За мить ми опинилися в порожньому провулку якогось містечка.

Від швидкого переходу крізь простір в мене збунтувалося нутро. Сніданок погрожував з'явитися назовні. Тому довелося перечекати напад нудоти та запаморочення, лобом притулившись до плеча чоловіка. Запах Лукаса завжди мені подобався і тепер діяв як заспокійливе.

– Ти ж сказав, що магія в лісі нестабільна, – не забула нагадати зраднику, як тільки трохи полегшало.

І тицьнула пальцем кудись у район його грудей. Ледве палець не зламала. Кам'яний. Ну, кам'яний же!

– Збрехав.

Він так легко в цьому зізнався, що я аж рота роззявила. Що за справи? Я так не граю!

– Чому?

Відчувала ж: десь у його дбайливості і поступливості є підступ! 

Лукас дбайливо опустив мене на землю. Довелося спиною припасти до стіни. Не хотілося перевіряти ноги на міцність. Широкий камінь приємно холодив спину. Я ніколи ще не подорожувала за допомогою порталів. Хто знає, як відреагує шкідливий відьомський організм?

– Чому ж не скористався порталом раніше, коли міг? – Задала я наступне питання, зрозумівши, що на попереднє Лукас відповідати зовсім не збирається.

І знову похмуре мовчання замість слів.

– Знущався? – зло примружилася.

Так і знала! Він зовсім не змінився! Не здивуюся, якщо ще й метеликам крильця обриває, спостерігаючи за їхніми муками. Як колись насолоджувався моїми.

– Чи сподобалося тобі сміятися над відьмою? Насолодився?

– Ні! Я зовсім не…

– Не вірю! – зневажливо зморщила носа я, різко перериваючи його. Не варто і шансу давати на черговий обман!

– У мене й на думці не було знущатися з тебе! – уперто випнув підборіддя чаклун. – Ти знову все переінакшуєш, Нієло!

– Тоді чому ти не відкрив портал раніше? Навіщо було йти лісом?

– Та, бо я тягнув час! – Запально видав Лукас. І, помітивши мою цікавість, уже спокійніше продовжив. Хоч і явно не хотів цього: – Кортіло побути з тобою довше.

– Навіщо?

Бука пирхнув, а варто було мені зиркнути в його бік, демонстративно закотив очі. Хитра мордочка кажана найясніше казала, що він давно зрозумів причину вчинку чаклуна і тепер просто знущається з нездогадливості деяких. Подивіться на цього розумника!

– Думав, звикнеш, трохи відтанеш і станеш ставитися до мене без побоювання, легше приймеш як пару.

Його визнання лягло лікувальним бальзамом на мою змучену душу. Але виду я не подала, навпаки, насупилась і гордовито підняла носа:

– Цього не сталося.

– Бачу, – важко зітхнув він. – Ходімо.

І що, жодних з’ясувань, пояснень та присяг не буде? Ось зовсім нічого? Шкода. Навіть шкідлива відьомська натура в мені тужно стиснула губи.

Я зиркнула на дивно притихлого Бука і попленталася слідом за чаклуном. Кажан, заплющивши очі, захоплено зображував сплячого. Мабуть, відчайдушно не хотів втручатися у чергові з’ясування відносин. Що ж. Його вибір. Не все ж йому бути третьою стороною між нами.

– Де це ми?

– У Лораталі.

Я ще раз озирнулася, вишукуючи щось знайоме у вузькій вуличці та кам'яній бруківці. Навіть рідкісних перехожих поки не зустрілося. Нахмурилася, бажаючи, щоб ось-ось – і пам'ять підкинула відповідь. Але на жаль. Я тут все ж таки була вперше.

– Де?

– Біля північного кордону сьомого королівства.

Бука свиснув. Спить він, ага! Удавальник!

Легше сказати, що не біля північного кордону, а у лихого на порозі.

– І що ми тут забули? – Невдоволення приховати не вдалося.

– Переночуємо у таверні, а завтра вирушимо в дорогу, – охоче відповів Лукас. – Звідси верхи півдня шляху до мого будинку.

І чого це він розпоряджається? А?!

– Я до тебе в гості не просилася, – не прогаяла нагоду нагадати йому я.

Різка зупинка чоловіка ледь не коштувала цілісності та безпеки моєму акуратному носику. Каменюка ж!

 – Ге-ей! Легше!

Чаклун відьомське обурення обділив увагою. Довго дивився на мене з-під насуплених брів, аж поки не заговорив. І на відміну від похмурого виразу обличчя, голос його був спокійним, рівним.

– Ти волієш залишитися на вулицях серед реальної загрози?

– Ой, я тебе прошу! – легковажно махнула рукою я, хоробрячись напоказ. – Яка тут загроза?

Немов у насмішку тут же біля моїх ніг заворушилося листя. Я насторожилася, примружившись. У темно-сірому клубку, що вискочив із купки сміття, насилу впізнала двох щурів. Досить жирних, з довгими хвостами та нахабними чорними намистинами очей. Гризуни? Усередині все обмерло.

Лукас схрестив руки на грудях. Я не обманювалася на його рахунок, чоловік нічого не забував. Нехай і ніяк не відреагував на мою гидливість і нервове сіпання. Не те щоб я боялася цих тварин, але після десятирічного сусідства з такими в коморі, де доводилося жити, одна згадка щурів викликала в мені неприємне тремтіння! Бр-р!

– І не побоїшся найманців, аби піти наперекір мені? – вкрадливо поцікавився чоловік.

Він напевно знав, на що тиснути. Я засмучено прикусила губу.

З одного боку, свого досягла – силу повернула. Цілком могла вирушати у вільне плавання. І чаклун мені не потрібен! Зовсім ні!

А з іншого боку…

Ну добре, поруч із Лукасом все ж таки буде спокійніше, якщо хтось із найманців ще посміє на мене зазіхнути. Згадати хоча б його силу та військову майстерність під час бою, це викликало захоплення!

– Не відповідай. Просто поступися мені, – не зажадав, а попросив він.

Та й познущатися вдосталь над чаклуном не встигла... А відьомська душа просить помсти...

– Я не…

– Тільки цього разу. Прошу тебе.

Гаразд! Вирішено! Де наша не пропадала? Перевірю чаклунський будинок. Цікаво, як справи в клані Лукаса? Там такі ж розпусники, як і він?

– Добре. Вирушимо до тебе.

– Спасибі.

Я скупо кивнула.

Куди б нас не занесло, містечко виявилося тихим, а вулички незвично безлюдними. Навіть моторошно. Хоча, можливо, поблизу північного кордону в містах оголошено комендантську годину? Адже світило з пів години як закотилося за обрій, залишивши по собі яскравий слід багрянцю. Можливий напад істот мороку завжди варто очікувати якраз із приходом ночі. Хоча особисто для мене цей час істинної сили, коли немає місця будь-яким страхам.

Коли ми підійшли до таверни, темрява майже опустилася на місто. Вивіска «Зеленуха» над козирком ґанку двоповерхового будиночка ні про що не сказала. Через овальне скло пробивалося жовте світло. Звуки вигуків, регіт і музики за нашого наближення ставали лише голоснішими. Біля сходів Лукас пригальмував і уважно озирнувся.

– І що ти маєш намір робити далі? – Я торкнула його за рукав.

– Зняти нам кімнату.

– А далі?

– Повечеряти і відпочити, – він не відзначався красномовством.

– А далі? – нетерпляче пристукнула ногою.

– Спати.

– Лукасе! – розлютилась я.

– Ніело, – спокійно відбив мій злий погляд чаклун. – Я не звик продумувати своє життя на три роки наперед. Будемо вирішувати поступово.

Брехня! Воїни тільки й роблять, що прораховують та планують наступний крок. Від цього залежить їхній добробут, а часто й життя.

Але я вдала, що повірила, хоча небажання відверто відповідати мені запам'ятала. І внесла ще одним пунктом до списку гріхів Лукаса. У чаклунів теж упертість не менша за відьомську. Адже намертво стояти на своєму можуть! Тому зараз сперечатися я не стала, та й відпочити з дороги хотілося неймовірно. А ось пізніше... Віділлються ще чаклунові відьомські сльози!

Розтягнувши губи в милій посмішці, на яку тільки була здатна, я дозволила повести себе до будиночка. Лукас галантно відчинив переді мною двері і пропустив уперед. «Зеленуха» зустріла яскравим світлом, теплом, шумом, запахами м'ясної юшки та медовухи.

Щойно ми опинилися всередині, пальці стало неприємно поколювати, наче холод вирішив швидко покинути гостинне тіло. Все ж таки я встигла змерзнути, хоч і, захоплена іншим, зовсім не помітила цього. Мимоволі здригнулася, відчувши руки Лукаса на своїх плечах: ніби він достеменно знав про все, що мене турбує!

– Зараз зігріємось.

Непомітна зовні таверна такою самою виявилася і всередині. Прості дерев'яні столи та стільці, кам'яне вогнище в центрі зали, сходи, що ведуть на другий поверх, – ось і все, що я помітила на перший квапливий погляд. Де-не-де доломітові стіни прикрашали натягнуті як полотно шкіри дикого звіра. Світильники відкидали на широке каміння химерні тіні, надаючи залі якогось незграбного вигляду.

Шалена компанія воїнів, магів, гномів і навіть світлих ельфів, що рідко заходили на землі сьомого королівства, спочатку не звернула на нас жодної уваги. Приємні ритми магічної музики розливались довкола. Мій живіт звело голодною судомою від смачних запахів. Віддам половину ковену за гарячу юшку! Добре, не перебільшуватиму, але поцілунок рятівнику від голодної смерті зірвати дозволю. А може, й ні… Як справжня відьма, не відрізнятимусь сталістю рішень. Навіть у обіцянках.

Варто нам рушити було до стійки, за якою стояла огрядна орчанка в темно-коричневій сукні вільного крою, як жінка розпливлася в широкій усмішці.

– Лукасе, кого я бачу!

На її місці я не стала б так широко посміхатися. Ікла з-під нижньої губи не помітить тільки сліпий. Хіба чоловіки захоплюються хижими жінками?

– Увало, ти, як завжди, прекрасна! – Розсипався в компліментах цей негідний чаклун.

Я фиркнула. Нерозумно було навіть на секунду серйозно замислитися над тим, що він змінився. Горбатого, як то кажуть…

– Скажеш також! – Жартівливо відмахнулася жінка.

Спостерігати сором орчанки виявилося дивно. Замість рум'янцю її зелена шкіра просто трохи потемніла на щоках, шиї та в районі грудей. Ліф сукні так і погрожував луснути від необережного глибокого вдиху, природа Увалу нагородила пишними формами. Через високий зріст жінки мені довелося дивитися на неї, закидаючи голову. Незабаром неприємно занила шия.

Досадливо скривившись, я щільніше закуталася в накидку. Колись темна тканина тепер була припорошена пилом, дорога сукня – в плямах і розірвана по горловині. Не відьма – просто жебрачка! Навіть на тлі орчанки програю. Хоча… чи потрібна мені перемога над суперницею за такого ненадійного чоловіка?

Лукас ніколи не відзначався розбірливістю. Не здивуюся, якщо між ними був близький зв'язок. Недарма ж орчанка так привітно усміхається чаклунові? Прямо таки готова прийняти як рідного. Зазвичай, орки не можуть похвалитися особливою гостинністю, надто закрита раса.

– Скажи-но, Увало, твоя м'ясна юшка така ж смачнюча, як я пам'ятаю? – підморгнув зрадник.

– Покуштуй і сам виріши.

І чому в цій простій відповіді мені почулося таємне запрошення?

– Із задоволенням, – засміявся чоловік. – Надай нам кімнату, забезпеч гарячою купальнею, і я не відмовлюся від подвійної порції, як і моя…

– Лукасе, друже! Якими вітрами?

Високий світловолосий ельф у військовій формі стража кордонів зупинився ліворуч від мене. Коли встиг так тихо підкрастись зі спини?

І тільки тепер я помітила, що загальні веселощі давно припинилися, навіть музика замовкла. А всі присутні з жадібною цікавістю дивляться в наш бік.

– Ось, вирішив забігти на вогник. Скучив за стравами Ували.

– Розумію, – усміхнувся він. – Наша господиня чудово готує – цього не відібрати.

Раптом мене осяяло здогадом. Якщо господарка «Зеленухи» ця орчанка, то тепер зрозумілим є вибір назви. Здавлено хихикнула в кулак – у когось скупо з фантазією!

– А що за чарівне створіння поруч із тобою? – одразу знайшовся з питанням ельф.

Цікавість блондина я зустріла у відповідь прямим поглядом. А подивитися було на що. Чоловік мав привабливу зовнішність. Статний, високий, з правильними витонченими рисами обличчя та ледь помітною родимкою під лівим оком. Довге пряме волосся кольору холодного срібла чоловік зібрав у простий хвіст на потилиці. Сувора військова форма йому йшла, підкреслювала якусь аристократичність. Красень. І, мабуть, як мій чаклун, давно звик до жіночої уваги.

Помітивши інтерес, ельф трохи випнув груди в чорному мундирі. Я хмикнула. Лукас же видавив крізь зуби:

– Моя дружина.

– Дружина? – Вирячився ельф.

У тон йому по таверні прокотилася луна здивування. Почувся дзвін посуду. Хтось явно схибив, випустивши кухоль з рук і розплескавши пінисте пиво. Дивувалася я разом з усіма, але вголос цікавитись, коли проспала церемонію єднання перед богами, не стала. Бракувало ще з'ясовувати стосунки на очах. Вистачить на сьогодні розваг із жадібною до видовищ публіки.

Та й під прицілом із півсотні очей чужинців я почувала себе вкрай незатишно. З дитинства звикла уникати зайвої уваги. Навіть Бука зіщулився на плечі, зберігаючи похмуре мовчання.

– Якщо вже ти не дотримуєшся правил пристойності, – криво посміхнувся блондин і нахилився до мене, подаючи руку для привітання: – Аррін, капітан четвертого патруля кордонів.

Рукостискання вийшло міцним, теплим, але коротким. Лукас якось стрімко ступив навперейми ельфу, ледь не затуляючи мене собою.

– Вкрай радий знайомству з такою чарівною дівчиною, – пробурмотів Аррін.

– Навзаєм, – підтримала умовності я, визираючи з-за спини чаклуна.

Так званий чоловік не давав мені повноцінно стати поруч. Хоч у сумку не сховав, і на тому спасибі! Дикун!

– Увало, чи є вільна кімната для нас?

– Буде готова за кілька хвилин, почекай трохи, любчику, – блиснула очима господиня таверни.

Здавалося, жінка щиро насолоджувалась сценою, що розгорталася прямо перед її широким носом. Втім, як і всі тут.

– Поспішай.

– Може, поки що пройдемо до нас? – Охоче ​​запропонував Аррін, кивком вказуючи в зал. – Познайомиш… дружину зі стражами…

Троє чоловіків за столиком недалеко від нас розпливлися у привітних посмішках. Широкоплечий бородач підморгнув мені і помахав рукою, як давній знайомій. З його пальців ковзнула синя іскорка. За мить до мене на долоню опустився прекрасний ефірний метелик. Це було дивовижно.

– О, давно я не зустрічав візуалів, – прошепотів мені на вухо фамільяр. – Ті ще кривляки.

Скрип зубів Лукаса, напевно, був добре чутний ледве не всім у таверні. Принаймні я на слух не скаржилася. А тепер ось серйозно занепокоїлася, чи не стер він щелепи в порошок. Все ж таки жіноча половина королівства багато втратить, перестань чаклун посміхатися.

– Немає потреби, – відрізав «чоловік». – Ніела втомилася з дороги і хоче відпочити.

Одним слабким клацанням пальців він розвіяв магію бородача. Метелик розсипався синім серпанком у мене на долоні.

– Ніела має язика, щоб відповісти, – зло процідила я.

Метелика було шкода! Навіть очі защипало від образи.

Аррін подався вперед, жадібно вбираючи будь-яку емоцію, яку я дозволяла йому побачити.

– І що ж хоче така красуня?

Лукас стояв на своєму. Ні на сантиметр не відсунувся. Тільки міцніше стиснув кулаки. Незабаром вони, немов два барани, стукнуться лобами, перевіряючи голови на міцність. Це мені потрібно?

Я подивилася на Арріна, який посміхався, перевела погляд у напружену спину чаклуна і завершила огляд власною порожньою долонею. Чомусь останнє напружило найбільше. Бач, чого надумав! Ще ритуал єднання не завершили, а «чоловік» вже за мене вирішує. Справжній узурпатор!

Кровожерна відьомська натура у мені зацікавлено підвела голову.

–  Красуня бажає…

– Кімната готова, – втрутилася Увала.

Як не вчасно! І однозначно невиховано перебивати на півслові.

Настала моя черга безсило рипіти зубами та стискати кулаки. На кінчиках пальців зависло заклинання, що свербіло, але запускати їм в орчанку я не поспішала. Ця може й задавити... авторитетом.

Чаклун же миттєво скористався пропозицією і швидко вихопив ключ від кімнати з руки Ували. Міцно узявши мене під лікоть, Лукас молодчиком припустив сходами. 

Я ледве носом сходинки не рахувала, так він поспішав скоріше втекти. Сукня та накидка постійно плуталися в ногах, капюшон спускався на очі, а сумка щоразу неприємно била по заду від різких рухів.

– Ніело, – гукнув ельф. – Пам'ятайте, моя пропозиція залишається в силі!

Я швидко озирнулась і нервово кивнула, вільною рукою знову піднімаючи край капюшона з обличчя. Неприємна річ!

– Навряд чи чоловік, судячи з його нового образу, щось кебетне зможе вам запропонувати цієї ночі.

– Окрім партії у магічні карти! – реготнув бородач.

Лукас завмер стовпом, похмурнівши просто на очах.

– Як тільки розчаруєтеся – повертайтеся до нас, – продовжив насміхатися Аррін. – Не годиться молодій дружині нудьгувати.

Чаклун різко обернувся і так швидко спустився на три сходинки, що я й моргнути не встигла. Мабуть, лише те, що та сама «молода дружина» вчепилася кліщем у його руку, судомно стискаючи рукав сорочки, і зупинило від смертоносного ривка до блондина.

– Ти бажаєш щось конкретне запропонувати моїй дружині? – Не сказав, швидше прошипів чоловік. І нагородив Арріна таким промовистим поглядом, що можна було самостійно вирушати на цвинтар, рити собі ямку. – Можеш не соромитися і оголосити все, у подробицях. Треба ж Ніелі добре подумати, перш ніж погоджуватися розвіяти нудьгу від немічного чоловіка.

– Розважитись? – Вже не так впевнено підняв брови ельф. – Зіграти партію у карти?

– Зі своєю дружиною гратимеш! – тільки сильніше осатанів чаклун. У його очах з'явився зловісний бурштиновий відблиск. – Якщо знайдеться така дурепа!

Аррін зблід від ярості, відступив, зло примружився.

Здавалося, навіть повітря в таверні загустіло від напруги.

– Ти чого, Лукасе? – підвівся з-за столика рудий маг у пом'ятому мундирі. – Аррін лише пожартував. Ти що, ще не звик до його почуття гумору?

– Чисто ельфійського! – погодився бородач, розводячи руками, наче вибачаючись.

Мій так званий чоловік продовжував свердлити невдаху-жартівника важким поглядом. Ніхто не намагався щось додати. Напружене мовчання повисло в таверні, наче завмерло напередодні бурі.

– Рожевий – не твій колір, – нарешті порушив тишу Аррін.

– І романтичний фасон робить тебе гладким, – знову втрутився бородач.

Ось як чоловікам вдається жартувати із байдужими, серйозними особами?

Пауза. І чаклун повів плечима, розслабляючись.

– Я це врахую, – хмикнув Лукас.

Як по команді таверну струсив дружний регіт. Навіть Увала, на вигляд серйозна жінка, мало не каталася від сміху по стійці.

– Лукасе, підкажи кравчиню!

– Позич штани! На побачення з гномихою: грім-баба точно оцінить!

– Лукасе – сміливцю! Таке начепити… 

І ще купа вигуків у подібному жартівливому тоні прилетіла з усіх боків.

– Ух, гарячий який! – брязнув Бука, голосно втягнувши повітря.

Виявилося, що не я одна весь цей час затримувала подих.

– Просто голодний, – відповіла кажану Увала, яка в цьому галасі примудрилася чудово розчути мого фамільяра. – Але ми це швидко виправимо, щоб тобі, дівчинко, не довелося на собі відчувати похмуру вдачу голодного чоловіка.

Орчанка підморгнула мені і, всупереч чималим габаритам, досить швидко почимчикувала на кухню.

Лукас, по-доброму посміюючись, знову потягнув мене на другий поверх. Цього разу в коридор з безліччю дверей у знімні опочивальні ми дісталися без затримок.

Потай поглядаючи на знову спокійного, навіть безтурботного, чоловіка, я запитувала себе: наскільки важко йому було витримати глузування? І чому досі не спробував розвіяти мої чари? Потенціал у Лукаса ще той. Сама переконалася нещодавно.

– Чому ти не зміниш одяг? – не стримала цікавості я.

– Не хочу псувати веселощів.

Я спіткнулася на рівному місці:

– Не думала, що ти любиш виставляти себе блазнем.

Куди подівся той гордовитий тип, що ще залишився в моїй пам'яті? Невже зміни в цьому чоловікові все ж таки мають місце бути?

– Я просто люблю, коли моя відьма в хорошому настрої, – знизав плечима він. – От і все. За це можна й зазнати деяких незручностей.

Він робив це для мене…

У грудях якось тяжко защеміло, а щоки потеплішали. Можна було почати обмахуватися руками від приємного жару, що накрив мене з головою. Начебто проста відповідь, а я «попливла». Та й хто б не розімлів? Хіба що справжня крижинка!