене подумає, зневажатиме за слабкість чи ні. Зараз же найбільше на світі боялася, що, як тільки правда випливе назовні, Лукас подивиться на мене інакше. Без захоплення і прихованої ніжності, до яких я вже так звикла.

– У тому, що сталося з нами десять років тому, винні обидва, – на одному подиху випалила я. – Нехай я зрозуміла це зовсім недавно, але ти мусиш знати: більше я не тримаю на тебе зла.

– Ніело, я…

– Не перебивай мене. Інакше я розгублю всю рішучість.

Лукас кивнув. Поглинуті серйозністю майбутнього одкровення, ми пропустили розвилку в сад і продовжили йти центральною дорогою прямо до головних воріт. Пейзажі зараз нас мало турбували.

– Сказати, що сумнівів у твоєму відношенні до мене в мене більше не залишилося, було б брехнею. Довіряти нелегко, а після зради взагалі майже неможливо.

Чоловік винувато заплющив очі. Я знала, що мої слова могли завдати йому болю, але мала нарешті все прояснити між нами.

– Але я хочу спробувати.

Він схвильовано заступив мені дорогу.

– І почну з того, що ти не міг про мене знати, але мусиш.

Чоловік погладив моє плече, підтримуючи.

– Не знаю, чим саме керувалася Агафтія і чому вона має до мене таку люту ненависть. Можливо, ніколи й не дізнаюсь – Боковим зором я помітила незнайомку, що рухалася до нас від головних воріт. – Рішенням суду верховна відьма забрала в мене магію.

– Ось чому я не відчував тебе через зв'язок! – скрикнув Лукас. – Навіщо ж така жорстокість? Подібне покарання в об'єднаному сьомому королівстві є рідкістю. Навіть імператор милує зрадників смертною карою, але не забирає частину душі.

– Задля повчання іншим, як сказала верховна відьма.

– Повір, крихітко, вона отримає все, що заслуговує, – стиснув кулаки чоловік.

– Агафтія поглинула мою магію, а залишки розподілила між рештою відьом клану.

– Я вб'ю її. – Тиха, спокійна обіцянка пустила неприємний холодок по моїй спині. Лукас не вихвалявся, він просто озвучував уже вирішене.

– Я давно перестала жадати її смерті.

– Як же ти повернула силу?

– Для цього й втекла до зачарованого лісу, щоб поблизу джерела провести ритуал заклику Всеблагої матері. Богиня повернула мені магію. Всю. Родова просто ще не проявилася.

– Милість і любов богині до своїх дітей не знає меж, – у пошані схилив голову він, а потім поспішив залишити на моїх губах солодкий поцілунок. Різкий та відчайдушний. – Боги, дівчинко, як ти постраждала через мене!

– Через власну дурість!

– Ні, через моє боягузтво. Занадто мені було добре з тобою тієї ночі, як ні з ким іншим. Ці почуття загрожували мене поглинути. Я злякався. Проб...

– Лукасе, це ще не все, – трохи різкіше, ніж слід сказала я. Не хотілося, щоб він ще раз перепрошував. Досить вже.

– Не все?

– Агафтії здалося мало позбавити мене сил, вона розтоптала, принизила, зробивши мене своєю…

– Кого я бачу?! – Дзвінкий жіночий голосок нахабно вклинився в нашу розмову, зіпсувавши найважливіший момент. – Як файно з твого боку особисто мене зустріти!

Висока струнка дівчина поставила дорожній саквояжик біля ніг і сліпуче усміхнулася Лукасу.

У випещеній блондинці, одягненій розкішно і вульгарно, вловлювалися знайомі риси. А глибоке декольте чого тільки вартувало! Незнайомка старанно посміхалася, пропалюючи чаклуна пожадливим поглядом. Мого чаклуна! Ах, біляве стерво!  Ну постривай…

– А ти майже не змінився, Лукасе Де Кадарі. Хіба що з адепта бойових мистецтв МАСК став головнокомандувачем стражами північного кордону. Ошелешливий поворот кар'єри, вельмишановний.

Добре придивившись, у незнайомці я незабаром впізнала фігуру зі свого далекого минулого. Навіть дихання перервалося від подиву.

Флорентія?

Що вона тут забула?

– Фло?! – Лукас виглядав не менш збентеженим.

Фло? Я мало не вдавилася від жовчі, що піднялася до горла. Коли ця змія встигла стати для нього просто «Фло»?

– Ну, привіт, любчику, давненько не бачилися. Я встигла скучити. А ти?

Руки в мене так і свербіли відтягати цю гадюку за пасма. Ні, я зовсім не ревную! Чого б це? Пф-ф!

Та й до кого? До випещеної відьми в дорогих лахах і з зарозумілістю, наче весь світ лежить біля її ніг? До брехунки, що вдавала з себе мою подругу? До тієї, в чиї обійми кинувся Лукас одразу ж після мене? Ще чого!

Немає жодного приводу для ревнощів. Правда ж?

Розум шалено чинив опір очевидному, а серце вже заходилося від болю. Виявилося, і старі рани дуже легко роз'ятрити. Насправді час зовсім не лікує.

Першим схаменувся Лукас.

– Що ти тут робиш? – насупився він.

– Та так... проходила повз ось і вирішила зазирнути на вогник, подивитися, як влаштувався Лукас Де Кадарі – головнокомандувач стражів, на чиєму рахунку майже немає поразок.

Мені мало вірилося в таку випадковість. Якщо точніше, то зовсім не вірилося.

– Часто гуляєш поблизу північного кордону? – озвучив наш загальний скепсис чоловік.

– Не те щоб часто. – Вона знизала плечима, декольте ще сильніше оголило груди, змусивши мене скрипнути зубами від злості. Флорентія ж мило посміхнулася і швидко закліпала – сама невинність і легковажність. – Ти що, не радий мене бачити?

Може, йому ще й льотку на честь цієї зрадниці станцювати?

– Ти ж не виженеш подругу, залишивши ночувати на вулиці? Невже я так сильно потісню тебе?

– Знайому, – поспішив поправити її. – І… е-е-е…

– Просто знайому? У нас стільки спільних спогадів... М-м-м... – Вона мрійливо усміхнулася. – Невже ти забув? Я можу освіжити вашу пам'ять, шановний головнокомандувачу.

Йой, тримайте мене семеро!

– Що ти… – Лукас кинув зацькований погляд у мій бік. Ага! Чує ящір, що під ним вже земля майже горить.

– О! Не вірю очам своїм! Ніело?! – Флорентія, нарешті, зволила звернути увагу на мене. – Це ти?! Подружка моя люба!

Відьма ледь не збила мене з ніг і так стиснула в обіймах, що хруснули ребра. Ледве не задушила, гадюка! Напевно, завчасно спробувала придавити. Та не вийшло, я живуча.

– Здається, вічність не бачилися з тобою!

І ще б століття не бачилися, як на мене.

Звичайно, як вона отримала запрошення до МАСКу десять років тому, так до ковену не поверталась. Але ж на суді Флорентія була! Спостерігала за моїм приниженням, знала про біль. Як і про те, що я марила чаклуном з дейринського ковену дуже довгий час. Не могла не знати! І все ж таки запустила свої «отруйні» кігтики в нього, як у ласу здобич, варто було тільки підвернутися вдалій можливості. У-у-у, ненавиджу!

– Як же я скучила! 

Не знай я добре її гнилу натуру, може і повірила б у показну щирість.

– Ну як ти? Розповідай швидше! Давай швидше!

– Кращ-щ-ще-е-е всіх, – прошипіла я, вирвавшись з її хватки.

Навіть від запаху нудотно-солодких парфумів білобрової мене каламутило, що вже говорити про дотики?

– Де ти влаштувалася? Як живеш? Виглядаєш, звичайно, чудово! Щоправда, такий фасон сукні у столиці вже з тридцять тижнів ніхто не носить, але тут, на периферії… ще зійде, так.

Мимоволі від злості пальці самі стали сплітати вогняне закляття. Не для шкоди, звісно. Чисто для оновлення гардероба цієї модниці.

Від палкої магічної кулі відьму врятував Лукас, який вчасно перехопив мою кисть долонею. Один його дотик – і полум'я тут же згасло.

Злидень!

Чоловік смикнувся, спіймавши мій промовистий погляд у відповідь, але не відступив.

Флорентія не забула засунути відьомський ніс між нами в спробі вгамувати власну цікавість:

– А що ти робиш у Лукаса, Ніело? Вирішила світ побачити і у гості напросилась? 

– Ніела – моя дружина, – поспішив відповісти за мене Лукас, поки я не ляпнула чогось міцнішого за гномову лайку.

– О!

Вона навіть гикнула від несподіванки, потім, зніяковівши власної нестримності, манірно прикрила рот долонькою. Здивування виглядало щирим. Не можна ж викотити очі на замовлення?

– А що, Агафтія тобі не сказала? – спитав чаклун, продовжуючи тримати мене за руку і штрикати непрохану гостю похмурим поглядом.

Ну, хоч явної радості від її появи не виявляв, і то дихати ставало легше.

– Верховна відьма щось про це згадувала в листі, але, чесно кажучи, я їй не повірила, – якось зовсім сумно пробурмотіла відьма. Невже це так її вразило? Бідолашна! – А як же… Ритуалу єднання перед ковеном не було?

– Поки що не було. Ми чекаємо, як я трохи звільнюся зі справами стражів.

– А-а-а… – навіть підбадьорилася стерва, знову принадно усміхнувшись чаклунові, але він швидко додав:

– У довгу скриньку відкладати не збираємося. Як тільки так відразу.

Під час відповіді він стиснув мою долоню – і на серці потепліло. Я навіть зважилася відкласти його показову страту. Так і бути, послухаю, що скаже на своє виправдання.

– О-ум-м...

Що? З'їла? Так-то! Отримуй, тварюко!

Спостерігаючи за скислою пикою Флорентії, я відчула, як від серця відлягло. Може, й справді льотку станцювати? Колись, пам'ятаю, у мене добре виходило...

– А як же благословення глав роду?

– Буде, – впевнено кивнув Лукас. – Про свого батька я не турбуюся, він проти не піде, а ось Агафтія… Ти ж замовиш слівце перед верховною відьмою за наш союз?

Флорентія вдавилася повітрям.

– Т-так? – Зовсім невпевнено промимрив вона.

– Заради кращої подружки чого тільки не зробиш, правда? – примружився чаклун.

Підтвердження відьми не змусило нас довго чекати.

– Звісно.

Їй швидко удалося взяти свої емоції під контроль. Перекошена гримаса змінилася милою усмішкою, лише в очах ще було помітне невдоволення. Сховати справжній настрій у погляді найскладніше. Недарма ж кажуть, що очі – дзеркало душі. А якщо всередині порожньо і бридко...

– Вітаю із союзом, Лукасе, – ця посмішка все ж таки нагадувала хворобливий вищир. – Ніело. Довгих літ щастя вам.

Не вірю!

Я розтягла губи в усмішці, а чаклун обмежився кивком. Чи то в нього просто залізна витримка, чи чоловік щось замислив. Мені більше хотілося вірити в останнє.

– Пропоную пройти в будинок, – чемно махнув у бік маєтку він. – Не годиться гостей тримати на вулиці.

– Із задоволенням. – Флорентія недбалим жестом поправила волосся, привертаючи увагу до витонченої шиї, прикрашеної дорогою ниткою чорних перлів.

За допомогою магії Лукас змусив саквояж відьми плисти за нами повітрям. Однією рукою він продовжував міцно тримати мене за зап'ястя, другу запропонував цій тварюці для супроводу. Думаєте, вона відмовилась? Як би не так! Вчепилася, ледве вся не повиснувши на моєму чоловікові. Ще, мабуть, і грудьми не забувала тертися об його плече. У-у-у! Відьма!

Спокою чаклуна можна було лише дивуватися. Жоден м'яз не здригнувся на його обличчі. Точно повернувся той камінь, якого я нещодавно намагалася розворушити на емоції.

Я смикнула рукою у спробі звільнитися. Так він мене й відпустив, а як же! Міцний, заразо! Вчепився, неначе кліщ, а сам голову в бік цієї білявої тварюки повернув і про власні володіння розповідає. Гр-р!

Подивіться тільки. Сама галантність! Аристократ чаклунський, володар земель. Тьху! Гидко!

Сама ж відьма розквітла буквально на очах. Невпинно розсипалася у компліментах господареві такого прекрасного маєтку та не забувала кокетливо віями плескати. Спостерігаючи за цим фарсом, я кипіла від злості, ледве стримуючи силу від смертоносного прориву.

Незабаром Флорентія похвалилася, що давно й успішно влаштувалась у столиці, помічницею головного мага Генріха ІІІ. Робота виявилася неважкою і модною. До того ж можна було відвідувати бали та світські раути, де її красі і належить блищати.

– Як же верховний маг імператорської величності Ніарон відпустив тебе? Невже справ зменшилося? – поцікавився Лукас.

– Відпочивати теж треба. Це ти зовсім себе не шкодуєш, гориш на роботі, а ми, прості смертні відьмочки, віддаємо перевагу веселощам над важкими буднями.

Хто б сумнівався!

Ще з дитинства стерва на будь-яку працю дивилася з такою огидою, що в роті ставало кисло.

– Звичайно-звичайно, – погодився Лукас. – Особистий «мовець істини» Генріха III треба берегти.

Щоки Флорентії спалахнули рум'янцем.

– Чутки швидко розносяться, – підморгнув відьмі цей майбутній смертник. – Навіть тут уже говорять про унікальність твого дару.

Унікальність? Я обурено засопіла. Так Флорентія завжди ледве дотягувала до середнього рівня в магії. Прості заклинання і то давалися їй важко! До... дивовижного вступу в МАСК.

– Дурниці всякі, – відмахнулася вона. – Сила як сила, нічого особливого.

Чаклун хмикнув.

– Кажуть, – повернувся він до мене, – твоїй подрузі доступне будь-яке знання, варто кожен місяць віддати кілька крапель крові тотемному каменю в святилищі богів як данину за істину. Скільки дурнів уже намагалися окропити власною кров'ю святилище, а все без знань бродять.

Флорентія скривилася:

– Це лише чутки.

– Від неї нічого приховати не можна, імператор та й Ніарон користуються добротою Фло та її даром, – красномовно пограв бровами Лукас, а потім приголомшив пропозицією: – Може, і нас з Ніелою порадуєш силою? Я чув, ти й у майбутнє можеш зазирати... Зробиш подарунок молодятам?

Хвилювання Флорентії приховати не вдалося. Відьма якось занадто швидко зблідла.

– Обов'язково, – видавила з себе. – Тільки трохи згодом. Все ж таки мені хотілося б відпочити від роботи… Та й ви поки офіційно не молодята, ритуалу ж не було.

– Неодмінно, Фло. Прошу вибачити мою наполегливість.

Стерва відразу ж заспокоїлася, продовживши мирно патякати про дрібниці. Я ж перебувала в глибокому задумі. Невже цей «мовець істини» якось належить до тієї сили, що дісталася мерзотниці після мого покарання? Погано, що, крім ходіння місячними доріжками, я нічого і не знала про свої «особливі» родові здібності. Занадто рідкісні вони були у світі магії, як і відьми місячного сяйва. Та й могли не виявитися зовсім. Якщо вже такий довгий час мені довелося чекати хоч маленького знаку пробудження особливої сили.

На ґанку вдома нас зустріла Рісса.

– Мадірісса – моя економка, – представив її чаклун. – Флорентія…

– Подруга Лукаса, – додала блондинка. – І Ніели.

Якщо жінка навіть здивувалася такій гості, то і знаку не подала. Витримка в неї була просто незвичайною, я чудово встигла в цьому переконатися.

– Мадірісса покаже тобі дорогу.

– А ви? – на мить розгубилася наша «спільна подруга».

– Ми ще, мабуть, прогуляємось, – заявив він. – Іди в будинок, розташовуйся. Мабуть, втомилася з дороги.

Флорентії нічого не залишалося, як погодитись. Пропозиція господаря будинку прозвучала ледве не наказом.

– Дякую, – цього разу сліпучої посмішки не вийшло, незадоволену гримасу вдалося помітити всім, – за гостинність.

Лукас скупо кивнув і потягнув мене на доріжку. Мадірісса зникла за відьмою в маєтку, не забувши магічно перехопити саквояж гості.

Припустимо, після зустрічі з «подругою дитинства» гуляти з чаклуном зовсім перехотілося. Але хіба хто мене запитав? Цей дикун просто вирішив усе сам, як і з Флорентією. Тільки якщо ту він послав у будинок, то мене наполегливо тягнув до саду. І спробуй щось квакнути проти цього! Відьма проти воїна – як тріска проти рвучкого вітру.