Мирний сон перервався гуркотом, блискавкою та лайкою.

– Що? Де?

Кокон з ковдри – вкрай тепла штука та пекельне лігво, якщо раптом треба швидко вибратися. Ледве впоралася з пуховим звіром, схопилася на ноги і прийняла бойову стійку біля ліжка. Найманцям із червоного клану я навряд чи буду гідним супротивником, але якщо не скалічу, то хоча б покусаю нападників. Недарма ж завжди старанно стежила за зубами, як відчувала – зійдуть за зброю!

У тьмяному світлі від каміна очманіло оглянула кімнату – нікого.

Лише на половині ліжка чаклуна був великий темний пакунок.

Шум, що розбудив мене, виявився сигналом залишених чар. Іскри від захисного заклинання я спросоння сприйняла за блискавку. Приглушеним чханням страждав Лукас, намагаючись вибратися з тісних обіймів пледа.

Як порушник мого захисного поля, чоловік був знерухомлений магією, зв’язаний по руках і ногах, а ще страшенно злий. А ось не треба було потикатися до сплячої відьмочки! Поділом спокуснику!

– Ага! – Переможно вигукнула я. – Попався?! Покусився-таки? Ось я зараз яа-а-ак...

– Проклянеш, – флегматично завершив чаклун за мене. – Я пам'ятаю, так. Можеш починати.

І ось якось одразу мені розхотілося помститися. Що за задоволення, коли отримав на капость дозвіл? Жодного!

Лукас, нарешті, нейтралізував моє захисне заклинання, виплутався з полону і, невдоволено зиркнувши на мене, ніби я обвалила на його голову всі гріхи роду, відвернувся. Подивіться, які ми ніжні!

Свердлячи чоловічу спину задумливим поглядом, я гадала: а може, переборщила з капостями і заговорена папороть уже зайва? Якщо дати корінь білої півонії зараз, то ранкових неприємностей можна буде уникнути.

Я нерішуче потяглася до чаклуна:

– Лу…

– Спи, Ніело, – категорично обрубав він.

Ну і добре! Не дуже й хотілося! І якщо що – сам винен! Відьомська справа коротка: помстилася і забула, потім ще кілька разів помстилася. Пам'ять-то дівоча.

Вмістившись зручніше на боці обличчям до вікна, я спробувала заснути. Повторно заклинання не читала. Не полізе ж Лукас туди, де вже його шибануло?

Цього разу щасливий сон швидко не йшов. Відволікало тихе дихання Лукаса, тепло його тіла, яке я відчувала, навіть не стикаючись спинами. І набридливі думки про Буку. Гуляйко, а не фамільяр! І де його носить?

А ще набридливим черв'ячком усередині свербіла совість. Мовляв, не варто так часто і випробовувати терпіння єдиного захисника. Нерівна година, Лукас добровільно здасть мене в руки найманцям з червоного клану або, гірше, Агафтії.

Напади зображати із себе благородну леді я придушила на корені. Ще чого! Зв'язався з відьмою, хай відьму, ні, відьмищу і терпить! І подивимося, наскільки довговічним є його «вірно, щасливо». Що-що, а тяжкі умови для випробування чаклунських почуттів я забезпечу! На такій бойовій ноті, показово голосно сопучи в подушку, я здалася у владу сну.

А вранці, коли яскраве світило вже сліпило очі, у цьому величезному ліжку я прокинулася... одна. Про присутність поряд чоловіка нагадували лише злегка прим'ята подушка та залишений на кріслі вовняний плед.

На мить я навіть пошкодувала про власну заяву, що не хочу прокидатися поруч із Лукасом. Але ця мить слабкості, слава Всеблагій богині, швидко пройшла, безслідно зникнувши в ранкових думах і турботах.

Привела себе до ладу я досить скоро. Хоч волосся, що нагадує зараз клубок змій, простому гребінцю не піддалося, заговорений впорався з заплутаними пасмами за дві секунди. Ось вона, чарівна сила магії! Як добре знову жити повноцінною магічкою, а не безправною служкою.

Нехай магія більшою мірою для мене залишалася невідомим світом, але які мої роки. Навчуся, надолужу втрачене, вивчу незвідане. Так.

Настрій був як яскравий сонячний день за вікном. Трохи притупляла мою радість невідомість, куди поділися мої чоловіки. Точніше, фамільяр та тимчасовий захисник. Так, напевно, правильніше його називати, заздалегідь звикаючи до суто корисливих відносин між нами. Мені потрібний захист, йому... А ось у цьому ще доведеться розібратися.

У «велике та світле» з боку чаклуна досі не вірилося.

Чекати на Лукаса в кімнаті я не стала. Сміливо спустилася вниз. Вчорашніх завсідників у головному залі не спостерігалося. Втім, як і господарки. Трохи потоптавшись між порожніми столиками, я ризикнула пошукати живих самостійно. По сліду насиченого аромату кориці та ванілі пірнула у вузький коридорчик, що сховався за темною завісою позаду стійки.

Незабаром я почула знайомий жіночий голосок:

– Тепер тобі добре, любий?

Тут же й застигла на місці, наче лобом на стіну напоролася. 

Увала та…

– Не бійся, ще бери. Від мене не зменшиться. 

Перед очима промайнули картинки одна страшніша за іншу! Живіт підвело. Невже зараз усе повториться? Лукас там із нею, а мені... А я?

Ох, скільки ще випробувань зможу витерпіти? Всеблага богиню, помилуй нерозумну відьму!

Даруй мені знак, щоб не поспішала назустріч новій зраді. Будь милостива до своєї дочки.

Кілька миттєвостей, сліпо замружившись, я чекала. Після невдоволено розплющила одне око, озирнулася. Земля не розкрила бездонну пащу під моїми ногами, небо не збиралося впасти, стіни не здригнулися.

Закинувши голову, уважніше вдивилась у дерев'яне склепіння. Ні, знамен точно не передбачається. Отже, доведеться розпоряджатися долею самостійно. І коли в мене було інакше?

Ху-ух! Шумно видихнула і кинулася за ріг, прямо на злощасний голос зухвалої орчанки.

Ну я зараз когось як приголублю…

У крихітній кухоньці біля печі буркотіла Увала, примовляючи добро в дорогу ватрушкам, які якраз відправляла в її нутро. Я ледь з ніг не збила господиню, увірвавшись подібно до кари небесної.

– Де він? – суворо запитала. І зло зиркнула на всі боки.

Лукаса ніде було видно. Але для надійності я не погребувала підняти край квітчастої скатертини і зазирнути під стіл.

– Бач яка грізна знайшлася! Подумаєш, ночувати не прийшов! Я молодий та вільний – маю повне право! – долинуло єхидне праворуч.

На вузькому підвіконні в компанії трав, квітів та жменьок ягід для чаю примостився Бука.

Ух, безсоромна морда!

– І не треба на мене так дивитись! – обурився кажан.

Ще й булку жадібно вминав за обидві щоки. Не фамільяр – ненажерливий хом'як!

Жінка вдала, що зовсім не здивувалася. Мовляв, орки звикли до будь-яких дивацтв. Чого тільки варто щоранку бачити в дзеркалі зелену мор… личко. М-так.

– Я ж у тебе не питаю, як ніч провела, – не вгавав фамільяр, хитро мені підморгнувши.

Чи якимось чином здогадався про те, кого саме я тут шукала, і тепер приймав вогонь на себе, чи просто дурістю мучився. Не вперше ж.

– Спала, – трохи злукавила я. – Чудово та міцно.

– І навіть не думала про коханого чоловіка?

Я закашлялася. Що він несе?

– Адже не ночував же під боком, посеред чужого міста мучився. Вночі! – надривався кажан. – Голодний! Холодний! Самотній!

У комусь явно помер актор.

– Думаю, Р’яна тобі склала компанію.

– У-у-у, жорстока! – скрикнув Бука. – І не смій згадувати ім'я цієї варварки.

– Кого? – витріщилися ми з Увалою на це крилате диво природи.

Кажан звично забурчав:

– Кого-кого. Тирана в пір'ї, ось кого! Говорила мені матінка, який господар – такий і фамільяр. Та я, дурень, не вірив.

Бука відкусив величезний шматок булки і з набитим ротом продовжив скаржитися:

– Полювати нормально не давала? Не давала! І сховатися не зміг, усюди відчував на собі її пильний жовтий погляд. Повеселитися теж не дала! Думаєте, просто відманила мене від симпатичних мишок? – Він понизив голос до страшного шепоту. – Ні! Вона їх зжерла!

– Жах, – видихнула я.

Увала ж посміхнулася:

– Яка жінка! Оце я розумію.

Бука її натхнення не оцінив, зле примружившись у відповідь:

– Кошмар, а не нічка! Ледве крильця цілими забрав.

Переглянувшись із орчанкою, ми одностайно пирснули реготом.

Ось нагородила богиня фамільяром! Нудьга мені явно не загрожує. Як би вставну щелепу не проковтнути на тисячному році життя, якщо Бука такі байки повадиться цькувати. Якщо доживу, звісно.

– Смійтеся-смійтеся, нелюди! Ніхто не пошкодує бідного фамільяра, ніхто не приголубить.

– Я тебе вже пожаліла трьома булками!

– А я тебе приголублю, іди сюди, містере кажане, – поманила я пальчиком.

Бука спочатку підозріло примружився, а раптом якусь капость приготувала, але все ж не встояв перед спокусою і перелетів на моє плече.

– Булки не пройшли даремно, – докорила ненажеру. – Якщо не стримаєш апетит, то доведеться повзати за мною слідом, а не на плечі кататися.

– Подумаєш! Все зайве піде в мозок!

– Швидше, у пузо, – підтримала мене орчанка.

– Злі ви, – тяжко зітхнув кажан. – Піду від вас.

Ага, як же! Далеко від годівниці нікуди не подінеться.

Загрозу Буки ніхто з нас не сприйняв серйозно. Та й сам фамільяр продовжував жувати здобу, не соромлячись кидати крихти мені на сукню.

– Скоро ватрушки з сиром будуть готові. Та ароматний чай із троянди із чорницею завариться, – перевела тему жінка. – Не гидуєшся розділити зі мною стіл, Ніело?

Я взагалі не дуже гидлива.

– Із задоволенням!

Надіславши їй вдячний погляд, я навіть засоромилася, що підозрювала жінку в такій мерзенності. Чого тільки не вигадується з ранку, на голодний шлунок.

Задумавшись, я не вловила моменту, коли на запах випічки прийшов ще дехто. Помітила поповнення через те, що різко потемніло, ніби хтось сонячне світло затулив. У дверях височіла постать незнайомця. Не чоловіка, а справжнього вікінга. Принаймні, читаючи давні оповіді, саме такими представників цього племені я й малювала собі в уяві.

Високі, потужні, всі як на підбір світловолосі та світлоокі, з гострим розумом у погляді та незвичайною силою в руках. Як чоловік, що тільки увійшов. Хутряний плащ, зі шкури чи то вовка, чи ще якогось дикого звіра, тільки підкреслював могутню постать незнайомця. І близько не варто було підходити, щоб відчути силу, якою від нього віяло.

Я мимоволі зіщулилася.

Гарний. Але якийсь небезпечний, дикий, неприборканий.

Незнайомець повернувся в мій бік, швидко мазнув поглядом, не зацікавившись, і різко ступив до орчанки. Без зайвих слів стиснув її в ведмежих обіймах – жінка навіть пискнути не встигла – і вп'явся в рот жадібним поцілунком.

Від запалу пристрастей мене кинуло в жар. І невідомо, чи бочком просуватися до виходу і не заважати, чи залишитися і поглянути, що відбуватиметься далі. Цікавість не гріх, а життєва потреба для відьом.

Бука подавився булкою.

Не відриваючи погляду від дійства, що розгортається – ще трохи, і жар від парочки повалить, – я вирішила не дати другу загинути передчасною смертю. Стукнула його. Замість шматка булки перекид у повітрі та кілька кульбітів зробив сам Бука. Приземлився він жорстко, якраз біля ніг палкого незнайомця. І хоч голосно стогнав і надривався, наче ледь не біля порога смерті завмер, а кашляти перестав.

Бідолаха... У капосної відьмі теж силушка є, а розум-то... Подумаєш, перестаралася трохи! Головне, не задихнувся!

Поцілунок нарешті припинився. І думаєте, вони сором'язливо розбіглися, як зненацька захоплені таргани? Тримайте кишеню ширше! Чоловік тільки сильніше притис жінку до себе. А в його хрипкому стогоні виразно чулася потреба у більшому.

– Увало, – жадібно задихав він їй у маківку.

Орчанка витерла руки об фартух, перш ніж обійняти чоловіка. Вона прямо світилася вся від щастя. Зараз Увала не була схожа на себе. Ту, яка зустріла нас учора: сильну, гордовиту господиню корчми. Точно зняла раптом усе наносне, і тепер перед очима з'явилася затишна простачка, що пеститься до свого чоловіка.

– Солодка, – задоволено посміхнувся блондин.

– Це все ватрушки, – засоромилася Увала. – З ранку тісто замісила, сподівалася, що до твого приходу солодким побалую…

Її щоки знову потемніли від рум'янцю. Треба ж!

Чоловік по-доброму розреготався.

– Ватрушки тут ні до чого. Це тільки ти, люба моя. Але ми нікому не скажемо, – підморгнув він їй.

Невідомо, скільки б тривала ця мила сцена, випадковим свідком якої я стала, якби не закипіла вода в ковші. Почувши веселе булькання, жінка швидко схаменулась і вибралася з обіймів гостя.

– Зараз чай питимемо, – більшою мірою собі, ніж нам, повідомила вона.

Чоловік очей не зводив з орчанки, спостерігаючи за її турботою з ніжною усмішкою. І швидкоплинного погляду будь-кому вистачило б для розуміння: між цими двома щось чарівне відбувається. Справжні почуття?

– Із ватрушками?

– З ними, рідними. Тільки-но приспіли.

Накривши на стіл і зачекавши, поки ми з чоловіком сядемо, Увала застигла за його спиною.

– Це мій Ольжич, чарівницю, – представила блондина вона і поклала долоню на його плече, ледве погладжуючи. Точно не могла втриматись від зайвого дотику.

Вікінг вторив орчанці, не поступаючись у почутті, він накрив її руку своєю широкою долонею.

– Чоловік, – кивнув він і серйозно глянув на мене, наче міг читати приховані помисли в очах, перевіряючи, чи не причаїлася для них якась небезпека.

Незабаром Ольжич відповів мені ледачою усмішкою і розслаблено взявся за швидкий сніданок. Мабуть, перевірку я пройшла.

– Чоловік? – А ось мені здивування приховати не вдалося.

– Вже двадцять неділь як, – щасливо посміхнулася Увала.

Але як же... Вчора я сама бачила, як вони змовницьки переглядалися з Лукасом!

– Ольжич – лісничий. Часто в ліс іде, то шалених мисливців віднадити, то пастки перевірити. Завдяки йому, дичиною забезпечено з пів міста.

– Скажеш також – пів міста. Так, кілька будинків.

– Шість десятків, – гордо поправила жінка.

По хитрому блиску відразу пожовклих очей я зрозуміла: на стільці навпроти не тільки лісничий – перевертень.

Орчанка та перевертень? Ось це парочка! Воістину дивні справи богів.

– Ледве не вбила єдиного фамільяра, відьмо! – Праведному гніву Буки не було меж.

Скосивши погляд на розлюченого кажана, я вкотре вразилася, як у настільки маленькій істоті може вміщатися бурхливий ураган емоцій?

– Я просто вчасно надала допомогу. Краще б дякую сказав, невдячний, – і бровою не повела, що прибити друга не входило в план його порятунку.

Ще в дитинстві я вивчила: за будь-якого непередбачуваного результату варто вибирати нестандартні рішення, а найкраще зробити розумний вигляд, що все вийшло, як треба. Хто знає, як воно було треба?

– Рука у тебе важка, – ображено буркнув фамільяр. – Нагадай сказати про це Лукасу. Хоча… Що це я справді? Не попереджатиму. Чаклун на мене сову нацькував, хай з тобою сам і мучиться.

– Мучиться? Гарненької ж ти про мене думки.

Цей зухвалець і на мить пихи не втратив. Спокійно так собі продовжив:

– Відьма щастям не буває. – І сказав це так впевнено, що напевно на собі перевірив кожну відьму з її щастям.

– Дивлячись яка відьма!

– Будь-яка, – випнув губу Бука.

– Я вже жалкую, що не стукнула сильніше. – Якби кожен відьомський погляд мав смертельну силу, від фамільяра залишилася б купка попелу. І це у кращому випадку.

– Ось! Так і знав, що це ти зробила спеціально! – заволав кажан, піднявши вгору пазуристу лапу.

– Не фамільяр – істеричка! – не витримала я. – Десять років у міжсвіті не пішли тобі на користь. Характер зіпсувався.

– Думаєш, ти, чи що, стала кульбабою?

Я потяглася до фамільяр, але той вчасно відскочив і в руки не дався.

– Тільки трапись мені, паршивець!

– Ой-йой! Мені вже починати боятися чи після сніданку?

– Якого сніданку? – Насторожилася Увала.

– Смачного та ситного.

Орчанка набусурманилась:

– А три булки сніданком не рахувалися?

– Тьху, хто ще пам'ятає той легкий перекус? – І Бука потягнувся за ватрушкою. Поки Увала схаменулась і відсунула від кажана тарілку, той встиг схопити три булки.

– А ти не луснеш, дитинко? – З сумнівом простягла я. Де в нього тільки все влазить?

– Хто? Я? Та ти що, глузуєш, відьмо?

Знову виявивши дивну одностайність, ми з орчанкою одночасно зобразили серйозність. Мовляв, про які жарти йдеться?

– Добре, урочисто обіцяю: як тільки відчую, що правильно не йде, а проситься назад... одразу вийду з таверни, щоб не заляпати твої прекрасні стіни, жінко. І тебе, відьмо, так і бути, захищу від травми.

Веселий сміх знову наповнив кухню. Мабуть, не я одна представила змальовану Букою картину.

– Весело тут у вас… – похитав головою Ольжич. – Часто так?

– Рідше, ніж хотілося б, – відповіла Увала.

Чоловік одразу ж насторожився. Він спокійно відставив кухоль убік, відклав наполовину з'їдену ватрушку і розвернувся до дружини.

– Знову хтось охочий до чужого добра чіплявся?

Жінка нервово повела плечима:

– Ні, Ольжиче, все добре.

– Увало, – з попередженням у голосі сказав він. Навіть мені стало ніяково від сили звіра, що несподівано стала так явно відчутною. – Не бреши мені. Ти обіцяла.

Орчанка знітилася. Для повноти картини ще не вистачало, щоб носком туфельки зашаркала.

– Вран заходив, – нарешті зізналася вона.

– Вран, значить? – В очах перевертня спалахнув поганий вогник. – Добре кохана. Я вирву йому ноги.

– Ольжичу!

– Більше не заходитиме.

– Не треба, любий! – заголосила жінка, міцно обійнявши чоловіка зі спини. Точно той миттєво збирався зайнятися вириванням ніг невідомого мені Врана. – Він же потім усю міську владу на нас нацькує!

– Боїшся? – Трохи відсторонився Ольжич, заглядаючи в обличчя дружині. – Не довіряєш чоловікові, Увало?

Орчанка зблідла.

Я несвідомо втиснула голову в плечі. Бука припинив жувати. Перевертні славилися справедливою, але гарячою вдачею. І навіть диханням не хотілося привертати до себе зайвої уваги, втручатися у сімейні чвари. Невдячна ця справа. Милі лаються, відьма – залишається крайньою. Милі після солодко миритимуться, а відьмі – рани зализуй.

– Тільки тобі і довіряю. Хіба не знаєш?

Перевертень розслабився. Тінь із його очей зникла.

– Лукас Де Кадарі приїхав. Обіцявся розібратися, – сказала Увала.

– Шалений тут? – одразу зацікавився чоловік.

Шалений? Характер у нього, звичайно, не ангельський, але щоб до такого…

– Із дружиною, – кивнула орчанка.

Ах так! З дружиною…

– Ось воно як…

На цікавий погляд перевертня довелося мило посміхатися, зображуючи спокій та впевненість. Мовляв, дружина, тобто я, в курсі справ і зовсім не дивується дивному прізвиську так званого чоловіка.

– Ну раз Лукас сказав, що розбереться, я йому вірю.

Дружина не дивується. Ось зовсім ні!

Я сказала, не диву... А до дідька ці удавання!

– Шалений?

Ольжич вигнув брову:

– Чоловік… – і знав би хто, як насмішкувато це прозвучало, – не розповідав?

Відьма, що швидко не може вигадати правдоподібну брехню, – не відьма!

– Ми зовсім недавно поєднали долі. Ще не встиг.

– Хм-м… – задумливо пожував губами перевертень. Не повірив? – Якби легкий говіркий характер, він навряд чи дослужився б до головнокомандувача загонами північного кордону.

– Я теж не володію особливо поступливим характером, – не змогла промовчати.

– Ти ж не спалюєш зрадників вщент по клацанню пальців?

– Ні, я… О…

– Ольжичу, – шикнула орчанка, – не лякай дівчинку!

Я ледве не проковтнула язик від подиву. Чого-чого?! Лукас не просто чаклун? І навіть не верховний дейрінського клану? Ох, Всемилостива богиню... Я зовсім не знаю свого чоловіка. Тьху, і не чоловіка-то зовсім!

– Нещодавно, кажеш?

Різко схопивши ватрушку, я відкусила чималий шматок і сьорбнула чай.

– Дуже смачно, м-м-м… Дякую.

– На здоров'я, – усміхнулася господиня таверни. – Не поспішай, твій фамільяр все не подужає – нам вистачить.

Бука одразу ж поспішив кинути зерно сумнівів:

– А от я не був би так певен у цьому!

– Ум-нум-нум, – нерозбірливо промимрила з набитим ротом.

Краще нехай вважають невихованою клунею, ніж знову візьмуться за непотрібні розпитування!

– А хто такий Вран?

Перевертень скривився, наче ватрушки не з сиром були, а на полині замішані.

– Та повадився тут один місцевий дружині моїй усмішки дарувати, – відповів він. – І все відмов не розуміє.

– Ходив до мене Вран, ще до весілля. Та не кохав, одразу зрозуміла. Подивишся – і ладний, тихий, уважний, а щось таке в ньому є… гниле. Я й відмовляла, – пояснила Увала. – А коли за Ольжича пішла, то Врана ніби підмінили. Приходить, залякує, намагається схилити на своє. І обов'язково вловить момент, коли Ольжича немає в місті.

– І що хоче?

– Вимагає або задовольняти його кожної сьомої ночі, або майже весь прибуток з таверни віддавати.

Ольжич заскреготів зубами.

– Лихо, – похитала головою я. – А Лукас як може допомогти?

Увала якось навіть змінилася в обличчі, наче злякалася:

– Ну то як же? Він добре знає керівну верхівку міста. Хіба не замовить слівце?

– Думаю, він обов'язково зробить усе, що зможе, – поспішила запевнити жінку я.

Не вистачало мені ще заспокійливих крапель готувати для орчанки! Дива, та й годі…

Якась вона неправильна орчанка попалася! Представники такої давньої раси не відрізнялися вразливістю та тонкістю душевної організації. Попри важку для звичайної жінки фігуру і високий зріст, Увала ж виявилася вразливою та ніжною натурою. Недаремно кажуть, що боги – ті ще витівники з особливим почуттям гумору.

Подальше чаювання пройшло легко. Перевертень залишив спроби вивести мене на відвертість, давши насолодитися куховарством дружини. Апетит Буки теж більше ніхто вгамувати не намагався. 

Фамільяр встигав майстерно огризатися на всі боки. Ну, хоче він потім мучитися животом, нехай! Відьомська справа попередити, решта – марнування часу.

За легкою бесідою про містечко біля північного кордону, його спосіб життя, новини зі столиці і минув час. Відкрито спостерігаючи за милуваннями цієї дивної парочки, я ще раз внутрішньо усвідомила свою нещодавню витівку. Тепер і швидкоплинних думок не виникало про зв'язок між орчанкою та Лукасом, надто помітні, непідроблені почуття вона відчувала до чоловіка. Та й з гострим нюхом перевертнів особливо не загуляєш. Учує підлу слабкість – вб’є.

Не встигла я насправжки задуматися, куди запропастився мій чоловік зранку, як пролунало громоподібне:

– Ніело!

Здавалося, навіть таверна здригнулася.

Йой, ось і про вовка промовка.