– Я до цієї перевірки ніякого відношення не маю, – покаявся Лукас, варто було світлу від порталу розчинитись у повітрі.

Як він упритул опинився за моєю спиною, я знову пропустила поза увагою. От уміє ж бути тихим і спритним, наче тінь.

– Добре.

– Віриш мені?

– Ага, – легко знизала плечима я.

– Чому?

– Ти ніколи не відрізнявся такою дурістю, щоби ризикнути влаштовувати перевірки відьмі.

Ох, Всеблага, як же важко не реагувати на його щире здивування та приховану радість в очах. А серце все одно тіпає. Дурний мішечок із кров'ю!

– Чим ти їм відплатила?

– Про що ти? – Зробила я невинні очі. Ще й віями поплескала для посилення ефекту легковажної кокетки.

Лукас на гачок відьомської чарівності не попався, приголомшив веселою усмішкою:

– Залиш, Нієло, я ж знаю, що ти не спустила б їм образу просто так. І обійматися з чоловіками ніколи не входило до твоїх звичок... Отже, вся ця привітність і милості були ретельно продуманою виставою для стражів. Що чекає на моїх друзів?

– Звички змінюються з часом. Ти не думав про це? – Я не збиралася так легко здаватися.

Лукас склав руки на грудях і скептично зігнув брови. Пильний погляд чаклуна, що, здавалося, проникав у саму суть душі, я витримала недовго.

– Скажімо так, пристрасність стражів стане надалі лише порожніми балачками.

– І як довго? 

– Поки що на тиждень. А ось у Арріна, сподіваюся, мій подарунок працюватиме ще довше. Нехай ельф вчиться думати головою та поважати жінок.

Коротка мить, коли обличчя чаклуна спотворила гримаса жаху, а потім змінилася на похмуре розуміння, вартувала всіх витрачених мною зусиль.

– Справедливо, – нарешті видавив з себе Лукас. – Але жорстоко.

– Справжня відьма! – захоплено заспівав мені на вухо Бука. – Моя дівчинко! Так їм усім і треба, брехунам. Р’яні не говори про цей метод, га? – Раптом перейшов він на загадковий шепіт. – Боюся, що магією сова не дуже майстерно володіє, а ось дзьобом…

Я захлинувся від сміху. Лукас сміятися так і не зміг, але все ж таки посміхнувся. Хоча ця посмішка вийшла дещо кривуватою.

– Ти мені теж влаштувала такий сюрприз? 

Так ось що турбувало його насправді!

Я витримала довгу паузу. За цей час Лукас встиг збліднути, або, швидше, вицвісти (блідо-зелена шкіра виглядала моторошно), і навіть вкритися темними плямами.

– А тобі й без прокляття нічого не світить.

Гучний подих полегшення мимоволі викликав у мене поблажливу усмішку. Які все-таки чоловіки... чоловіки! Війна війною, а самолюбство не чіпайте.

– Чи ти розраховуєш на змовливу служку?

– Ні! – люто замахав руками чаклун. – Нізащо! Як ти взагалі могла таке подумати?

І не варто набувати такого ображеного вигляду! Я й не таке могла подумати. Правду кажучи, цілком заслужено. Чутками, як то кажуть, земля гуде.

Раптова поява орчанки завадила мені добре обміркувати, з чого б Лукасу так активно переконувати «дружину» у вірності? Вже встиг відзначитись на цьому фронті?

– Фух. – Жінка витерла піт з чола рукавом сукні. – Добре, що ще не поїхали. Ось тримайте. Поїсти у дорозі вам зібрала.

– Не варто було турбуватися, – почала відмовлятися я.

Чаклун швиденько забрав пузатий вузлик.

– Дякую, господине. На ситий живіт і їхати веселіше.

– Ось-ось. І дружину свою гарненько годуй, худа вона у тебе – боляче дивитись, – кивнула Увала.

Будеш тут не худою на раціоні з хліба, води та пісній каші. А якщо суп мені раптом перепадав, то мало не синій: шматочки картоплі один одного наздоганяли.

– І бережи її. А ображатимеш...

– Не буду, – серйозно пообіцяв Лукас.

На відміну від мене Увала, здавалося, відразу взяла слово чаклуна на віру і заспокоїлася.

– Бережи себе, люба, – міцно обійняла мене орчанка. – Добра ти дівчинка.

– Скажеш таке, – пирхнула їй у плече. – Хіба відьми бувають добрими?

– І не сумнівайся. – Жінка підозріло схлипнула. Я напружено поплескала її по широкій спині. Чим не втішила? – Відчуваю від тебе світло. Яскраве таке.

Сперечатися я не стала. Згубна справа. Давно вже зрозуміла, що орчанка мені трапилася незвичайна. Чи то метиска, чи просто по життю з оригінальним поглядом на все навколо. Такій спробуй, що доведи! Швидше захрипнеш. 

– Сподіваюся, ще побачимось.

– Обов'язково! – Упевнено сказала я. Адже всією душею цієї майбутньої зустрічі вже побажала.

У грудях оселилося незвичне почуття, ніби метелик вусиками лоскотав.

Дивна річ, ні з ким дружби не водила (Флорентії вистачило на два життя вперед), а поруч із орчанкою мені робилося так легко та затишно, що розлучатися не хотілося.

Коли жінка відсторонилася, я крадькома витерла очі. Негідник вітер надув!

Поки ми ніяково прощалися, Лукас перевіряв хорсарів і влаштовував наші речі. Мабуть, заважати жінкам не хотів. Те, що він визнає моє право на усамітнення, зненацька зігріло зсередини. Все ж таки місцями мій брехун досить непоганий... 

Все частіше я придивлялася до чаклуна і, здавалося, бачила його зовсім з незнайомих раніше сторін. Наче інша людина... І цей чоловік викликав у мені небезпечну для душевного спокою симпатію.

– Аррін розбереться з Враном, – обернувся до Ували чаклун. – Більше він вас із Ольжичем не потурбує.

– Нехай віддячать тобі боги, Лукасе. За добро, – усміхнулася орчанка. – Знала, що допоможеш.

– Могло бути інакше? – здивувався він. – Ображаєш.

Жінка зніяковіла, трохи помовчала, а потім тихенько відповіла:

– Я рада, що дев'ять років тому саме ти ввалився в цю таверну після невдалої сутички на кордоні.

– А я радий, що ти не вигнала безпорадного стража на вулицю в хуртовину, прихистила, допомогла і виходила.

Увала кивнула. В її очах знову блищали непролиті сльози. Все-таки дивовижна жінка! Дарма що орчанка.

Посилаючись, що довгі проводи – зайві сльози, опухлий ніс, зіпсований на весь день настрій і, як наслідок, голодні відвідувачі, жінка біля нас більше затримуватися не стала. Побажала легкої дороги і повернулась до таверни.

– Перший рік служби видався важким, – ніби знаючи, що мене нещадно мучить цікавість, видав чаклун. – Знань, наданих МАСК, не вистачило. Насправді служба на межі об'єднаного сьомого королівства виявилася набагато складнішою і небезпечнішою, ніж я припускав. Впевненість у своїй непереможності зникла в першій же сутичці, коли тварюка з мороку розпанахала мені огруддя. А я й просте заклинання щита сплести не встиг. Теж мені страж-захисник.

Лукас задумливо дивився на край лісу недалеко від таверни. Сонце пестило крони дерев, немов дбайлива господиня улюбленого вихованця. Золото і багрянець природи, що застигла на межі в'янення, приємно тішили погляд. Вітер затих, скорившись раптовою сповіддю.

Я причаїлася поряд з чаклуном, боячись його перебити і злякати одкровення. Чоловік начебто наново переживав усе, що розповідав. Його обличчя потемніло від неприємних спогадів. Мені ж дуже хотілося стати до них причетною. Хоч трошки. Наскільки він готовий був відкритися.

– Ту битву я ледве пам'ятаю. Все вийшло якось непередбачувано, різко і неприємно. Знаєш, я тоді ще шалено пишався, що знав всі предмети МАСК на відмінно. Тільки от тварюк, що напали на нас, не було в довідниках чарівних істот. Еліта академії, найкращі воїни та маги виявилися не готовими до бойні, в яку нас кинули як м'ясо.

Я здригнулася. Злості у його голосі не було. Загалом нежива втома і лячний спокій. Краще б кричав і сипав звинуваченнями, розповідь на межі байдужості наводила на похмурі роздуми і кидала у тремтіння.

– Багато хто загинув, не встигнувши не те що піти в атаку, просто захиститися. Тих, хто вижив, виявилося мало, але ніхто з них не уникнув поранень. Єдиним, що допомогло нам тоді врятуватися, виявилася згуртованість. Перед смертю довелося забути про уявну елітність і об'єднатися. Коли маги сплели єдину мережу і разом ударили, монстрів вдалося відтіснити в розлом. А там і закрити його спільними зусиллями.

Лукас скуйовдив короткий їжачок волосся, потер очі.

– Викидом стихійної магії відкрився випадковий портал, мене в нього засмоктало і викинуло біля порога цієї таверни. Якби не добре серце Ували, я вже давно ступив би за межу життя.

У горлі заціпило. Грудка невиплаканих сліз заважала мені дихати на повні груди. Це все вітер! Відьми ж не плачуть.

Адже не плачуть?

Я крадькома витерла мокрі очі.

Стільки років звикла переконувати себе в ненависті до цього чоловіка, а зараз по-справжньому злякалася того, що він міг так безглуздо померти. І що? Отже, не дочекатися мені помсти?

Так я і мстити-то зовсім не збиралася, поки Всеблага богиня не зіштовхнула нас в цей сіромашний Самайн. І згадувати про Лукаса не думала, не те щоб шукати зустрічі, щось доводити.

Насправді я все ще твердо трималася впевненості: чаклун у моєму житті зайвий. Тільки чомусь від випадкової думки, що Лукаса Де Кадарі давно вже могло просто не бути в світі живих, мені ставало нестерпно сумно і погано. Точно щось живе стискалося всередині, скуйовдилось і боліло.

– Гаразд. Навіщо минуле згадувати? Тільки час іде даремно, – струснувся чаклун. – Потрібно вирушати в дорогу, якщо хочемо бути вдома до заходу сонця.

Все ще перебуваючи в полоні роздумів, я кивнула і слухняно пішла за чоловіком. Прокинулася вже біля хорсарів. Виявилося, прикро встигла забути, наскільки величезні істоти. 

Як магічно вдосконалені особини, хорсари більші за звичайних коней, витриваліші і ворожіші. Чого тільки варті немаленькі гострокінцеві роги і нарости, смертоносні, немов клинки, на морді, гребені шиї та крупі. Бр-р…

– Е-е-е... А може, порталом?

– У мене немає кристала, що самозаряджається. А витрачати свій резерв нерозумно. Сила потім надто довго відновлюється, – відповів Лукас. – Тому дістанемося верхи.

– Але ж ми могли разом із стражами…

– Опинитися біля кордону, де щохвилини є можливість прориву в королівство істот з мороку?

Я пересмикнулася, тут же представивши найгірший варіант із можливих.

– Мабуть, це погана пропозиція. Просто…

Лукас уважніше придивився до мене, змусивши зніяковіти.

– Я погано тримаюсь у сідлі, – нарешті вичавила з себе.

Не визнавати ж, що востаннє я їздила на коні близько одинадцяти років тому. А хорсарів тільки бачила здалеку, бо навіть наближатися було боязко. Тепер ледве стримувала порив накивати п’ятами.

Переключившись на стражей та справедливу відплату їм за перевірку, на хорсарів особливої ​​уваги не звернула. Даремно! Мені дістався великий жеребець вороної масті, з червоними рогами, наростами та очима їм під колір. Він нетерпляче переступав з ноги на ногу і шумно видихав, наче дорікав зволіканням. Той ще монстр!

Хоча поруч із синьогривим гнідим хорсаром Лукаса мій виглядав справжнім милим створінням. Вогнем не плювався.

– Даремно боїшся. Вони привчені не нападати на магів.

Так собі втіха.

Чекати, поки я придумаю гідне виправдання власному боягузтву, чаклун не став. Просто підсадив мене в сідло і спитати забув! А потім скочив на свого хорсара та скомандував до руху. Я міцно взялась за вузду, випрямила спину і наче скам'яніла. Все боялася втратити рівновагу і впасти під копита.

Лукас їхав спокійно, майстерно керуючи хорсаром і встигаючи стежити за моїм. Я ж, навпаки, ніби клюку проковтнула. Ох, всеблагі боги! І хто вигадав таке жорстоке катування? Півдня верхи точно не витримаю. Якщо не впаду, то спину надірву. Тіло вже почало зводити від напруги.

Чаклун махнув на прощання Ольжичу, що присів на сходинках ґанку і проводив нас задумливим поглядом. Хитра напівусмішка, що причаїлася в куточках губ перевертня, наводила на думку, що чоловік орчанки зовсім не простий. І нехай він був мовчазним за вдачею, але гострим розумом явно не обділений.

Здавалося мені, саме Ольжич чудово зрозумів, що між нареченими все зовсім не так гладко. Але вважав за краще не розвіювати флер фальші. Перевертні вкрай рідко втручалися у чужі справи. Зовсім інше, якщо ця справа стосувалася когось із членів їхньої зграї. Ось тоді ікласті готові були горлянки виривати і шкури здирати. З недругів.

Із міста ми виїхали досить швидко. Хоча не так, як мені хотілося б. Поки перейшли на ґрунтову дорогу, спина схопила на повну силу. Кожен камінь під копитами хорсара я перерахувала куприком. Кару небесну на голови тим, хто вигадав бруковані мостові!

Хто залишався задоволеним у будь-яких умовах? Фамільяр. Поки його відьма тремтіла, мов холодець, на спині у цього монстра, Бука давав хропака на моєму плечі, і рух йому зовсім не заважав.

Осінь постаралася на славу, розфарбувала свої володіння всіма відтінками золотого. Але милуватися прекрасним в мене не виходило. Лукас кілька разів поривався щось сказати, мабуть, помітив мою скутість, але замовк, так і не промовивши жодного слова.

– І як ти так живеш? – Порушила мовчання першою. Може, розмова відверне від скимного болю? – Тобто, як став стражем? Я думала, що ти займеш місце батька в клані.

– Батько теж так думав, – усміхнувся чаклун, натягуючи поводи, щоб його хорсар стримав крок і порівнявся з моїм. – Але коли ти загинула через мене…

– Я не загинула! – уперто підняла підборіддя.

Ну що за нісенітниця! Дурне виправдання власній байдужості. За десять років він мав стільки можливостей навідатися в клан, перевірити цю так звану смерть! Тільки Лукас не захотів. Набагато зручніше змиритися зі смертю непотрібної супутниці життя. Особливо, якщо цю супутницю нав'язали боги.

– Батько передав слова твоєї тітки.

– І ти так легко  в це повірив?

Лукас понуро похитав головою.

– Я зовсім не відчував тебе магічно. Навіть та слабенька нитка, що зв'язала нас у ніч Самайна, розірвалася, – вкотре спробував пояснити він. – І на ритуал прощання запізнився…

– Вони проводили ритуал? – Округлила очі я.

Складно повірити, що тебе могли присвятити світові мертвих перед живими і богами, доки ти служиш у головному домі. Маячня!

– Батько казав, що провели. Хоча зараз я починаю сумніватися у його словах.

Я насупилась. Чи міг верховний Дейрінський клану бути заодно з Агафтією? І головне, якщо так, то навіщо йому це потрібне? Я давно зрозуміла, що покарання тітоньки надто жорстоке для звичайної провини. Невже таке заслужила рідна кров?

Мені гостро не вистачало відповідей. Немов із полотна хтось вирізав величезний шматок, не даючи розглянути картину повністю. За ці роки я так і не наблизилася до розгадки провини перед Агафтією. Чим заслужила таку люту ненависть?

Не скажу, що упокорилася з несправедливістю, але шукати відповіді перестала. У глухому очікуванні можна і все життя витратити.

– Тому ти просто не заїхав у клан?

– Складно просити вибачення у тієї, від якої і праху не залишилося, – відвів  погляд Лукас. – Та й пусте це.

– І ти…

– Я вирішив вирушити на кордон, ближче до монстрів з мороку.

– Так хотілося подвигів та слави? Чи тобі не вистачало чергового захоплення красунь?

Лукас хмикнув.

– Чого мені не вистачало? Близькості світу за межею життя. І вдалого випадку цю грань переступити.

Ці слова були спокійні, тихі, майже байдужі, наче каміння, кинуте в обличчя. Хорсари не збилися з середнього темпу, на відміну від мого дихання. Щойно я уявила на мить, що Лукас Де Кадарі, сильний чаклун, наполегливо шукав смерті, у грудях поважчало, а чоло вкрилося холодним потом.

– Чому? – Здригнулася, не впізнавши власний голос, хрипкий і якийсь відчайдушний. – Через мене?

Навіть вітер принишк у очікуванні відповіді. Час для мене точно завмер, застиг. І серце зупинилось на мить. Коротку таку мить, рівносильну вічності.

– Швидше через власну дурість. – Чоловік пересмикнув плечима. – Адже відчуй я тоді, що ми призначені один одному богами, задавив би боягузтво, не кинувся б щось собі доводити, не став би причиною твого болю. Все могло бути інакше.

У перший рік я не раз поривалася про це думати, хотіла розшукати Лукаса, просто глянути йому в обличчя і задати дурне, але таке важливе для мене «чому». Це питання скалкою сиділо у моїх грудях і переставало нити тільки в короткий час неспокійного сну.

Але згодом, зрозумівши всю марність витівки, я втихомирила дурні мрії. Не тому, що заспокоїлася чи перехворіла, просто заборонила собі навіть думати про минуле. Інакше не змогла б вижити. З того моменту я повністю поринула у складання плану, як здобути довгоочікувану свободу і повернути силу.

– Я винен перед тобою, Нієло. Не втомлюся повторювати це, – перервав мої роздуми Лукас. – Вибач, якщо зможеш.

Що можна було б на це відповісти? Чаклун не вперше перепрошував, але вперше я вірила в його щирість.

– Досі не можу забути твій крик біля альтанки. Я часто чув його серед тих, хто вмирав на полі бою. – Він не дивився на мене, застиглим поглядом вп’явся тільки вперед.

Може, боявся побачити зневагу, ненависть чи чергове німе звинувачення на свою адресу?

Тільки помилявся. І десятої частки цього я зараз до нього не відчувала. Розгубленість, жалість, смуток, несміливу надію – так. А ось злістю й не пахло.

– Я не мала поспішати з ритуалом єднання. Тим більше не запитавши твого на це бажання.

Недаремно богиня за зраду Лукаса покарала саме мене. Відьму, що самостійно вирішила сплести тенета, забувши про думку того, кого обрала у супутники життя. Злиття тіл стало тонкою ниткою нашого споконвічного зв'язку, але зміцнювати його перед лицем богів мали двоє. І звичайно ж, за згодою. Ось і розплачуватись довелося тому, хто взяв на себе сміливість просити поєднати доль з незнайомцем. Навіть дитяча закоханість не була мені виправданням.

Зараз ініціативу до відновлення пут виявив Лукас, створивши односторонній зв'язок. І якщо його не завершити за моєю згодою, можливий відкат за провину нестиме чаклун. Незалежно від того, чия насправді буде помилка і хто її зробить. Дурні правила парної зв’язки!

– Ці десять років могли пройти для нас зовсім інакше.

Ком у горлі заважав мені проковтнути слину, що раптом стала в'язкою. Язик став неслухняним, а в роті розцвіла гіркота. За весь час, що ми змушені були провести разом після довгої розлуки, я вперше була настільки близька до капітуляції. 

Десять років терпіла знущання від ковену, з подачі тітоньки. За невелику помилку. Лукас десять років ніс тягар провини. І досі не відпустив. Тепер я це ясно бачила як потужний круп хорсара перед собою.

Чим не прекрасна нагода розповісти чаклунові, як саме мені жилося? І добити його цим.

Лукас Де Кадарі – коханий, звеличений мною мало не в боги, зрадник, мимовільний мучитель – буде повалений. Помста здійсниться. Я зможу спокійно рухатися далі, забувши про минуле.

– Немає сенсу уявляти, яким було б наше минуле. Йому таким ніколи не стати, – глухо промовила я. – Краще ліпити справжнє.

Нехай чаклун живе у незнанні – на тому й вирішила. Ні до чого мені його муки і, не дай богиня, жалість. До того ж схоже, Лукас чудово справляється із покаранням самого себе. Не буду йому в цьому заважати.

А мені ось полегшало. Наче й не висловилася, не віддала за весь біль, тривоги, виплакані сльози, а… чорна злість відпустила.

Звичайно, і стрибати слухняною кішкою до рук чаклуна я не збиралася. Та й спуску йому давати теж. Схоже, мені просто сподобалося дражнити Де Кадарі. Знайшла собі чудовий громовідвід. Терпить, мовчить і душу відвести дозволяє.

– Заради прекрасного майбутнього, – натхненно підтримав чаклун. – Разом?

Подумати тільки! Ти йому пальчик дай, він уже мав намір пів руки відхопити! Гірше за болотного злидня!

– Подивимося, – проштрикнула поглядом зухвальця.

Але варто було мені помітити його відверту радість, як губи самі розтяглися в посмішці у відповідь.

Так ми і їхали в тихому мовчанні під мирне похропування хорсарів, милуючись видами, насолоджуючись приємним спокоєм та близькістю одне одного.

Неспішна розмова про різні дрібниці виникла цілком природно. Хто б міг подумати, що й поговорити з Лукасом мені буде приємно, цікаво та вільно? Точно не було між нами розлуки та тих десяти років…

Якось непомітно, завдяки ненав'язливим старанням чаклуна, я розслабилася у сідлі. Поїздка відразу ж розцвіла яскравими фарбами, спину тягнути не перестало, але біль став терпимим. Хоча на природу навколо, якщо зізнатися, дивилася мало. Найчастіше ловила себе на задумливому розгляді супутника. 

То профіль його уважно пестила поглядом, то недоліки та переваги у зовнішності вишукувала. І все ніяк не могла відмовитися від порівнянь із тим юнаком із минулого.

Радість, щирість робили чаклуна молодшим. По-хлопчачому легка усмішка  змінювала його обличчя. Може, тому я за шкірою і шрамами, що позеленіли, чітко продовжувала бачити мужню зовнішність Лукаса. Варто тільки глянути пильніше – і все наносне миттю розчинялося, як неясний серпанок ранком.

Солодкого Бука все ж таки об'ївся. Незабаром, остаточно прокинувшись, фамільяр заявив про себе. Ми з чаклуном дуже змучилися від його страждальних стогонів. Здавалося, навіть хорсари невдоволено пирхали і косили очима на кажана. А кому сподобається безперервне верещання?

Довелося зробити незаплановану зупинку.

І хоч десь усередині мене шкідлива відьма плекала злу радість – корисний урок фамільяр отримав, не буде обжиратися! – а гарячий відвар із червоним перчиком дала: і кам'яне серце здригнулося б, спостерігаючи за гучними стражданнями друга. Незабаром біль у животі вщух і Бука міцно заснув у каптурі мого плаща. Ми з Лукасом, нашвидкуруч перекусивши хлібом із сиром та запеченим Увалою м'ясом, знову вирушили в дорогу.

– Приїдемо додому, надішлю офіційний запит твоїй тітці, – несподівано заявив чаклун.

– Так поспішаєш повідомити вбивцям, де мене шукати?

Чоловік несхвально похитав головою:

– Швидше показати, що тепер ти під надійним захистом, а в образу свою жінку я нікому давати не збираюся.

– Думаєш, тітонька перейметься пересторогою і заспокоїться? – Засумнівалася я.

– У неї буде вибір? – весело підморгнув він мені.

Здавалося, Лукаса не надто хвилював весь гармидер із можливими нападами, злістю тітоньки, крадіжкою родового кулона… Він насолоджувався поїздкою і продовжував будувати плани на наше спільне майбутнє. Говорила ж! Кам'яний!

– Хочеш переконати Агафтію відкликати найманців? – продовжувала розпитувати я. Мені зовсім не подобалася навіть думка про можливе спілкування Де Кадарі з верховною альманського ковену. Мало до чого вони можуть домовитися... – Врахуй, у тітоньки занадто впертий характер для поступок.

– Так ось де причаїлася споріднена схожість!

Шикнувши на його недоречні жарти, я потяглася і спробувала грайливо ущипнути Лукаса за бік. Спритність сьогодні не значилася серед моїх переваг. Не встигни чаклун із своєчасною підтримкою, під копитами хорсарів я таки побувала б.

– Обережніше, – одразу ж став серйозним чоловік. – Впертість верховної ні на що вплинути не зможе. Річ у тім, що замовлення для червонокланівців скасувати неможливо. Якщо за смерть сплачено, то вона має відбутися.

Мене кинуло в холодний піт:

– Тобто… я все одно помру?

– Рано чи пізно ми всі помремо.

– Лукасе! – Розлютилася я, відкидаючи непотрібний зараз страх. – Не час філософствувати.

– Вибач, крихітко. Не хотів тебе лякати. Щоразу, беручись за нове замовлення, вони проводять особливий ритуал богу смерті на крові. Це своєрідне підстрахування, що вбивство відбудеться. Інакше самі найманці поплатяться життям. Їхній покровитель не терпить порожніх балачок.

Що ж. Перспективи вимальовувалися далеко не райдужні.

– Тож як не крути, але смерть має відбутися. Інша річ, чия саме смерть…

– Ти хочеш сказати, що мені не обов'язково вмирати? – із завмиранням серця запитала я. Сподіватися на щось було рано, але жах як хотілося!

– Вмирати? У нас з тобою, крихітко, ще сімейне гніздечко не обласкане господинею і дітлахи по дому не бігають.

– Смієшся?

– Чого б це?

Я пирхнула. Справді! Чого б мені сумніватися? Ми тут мою майбутню смерть обговорюємо, а він вже дітей планує! Як раз вчасно.

– Не бійся, Ніело. Я щось придумаю.

– Але ж найманці…

– Вдома я зможу тебе захистити! – впевнено заперечив він.

– Ти так кажеш, ніби цей маєток – неприступна фортеця!

Лукас загадково посміхнувся, і я зрозуміла, що не така далека від істини.

– Там тобі боятися нічого, повір мені. Головне, нам туди дістатися вчасно і без приго… Пригнись!

У правого вуха голосно просвистіло. У ствол найближчого до мене дерева встромилася стріла. Я шалено дивилася на палаючий магічним вогнем держак. Даремно тільки сподівалася, що наша дорога буде спокійною і тихою... Ось чаклун! Пипоть йому на чорного язика. Накаркав!

Лукас хльоснув мого хорсара, і той зірвався з місця, наче йому вогонь підкови лизав. Синьогривий монстр чаклуна, до речі, випускав носом полум’я. Жах!

Місце, де торкався моєї шкіри родовий кулон, палило нестерпно. Навіщо потрібен цей амулет? Ні захисту, ні сили – лише опіки на згадку!

Через свист вітру у вухах нічого не було чути. Я притулилася до хорсара, занурившись носом у густу гриву, і дихала через раз. Озиратись, захищатися чи нападати навіть не думала. Головним завданням залишалося утриматись верхи.

Хорсари відрізнялися стрімкістю та стійкістю до магії. Тому боятися, що якийсь смертельний пульсар нападників досягне нас зі спини, не варто. Інша річ – стріли. Вони сипалися навколо нас, наче прорвали небо. І ще не вразили ціль просто дивом.

Лукас криком роздавав команди, але за гулом крові у скронях я нічого не розрізняла. Дорога попереду перетворилась на різноколірні плями. Чаклун їхав часто обертаючись назад. Він на ходу сплітав складні бойові заклинання і утримував захисний щит наді мною. Бука теж намагався магічити. Але чари фамільяра завжди в рази слабші, ніж мага, а особливо досвідченого.

Я ж геть-чисто забула, що володію силою. Розгубилася, приголомшена тим, що відбувається. Тому ледь помітила, коли Лукас різко підняв мене за шкірку, як кошеня, і посадив перед собою. Зате п'ять стріл, що впали в круп мого хорсара, гарненько роздивилася. Немає сумнівів, передсмертний хрип гордої бойової тварини ще довго луною стоятиме у вухах.

На мить обернувшись, помітила, що нападників цього разу було троє. Червоні нашивки на плащах, що розвивались за їхніми спинами, точно сказали, хто саме завітав по мою душу. Наймані вбивці. Подарунок від улюбленої тітоньки.

– Лукасе, – безпорадно схлипнула я, носом втикаючись у груди чаклуна.

– Не бійся, крихітко. Я нас витягну.

Глянувши в його обличчя, на суворо стислі губи, нахмурені брови і непохитну рішучість в очах, я слабо кивнула. Якщо хтось і здатний витягнути нас із цієї колотнечі, то тільки Лукас Де Кадарі. Більше не юнак, а жорстокий, вмілий воїн.

– Відверни їхню увагу, – наказав він Р’яні, коли сова з'явилася на його плечі.

Птаха сміливо кинулась у бій. Золота магія, що злітала з її крил, била найманців люто і дієво, опалюючи все, чого торкалася.

Кажан стрімголов полетів слідом за совою.

– Бука, ні! – Моє серце зайшлося від жаху.

Проти найманців він нікчемна блішка: прихлопнуть і не помітять!

– Ш-ш-ш! – Лукас не дав мені бездумно кинутися слідом. – Вони впораються.

Напружена, як струна, я стежила за маневрами Буки. Атак найманців він майстерно уникав, а ось сам точно бив у відповідь. Мій улюблений хитрюга! Нехай його магія була слабшою за пташину, але теж завдавала непоганої шкоди і гарненько відволікала противників від нас.

З кожним пульсаром, що летів у кажана, у мене завмирало подих. Хоч фамільяри і магічні істоти, які безпосередньо пов'язані з господарем та його силою, але не безсмертні. Загибель мага –  смерть фамільяра, адже чари вони черпають саме у зв'язку з господарем. Так сталося, що з смертю фамільяра, магу, звичайно, приємного буде мало, але за межу таке його не зіштовхне.

– Що ти робиш? – Нахмурилася я, помітивши, як Лукас став плести мережу розриву простору для відкриття переходу. – У тебе ще резерв не відновився!

– Ми маємо встигнути піти, – безапеляційно відрізав він.

– Але-е...

– Так треба.

Судячи з поту на його чолі і напруженому погляду вглиб себе, чаклувати виходило важко, черпаючи магію з залишків сил. Тому я перестала відволікати чоловіка зайвими розмовами. І хоч стежила за тим, що відбувається зі наростальним жахом, допомогти нічим не могла. Бойові заклинання ніколи не вчила, та й перерва у чаклуванні давалася взнаки.

Єдине, на що годилася, не стримуючи сліз, благати Всеблагу богиню про милість! В іншому… я безпорадна! Не відьма – одна назва. Не легким  же прокляттям облисіння та нежиті кидати в найманців? Тільки причину для кепкування підкину та відверну своїх же даремно.

Там, у номері таверни, якщо згадати нашу останню розмову, Лукас мав рацію як ніколи. Перед обличчям цієї небезпеки я повністю беззахисна.

Якщо виживемо, надалі стану його слухати!

Не в усьому, звісно, ​​буду слухняною… І лише іноді… Зрідка.

Тьху ти! Що це я обіцянками розкидаюсь? Головне – вижити!

У парі Р’яна та Бука нападали ефективніше, двох із трьох найманців узявши на себе. Третій продовжував посилати стріли нам у спини. Щит Лукаса поки що тримався, але чаклун сірів просто на очах. Занадто багато сил витрачав на захист, рідкісні атаки, ще й створення порталу. Я боялася, що чаклун не витримає такого навантаження.

Попереду біля роздоріжжя дороги повітря стало закручуватися вирвою. У центрі темної спіралі утворювалася дірка, яка потихеньку розширювалася.

– Просторові потоки нестабільні, – вирішив попередити мене чоловік.

Звичайно, без кристала переходу тільки сильний маг здатний досить точно сформувати коридор.

– І зараз я надто слабкий, щоб керувати ними. Тому не візьмуся передбачити, де можемо винирнути, якщо боги раптом відвернуться від нас.

Наприклад, у жерлі вулкана, що не спить, або на морському дні... Магія часом дуже підступна. Особливо якщо легковажно користуватися нею.

– І як це… Що нам робити?

– Тобі доведеться поділитися зі мною силою, – похмуро відповів він.

Усього-то? Та я хоч зараз і з радістю, якщо це допоможе врятувати нас! Тільки…

– А як? Я не вмію.

– Тебе в клані не вчили обміну магією? – Округлив очі він.

Під пильним поглядом чаклуна я відчувала, як не пробачливо швидко червонію. Чому можна вчити того, до кого ставишся не краще, ніж до порожнього місця?

– Нас чекає серйозна і ґрунтовна розмова, Ніело. Пізніше. І я сподіваюсь, що ти більше нічого не приховуватимеш, –  похитав головою він. – А поки обійми мене міцніше і уяви, що в грудях, прямо біля серця, розпускається квітка.

Я зробила все точно, як він велів. Від старанності навіть заплющила очі. І перед внутрішнім поглядом справді намалювався пишний бутон.

– Уявила?

Один за одним розпускалися пелюстки, поки біла квітка не засяяла м'яким фіолетовим світлом.

– Він чудовий, – захоплено видихнула я.

– А тепер спробуй направити потік світла від квітки до мене, – попросив Лукас. – Не хвилюйся, якщо не вийде. З першого разу не у кожного виходить.

Варто було мені побажати – і рівний потік сили кинувся до чаклуна. Ділитись з ним магією виявилося дуже легко та приємно. Я не відчувала нічого, крім тепла та радості.

– Дякую, – подякував чоловік, незабаром відсторонившись. Як на мене, дуже швидко. – Досить. Ти надто щедра, так не можна.

Перехід більше не мерехтів, ніби ось-ось зникне, а дірка розкрилася настільки широко, що ми могли спокійно влетіти до неї верхи на хорсарі.

– Бука, Р’яно, швидше! – махнула рукою я, хвилюючись за фамільярів.

Кажан подарував мені незмигний уважний погляд, який я не встигла розгадати. А за мить найманців заволокло знайомим фіолетовим серпанком. Бука з совою теж зникли в мареві.

– Ні!

Він прощався, покликавши чари дурману. Дав нам із Лукасом шанс втекти.

– Вони впораються, – невміло спробував втішити мене чаклун, притискаючи до себе сильніше. – Не дивися.

Не стримуючи ридань, я притулилась до чоловіка, виразно відчувши, як він раптом здригнувся і різко втягнув повітря.

– Крихітко, – прохрипів, закашлявшись. – Тримайся за мене. Все буде добре.

На повному ходу хорсар вніс нас у темне провалля порталу, залишивши позаду найманців із червоного клану та… друзів.