Я зиркнула на нових знайомих. Увала підняла брови в німому здивуванні, Ольжич не став ховати хитру усмішку в куточках губ.

– Ніело! – прозвучало голосніше від колишнього і ось якось зовсім далеко від приязні.

Я втиснула голову в плечі і сутулилася. Може спробувати злитися зі скатертиною? А як допоможе і не помітить?

Перевертень відкрито посміювався над моєю такою реакцією. Чи то знав більше, ніж показував, чи так дивувався, чому молодята порізно сонце зустрічають, і веселився. Слава богам, хоч балакучістю не відрізнявся.

– Ніело!

Після третього вимогливого поклику відьомська душа не витримала.

– Я тут, – зовсім тихенько пискнула у відповідь.

Надії на слабкий слух чаклуна не виправдалися. Буквально за мить Лукас увійшов у кухню. Куди тільки подівся колишній спокій? В очах – справжня темна буря, губи вперто стиснуті в тонку смужку, і навіть шрам ніби яскравіше проступив на обличчі. Ох, всеблагі боги...

Ефект від миття в заговореної папороті міг проявитися пізніше задуманого. Рідко, але таке бувало. Мабуть, чаклуна відьомська помста щойно наздогнала. Інакше чого це йому так верещати?

– Добрий ранок? – Я підвелася зі стільця.

Замість привітання вийшло запитання.

Тяжкий погляд з-під насуплених брів у відповідь голосному диханню – от і вся відповідь від чоловіка. І мила посмішка не врятувала, як раніше. Лукас і бровою не повів, напружено вдивляючись мені в обличчя. Ось вляпалась…

Як відчувала, що поспішила з розправою! Виявилося ж, чоловік не тішився з Увалою, а кольором шкіри зараз міг затьмарити будь-якого орка... Ще й пухирці скоро вискочать, зробивши чоловіка дуже схожим на огірок.

– Де ти пропадала? – Видав мій так званий чоловік.

Я як почула, так і язик проковтнула. Подивіться! Руки на грудях склав, ноги розставив на ширину плечей, підборіддя випнув – справжній ревнивий чоловік намалювався! Схоже, тепер я розумію, від кого Бука заразився такими настроями... Коли лише встиг?

Правду кажуть, узявся за діло, як воша за тіло.

– А ти? – не поступаючись упертості, посунулася вперед я.

Куди тільки страх подівся? Всередині знову загорівся вогонь шкідливості. Спину ніби окропом обдало!

– У стайні, – блиснув очима чоловік. – Готував нам хорсарів для подорожі.

Я якомога непомітніше потягла носом повітря, чудово розібравши аромати сіна, пряного листя, поту і... М-так.

Треба ж! А я ще гадала, звідки взявся цей неприємний запашок... Бач, не здалося-таки!

«От вам і нюх, як у собаки… – нервово хмикнула про себе. – Дожила, відьмо! Незабаром правдивість слів «чоловіка» визначатимеш обнюхуванням...»

Ольжич голосно хмикнув у кулак, приховував сміх, і це йому погано вдавалось. Звичайно, його нюх кращий за відьомський. Хитрий перевертень давно про все здогадався!

– Повернувся до кімнати, а тебе немає, — неохоче, ніби зробив величезне зусилля над собою, сказав раптом Лукас.

Серед ненавмисних свідків незручне визнання прозвучало зовсім дико. Де претензії, крик та бризки слиною? Прокляття, нарешті!

Ні, терпіння цього чаклуна скоро позбавить мене здорового глузду! Чим ще нагородити чоловіка, щоб побачити його справжнє обличчя?

– Я спустилася поснідати, – промимрила, різко осівши назад на стілець. Не казати ж, що безглуздо кинулася на пошуки чаклуна, не дочекавшись того в кімнаті! Від ревнощів…

Ледве куприк собі не відбила. Ноги відмовилися тримати. 

Ми так і продовжили б свердлити один одного похмурими поглядами, не вплутайся «солодка парочка», як я про себе вже прозвала перевертня та орчанку.

– Треба ж, як час міняє людей, – зауважив Ольжич. – А всього пів року не бачилися.

Насмішку Лукас пропустив повз себе, лише обдарував чоловіка промовистим злим прищуром.

– Зголоднів? – Підіграла чоловікові Увала.

– Що? – насупився чаклун.

– Снідати, кажу, будеш?

Лукас відмахнувся:

– Збери з собою, дорогою щось перекушу. Час вирушати.

– Ні, любий, ти краще зараз добре поснідай, – раптом затялася жінка. – Дивишся, і той кілок, що встряв тобі посеред горлянки, проскочить та настрій поліпшиться. А то вже позеленів від голоду. Страшно дивитись.

На кухні запанувала мовчанка. Лише вітер за вікном наспівував якусь веселу пісню. Напруження розрядив сам Лукас, розсміявшись першим. Інші одразу ж підхопили його веселість.

Я з гордістю глянула на орчанку. Тільки смілива жінка могла припустити, що чаклун позеленів з голоду. Або жахливо дурна… Особливо якщо врахувати багатозначне прізвисько цього чаклуна…

Дивна річ, але Лукас справді послухався господиню таверни, очисним заклинанням прибрав неприємний запах зі свого одягу, вибрав місце за столом зі мною поряд, неквапливо та ситно поснідав. Розмову він майстерно підтримував на будь-які теми, я все більше відмовчувалась та прислухалася до чаклуна. Намагалася розгадати цю загадку, зрозуміти, як мислить чоловік і чого від нього чекати наступного моменту.

На жаль, ця таємниця поки що не піддавалася.

Попросивши Ольжича простежити за підготовкою хорсаків, мій самозванець-чоловік витягнув мене з кухні.

Якось непомітно ми пройшли коридорчик, головний зал, сходи, прямуючи до кімнати. Причому Лукас міцно і водночас дбайливо обіймав мене за талію.

– Зелена шкіра? – заламав брову чоловік. – Серйозно?

– Головнокомандувач? Шалений? – підіграла я його фальшивому подиву. – Серйозно?

– Вже доповіли?

Скупо кивнула. Навряд чи варто було розраховувати на пояснення. 

– І на хвилинку не можна залишити тебе одну, – буркнув він.

– Так і не залишав би… Не зміг утриматись від багаторічної звички тікати вранці?

– Немає в мене такої звички!

– Справді? А я пам’ятаю інакше.

Лукас чітко скрипнув зубами.

– Не хотів заважати тобі спати. Навіщо вийшла з кімнати?

Ну, починається! Дружненько перекидаємо з хворої голови на здорову.

– Даремно я захист учора пів вечора ставив?

– Перетрудився? Силу не розрахував, так?

Лукас щільно зачинив за нами двері. Я вже стала в позу, уперши кулаки в боки. Готова до суперечки! Відьмам відстоювати своє, нехай навіть правоту, не звикати.

Чаклун же відкрив рота для чергової фрази, але так нічого і не сказав. Махнув рукою і похитав головою.

Гей! Він вирішив не зв'язуватись зі мною? З одного боку, розумний вихід: відьму рідко хтось здатний перебалакати. А з іншого, я гостро зазнала почуття втрати. І совість знову почала прокидатися... Зовсім знахабніла!

– Ти хоч іноді думаєш, перш ніж зробити? – стомлено уточнив чоловік після невеликої паузи.

І тон він не підвищував, а відповідь пройняла мене до сиріт.

– Та що такого страшного могло статися в таверні? – сплеснула я руками, скоріше від безсилля, ніж зі злістю. – Ти просто нагнітаєш!

– Що могло статися? – вкрадливо перепитав він. – А якби сюди прийшли найманці? Що ти зробила б? Підпалила б їм бороди?

– Ну-у-у…

– Змінила б фасон одягу?

– Е-е-е…

Лукас рішуче рухався на мене, я мимоволі відступала. Зовсім розгубилася! У чомусь він все ж таки мав рацію…

– Захищалась би ковдрами? Погрожувала б прокльонами?

Ну добре! Не в чомусь. У всьому. Бойовою магією ніколи не володіла.

– Але ж нічого не сталося! – хлюпнула носом від досади я.

Гірше власної провини та дурості є лише їхнє усвідомлення.

– Богиня тебе береже, – знизав плечима він. – Гей! Ти чого?

Чоловік ближче схилився до мене. Виглядав він при цьому вкрай наляканим. Подумаєш, велике діло! Жіночих сліз ніколи не бачив? Я різко хитнула головою. Досить! Вдосталь надивився.

Але Лукас був не з тих, хто легко здається, якщо чогось істинно хоче. Він двома пальцями за підборіддя повернув моє обличчя до себе.

– Не плач, крихітко, – попросив, стираючи подушечкою вказівного пальця сльозинки. – Просто обіцяй мені наступного разу бути обережнішою. Я не зможу захистити тебе, якщо і ти сама не берегтимешся.

 – Обіцяю.

– Ось і розумниця! – лагідно посміхнувся чоловік. – Припиняй розводити сирість. Відьма ти, крихітко, чи хто?

Востаннє голосно хлюпнувши носом, я взяла почуття під контроль. І справді, чого це надумала плакати? Так, гостро образа скипіла, але ж не вперше!

– До того ж нічого страшного все одно не сталося.

Я нервово хихикнула: Лукас заговорив моїми словами. Дива!

– Ось так значно краще, – кивнув він. – Перевір сумку і висуватимемося.

Поки я оглядала свої мізерні пожитки, боячись щось залишити в таверні, чаклун теж встиг зібратися і зняти чари з кімнати. Для підтримки заклинань, особливо захисних, потрібно постійно підживлювати чаклунство власними силами. А у кого вони зайві? Тим більше ми їдемо звідси.

На порозі Лукас затримався, зупинившись біля дзеркала у старовинній овальній рамі в два лікті заввишки. Поки ми звично займалися розбором польотів, обіцяні мною пухирці веселим розсипом проступили на шкірі чаклуна.

Я мимохіть причаїлася за широкою спиною чоловіка. Зараз гримне буря!

Всередині натяглася струна від напруження. Такого свавілля, як псування його чудової зовнішності, Лукас мені точно не попустить. З зеленою мордою особливо не підчепиш охочих до втіх красунь.

Я підготувалася до спалаху злості і ледь свідомість не втратила від громоподібного реготу.

Лукас сміявся! Захлинаючись! Не сердився, ні. Реготів, наче божевільний!

Якийсь неправильний чаклун мені попався. Я роздратовано тупнула ногою.

– Лукасе?

– Ніело, – тримаючись за живіт від сміху, простогнав чаклун. – Ну ти й лиха на вигадку.

– Ти не злишся? – З сумнівом простягла я.

Він похитав головою.

– Зовсім-зовсім? – Не забула уточнити. – І навіть трішечки?

У питанні явно пролунало розчарування. Відьма в мені вже почала страждати від почуття неповноцінності… Чергова гидота зазнала фіаско!

– А повинен?

– Так! Три сотні разів так!

– Чому? – здивувався чаклун.

Е-е-е... Такого питання я ніяк не очікувала.

– Ти мене лякаєш. – І відступила на два кроки тому.

Так, про всяк випадок. Мені ще не доводилося мати справу з безумцями. Або «шаленими»...

І підтримки немає. Навіть фамільяр на плечі заснув, голосно хропучи. Занадто голосно для по-справжньому сплячого.

– Тобі ж весело? Он щічки як почервоніли, – усміхнувся Лукас.

– Мені так! Але в тебе причин для веселощів немає і бути не може!

– Чому ж? Дружина задоволена, дивишся, ласкавішою буде. 

– З квакуном?

Чаклун не розгубився.

– Навіть у квакуна, пам'ятаю, є шанс стати прекрасним принцем, – багатообіцяльно простяг він. – Якщо принцеса…

– Буде така дурна, що поцілує зеленушку! – Закінчила за нього.

Теж мені казки закоханих дурниць!

– А принцеса буде?

– Принцеса… – хихикнула я, піддавшись його грайливому настрою. – Їй треба подумати.

Чому дозволила Лукасу притягнути себе в обійми? Чому знову тонула в синьому вирі його очей, що затьмарили і зелену шкіру чоловіка, і спогади про минуле? Невідомо.

– Можливо, нещасне жабеня може спробувати вплинути на рішення прекрасної діви? – Видихнув мені в губи чаклун.

– Може бути…

І він спробував...

Поцілунок залишав приємну насолоду на язиці, дарував почуття легкості. Чи не від цього так паморочилося в моїй голові?

Мить, коли ми забули про все на світі, намагаючись з'єднатися душами, була справді чарівною. Не існувало ні прірви образ між нами, ні болю, ні розчарування. Тільки неймовірний поклик, немов дві половинки цілого, нарешті, готові були назад врости один в одного.

Все має початок і кінець. Ось і миті близькості судилося перерватися. Відсторонилася я першою, швидко відзначивши, що не одна задихаюся. Чоловік теж важко дихав, а з його очей так і не зник серпанок бажання.

Щоб уникнути незручності, я вирішила віджартуватися. Голосно охнула:

– Дива не сталося! – І розвела руками, зображуючи легкий смуток. – Ти все ще виглядаєш як квакун, на жаль.

– Ми завжди можемо спробувати ще раз, – підморгнув мені Лукас.

Хитрюга!

– Подивимося на твою поведінку, чоловіче, – не злукавила я.

– Я дуже намагатимуся, моя відьмочка.

Впевнена, що будеш! І, можливо, згодом я навіть піддамся цим старанням. Як зрозумію, що всі прикрощі десяти років перекрила тиха радість.

Ще й тижня не минуло після зустрічі, а я вже роздумую, щоби пустити Лукаса в ліжко, завершивши двосторонній зв'язок. Чи не обміну силами він так рішуче досягає?

Ухилившись від допомоги чаклуна, я не спустилася, втекла вниз. Ще й сумку залишила під опікою «чоловіка». Нехай тягне!

Він наздогнав мене вже у дворі.

– Що знов не так? – зупинив, перехопивши за руку.

– Те, що в тебе морда зелена! – пролунало праворуч. 

Неподалік від нас поруч із двома хорсарами прохолоджувалися четверо з вечора мені вже знайомих стражей.

Лукас різко спохмурнів.

 – Навіть не починай! – суворо тицьнув він пальцем у бік ельфа, що раптом сонячно посміхався. – Ще не висловився у стайні?

– Він ніяк не насолодиться цим епічним моментом, – реготав у бороду ще один страж. – Головнокомандувач – зеленіший за орка.

І знову вибух дружного сміху. Тільки от чаклун так і залишився похмурим. Я бачила, з якою силою він стиснув кулаки.

– Я просто люб'язно відповів на твоє запитання, – безтурботно відмахнувся Аррін. – Що в цьому такого жахливого, га?

Поруч із Лукасом навіть повітря, здавалося, замерзло. Помітно, що стражі звикли по-доброму кепкувати один з одного, але цього разу чаклун реагував на їхні підколи надто гостро.

– Не тебе питав – не тобі й відповідати.

– Раніше ти інакше реагував на правду, – не прислухався до попередження у погляді друга ельф. – Невже  тепер все інакше?

– Інакше.

Страж лукаво блиснув очима.

– Розумію. Сам би намагався не засмучувати такий скарб.

– Цей скарб – не твоя турбота, – скрипнув зубами чаклун.

Зневажаючи всі заборони, ельф вчинив з точністю до навпаки – зосередив на мені всю увагу.

– Чарівна Ніело, прошу вибачити мою неввічливість, – галантно вклонився Аррін. – Радий вітати. Ви з'явилися – і мій день став радіснішим, сонце засяяло яскравіше.

– Хто б сумнівався! – хмикнув бородай. – Радив би вам, люба леді, пропускати його солодкі промови повз вуха. Ельфи охочі кружляти голови красуням.

– Та я ніби і не ... – Промимрила я, але була перебита викриком Арріна.

– Нахабний наклеп! – Страж підскочив до мене і взяв за руку, погладжуючи великим пальцем зап'ястя. – Я ніколи б не образив таку чарівну, рідкісну квітку, як ви, Ніело.

Від його промов і проникливого погляду в мене не слабшали ноги, не заходилося серце в нестримному ритмі, не збивалося дихання. Загалом нічого такого, що я незмінно відчувала в присутності так званого чоловіка. Хоча ельф не поступався у красі тому Лукасу з минулого, а зараз і зовсім перевершував. І де, спитати б, справедливість? Навіть швидкоплинний флірт був мені не під силу, якщо всередині все покривалося тонкою скоринкою льоду поруч із іншим чоловіком.

Аррін посміхнувся, продовжуючи перевіряти на мені ельфійську чарівність. Я не встигла нічого сказати у відповідь. Та що там сказати! І моргнути не встигла, як Лукас темним смерчем збив чоловіка з ніг. Чаклун не шкодував ударів. Аррін навіть не встиг захиститися, як розпластався на землі, розкинувши руки та ноги у позі морської зірки.

– Не смій її чіпати! – Попередження прозвучало ледь не звіриним риком.

–  Заспокойся, Лукасе, все!

– Перестаньте!

Стражі встигли вчасно, відтягнули від ельфа чаклуна. Погляд у того був дикий. І справді шалений. Здавалося, тільки зараз я вперше повірила, що прізвисько Лукаса цілком виправдане.

– Весілля не пішло тобі на користь, – заявив ельф, спльовуючи кров. – Зовсім збожеволів.

Ні, він або сміливець, яких пошукати, або справжній дурень! Нічому життя не вчить, продовжує нахабно нариватися.

Немов на підтвердження слів Арріна, Лукас брикнув і рвонувся у бік стража. В очах чаклуна спалахнуло золото, наче відблиски пекельного полум'я. А на кінчиках пальців заклубився вогонь.

– Замовкни вже! – ринув бородань.

Троє чоловіків мого «шаленого» ледве стримували. Троє! Ось це силища у чоловіка.

Попри все я зворушилася. Склала руки на грудях і милувалася. Мужній. Сильний. Сміливий. Гарний захисник! Так, трохи різкуватий і дикуватий, але... цілком придатний, що спереду, що ззаду. Для захисту, тільки для захисту, ага.

– Лукасе, заспокойся! Аррін просто невдало пожартував, – намагався умовити чаклуна бородай. – Хіба ти давно не вивчив його дурну вдачу?

Цей сильний воїн не вперше виступав миротворцем серед четвірки. І робив свою справу спокійно, рішуче, майстерно. Мабуть, йому не звикати нести таку важку ношу.

Аррін мовчав і більше не намагався випробувати вдачу. Буквально мить знадобилася чаклунові, щоб узяти себе в руки.

– Усе! Я спокійний! – крізь зуби вичавив він. – Можете вже відпускати.

Стражі зволікали лише мить, щоб переконатися, що чаклун не спробує знову накинутися на білявого дурня. А коли переконалися в правдивості його слів, відскочили убік, не стримавши гучного стогону полегшення. Магічний вогонь Лукаса встиг «приголубити» кожного з них.

– З тобою все добре? – Чаклун відразу підлетів до мене.

Спалах гніву зник, як і не бувало. Дивне сяйво теж зникло, повернувши його очам звичне яскраво-синє забарвлення.

Я знизала плечима. А що зі мною могло статися? Кулаками ж не махала.

Ну, який гарячий чоловік! Хто б міг подумати, га?

– Вибач, що тобі довелося стати свідком цієї потворної сцени, – несподівано сказав мені Лукас.

– Ти не винен, – погладила його по передпліччю.

Чоловік навіть здригнувся від цього дотику, не зумівши приховати здивування, що охопило його, упереміш із захопленням. Невже я настільки сувора до нього, що проста підтримка така дивовижна?

– Я справді повівся негідно воїна, – не побоявся наблизитись до нас ельф. – Перепрошую, Ніело, Лукасе.

Чаклун скупо кивнув, не розмінюючись на слова.

Під оком Арріна вже утворилася яскраво-червона припухлість. Схоже, декому пару днів доведеться красуватися фінгалом. Непогане нагадування про власний вчинок.

– Я чула, що галантності та манерам ельфів немає рівних. Тож, не псуйте думку про ваш народ.

На щоках Арріна спалахнув сором'язливий рум'янець.

– Не варто хапати чужу дружину, – продовжувала я холоднокровно вичитувати стража. – Особливо перед її чоловіком. Особливо, якщо пара ледве возз'єдналася.

– Тільки перед чоловіком? – зацікавився ельф. – А без?

Ось шельма! Хто про що, а він про те саме.

Довелося мені сильніше стиснути руку Лукаса, щоб не дати йому підбити ельфу друге око. Хоча це б не завадило. Для симетрії.

– І без не варто чіпати. Я теж вмію за себе постояти.

Аррін кивнув, приймаючи мою відповідь, і, здавалося, залишився нею надзвичайно задоволений.

Чаклун повів плечима, розслабляючись.

Інші стражі посміхнулися. Напруга між чоловіками якось одразу розвіялася. Я насупилась, обводячи присутніх поглядом. Усі надзвичайно різко повеселішали…

Чекайте! Це що була так звана перевірка?

– Гідна у головнокомандувача дружина, – підтвердив мої здогади бородай. – Вітаю, Лукасе, Ніело. Нехай боги дарують вам багато світлих років життя.

– Посунься, Фадоре. – Рудий чоловік, що так і досі не розпрощався з м'ятим мундиром, нетерпляче відсунув з дороги друга. – Красуне, вибачте нам неввічливість і дозвольте представитися. Кірін.

– Любитель випивки та жінок, – не залишився у боргу Фадор, погладжуючи густу бороду. У його темних, як ніч очах, складно було розглянути емоції, але в голосі добре чулося лукаве глузування. – А ще нікудишній гравець у магічні кістки та карти.

– Гарної ж ти про мене думки, друже! – Завжди дивувалася, як швидко здатні червоніти руді. Немов ясно сонечко або маковий цвіт. – Ні, щоб почати з моїх явних переваг!

– З цим найкраще ти впораєшся сам. Але якщо почнеш, то нам не вибратися звідси до ранку, – приємно посміхнувся мені низькорослий, широкоплечий шатен. У його роді явно позначилася гном'я кров. Десь дуже далеко, щоправда, але я помітила. – Тож не варто так ризикувати. Меон, панянко. Прийміть мої співчуття.

Здивування було настільки велике, що я і злитися перестала.

– Співчуття?

– Бути дружиною воїна – тяжка ноша.

– Ніела – впорається. Тепер я це ясно бачу, – блиснув сліпучою усмішкою зрадник-ельф.

– Одним оком? – Єхидно засумнівався Кірін.

Аррін відмахнувся:

– Нема чого й турбуватися стосовно Лукаса. Цей скарб ще розфарбує його життя яскравими барвами. Як бачимо, почала вона із зеленого.

Бука, що зухвало проспав бійку, не вчасно прокинувся і зрадливо голосно заржав. Гад крилатий! Стражі підтримали фамільяра сміхом. Я приклала похололі від хвилювання долоні до щік: напевно, обличчя почервоніло. Це мене зараз так своєрідно хвалять чи просто знущаються?

– То ви що це, пси паршиві, надумали перевіряти мою дружину? – зло відгукнувся чаклун.

Як від серця відлягло. Думка, що Лукас міг спеціально провернути таке за моєю спиною, не на жарт засмучувала. А тепер, виходить, нас обох обвели навколо пальця стражі зі своїми дивними перевірками. Невже у Лукаса не тільки були постійні коханки, а й ті, хто встиг віроломно йому насолити зрадою? Інакше до чого тоді занепокоєння друзів?

– Зовсім знахабніли?

Від гнівного рику Лукаса стражі одразу відступили. Разюча єдність!

– Аррін не повинен був так далеко заходити, – розвів руками Кірін.

– Не гарячкуй. Ми просто хвилюємось за тебе, брате, – підтакнув Меон. – Тебе життя і так особливо не жалувало…

А ось із цього моменту докладніше! Чим там життя не догодило чаклуну?

Але на жаль, злий погляд чаклуна миттєво, немов міцним вузлом, зв'язав язики стражів. Чоловіки ще й голови опустили, неначе визнавали провину. Напрочуд дивовижне розуміння одне одного без слів! Скільки років ця четвірка дружить?

На мій величезний жаль, одкровень більше не було. От так завжди! Тільки я зберуся стати одним величезним вухом, як балаканина затихне.

– Чарівна Ніело, прошу вибачити моє нахабство, – галантно розкланявся ельф.

І знову пильний погляд з поволокою та чарівна усмішка. Не гребує, гад, використовувати ельфійську чарівність! Ось тільки на мене вона не діє... Довговухий ще цього не просік. Тим гірше для нього.

– Думаю, ви великодушно забудете мені цю маленьку витівку?

Ха! Три рази «ха»! Відьми ніколи не скаржилися на погану пам'ять. Я, звичайно, не злопам'ятна, але хлопці явно не зрозуміли, на кого нарвались.

– Про що ви кажете, Арріне? – розпливлася я в наймилішій посмішці. – Для друзів мого Лукаса – будь-що. Тим більше я ж бачу, що вами рухали лише добрі спонукання.

– Винятково добрі спонукання! – Ельф старанно зображував бовдура. – Лише хотів переконатися, що Лукас не помилився у виборі дружини. Ви ж розумієте, квіточка, дружина – не нежить, згодом не мине.

Всеблага мати, всі ельфи настільки високої думки про свою персону чи тільки цей?!

Внутрішньо здригнулася від пихатості чоловіка, але зовні я просто не мала права показати огиду. Інакше ельф здогадався б, що я не така проста, як хочу здаватися, і заплановане для стражів не вдалося б. А цього не можна було допустити. Шкідлива відьомська натура вже потирала долоні.

– Чудово розумію ваше занепокоєння, Арріне. Сподіваюся, тепер ви зможете спокійно продовжувати нести варту на кордоні?

– Тільки якщо ви частіше нас балуватиме званими обідами. Я маю слабкість до гарної кухні.

Бульба тобі в печінку, а не обіди! І лихого в друзі!

Хоча… Слабкість, кажеш, маєш? Треба організувати ельфу особливий пиріг. Кілька годин перебування у глибокому задумі і будь-яку слабкість як рукою зніме! Крім шлункової хвороби взагалі нічого турбувати не буде. Гарантую!

– Звичайно, люб'язний. Ось тільки стану у домі чоловіка господинею.

– І ми добряче подумаємо, запрошувати таких бовдурів, як ви, чи ні, – вклинився в розмову чаклун. Судячи з похмурого виразу його обличчя, ці мої люб’язності з блондинистим другом доводили «чоловіка» до точки кипіння. – Чи не пора вам, стражі, патрулювати вашу ділянку?

– Так, ти маєш рацію. Щось ми затрималися, – серйозно кивнув Фадор. – Ваші хорсари давно готові. Меоне, відкривай портал.

– Не забудьте доповісти мені про стан справ. Майте на увазі, якщо на вашій ділянці стався прорив, поки ви займалися моїм особистим життям, не зносити вам голів. І звань.

Меон слухняно стиснув у кулаку кристал, і повітря розрізала блискавка переходу. У мене залишалося менш як хвилина, щоб діяти, доки портал не відкрився повністю.

– Не будемо до них такі суворі, любий. Це ж твої друзі. А до друзів треба виявляти терпимість і прощати, – вкрадливо проворкувала я, наближаючись до застиглих біля порталу стражів. – Так, коханий?

Лукас закашлявся.

– Ніело? – витріщив очі він.

Ох! Перегнула палицю з милостями! Ну хто знав, що мій лжечоловік настільки вразливий до слів? Своїм враженим обличчям він мені всю гру зламає! Якщо чаклун уже здогадався про хитрість відьми, то й стражі не залишаться осторонь. Он як Меон і Фадор напружилися. Немов готувалися не чинно сховатися в срібному серпанку порталу, а стрибнути в розлом, рятуючись втечею від дружини друга.

Так легко не підуть! Від відьми, як, втім, і від простої розгніваної жінки, ще ніхто безкарним не уходив.

Сплести простеньке заклинання і наблизитися до стражів впритул зайняло лише коротку мить.

– Легкої дороги, – побажала я особисто кожному з друзів чаклуна і потиснула руки. – Була рада знайомству.

Мила, добра посмішка і швидкоплинний дотик розслабили чоловіків. Ніхто з них уже не чекав каверзи, та й зелені іскорки чарів вбиралися в тіло «жертв» через торкання майже непомітно. Залишався лише відчутний запах ванілі, що протримається, як відбиток відьми, ще три дні. Після зникне, і ніхто не помітить магічного втручання, лише досвідчена чарівниця зможе розпізнати просте і водночас вкрай шкідливе прокляття. Але навряд чи погодиться його зняти. Жіночу солідарність ще ніхто не скасовував.

Коли я «нагородила» Фадора (знатимуть, як усілякі перевірки відьмам влаштовувати!), чоловік не дав відсторонитися, а притяг до себе.

– Не приймай на свій рахунок, Нієло, – ледь чутно шепнув мені на вухо він. – Після того як наречена Арріна виявилася слабкою на перед… гхм… підвладна різним слабкостям, ельф наш і трохи поїхав у довірі до жінок.

– Так нехай для своїх коханок перевірки і влаштовує, – під стать йому пошепки відповіла я.– До чого тут Лукас?

– Марика хотіла зміняти звичайного стража на головнокомандувача стражами.

– Змінила? – Напружилася я.

– За кого ти чоловіка приймаєш?

Ох, я відповіла б, так, боюся, не зрозуміють.

– Ну і добре, раз не вийшло.

– Ваніль? – потягнув носом бородай. Його темні очі на мить блиснули яскраво-зеленим вогнем. – Смачно пахнеш. Як солодка булочка.

Знову перевертень! Ну, що за наслання? Другий за день! Однозначно надто багато розлучилося ікластої волохатої братії.

– Про що ви там шушукаєтеся? – Запитав нас Аррін.

Так само незадоволеним поглядом, як ельф, нагородив нас і чаклун. Брехня, схоже, він взагалі ледве стримувався, терплячи мою гостинність.

– Обговорюємо страви майбутнього званого обіду. Фадор ось ласий на здобу, солодке йому всюди здається.

Ельф мрійливо посміхнувся:

– А я б від смаженої куріпки не відмовився. Або від буженинки.

Ельф – м'ясоїд? Оце новина!

– Я врахую, – останнім прокляття дісталося цьому дотепнику.

Йому я постаралася передати подвійну, або навіть потрійну дозу. Ще й побажала, щоб ельфійська чарівність дала збій. Добре запам'ятає, до чого призводять жарти з відьмою! 

І нітрохи я не злопам'ятна… Справедлива. Хоча всередині мене і штрикнула швидкоплинна жалість до ошуканого нареченою ельфа, але її я одразу придушила. Адже сам вибрав? Сам. А розлютився на всіх жінок. Погано якось виходить: чоловіки приймають рішення, помиляються, а винні все одно жінки.

Один за одним стражі зникли в магічному провалі. Насамкінець Аррін обдарував мене підозрілим прищуром. Його сліпуча усмішка якось зблідла. Мабуть, надто задоволеною я виглядала в той момент. Ну просто сил уже не було стримувати злу радість!

– Щасливої ​​дороги! – крикнула їм навздогін.

Нехай і кажуть, що бажати у спини погана прикмета, але ж я ніжно. Чисто по-відьомськи. Мстива натура переможно посміхалася, всередині розливалося задоволення і спокій схожий на ситість. Помстилася. Тепер і вибачити можна. Усіх, крім ельфа.

На нього ще чекає мій особливий пиріг. А там... Там поведінка блондина покаже, гідний він відьомської доброти чи ні.