Кухня очікувано знаходилася на першому поверсі у правій частині будинку, якщо відштовхуватися від вітальні. Коли ми з кажаном дісталися до святої святих будь-якого ненажери, нас вітали гостинно відчинені двері. У невеликій, зручно обставленій для приготування кімнаті вже горіло світло. Магічні кулі розміром з дві долоні плавно переміщалися під стелею. У зіві глиняної печі вже жадібно потріскував вогонь.

Зберігач тихенько завис у куточку, поблискуючи очима.

Я приємно здивувалася його вмінню читати потаємні бажання. Адже й справді за десять років звикла готувати сама, навіть, зізнатися, полюбила цю справу. Коли руки зайняті, менше дурних дум у голову лізе.

– Урос, ти справжнє диво! – анітрохи не покривила душею я.

У відповідь на похвалу дух послав хвилю тепла та щенячого захоплення. Зважаючи на все, малюк неабияк нудьгував за звичайною ласкою та спілкуванням. Варвари тут живуть, чи що? Складно приділити трошки уваги Зберігачеві? Особливо якщо він незамінний і такий дбайливий помічник у господарстві. Не цінує Лукас свій скарб. А ще, як з'ясувалося, дракон. Зовсім, мабуть, не прислухається до інстинктів.

Та нічого. Тепер про дух є кому подбати. Відьма на самоті його не покине. Ще чого! 

Я, звичайно, ще не вирішила, чи залишусь у домі Лукаса, та й взагалі з ним, але виправити несправедливість не завадить. Поки майбутнє бачилося туманним, невирішені проблеми з тітонькою  заважали мені заглядати у майбутнє. Тому я вирішила не сушити собі голову даремно і просто жити. Чим не вихід? Справлятимемося з неприємностями в міру їх виникнення. 

До холодової шафи я не пішла, з готового вибирати не хотілося. Набагато приємніше було приготувати щось самій. Нічого страшного, що посеред ночі. У коморі взяла всі потрібні продукти, благо запасів тут вистачало – Лукас Де Кадарі не бідував. Хоч щось лишилося незмінним.

Не загубитися серед поличок та шафок допоміг Зберігач. Завдяки його підказкам я швидко знайшла необхідне, спеції та трави. Незабаром запах сирників приємно розбавив повітря. Поки пізня вечеря доходила на вогні, у полотняних мішечках я вибрала трави і заварила запашний чай.

Бука вже притупцював на столі і охав від нетерпіння, а я ще поспішала зробити «живе» варення. Хто сирники подає сухими? Вприкуску зі сметанкою або варенням – саме те. Інакше не відпускає почуття, що чогось бракує.

Ягоди калини, перетерті з чорною смородиною, яблуками та цукром, я склала в глибоку піалу. У таку ж налила густу сметанку – для пари. Розлила чай по чашках, поставила тарілки. У центрі маленького округлого столу помістила блюдо із сирниками. Накрила на трьох. І якщо Буку запрошувати до їжі не довелося, голодним звіром він жадібно накинувся на частування, то Охоронець довго нерішуче м'явся у кутку. Поки тричі його не закликала приєднатися до компанії.

І нехай у темній хмарі складно прочитати емоції, але настрій нового знайомця чудово передавався через зв’язок, що він нещодавно встановив зі мною. Дух був здивований, розгублений і зворушений до внутрішнього тремтіння. Нашвидкуруч почастувавшись, Урос поспішив піти: просто розчинився в найближчій стіні. Правда, насамкінець мене обдало вдячністю, наче вірний пес об ноги потерся.

– Ну?

– У-у-у, нетерпляча! – видав з повним ротом Бука. – Дай нормально поїсти з голоду!

– Їж, не вдавись тільки.

Кажан закашлявся.

– Під руку не говори хоч. Відьма!

Я лукаво посміхнулася куточками губ і повільно відпила чаю. Лимонник приємно холодив рота. Під ревнивим поглядом фамільяра вивудила один сирник із загальної тарілки. Буду позіхати – і того не спробую, Бука свого не проґавить. Особливо якщо це стосується того, що можна пожувати.

Сирники вийшли легкими, повітряними, в міру солодкими та танули у роті. А в тандемі зі сметанкою та варенням – не що інше, як свято смаку. Просто та ситно. Недарма Буку за крила не відтягнеш, так жує старається.

На недовгий час за столом повисла тиша. Кожен був зайнятий їжею. На відміну від кажана, я не поспішала. Насолоджувалася. Моменти, коли за десять років вдавалося спокійно поїсти, могла перерахувати на пальцях. Однією руки. І нехай часто готувала особисто для тітоньки. Мені перепадали недоїдки з господарського столу або взагалі нічого. Агафтія суворо стежила, щоб я жила у суворості. Іноді їй легше було наказати, щоб залишки їжі віддали худобі, ніж дозволити мені наїстися досхочу.

– Ти задоволений? – Поцікавилася я, коли фамільяр сито відсунув тарілку.

– Угу. А ти навчилася смачно готувати. Навіть і не думав, що відьма може тяжіти до куховарства.

– Життя змусить – і не до такого тяжіти почнеш. Розповідай вже, не знущайся.

– А що розповідати? – зображуючи втому, зітхнув кажан. – Спати тягне. Втомився я дуже.

Ось зухвалець!

– Бука!

Руки так і свербіли потриматися за його шию.

– Гаразд, не кричи, – відмахнувся він. – Найманці нам трапилися не прості. Треновані хижаки, які добре володіють власним потенціалом сил. До того ж один –стихійник. Бачила, якого туману напустив?

Я кивнула.

– Не знаю, як взагалі ми так довго протрималися, викликаючи вогонь на себе. Подумки я давно попрощався з життям, – Бука намагався говорити легко, зобразити байдужість, але це йому не вдавалося. Незвичайна серйозність у очах видавала. – Портал закрився, і…

– Вони напали на вас? – З придихом подалася я вперед.

Фамільяр зам'явся, а потім урочисто блиснув очима:

– Я відбивався, як лев!

– Ага, ну чистий тигр, – скептично прозвучало звідкись зверху. – Шаблезубець.

Р’яна сиділа на печі, пронизуючи кажана глузливим поглядом. З'явилася вона безшумно та непомітно. Мабуть, перейняла талант господаря.

Невдало вона вибрала момент висловитись. Бука заглитнувся чаєм, який, смакуючи, тягнув з кухля.

– Ти взагалі зникла! – обурився він, варто йому відкашлятися і віддихатися. – Зрадниця!

– Хвилинку! Зникла та пішла відновлювати сили – різні речі.

Сова скривджено насупилась. Полярна гордячка мала той ще характер. Я подумки посміхнулася. Бука швидко обламає крильця та пазурі.

– Як тільки портал закрився, найманці втратили до нас інтерес і пішли через перехід.

– Але ж як то… – розгубилася я.

– У замовлення ми не входимо, без причини вони не вбивають. Навіщо їм фамільяри?

Версії Буки та Р’яни разюче відрізнялися. Під моїм злим прищуром кажан зніяковів.

– Саме це я й розповідав. Ти просто недослухала, Нієлочко.

Недослухала... Як же! Позер!

– Угу, – сухо кивнула.

– Я дозволила собі дематеріалізуватися, – спокійно продовжила розповідь сова. – Господар ослаб, і підтримувати ще й моє втілення у світі живих йому було не під силу.

Придивившись гарненько, я тільки зараз помітила, що Р’яна виглядала блідішою ніж зазвичай, ніби не повністю проявилася в цьому світі.

Для мене не стало одкровенням, що фамільяри вміють подорожувати між світами, і коли вони не потрібні господареві, то можуть насолоджуватися свободою. Хто знає, де ці дивовижні істоти люблять проводити час і що робити? З Букою ми про це не говорили, та й подібними привілеями кажан намагався не користуватися. Мені завжди здавалося, що життя в сьомому королівстві його влаштовує цілком і повністю. 

Деякі ж маги і відьми взагалі дуже рідко закликали власних фамільярів. Тільки заради шкурних інтересів. Поміж нами з Букою склалася міцна дружба, що пройшла перевірку роками. Тому я намагалася забезпечити його свободою рішень.

– Може, чаю? – схаменулась я, радіючи, що Бука не встиг доїсти всі сирники.

– Не варто, – відразу відмовилася сова. – Я не їм олюднену їжу. Як деякі…

Останнє явно прозвучало із зневагою. На камінь у свій город кажан не зреагував, лише демонстративно задер мордочку догори і відвернувся.

– Стривай... Що означає «господар підтримує твоє втілення»? – Нарешті, зрозуміла, що саме мене збентежило у її відповіді. – Хіба ти сама не вирішуєш, коли піти, а коли проявитись?

Бука просто черпав мої сили, за потреби, а так був цілком самостійним. Скільки пам'ятаю себе – так і жили до «покарання». Я навіть і не здогадувалася, що в парі маг-фамільяр буває інакше.

– Більше не вирішую. Сутність дракона та фамільяр погано уживаються разом, – неохоче відповіла Р’яна. – Доводиться ділити час. І сил для того, щоб бути тут, йде набагато більше. Що в мене, що в хазяїна.

Я нахмурилася. Бука завмер, так і не донісши до рота черговий сирник. Бездонна яма в нього замість шлунка, чи що?

– Тому я з'являюся лише тоді, коли господар кличе чи коли відчуваю, що йому потрібна моя допомога.

– А зараз?

– А зараз дракон слабкий, я можу не побоюватися без підживлення господаря витратити резерв повністю і розсіятися в магії.

Сова замовкла. Ми з Букою не поспішали переривати напружену тишу. Та й що тут скажеш? Запитань про дивовижне втілення чаклуна в дракона складалося все більше і більше.

 Тільки відповідати на них потрібно точно не Р’яні. Фамільяра Лукаса хотілося пошкодувати. Кому, як не мені, знати всю красу обмежень волі? Зупиняло одне: жалість – останнє, що готовий прийняти птах від нас. Тим більше ще така гордячка.

– Перевірю, як там господар, – недбало кивнувши нам, Р’яна майже безшумно вилетіла з кухні.

Напевно, втомилася чекати реакції на свої слова. А може, отримала саме таку, яку передбачала.

Упевнена, ми з Букою проводили сову однаково здивованими поглядами.

– Дракон? – стрепенувся кажан. – Я правильно дочув?

– Так. Все правильно.

Бука свиснув. Я б обов'язково вторила йому, якби вміла свистіти. Але цей талант не значився у списку моїх переваг.

– То вони ж усі вимерли… – розгублено зауважив фамільяр.

– Я теж так думала... Донедавна.

– Святі бубонці… – видихнув Бука.

Я скривилася. І думати не хотілося, які саме «бубонці» він вважає святими.

– Хто посмів господарювати на моїй кухні?

На грізний окрик я підскочила на стільці і ледь не відбила куприк. Святі бу… Тьху! Вивернувшись, подивилася у бік того, хто вирішив влаштувати відьмі зупинку серця.

На смертника, відвертого дурня чи рідкісного сміливця незнайомець ніяк не тягнув. Худорлявий тип у довгій нічній сорочці та ажурному чепчику для сну грізно хмурився. Темний яструбиний погляд не обіцяв нам нічого доброго.

— Ґаздиня маєтку, — пояснила Мадірісса, що раптом з'явилася за його спиною.

Економка все ще не переодяглася в домашній, неформальний одяг, залишаючись у суворій сукні. Причому застебнутій наглухо на всі ґудзики. Консерваторка!

Чоловік так витріщив очі і підняв у подиві брови, що ледве встиг зловити окуляри на кінчику власного носа. З аристократичною горбинкою, між іншим. Натяком на інтелігентність крові ще служило довге темне волосся, зібране в акуратний хвостик на потилиці. Не дуже молодий вік видавала благородна сивина. А пузатий гаманець – кілька масивних перснів, які обурений встиг продемонструвати, тикаючи в мене то одним, то іншим пальцем.

– Тому, Альфреде, я б радила тобі бути чемним з Ніелою, – єхидно простягла економка. – Раптом їй не сподобаються твої страви і містрес знайде нового кухаря...

Чоловіка перекосило. Я вже насправжки побоювалася, чи не станеться у нього припадку. Адже відьма виявилася з гумором. Дарма що удає з себе крижинку.

– Пані, – він завмер у низькому поклоні, – вибачте, не впізнав. 

Спостерігати за розшаркуваннями чоловіка в довгій сорочці та чепчику виявилось тим ще задоволенням.

– Е-е-е… – простягла я, відчуваючи, як ліве око нервово смикнулося. – Нічого. Буває?

Розгубленість і питальні інтонації зовсім не йшли господині маєтку, але, вибачте, яка з мене господиня? Ще й відьмою до пуття назватися не можу по праву, а тут дуже велику відповідальність на шию намагаються повісити.

– Такого більше не повториться, – серйозно запевнив чоловік. Випроставшись, він чинно поправив чепчик і окуляри. – Дозвольте представитися: Альфред…

– Один із найкращих кухарів об'єднаного сьомого королівства, – закінчила Мадірісса.

– Оу-а… – захоплення висловити не вдалося. Та й манери підвели. Я невиховано розкрила рота від подиву.

Бука подивився на гостей, що вдерлися в наш затишний світ. Фамільяр чи не вперше поводився як кажан. Мовчав, наче води в рот набрав. Лише робив страшні очі та уважно стежив за тим, що відбувається.

– Чому один із? – обурився Альфред. – Найкращий.

Так, скромності йому вочевидь при народженні боги не відсипали.

– Ах так, звичайно. Я забула, що Альфред служив особистим кухарем у його імператорської величності.

– Служив? – Зацікавлено перепитала я.

Чоловік невдоволено розплющив очі.

– Майже не пригадую таке.

Економка голосно пирхнула, всім своїм виглядом показуючи, що спроба виявити хибну невибагливість кухареві не вдалася.

– Не повірю, що Лукас Де Кадарі має кращі умови, ніж імператор, – підтримала я відьму.

– Я – творець! Де хочу, там і творю, – несподівано розлютився Альфред. – Не всі, містрес, життя міряють золотинниками, ліринами чи сріблястками!

Після короткої гнівної тиради кухар гордо випнув підборіддя і пройшов до печі, заглядаючи всередину.

– Альфред не зійшовся з першим радником його величності, – прошепотіла Мадірісса, зайнявши стілець по сусідству з моїм. – Хто ж знав, що лорд так ревно ставиться до будь-яких занять його… гхм… близького кола.

– Він хотів замкнути мене у чотирьох стінах! – обурено сплеснув обговорюваний руками. – А я задихаюсь! Просто задихаюся без волі! Ні, хіба це мислимо – заборонити творцю творити?

Я зніяковіло кашлянула в кулак. У наші часи нікого особливо не здивуєш вільними звичаями у любовних справах, особливо при дворі – куточку інтриг, змов, політичних ігор та пороку. Але особисто мені було незвично обговорювати особисте вголос. Ще й з майже незнайомцями.

– І що тут у нас? – швидко змінив тему кухар. – Хм-м…

Він узяв зі столу страву і підніс до обличчя. Тут же у мене жалібно засмоктало під ложечкою в тривозі за два самотні сирники. Альфред пропалював їх чіпким поглядом, шумно нюхав і тільки потім відламав крихітний шматочок з ніготь, спробував.

– Непогано, – трохи згодом зробив висновок кухар. – Леді володіє побутовою магією?

Як не крути, а магія розбещує розум і тіло, змушує застосовувати силу навіть у дрібницях… Інакше таких дурних питань не виникло б.

– Ні.

– Тоді як же? – здивувався чоловік.

– Звичайно. Руками.

– Руками? – зблід він. Я встигла повторно злякатися через його здоров'я. – Хіба пані личить готувати самій?

– А хто забороняє господині у власному особняку забути про деякі умовності? – Прийшла на допомогу Мадірісса.

– Ніхто ... Але ... – сказав чоловік, слабо кивнувши.

– Ось так, Альфреде. Пам'ятайте, що палацові порядки не обов'язково повинні діяти в окремих будинках провінції.

Кухар голосно пирхнув і відійшов до далеких шафок.

– Зізнаюся, і я люблю часом повозитися на кухні, – довірливо сказала мені Мадірісса. – Коли Альфред не бачить. Інакше його удар би взяв, що хтось господарює тут.

Я хмикнула:

– Охоче ​​вірю.

Саме цієї миті, дивлячись у сміливі очі економки, я зрозуміла: ми точно з нею порозуміємося. Почнемо, мабуть, із кулінарії.

– Якщо вже ніхто з нас не переживає за талію, то пропоную продовжити нічне рандеву в моїх володіннях, – манірно заявив Альфред, вкотре поправляючи окуляри, що вічно сповзали на кінчик носа.

– Згодні, – у три голоси відповіли ми.

Бука теж не залишився осторонь. Ну, як же! Таке важливе питання вирішувалося… Майже життя та смерті…

– І бути інакше не могло, – самовпевнено кивнув кухар.

А-а-а... а ось зарозумілістю його явно не обділили.

Ми хитро перезирнулися з Мадірісою і злагоджено пирснули сміхом. Думки у відьом часто схожі!

Альфред лише демонстративно звів очі горі.

А далі почалося чаклунство.

Ніколи не думала, що побутова магія може бути такого високого рівня і настільки привабливою. З приготування їжі Альфред зробив справжню виставу! Посуд, весело брязкаючи, сам літав по кухні, продукти нарізалися, щось кипіло, шкварчало і смажилося. Аромати стояли просто божественні. Такі апетитні, що я б не здивувалася, розбуди вони кілька умертвій. Чисто для вгамування голоду.

Незабаром стіл уже просто ломився від різноманітності страв. Альфред постарався на славу, ніби готував не для двох відьом та одного ненажерливого фамільяра, а для Генріха ІІІ – правителя об'єднаного сьомого королівства.

Сирна запіканка, карамельні яблука, млинці, солодкі корзиночки з фруктами, шоколадні вафлі, хрумкі ріжки з малиною, лимонне морозиво – очі просто розбігалися, побачивши всю смакоту, а слиною можна було просто захлинутися. Не мені, ні. Одному особливо жадібному до їжі фамільяру. Знову ж потім буде мучитися з животом, негідник!

Випадкове застілля пройшло за приємною необтяжливою розмовою і добрими жартами. Я й не помітила, як розслабилася в малознайомому колі, переставши вважати Альфреда та Мадірісу незнайомцями. 

Дізнавшись, що з'явився дух-охоронець маєтку, економка дуже здивувалася. Урос з'являвся у поодиноких випадках, і лише перед паном. Не любив він спілкування. А тут… Мабуть, чимось я сподобалася цьому дивовижному створінню.

По кімнатах ми розійшлися, коли за вікном уже сіріло напередодні світанку, не забувши, звичайно, голосно розхвалити талант кухаря. Ох і ласий він на лестощі виявився! Хоча у відсутності таланту його дорікнути правда не можна. Недарма готував для верхівки влади.

У спальні мене вистачило тільки на те, щоб недбало скинути шлафрок на спинку стільця біля вікна і ковзнути під ковдру. Упевнена, я заснула ще до того, як голова торкнулася подушки.

Після нападу найманців, виснажливої гонитви, переживань і безсонної ночі з вини зухвалого кажана я очікувала, що просплю до наступного ранку. Але, як не дивно, лише кілька годин цілком вистачило, щоб відпочити і набратися сил. Так що до пізнього сніданку, а точніше обіду, я спустилася в чудовому настрої, бадьора та усміхнена.

Численні слуги, побачивши мене, низько кланялися, віддаючи данину прийнятим умовностям. Спочатку я розгубилася, не звична до такого звернення, а потім просто перестала звертати на це увагу. Набагато приємніше було відчувати хвилю тепла та веселощів, якою мене вітав Зберігач особняка. Притулившись до найближчої стіни, я відповіла невидимому другові вдячністю та тихою радістю. Навіть навкруги, здавалося, стало світліше.

Трапезувати у вітальні відмовилася. Не звикла я до розкошів та умов етикету. Тихенько підкріпилася на кухні, компанію мені склали економка та експресивний кухар. Бука, швиденько поївши, вирушив перевіряти нові володіння. Р’яна не з’являлась, а Урос хоч і залишився невидимим, але його присутність поряд я постійно відчувала. Від сніданку Зберігач відмовився, духи рідко підживлювалися звичайною їжею, переважно енергією, почуттями. Це я йому забезпечила сповна.

Мадірісса виявила бажання скласти мені компанію у прогулянці навкруги маєтку. З'явившись тут учора так раптово та феєрично, я так нічого й не побачила. А дізнатися, як живе Лукас Де Кадарі, було дуже цікаво. Тим більше що він купив цей будинок і території навколо на власні заощадження.

Альфред уночі проговорився, що чаклун десять років носа не каже в рідний ковен, навіть місце служби вибрав чи не на іншому кінці сьомого королівства. Отже, верховним дейринського ковену все ще залишається батько Лукаса. Цікаво, чому у них так зіпсувалися стосунки? Адже на моїй пам'яті раніше вони добре ладнали...

Питання залишилося без відповіді. І навряд чи щось проясниться, спитай я у Лукаса прямо. За короткий час поряд з ним уже усвідомила: чаклун має складні стосунки з відвертістю. Втім, не лише в нього такі проблеми.

Перед тим, як вирушати на прогулянку, я зазирнула в спальню перевзутися. Нові туфельки на зручній танкетці дуже стиснули ступні – вити хотілося. Довго з таким знаряддям тортур на ногах я не протягну. Про прогулянку, нехай коротку, взагалі не йдеться. Тому відшукала під ліжком свої старі розтоптані туфлі і віддала перевагу зручності.

Нерозумно потакаючи власній цікавості, я зазирнула в суміжну кімнату. Хворобливий ні на крихту таким вже не виглядав. Мадіріссу явно порадували б прекрасний колір обличчя чаклуна і спокійний здоровий сон. Лукас солодко спав і тихенько сопів. Намагаючись не шуміти, я зайшла йому за спину, щоб переконатися: ран не було і навіть шрамів не залишилося. Нових. Старі товсті рубці виглядали незайманими драконячою лікувальною силою. Мене знову розібрала недоречна цікавість: де ж він їх отримав?

Я задумливо відвела чуб, що впав йому на очі, і вдивилася в таке умиротворене обличчя. Уві сні Лукас навіть виглядав молодшим, ніби скинув з плечей якийсь важкий тягар. Мені до нервового тремтіння в колінах хотілося дізнатися, що саме він приховує.

Як прожив ці десять років? Що змусило його змінитись? Що насправді хоче від мене і на що готовий піти для досягнення мети? Крім того, щоб сміливо жертвувати собою заради мого ілюзорного добробуту.

Але я чудово розуміла, що без відвертості зі свого боку на відповіді чаклуна розраховувати не доводиться. А оголити душу перед чоловіком, що одночасно був даром богів для мене і найбільшим страхом, ще не була готова. Чому просто не можна отримати бажане, не віддаючи нічого натомість? Вчинити так, як давно звик жити той Лукас Де Кадарі, котрого я колись зовсім не знала?

Чому замість особливої ​​місячної сили, яку я зроду не відчувала, мені не дістався дар читати розум? Дивись собі, знай, про що інші мислять, та й відмахуйся на невдоволення: «Ви дуже голосно думаєте». І не потрібно було б щоразу власну душу, як горішок, розкривати напоказ.

Ех, і чому все так несправедливо?

Роздратувавшись, я кинулась до виходу. Поділ сукні відчутно хльоснув по ногах.

– Ніело...

Від раптового оклику чаклуна я застигла біля порога. Плечі та шию звело напругою. Вклякла немов злодійка, яку застали на місці злочину.

– Ніело...

Здригнулася.

Ні! Цей оксамитовий чоловічий тембр просто повинен бути заборонений богами! Адже саме він виною, що в мене всередині все тремтить, як холодець, а ноги підкошуються від недоречної слабкості. Так-так, це все голос. І зовсім не Лукас Де Кадарі – чоловік, умілий гравець на струнах моєї душі.

– Ніело...

Зібравшись із силами, я обернулася. Внутрішньо вже готувалася до важкої, виснажливої ​​розмови. Відвертість за відвертість. Захочу дізнатися, як чаклун став драконом, – маю розповісти про покарання терміном у десять років. Баш на баш, як-то кажуть…

Але... Лукас Де Кадарі не був схильний до розмов. Він продовжував спати, гукаючи мене уві сні і посміхаючись. Ще й губами прицмокував, гад.

І я зовсім не хотіла знати, що саме йому снилося. Не хотіла!

Ну хіба що трохи…

Найстрашніший ворог кожної відьми – цікавість. Саме вона є основою всіх подальших неприємностей. Як будь-яка проста слабка жінка, я наблизилася до Лукаса, немов на повідку, ведена цим почуттям. І тільки воно змусило мене нерозумно нахилитися, вдихнути знайомий приємний запах чоловіка і поцілувати його в теплу щоку. Навіть зажмуритися від задоволення, що прострілило груди.

До того, що чоловік відреагує так гостро, точно не була готова. Мить, і світ перекинувся перед очима, а я опинилася на Лукасі, наче на ліжку. Твердувато, звичайно, і незвично.

А ще чомусь тяжко добре і водночас страшно соромно, до запаморочення. Мені б бігти не озираючись, побити його в потужні плечі або хоча б пискнути обурено. Тільки я наче в рот води набрала. Ось тобі і відьма... що завжди загрожує прокляттям.

Та й зрушити чаклун не дав, все притискав міцною рукою за талію. І щедро ділився своїм теплом, що повільно й невблаганно підіймалося до мого серця.

– Лукас!

– Ніело… – у відповідь хрипко видихнув цей… гад?

Від нього віяло жаром. Тільки не жалючим, нещадним, а чарівним, ласкавим. І коли чаклун потягнувся за поцілунком, так і не відкривши свої гарні сині очі, я просто забула як опиратися.

Лукас Де Кадарі славився талантом дарувати насолоду. Я запам'ятала це ще десять років тому. Його поцілунок був майстерним, запалював мою кров і туманив свідомість. Думки, мов полохливі полівки, розбіглися. А руки взялися самостійним життям. Інакше як пояснити, що я раз у раз прогладжувала чоловіка по твердих грудях або притягувала до себе ще ближче, боячись просвіту і в зернятко між нами?

Дурне серце готове було вибратися з моїх грудей на волю, просто в умілі руки Лукаса Де Кадарі. Повітря відчайдушно не вистачало. А від голодного захоплення, що охоплювало кожну клітинку тіла, я могла захлинутися.

Цей поцілунок не був схожий на рідкісні інші, що вийшло в нас розділити. Ні минулого, ні після довгої розлуки. Від невитраченої ніжності та приголомшливої ​​пристрасті, здавалося, навіть повітря між нами іскрило яскравими сполохами.

Переставши мучити мої уста, чаклун став покривати короткими поцілунками обличчя та шию. І ці торкання лоскотали шкіру, немов крила метеликів. А коли шнурівка на сукні піддалася чоловічому натиску і я відчула подих Лукаса на грудях, зойкнула.

– Стривай, – трохи відсторонилася я. – Ми занадто поспішаємо. Я ще не…

Він продовжував спати, залишаючись німим до моїх слів і однаково наполегливим. Дихав рвано, посміхався і був щедрий на ласки.

Я безглуздо посміхнулася, струсивши головою. Аж раптом увесь дурман і вивітриться?

Лукас просто використав дівчину, що підвернулася, для втілення власних фантазій. Цікаво, зайди до нього Мадірісса замість мене, так само вклав би? Про те, що з його губ продовжувало злітати саме моє ім'я, навіть і думати не варто... І так надто близько підійшла до небезпечної грані.

Мені нічого не залишалося, як зібратися з силами, відштовхнутися від чоловіка, підкріплюючи своє бажання слабким заклинанням. Навіть відлуння болю відчула. Адже наш зв'язок все ще залишався одностороннім. Міцно я проросла в так званого чоловіка.

Не гаючи часу задарма, я ганебно врятувалася втечею, попутно завдячуючи богині, що чаклун не прокинувся. Як би тільки в його зухвалі очі дивилася? І так сором піднявся задушливою хвилею до обличчя. Одяг та зачіску незабаром поправила, не зупиняючись.

Я не пам'ятаю, як змогла так швидко пройти коридор, сходи, вітальню. І, не заблукавши, вибігти на ґанок будинку. Увесь час перед очима так і стояло задоволене обличчя Лукаса, а вкрадливий поклик продовжувати звучати у вухах.

Мадірісса чекала мене в тіні дуба неподалік центральної доріжки до маєтку. Економка притулилася до потужного стовбура дерева і ліниво крутила жовтий лист у руках. Кілька хвилин, що я витратила на шлях до неї, дозволили перевести подих і постаратися утихомирити думки. Зовсім не хотілося бути прочитаною менталісткою. Занадто особисте так і просилося на думку. Заборонене не те, що для чужих, для своїх.

– Зачекалася я на тебе, Ніело, – повільно промовила жінка.

– Довго не могла туфлі відшукати, – тільки й надії, що брехня вийшла переконливою. А зрадницький рум'янець, що ще відчувався теплом на щоках, не видав. – Ті, що мені залишили, страшенно ноги натерли.

Я навіть підняла поділ і покрутила ступнею, показуючи потерте, витоптане взуття.

Економка тихенько хмикнула, блиснула хитрим прищуром, та нічого на це не сказала. Але весь її вигляд ясно дав мені зрозуміти: не повірила.

– Ходімо тоді, проведу по землях господаря.

Я кивнула і слухняно потяглась слідом. Уникла зайвих розпитувань, та й гаразд. Спасибі ще, не дорікнули, що надто голосно думаю.

Завдяки напрочуд балакучій сьогодні економці я і дізналася, що землі Лукаса Де Кадарі простягаються не лише навколо маєтку, а й далеко на південь. Навіть кілька сел належать до його володінь. Заможно нині живуть головнокомандувачі стражей.

Я з великою насолодою відмовилася брати хорсарів, щоб об'їхати деякі землі. Вистачило і недавньої поїздки з вітерцем. Дякую! Нижче спини досі все нило.

За те погодилася розглянути все ближче до маєтку. Звісно, ​​боязно не було! Але обережність ніколи не завадить. Особливо відьмі, на яку відкрила полювання рідна тітонька. Щоб їй пусто стало!

Високу стіну та головні ворота, які ми вчора і не помітили, вивалившись порталом у вітальню, патрулювали стражі. На сам маєток та прилеглу територію було накладено непрості захисні чари. Про них я теж дізналася від балакучої Мадірісси. Лукас не злукавив. Тепер я вірила, що тут він справді зможе мене захистити.

Ми встигли прогулятися широкою під'їзною дорогою, вимощеною великим каменем, до головних воріт, подивитися стайні та загін. Здалеку веселі хорсари вже не здавались мені такими жахливими. Але наблизитися я не наважилася. Пам'ятала про обережність, так.

Місця тут були чудовими. Мабуть, чаклун не тільки ласий на дівочу красу, а й природу шанує. Інакше не вибрав би таке мальовниче місце.

Особливо в серце мені запали невелике озерце ближче до східного кордону огорожі та сад. Щоправда, останній виявився занедбаним, що засмутило. До того моменту, поки я не згадала: я давно розучилася боятися важкої роботи.

Коли я відшукала занедбану грядку з захирілими лікарськими травами і, оголивши руки до ліктя, опустилася на коліна, Мадірісса втратила мову. Економка зізналася, що садівника вони не наймали через непотрібність, у сад господар не спускався. Допомагати мені відмовилася, але необхідні для роботи із землею інструменти закликала за допомогою магії.

Недовгий час, поки я займалася виполюванням бур'янів, допомогою ще живим травам і висмикуванням загиблих, ми підтримували необтяжливу бесіду про все і не про що конкретно. Потім якось непомітно Мадірісса пішла, пославшись на зайнятість. Схвалення в її прощальному погляді я розгледіти встигла, але особливого значення надавати не стала. Що мені до цього схвалення?

Землю я відчувала та любила цю справу. Що краще зможе відволікти, подарувати спокій та витягнути втому, ніж робота з травами? Час за таким заняттям летів непомітно. Магія мені легко підкорялася. Простими заклинаннями і гарячим бажанням допомогти незабаром я майже привела грядки в порядок. Можливо і не ідеальний, але приємний оку. Пізні суцвіття, трави, насіння та коріння ще до зими встигну зібрати, решта чекатиме весни. Тоді роботи доведеться більше.

– Ніело! – крик Лукаса застав мене якраз під час розпушування майбутніх грядок. Землю потрібно було удобрити, якщо я хотіла отримати хороші сходи при посіві. Нехай не спеціальною речовиною, але хоча б магією.

Не те щоб збиралася влаштуватися тут до весни… Але байдужою до занедбаної грядки теж не змогла залишитися.

– Ти тут? – пролунав глухий вигук за спиною.

– Думав, я втекла? – Обертатися я не стала. – Після того, як ти прикрив мене собою від стріл?

Мовчання послужило промовистою відповіддю. Я закусила нижню губу і, набравшись сміливості, обернулася через плече. Винуватий вираз обличчя чаклуна зробив все ясним і без зайвих слів.

– Зрозуміло. Саме так ти і подумав.