Темрява оточувала нас з усіх боків. В'язка і негостинна, вона чіплялася за волосся, одяг, неприємно лоскотала моє обличчя. Минулого разу перехід через портал не зайняв і миті, я ледь відчула запаморочення, наче стрибнула зі скелі, але одразу ж приземлилася на плаский виступ.

Нині здавалося, ніби сам виворіт світу обурюється нашим вторгненням. Скалиться гострими піками мороку та загрозливо гарчить, але нападати не поспішає – м'яке світло моєї магії, що утворила навколо нас із чаклуном захисний кокон, не пускав заподіяти шкоди, поглинути душі.

Я все міцніше притискалася до Лукаса, боячись, що ця темрява хвилею розіб'є нас, відірве один від одного. Чоловічі обійми ні на мить не послабшали. Точно чаклун поділяв мої почуття та побоювання.

Коли хорсар нарешті вискочив з просторового коридору у справжній світ, я полегшено видихнула. Груди горіли болючим жаром. Навіть не помітила, що непробачно довго затримувала подих.

Погрожуючи збити мене з монстра, різко повернулися всі запахи і звуки, кольори наповнилися життям, а тіло відгукнулося тупим болем – відкат після пережитої небезпеки.

Попри побоювання, все довкола ніяк не нагадувало кровожерливу безодню, долину мороку або притулок нещадних тварюк. Та й лавових потоків розгніваного вулкана не спостерігалося. Звичайний собі хол, з високими стелями, прикрашеними ліпниною, безліч магічних світильників навколо, стародавніх картин та інших дрібниць, чим так люблять оточувати себе сильні світу цього.

– Де це ми? – обернулася до Лукаса.

– Вдома, – щасливо видихнув чаклун. 

Вдома? Отже, вийшло?

Радість від маленької удачі притупилась, варто було уважніше подивитися на чоловіка. Виглядав він ще гірше, ніж колись доводилося утримувати портал відкритим.

Фарби так і не повернулися на зведене напругою обличчя мого рятівника. Зелена шкіра ніби вицвіла і дивно посіріла. Піт проступив на високому лобі та скронях чоловіка, видаючи його слабкість.

– Що з тобою? – Навіть я виразно почула страх у власному голосі.

Лукас незграбно зістрибнув з хорсара. Потім допоміг спуститися мені. Сила його хватки трохи заспокоїла моє хвилювання.

– Тепер ти в безпеці, – посміхнувся він і похитнувся, відразу вщент розбивши мій ілюзорний спокій.

– Лукасе, що…

Договорити не встигла, головними сходами до нас поспішала жінка.

– Пане, ви повернулися!

Чаклун різко обернувся:

– Мадіріссо, як вдало, що ти нас почула! Поспішай.

Його награного натхнення я не поділяла. З жахом поглянула на спину чоловіка. А точніше, на три стріли найманців, що зухвало стирчали із плоті… Ох…

– Лукасе! – йшла його слідами я. – У тебе…

– Приготуй містрес кімнату, суміжну з моєю.

– Лукасе!

– Не зараз, Ніело, – мляво відмахнувся цей командир, продовжуючи віддавати накази притихлій Мадіріссі. – Розпорядися щодо ванни, вечері та запроси лікаря.

– Як накажете, пане, – схилилась у поклоні вона.

– У тебе стріли у спині застрягли!

– Добре, що лише стріли, – спокійно видав чоловік.

– То ти знав?!

– Таке, крихітко, складно не помітити.

Не видати біль ні звуком, ні рухом, зберегти спокій та ще й жартувати міг тільки такий безумець, як Лукас Де Кадарі. Шалений він! Що візьмеш?

– Але-е як же ...

– За роки служби я звик до поранень.

Я спантеличено прикусила нижню губу.

– Як до такого взагалі можна звикнути?

– З часом звикаєш до всього, – зауважив Лукас.

Мадірісса хмикнула, привертаючи до себе увагу. Я тільки зараз спромоглася миттю оглянути її. На перший погляд, жінка здавалася ненабагато старшою за мене, але суворий вираз обличчя, мудрість і сила в очах видавали справжній вік. Як би він не виявився більшим за Агафтії. А там рахунок йшов вже не на роки, а на десятки років, століття.

Магічка у прислузі? Дивовижний вибір роду занять.

Яскраво-руде волосся жінка стягувала в міцний пучок на потилиці. Спину тримала незмінно прямо, а підборіддя високо, холодний погляд світло-зелених очей не обіцяв нічого доброго. Так-так, дехто мені тут не дуже зрадів. Невже в самої були особливі плани на «пана»?

Добротна темна сукня з глухим коміром-стійкою, прикрашена темно-золотим мереживом для обробки країв, говорила про непогану платню. Лукас явно не скупився на цю жінку. Ким вона йому доводиться? Всередині знову заметушилися сумніви і змія ревнощів.

– Щось ще, пане?

– Так, Мадіріссо, – Лукас скривився, трохи помовчав. – Ще одне.

– Слухаю.

Чоловік слабо стиснув моє зап'ястя і проникливо зазирнув у вічі. Серце здійснило кульбіт. У роті пересохло. З деяких пір я ненавиділа такі погляди. Саме цей нагадав прощання Буки. Повернеться, шельмець, сама голову відкручу!

Слабка надія, що з фамільярами найманцям не вдалося так легко розібратися, мене не покидала.

– Не турбуйся ні про що, крихітко. І... постарайся не вляпатися в чергові неприємності, поки я... відпочиватиму.

Я хотіла було обуритися, що ніколи неприємності і не шукаю, це вони мене знаходять, але Лукас похитнувся, змусивши відразу проковтнути відьомську крамолу.

– Прослідкуй за цим, Мадіріссо.

– Не турбуйтесь, пане, – суворо кивнула вона. – Можу я поцікавитись, хто ця юна… гхм… містрес?

Так, на леді в старій сукні, з розпатланим волоссям і перекошеним від хвилювань обличчям я скидалася насилу. Швидше на бродяжку.

Так і хотілося пропищати жалібно, простягнувши руку:

– Подайте лірин на їжу...

– Моя дружина.

– Дружина? – Здивовано ахнула жінка. – Так це зовсім змінює справу!

Так! Не чекала, крижинка?

Про те, що перед богами і людьми я такою ще не стала і невідомо, чи стану чомусь забула.

Стоп! Яка така справа? Блиск очей магічки мені страшенно не сподобався… Що задумала це стерво?

– Подбай про неї, – жорстко зажадав він і... як підкошений звалився до моїх ніг.

Немов хвилину тому і не стояв, не уявляв себе героєм, не роздавав накази… Оце витримка! Крик застряг, вставши впоперек горла. Заломивши вмить похололі руки, я безпорадно глянула на Мадіріссу.

Магічка виглядала набагато спокійніше.

– Нюхальної солі принести, містересе?

– Що? – озвалася я, ледве тримаючись на ногах.

Накотила якась дивна слабкість, коліна тремтіли.

– Не час зараз втрачати свідомість, – суворо наказала руда стерва.

Її тон змусив мене струснутись і обуритися:

– Чому ви нічого не робите? Він помирає!

– Пан? – Здивування Мадірісси виглядало непідробленим. – Чого б це?

– Думаєте, стріли у спині зовсім не заважають? – зло примружилася я.

Чому крижинка зволікає? Мій єдиний захисник зараз відходить за межу, а ця відьма юродствує!

– Ворушіться вже! Лікаря! – перейшла я на крик, сподіваючись, що хтось розумніший і співчутливіший прийде на допомогу. – Він зараз загине від втрати крові!

Мадірісса, закинувши голову, розреготалася. Я здивувалася.

Ні, розумію, Лукаса шаленим прозвали, але щоб він оточив себе подібною прислугою….

– Дракона не вбити трьома трісками, – відповіла вона, вирівнявши подих. – Відновиться і прокинеться, як ні в чому не бувало.

– Драко… – розгублено повторила за жінкою. – Що?

– Ви не знали?

Світ перед очима на мить змастився, а зал закружляв у дикому круговерті.

– Обережніше, – підхопила мене під лікоть магічка. Її хватка, суперечила тендітній статурі і виявилася досить міцною. – Не прибийте пана Де Кадарі!

– Тобто стріли для нього нікчемні тріски, – я люто прошипіла їй в обличчя. – А я, отже, можу і задавити вашого дракона?

– Чому мого? Саме вашого.

І посміхнулася так  хитро. Точно стерво! Підвид рудий, загадковий.

– Ось і щічки вже зашарілися здоровим рум'янцем, – продовжила дражнити вона. – А то що ж я скажу пану, коли він запитає, чи я подбала про його дружину чи ні?

– Правду! Що ви мене розлютили, а його залишили лежати на холодній підлозі стікати кров'ю! Лукас, мабуть, зрадіє вашій розторопності.

Мадірісса хихикнула.

– А ви кумедна дівчинка.

– Вже можна пишатися, що покращую вам настрій?

– І з характером, – ніби на підтвердження очевидного кивнула вона. – Тепер я розумію, чому пан так про вас дбає.

Однією рукою жінка так само притримувала мене під лікоть, пальцями вільної клацнула – і Лукас повільно піднявся в повітря.

– Ходімо покладемо його в спальні і витягнемо нарешті ці тріски. Священне полум'я в крові дракона вбиває всяку гидоту, але вас теж треба влаштувати. А то якщо його дружина буде голодною і не відпочине з дороги, мій хлопчик прокинеться незадоволеним.

Я слухняно дозволила їй потягнути мене у бік сходів. Тіло Лукаса спокійненько так пливло за нами. Оце так!

– Ваш хлопчик? – мені захотілося вмитися крижаною водицею. Так, просто перевірити, чи не поганий сон все це. – А ви, соромлюся спитати, хто?

– Не соромтеся, Ніело. Запитуйте, – дозволила вона.

Подивіться на цю великодушність!

Не ставши чекати, поки я закиплю як вода в горщику з кашею, Мадірісса зійшла до відповіді:

– Нянечка.

– Чия? – Я спіткнулася на сходинці і відразу люб'язно була врятована від падіння жінкою. Щось ноги останнім часом віроломно мене підводять.

– Його.

Простеживши за її поглядом і уважніше оглянувши безмовного, немов статуя, Лукаса, я не пропустила можливості засумніватися:

– Вам не здається, що цей хлопчик трошки задорослий для нянечки?

– Коли маленький пан виріс, я стала економкою у його будинку.

– Хм-м… Тепер мені спокійніше, – задумливо пожувала я губами.

Якось моторошно було представляти Лукаса з нянечкою. Та вона йому ледве до плеча дістає! Теж мені – вихователька!

– Ви теж на дружину не дуже скидаєтеся, – повернула шпильку Мадірісса. – Відверто кажучи, я прийняла вас за іншу особу.

Де Кадарі лише могила виправить! Так і знала, що він водить дівчат додому.

– І кого це?

– Жодної дівчини за дев'ять років, як я служу економкою пана, у цьому будинку не було.

Зрозуміло. Значить, додому їх не водить. Що ж… Розумно. Навіщо плямувати там, де спиш, їси і проводиш більшу частину життя?

Мадірісса похитала головою.

– Пан нещодавно виграв у друзів партію у магічні карти.

Я навіть здогадувалась, у яких саме друзів.

– Призом йому обіцяли рабиню.

– Що?! – обурилася я. У пам'яті відразу сколихнулися спогади про десять років мук у ковені. – Кам'яний вік якийсь!

– Ось я і…

Пам'ятаючи, як саме виглядаю, навіть не образилася, що магічка прийняла мене за рабиню.

– Вибачте за таке обурливе непорозуміння, Ніело.

Я байдуже знизала плечима. Від сходів праворуч довгим коридором ми якраз досягли дальніх дверей. Мадірісса рішуче штовхнула їх і жестом запросила мене пройти до кімнати. Перед тим, як переступити поріг, я затримала подих. Чомусь відчувалося хвилювання. От-от і побуваю в спальні чоловіка, якого я колись любила?

Відкинувши невчасні та непотрібні душевні муки, поспішила наздогнати Мадіріссу.

Вкотре мої очікування не виправдалися. Замість темного, похмурого притулку чаклуна чи холостяцького барлогу нас зустріла звичайна спальня. Світла, простора, оброблена відшліфованим сірим каменем та вишневим деревом. Цілком собі обжита кімната та обставлена ​​зі смаком.

Найбільше, притягувало погляд величезне ліжко з шикарного темного дерева. Від такого, як Лукас, іншого годі й чекати.

Поки я задовольняла хворобливу цікавість, оглядаючись на всі боки, Мадірісса за допомогою магії поклала чаклуна на ліжко і розрізала сорочку на його спині.

Від виду стріл і запеклої крові мені відразу стало погано.

– Йдіть сюди. Треба витягти цю погань, – скомандувала руда. А коли я мляво похитала головою в незгоді, навіть прикрикнула: – Дружина ви або хто?

Або хто…

– Якщо погодилися на життя з воїном, то маєте сміливо зустрічати всі труднощі!

Та я якось і не погоджувалася поки що...

– Думаєте, це останнє його поранення під час служби? Ох, люба, вам доведеться ще не раз зустрічатися з таким його станом.

Ох, всеблагі боги... Як би не злягти поруч. Навіть і не думала, що боюся виду ран і каліцтв…

– Головнокомандувач не звик сидіти у штабі та перекладати папірці з однієї купки до іншої. Тож будьте розумницею, кріпіться і мчіть ластівкою сюди.

Не послухатися економку, яка уявляла себе як і раніше нянькою, я не посміла. Аж надто в неї був твердий погляд та наказний, непохитний тон.

Мадірісса задоволено кивнула.

– Ось і добре. Зараз я накладу чари, щоб знерухомити пана, а ви витягнете ці тріски.

– Я що? Ні, зачекайте, – енергійно замахала руками. – А навіщо заклинання? Він що, все відчуває?

Руда поблажливо усміхнулася.

– Може смикнутися ненароком, коли стріли діставатимемо. Отже, краще використовувати магію заздалегідь.

– А-але ...

– Пан сіпнеться, а мені потім його дружину рятуй ще. Ні.

Вона не стала чекати моїх подальших протестів, приклала долоні до спини Лукаса, випустивши іскру чар.

– Приступайте.

– Е-е-е…

– Давай! – гаркнула вона, і я, підскочивши від несподіванки, вчепилася в перший держак.

Якщо хтось думав, що діставати стріли з живого тіла легко, то дуже помилявся. Ця, за словами крижинки, тріска ніяк не хотіла піддаватися! Наче намірилася намертво зрости з чоловіком.

Довелося для зручності залізти на ліжко, ставши на коліна біля Лукаса. Руки тремтіли, як у п'янички. Але, доклавши майже всі сили, першу стрілу я витягла. З неприємним чавком вона покинула тіло чоловіка.

Я чекала фонтан крові, стогін болю. Але чаклун лежав сумирно, навіть не здригнувся, Мадірісса і бровою не повела, продовжуючи магічити. А кров прямо на моїх очах зупинилася, і ранка зарубцювалася. Навколо ніжної шкірки ще помітно було запалення, але з такою швидкістю відновлення прийти до тями Лукас повинен не пізніше ранку.

Розсудивши, що роблю чоловікові добро, до решти стріл я приступила з меншим побоюванням. Вийняти їх не зайняло багато часу. Впоравшись, я відкинулася на ліжку поряд з Лукасом. Стеля перед очима гойдалася і пливла, сукня липла до шкіри, що вкрилася холодним потом.

– Молодець, дівчинко. Чудово впоралася. Буде з тебе розум, як з дружини.

Я безглуздо хихикнула. Так собі втіха. Я ще не вирішила: хочу цією дружиною бути чи ні.

Довго відлежуватись було недозволеною пишнотою. Тому незабаром я, стримуючи стогін від нав'язливого болю у всьому тілі та втоми, піднялася. Запитавши в економки, де можу набрати воду в таріль та взяти ганчірку, вирушила до купальні. Як у багатьох багатих будинках, вона була неподалік спальні. У нашому випадку між кімнатою Лукаса і, мабуть, моєю.

Я взяла все необхідне і повернулася. Подбала про чаклуна, акуратно змивши мокрою ганчіркою засохлу кров і протерши його спину, не звертаючи уваги на широкі шрами, що грубо перетинали її вздовж і впоперек. До болю Лукасу Де Кадарі справді не звикати.

Ще пощастило, що стріли не влучили у кістку. Не уявляю, як би я тоді їх витягувала. Стерши крапельки води рушником, я накинула на ноги чоловіка вовняну ковдру. І не треба мені казати, що дракони не мерзнуть! Вже не літо за вікном.

Мадірісса стояла біля ліжка, стежачи за моїми діями задумливим поглядом, і не втручалася. Якоїсь миті я вважала за краще удати, що крім нас із Лукасом у спальні нікого взагалі не було. Така собі мить усамітнення. Коротка і геть-чисто просочена ілюзією. Але іншої не було.

Я заворожено дивилася на чаклуна, не в змозі так просто розвернутися і піти. Наразі цей чоловік був сама безтурботність. Зелена в пухирцях. І оголений до пояса. Вигляд цілком собі дивовижний. Тільки замість того, щоб милуватися прекрасною фігурою, я ніяк не могла повірити, що Лукас Де Кадарі дракон. Лукас? Дракон? Вони ж усі вимерли! Знову ж таки, якщо вірити літописам та хронікам…

– Як таке можливо? – пробурмотіла собі під ніс. 

– Хіба у світах, якими володіє магія, буває щось неможливе?

– Але стати драконом… – обернулася я до Мадіріссі. – Чи він таким народився?

Жінка знизала плечима:

– А ось це ви самі у чоловіка і спитайте, Ніело.

Я рипнула зубами.

Спритно пішла від відповіді! Ось… нянечка!

Цей розкаже, ага!

– Запитайте його як дружина, і ви отримаєте бажане.

– То як же? Є якийсь особливий спосіб?

– По-жіночому. Схитріть. Приголубте.

І вона мені підморгнула. Треба ж! Ось тобі й крижинка, руда стерва…

– Не сумніваюся, пан не зможе встояти.

Втім... І я, зі свого боку, не була відвертою з ним...

Мадірісса спантеличено нахмурилася.

Я замислилася у відповідь. Поблизу економки мене не залишало настирливе відчуття, ніби упускаю щось важливе. Спочатку відмахнулася від цього, зайнявшись чаклуном, а тепер вдалося зрозуміти причину.

– Ви менталіст? – Зажадала пояснень у жінки.

Надто вправно, по суті вона мені відповідала весь час. Навіть на те, що вголос не було сказано. А я й не помітила, турбуючись про інше…

– Так.

– Це рідкість серед магів.

– Ось так мені не пощастило, – похитала головою Мадірісса.

Стривайте! Це весь час вона чудово знала, про що я думаю і як її називаю? Ох, Всеблага богиню...

Захоплення суперничало в мені зі злістю. Ось руде… сте… нянечка!

– Я не збиралася читати вас, – розвела руками магічка, наче вибачаючись. – Просто ви надто голосно думаєте.

– Ну, знаєте!

– Вибачте. Я спробую глушити ваші думки.

– Будьте так люб'язні, – процідила у відповідь.

Нема-нема, а образа сколихнулася. Я ж навіть ментального захисту ніякого не знаю... Не доводилося раніше не те що стикатися з менталістами, а навіть часто чути про них.

Так ми й стояли біля ліжка дракона, кожна у своїх роздумах. Поки Мадірісса не порушила мовчання першою.

– Стріли були отруєні, – впевнено заявила вона.

– З чого ви  це взяли? – ахнула я, відразу судомно згадуючи, чи читала щось про отрути і протиотрути.

– Мені не подобається колір його шкіри.

Я не змогла стримати полегшений видих.

– Не турбуйтесь. Стріли були звичайними, якщо не враховувати магічне полум'я навколо держака.

– Так добре знаєтеся на отрутах та зброї?

– Зовсім ні, – люб'язно пояснила жінці. – Просто це я.

– Що ви? – не зрозуміла Мадірісса.

– Позеленила… чоловіка.

Потрібно віддати їй належне – магічка спробувала приховати подив.

– Вважайте це звичайною витівкою відьми.

Мадірісса уточнила з абсолютно безпристрасним обличчям:

– У першу подружню ніч?

На мить довелося прикрити очі, щоби згадати. Стільки подій втиснулося за короткий термін! Хіба тут можна покладатися на пам’ять? Тим більше якщо вона в тебе зовсім… дівоча.

– У другу.

Жінку перекосило. Спочатку я злякалася, що її візьме удар. А придивившись, зрозуміла: руда просто старанно намагається замаскувати сміх, бухикає в кулак.

– У мої часи молодята надавали перевагу іншим забавам.

– Яким, наприклад? – Вкрай зацікавилася я.

Жінка зніяковіла і відвела погляд. З чого я зробила висновок, що відкривати завісу минулого переді мною не збираються. Якщо Лукас мав таку нянечку, тепер я розумію, звідки любов до замовчування.

– Шляхетним містрес не заведено обговорювати особисте життя.

– То це шляхетним! – Упевнено заявила я, не звертаючи уваги на магічку, що відкрила рот від мого нахабства. – А ми з вами відьми. Адже ви відьма, шановна?

Мадірісса знову «кашлянула» в кулак:

– Ходімо, Нієло. Будемо вас влаштовувати.

Ага, не відповіла. Але й заперечувати не стала. Я виведу тебе на чисту воду, руда. Не сумнівайся!

– А Лукас?

– Дозволимо йому відновитись. Чи ви хочете ще пограти на його нервах?

– Дуже вдячна за пропозицію, – не сприйняла я спробу рудої пожартувати  і не стримала злості у відповідь: – Але утримаюся. Лукас любить брати активну участь у моїх забавах.

На вилицях жінки проступили яскраво-червоні плями. Казала ж, що руді червоніють миттєво?

Слухняно йдучи слідом за Мадірісою, я не відразу зрозуміла, як двозначно прозвучала кинута в запалі злості фраза. Щоки і груди обпалило жаром сорому.

Блондинки теж червоніють не менш яскраво.