«Саме цього ти справді хочеш»? – після недовгого мовчання запитала богиня, змусивши мене засумніватися у бажаному.

Сила – захистить, зробить мене вільною, але не позбавить гнітючої порожнечі. Як і десять років тому, я продовжувала мріяти про кохання. Взаємне. Надійне. Справжнє. 

Чому я не можу розмінюватися на легкий флірт, що нічого не означає та пристрасть, як інші відьми? Що зі мною не так? Відьмам кохання протипоказане. Вони швидко втрачають пильність, довіряють не тим, а потім нівечать свої серця. Сила ж – не зрадить.

Я подумки повторила початкове прохання.

«Можу виконати лише одне бажання з двох, дитино. Або сила, або справжня половинка. Обирай».

Я закусила губу: чому не можна обійтися без труднощів?

У голові пролунав тихий сміх богині.

Без сили мені нікуди, але й знищити самотність надійним тилом дуже хотілося. Вірним, призначеним лише мені чоловіком.

«Слухай серце, Ніело», – підказала богиня.

Відчайдушно замружившись, я ніяк не могла наважитися вимовити бажане вголос. А що як знову помилюся? Хоча серце, безглузде і наївне, вже давно вирішило.

«Ну що ж. Вибір зроблено, дитя».

Я обережно розплющила одне око.

Богиня зникла. Світло згасло. Поляна поринула в нічну тишу. А ось кулон роду покровителька не забрала, він залишився сиротливо лежати на сухому дні ритуальної чаші.

Нічого навколо особливо не змінилося. Та й я себе не почувала інакше. Не вийшло?

Занурившись у подумки, я ледь не пропустила клацання за спиною. З таким звуком зазвичай відкриваються миттєві портали-переходи. Непроханим гостям ніхто не буває радий, ось і я підскочила на ноги як шалена.

Високий широкоплечий брюнет у формі варти кордонів став справжньою несподіванкою. Завмерши за кілька кроків у готовності будь-якої миті зірватися бігти, я непристойно уважно почала його розглядати. Відразу ж зачепилася за короткий їжачок волосся, на відміну від широко поширеної чоловічої моди на довге волосся. Звичайно, хіба захисникам личить гнатися за красою чи комфортом? Вони служать королівству і гинуть за його добробут.

Незнайомця не можна було назвати потворним, але й на красеня він не тягнув, швидше нагадував запеклого, побитого життям звіра. Правильні риси обличчя обтяжувало квадратне широке підборіддя, рваний шрам на лівій щоці зачіпав кінчик рота, через що той, здавалося, постійно згинався в кривій усмішці. Та й похмурий погляд спідлоба не додавав чоловікові шарму.

Мені б кинути все і давно бігти лісом, накивав п'ятами. Зрозуміло ж натрапила на небезпечного хижака, даремно не боялася упирів та решту нечистої сили. Але щось зупиняло. Якесь неясне почуття наполегливо лоскотало зсередини.

Я примружилася. Чоловік не зводив з мене очей незвичайного яскраво-синього кольору. Він дивився як жадібний голодний мандрівник на кусень хліба. З якоюсь небувалою тугою та дивним обожнюванням.

– Лукасе?! – Видихнула я. Впізнання ніби вибило ґрунт з-під ніг, змусивши ніяково похитнутися. – Це ти?

– Так.

Жорстко приземлитися на дупу не вийшло якимось дивом. Ноги послабшали, перестали тримати, підкосилися. Лукас потягнувся до мене, але я різко відбила його руку і випросталася, зберігаючи рівновагу.

Він не повинен навіть поруч стояти, не те що торкатися! Мабуть, думки кардинально змінили моє обличчя, змусивши чаклуна відступити.

– Справді ти? – все ще сподіваючись на диво, зазирнула в його очі.

Дива не сталося.

– Це справді я.

І навіть голос не здригнувся! Не чоловік – каменюка! Коли він встиг стати таким непробивним?

Не може такого бути! Чому він? Чому зараз? Де я знову напартачила? Схопившись за голову, почала ходити туди-сюди всередині багатокутника зі свічок. Не піддаватися паніці з кожною секундою вдавалося дедалі складніше.

Я просила про силу? Просила. І де ж, лихий всіх роздери, моя магія?!

Скосившись на плече, ледь не завила від розпачу. Навіть Бука знову зник! І чар я більше не відчувала.

– Але... Як? – Прорипіла я. Прозвучало як звинувачення. Але зупинитись я не могла. – Тебе тут не повинно бути!

Для більшого ефекту ще й пальцем тицьнула в його бік.

Чаклун розвів руками, мовляв, вибач, але я вже тут і нікуди не збираюся. Так і б стерла цей спокій з його неприємної зухвалої пики! 

Ух, тримайте мене! 

Ніколи раніше я не відчувала таку всепоглинальну лють! Навіть Агафтія так мене не допікала! Повірте, гніватись на неї мені точно було за що. Більш чим.

Богиня щось наплутала із виконанням бажання. Так!

Не могла ж я захотіти Лукаса замість сили? Не така ж я відверта дурепа? Або все ж таки?.. Останнє запитання змусило сумніватися у власному здоровому глузді. Нишком глянула на чаклуна, як і раніше незворушний, як скеля. Тільки міцно стислі кулаки і потемнілий від стримуваних почуттів погляд видавав у ньому людину. Не просто воїна, а й чоловіка, якого я колись кох… знала. Або, скоріше, зовсім не знала.

На мить мені справді страшенно закортіло знайти істинну пару, але Лукас... Він же не міг... Ох, богине, де ж я так сильно тебе образила?!

– Ти жива, – брякнув раптом чаклун.

Браво. Він спостережливий.

Чи так мріяв якнайшвидше спровадити мене за межу? Знав би, скільки разів за ці десять років від потойбічного світу мене відділяв лише крок! Я не переступила цю межу тільки через природну впертість. І трохи егоїзм, властивий всім відьмам. Хотіла довести, як же ковен помилився, замазавши мене, неначе ляпку на родовому дереві. Довела Ніело?

– Твоїми молитвами, – скривилася, не ставши й намагатися бути приязною.

Лукас спантеличено почухав маківку і хрипко видавив із себе чергове визнання, яке мені не було потрібне.

– Я думав, ти мертва.

– Як залишив на сіннику, так одразу й померла від щастя? – тут же вколола його я. – Ти занадто великої думки про себе.

Він скривився. Потупцював на місці, пожував губами, помацав шрам і тут же обсмикнув себе, повернувши мені збентежений погляд. Подумаєш! Ніби я тільки і витріщаюся на цю товсту закарлючку на його обличчі! Робити мені нічого, ніж думати, як і де чаклун його отримав.

І де Лукас його отримав? В черговий раз для розваг вибрав не ту пані? Хоча… Мені ж не цікаво, правда? От і не буду навіть думати про це!

– Просто ти так кричала тоді… – несподівано згадав чоловік, нервово обсмикуючи комір білої сорочки, наче йому не вистачало повітря. Невпевнений Лукас? Щось нове! – А потім я перестав тебе відчувати… і був певен…

Давні спогади пробуджували в мені непотрібні почуття. Може, ще й тому відповідь вийшла грубішою, ніж мені хотілося. Я намагалася зобразити байдужість і холодність, а вийшли біль, лють, образа. Просто яскравий приклад байдужості! Так.

– Ну як бачиш, даремно радів, я – живіша за всіх живих, – зарозуміло задерла підборіддя. 

Нехай не думає, що  я слабка! І про силу йому нічого знати. Тільки зловтішатиметься. Нічого доброго від нього ніколи чекати не доводилося, і зараз не варто починати мріяти.

– Ніело... Навіщо ти так?

Він ще й питає?!

– Стривай! – Нахмурилася я. – Ти мене відчував?

Лукас опустив голову, ніби його спіймали на місці злочину.

– Нерозбірливо спочатку, але так, – трохи помовчавши, зізнався він.

– І все одно зрадив?

– Ніело… я…

Дурепо! І хто мене за язика тягнув?!

– Не варто. Нічого не хочу чути, – не сказала – відрізала. – Цьому немає виправдань.

– Ти права.

– Чому ти весь час зі мною погоджуєшся? – підозріло примружилася я. – Чого тобі треба, га?

Жахливо, але сила не повернулася! Я як була, так і залишилася безпорадною! Чого тепер прагнути? Як жити? І чи варто чогось прагнути, якщо й так вже майже померла? Як Лукас не вб’є, не зрозуміло, з якими цілями він з'явився сюди, так Агафтія із задоволенням прикінчить, а потім станцює заводну відьомську льотку в мене на могилі.

– Просто бути поряд.

Коли непроникна маска на обличчі Лукаса здригнулася, виявивши світові весь калейдоскоп його досі стримуваних емоцій – гнів, безвихідь, провину та крихту надії, – особливо не загострила уваги. А ось варто було чаклунові рішуче рушити до мене, як закричала неначе банші:

– Не наближайся до мене!

Він виставив уперед долоні. Думав, що я куплюсь на таку демонстрацію беззбройності? Ха! Лукас завжди небезпечний! Особливо для мене. Будь він із сокирою або оголений.

Щоки обпалило жаром. Напевно, не варто було й думати про чаклуна в такому ключі, так? Перед очима так і замиготіли яскраві образи... Сором-то який! Фу! Ніело, зберись! Ти ж відьма!

У тому й річ, що я – відьма! Відьма з десятиліттям утримання від фізичної насолоди! Звідки тільки взявся цей неприємний внутрішній голосок?

– Мені треба перевірити, що ти справді жива, – похитав Лукас головою, наче виправдовувався. – Я просто більше не можу стримуватися, крихітко.

Бач, чого надумав! Перевірити він вирішив. Переб'ється!

Я відступала, чаклун йшов слідом. Так ми й танцювали всередині багатокутника, з'ясовуючи, хто першим здасться у цій грі.

Він – зрадник! Підлий, безпринципний гад! Руйнівник мого життя! Раніше чаклун був понівечений лише всередині, а тепер і зовні. Істинно чудовисько!

Я щосили налаштовувала себе на ненависть. Десять років знущань ковена та важкої роботи прийшли мені на допомогу. Тільки неприємне настирливе лоскотання в грудях збивало з пантелику. Може, вечеря виявилася не надто свіжою? Намудрили щось на кухні відьмочки, ох, намудрили.

І цей погляд із поволокою, що обіцяє виконання всіх шалених бажань… І коса сажень у плечах! А ці руки воїна! І шрами – нагадування про доблесть та мужність. Ах, який мерзенний спокусник… Він точно підготувався до нашої зустрічі! Завжди знав, чим можна підкупити відмочку. Ось навіть верхні ґудзики сорочки залишив розстебнутими, так щоб була помітна таємнича западинка між ключицями.

– Ніело, – спробував обійняти мене Лукас.

Я на це більше не куплюсь! Не куплюсь же?

– Ні! Ні! Ні! – заслонилася руками і знову вивернулась.

– Ніело… – слізно. Моє серце здригнулося.

Ну майже здригнулося. Я все ще грішила на вечерю.

– Ні!

– Пробач мені.

Лукас що… Насправді перепрошує? Я навіть з кроку збилася. І це мало не коштувало мені свободи. Ледве не попалася!

– Ще чого! – пирхнула.

Підскочивши до ритуальної чаші, схопила кулон і начепила на шию. Так спокійніше.

Лукас і знаку не подав, що така відповідь на вибачення його зачепила. Хоча я помітила, як потемніли його очі і по обличчю ковзнула тінь болю.

– Ти – моя істинна пара, половинка моєї душі. Вибач, я надто пізно це зрозумів, – різко зупинився він і якось приречено опустив руки. – Коли зв'язок між нами зник, я вирішив, що ти загинула. Через мене. І лише сьогодні вперше відчув твій поклик.

– Мій поклик? – Він що, блекоти об'ївся? – Я. Тебе. Не. Кликала!

Лукас мене не чув. Він продовжував виливатися зізнаннями. Не потрібними мені! Пізно. Більше не цікаво.

Я схрестила руки на грудях, насупилась і відвернулась. Хіба що тільки поглядала на сутулого чаклуна, який чудово зображував каяття. Одним оком. І зовсім недовго! Так просто, щоб тримати у полі зору. Мало що в його поганій голові ще водиться?

– Хоч і не повірив, що все правильно вловив, але не зміг триматися осторонь. І ось. Я тут, – закінчив якось зовсім загублено.

Я ж просила магію! Хіба ні? Але застиглий за два кроки від мене Лукас чітко нагадував про інше. Тільки не він, богиню! Тільки не він!

– Ти не можеш бути моєю справжньою парою!

Він заплющив очі, кивнув і тихо відповів:

– Але це так, крихітко.

– Не смій називати мене так! – Від теплоти, що прокидалася в моєму серці, я лютувала. 

– Пробач.

– І перепрошувати теж! – повчально помахала вказівним пальцем. – Ти із цим спізнився на десять років.

Лукас скривився. Істеричні нотки у власному голосі навіть мені чудово було чути. Фу!

– Ти ж робила ритуал на заклик справжнього кохання?

Довелося повільно кивнути. Не розповідати ж про стародавню церемонію прохання милості у Всеблагої матері? Тоді й у безсиллі доведеться зізнатися.

– І ось! – гарячково випалив чаклун.

– І ось, – незрозуміло повторила за ним, чекаючи продовження, якого не було. – Нічого не змінилося!

Мені що, доведеться йому все роз'яснювати, як останньому дурню?

– Це я, – впевнено заявив Лукас.

– Що «я»?

– Це завжди був я, Ніело.

І таке захоплено-задоволене обличчя в нього зробилося, що я зігнулася навпіл від сміху. Ну привіт, божевілля! А я ж думала, у чаклунської братії це рідкість.

Добряче відсміявшись, напустила на себе серйозного вигляду. 

– Значить, ти, Лукасе, мій істинний. Так?

Він насторожено кивнув, відверто не зрозумівши, до чого я вела.

– Тоді як ти міг розважатися з усім, що рухалося? І потім, тільки-но пішов від мене, з відьмами... Там... У альтанці.

Я не очікувала, що висловити вголос це буде, як і раніше, боляче. Точно ніж у рані, що вже затягнулася, провернули…

Лукас скрипнув зубами:

– Я сказав, що це завжди був я, але не заперечував власного ідіотизму.

– Ах, солодкий нектар, а не слова, – награно розтягла неслухняні губи в посмішці. – Можеш оголосити весь список.

– Який список?

– Власних недоліків, звісно. Це музика для моїх вух, і я готова насолоджуватися нею вічно!

– Я – ідіот, – примружив очі Лукас.

– Тільки тепер це зрозумів? Бідолашко!

– Ніело... – Він знову став наближатися. – Я зроблю все, щоб ти мене пробачила.

– Не смій мене чіпати! – вигукнула, запізно відчувши себе у пастці. 

Лукас – гад! Навмисно увагу відволік і відтіснив до ялинки.

Мить і я опинилася в міцних, але дбайливих обіймах ненависного чаклуна. А ще дуже ясно зрозуміла, що мене набагато раніше могли впіймати, просто дозволяли відчути хибну свободу, розслабитися. Як на полюванні. Зайцю гончі завжди дають фору. Для більшого азарту.

– Вибач, крихітко, але все, крім цього.

Скориставшись моєю розгубленістю, Лукас схилився ближче, притулився колючим підборіддям до щоки. Ніс залоскотав знайомий запах, що нагадував мені застиглий у тривожному очікуванні грози осінній ліс. Чомусь близькість цього чоловіка завжди викликала в мене саме такі порівняння. У грудях щемливо щось затріпотіло. Довелося подумки зізнатися собі, що десять років не позбавили мене від хвороби Лукасом…

– І не думай навіть, зраднику, – прошипіла я, помітивши пильний погляд чаклуна на своїх губах. – Покусаю.

Чоловік скептично повів бровою. Довелося голосно клацнути зубами біля кінчика його носа, щоб довести власну серйозність.

– Та ти кровожера, крихітко, – по-хлоп'ячому задерикувато посміхнувся він. – З тобою не варту жартувати.

– Так, я така, – сказала я. – Довелося якось вчитися виживати.

Посмішка стерлася з лиця Лукаса так само швидко, як з'явилася. Іскра болю, що спалахнула в його очах, змусила мене напружитися сильніше. Мені було не однаково. Насправді? І якого дідька?

– Відпусти мене, Де Кадарі.

– Не можу, Ніело.

– Ти десять років про мене не згадував, а зараз раптом не можеш розтиснути руки та відступити? – я зло посміхнулася, вп'явшись ненависним поглядом у знайоме обличчя вже незнайомця. – Не вірю.

Ох, богине, як же він змінився! Не красень-юнак більше – справжній воїн, який побачив чимало горя та смертей на своєму шляху. В очах не відбиток безтурботного неба, а ніби потемнілий обрій над бездонною прірвою. Руки стража, з огрубілою шкірою, а голос спокусника. Невже я ніколи не позбавлюся цієї мани?

– Вибач, Ніело, але я не відпущу тебе.

І як не впиралася йому в груди, не намагалася звільнитися – нічого не виграла. Легше було  б кам'яну брилу з місця зрушити.

– Якого ляда ти взагалі в наш ковен з батьком явився? – Від злості я ледь зуби не стерла на порошок. – Як же я жалкую, що колись наші долі перетнулися!

– Не говори так, Ніело, – похитав головою він. – Наша зустріч була доленосною. І слава богам за неї.

– Слава? Зовсім з дуба впав? – Стукнула його в груди. – Ти мені життя зламав! Я ще й подякувати вищим за це маю?

Лукас потемнів обличчям:

– Я був дурним і не повірив, що знайшов істинну пару, справжнє кохання. 

– Тобі так сподобалося знущатися з мене, що вирішив і зараз продовжити? Весело?

– Я ніколи не вірив у справжні пари! – Огризнувся він. – Особливо серед чаклунів. Рідкісність же несусвітня! Батько п'ятьох дружин розміняв, а щастя так і не знайшов.

– Тепер я розумію, у кого ти таким вродився, – ледь не виплюнула йому в обличчя, підбираючи найобразливіші слова та вирази. Нехай і йому буде хоч трохи боляче. Нехай! – Чаклун! Рогатий!

Чоловік скривився.

– Вже рогатий? Досвіду за ці роки набрався, відьмо?

Що це – зачеплене самолюбство чи справді ревнощі?

– Не все ж тобі розважатися.

Лукас різко сіпнувся з перекошеним від злості обличчям, і я встигла злякатися. Адже зашите і не помітить!

Так швидко намагалася відскочити, що головою стукнулась об стовбур дерева: от і різноколірні світляки попливли перед очима. Чаклун поклав мені руку на потилицю і ривком притяг до себе. Від його долоні відчувався приємний холод. Магію випробовує?

Я заціпеніла – теж мені відьма! – і міцно примружилася. А замість удару одержала пекучий поцілунок. Дійсний спосіб заткнути жінку, що розшаленілася!

Цей зрадник не пестив мене, ні. Швидше завойовував, утверджував свою владу і навіть за щось карав. Цікаво, яку провину він мені приписав? Поставив тавро розпусниці? Чия б телиця мукала, Лукасе, як подейкують...

Я не чинила опір, розслабилася, навпаки, подалася всім тілом до спокусника. Капітулювала? Так! Дозволила забути на мить. Аби стати ближче! Хоч на секунду пробратися в його душу і спробувати там трохи затриматися. Незабаром атака на мої губи змінилася неквапливими ласками.

Краще б вдарив! Ця ніжність рвала серце гірше за будь-який біль за останні десять років.

Як і тоді, варто було проклятому чаклунові мене торкнутися – навколишній світ поплив, перестав існувати. Ось я і пропустила момент, коли Лукас став наспівувати сполучне заклинання стародавньою мовою. Те саме!

– Ні! – сіпнулася, зло прошипівши: – Не смій!

Чоловік лише обійняв мене міцніше. Запізнилася! У грудях потепліло, ключицю та шию обпалило гострим болем. Я скрикнула, перед очима блиснув яскраво-червоний спалах. І все припинилося з останнім словом Лукаса. Лише на шкірі все ще відчувалося неприємне печіння, як слабке відлуння чогось більшого.

Відсунувшись від гада зовсім небагато, я відтягла комір сорочки і зойкнула.

– Що ти накоїв? – по лівій стороні огруддя, по ключиці і бічній частині шиї тяглася тепер сполучна в'язь. Чаклунські знаки, стародавні руни фарбувалися на блідій шкірі, наче ягоди з гори Іда на снігу. Прокляття!

Минулого разу я з нетерпінням чекала прояву пут на тілі, чого так і не сталося. Тепер руни викликали в мені лише пекучу ненависть. І лише мізерну краплину колишньої теплоти. Крихту, клянуся відьомською праматір'ю! І то всьому виною проклята надія, яка так невчасно знову прокинулася.

– Почав виправляти власні помилки.

Я помітила такий самий малюнок нашого зв’язку й у Лукаса. Тільки руни були більшими за розміром та в'язь двох кольорів: червона і чорна. І нехай пізніше я пошкодую про своє одкровення, але відьмі в мені знак власності на цьому чоловікові йой як сподобався. Та ще власниця. Я прикро скривила ніс.

– Боляче? – одразу злякався чаклун.

Хіба я зізнаюся? Не дочекається!

– Варваре!

Лукас хмикнув.

– Вже навіть не чаклун рогатий?

Чому раптом він такий щасливий? Прямо дратує!

– Блазень, – ображено пирхнула я.

Недоречний сміх він сховав у кулаку, прокашлявся. На кілька хвилин ми обидва замовкли, слухаючи нічну тишу, ліс, вухання пугачів та власні думки. Спиною спираючись на стовбур, я більше не намагалася відсунутися від чоловіка. Як не прикро, його близькість мені, як і раніше, дуже подобалася. Відтягнувши комір сорочки, я зосереджено пурхала на в'язь. Печія майже припинилася, але зайнятися не було чим. Не вирячитися ж на чаклуна закоханою дурепою?

– Давай подивлюся, може, крижане заклинання накласти? – Першим порушив мовчання він. – Перестане хвилювати.

– Краще згинь з моїх очей! – відмахнулася, роздумуючи, як же вчинити далі.

Лукас знову зв'язав наші душі як істинних. І знову в Самайн, коли будь-які заклинання в рази сильніші! Ну, що за халепа?! Одне тішить: поки між нами не буде тілесної близькості – зв'язок так і залишиться одностороннім. Значить, відкат через чергову зраду чоловіка по мені не вдарить.

А на ритуал єднання, що зробить нас подружжям перед лицем роду, ковенів і богів, завершивши зв'язок, я взагалі погоджуватися не збираюся. Порозумнішала. Достатньо колишньої науки.

– Ніело…

– Згинь!

– Подивись на мене, крихітко. – І знову цей спокусливий тон. Гад гадський! Знає, де у відьми слабість!

Я відвернулась. А ось і не послухаюсь. Закам’яніє біля дерева, змучившись чекати. Впертість завжди народжується вперед відьом.

Лукас поклав долоні мені на шию, кінчиками пальців погладив шкіру біля горловини сорочки і змусив повернутись до нього. Не наказом, ласкою.

– Десять років поневірянь без тебе, Нієло, – прошепотів він мені в губи.

І голос такий проникливий, а погляд щирий, благущий. До неприємного тремтіння в колінах. Ось злидень!

– Десять років поневірянь через тебе, Лукас Де Кадарі, – моєю відповіддю хоч зараз льодовики ріж. Прямо поважаю себе за витримку. Ось вона, небачена відьомська холоднокровність.

– Кохан…

– Не смій! – обурено верескнула я. – Самому брехати і викручуватися не набридло?

– Я не…

– Годі! – Я гнівно штовхнула його в груди. Удар сплівся з синіми іскрами, що раптом роєм вилетіли з моїх долонь.

Лукас сіпнувся. Його відкинуло ледве не на протилежний від мене бік галявини. Чаклун шумно вдарився об землю і затих. З жахом розглядаючи нерухоме, у позі зірки, тіло, я тільки тепер помітила, що він встиг оголитися до спідньої білизни, аби закінчити наш зв’язок. Спритний який, однак!

Я не могла поворухнутися. Немов у землю вросла. Світ звузився до затихлого чаклуна та двох украй важливих питань.

Магія повернулася?

Я вбила Лукаса?

Як тільки картинка перед очима перестала розпливатися, я добре придивилася: огруддя чоловіка рівно підіймалося і опускалося – живий. 

Тверезо думати заважав неприємний виск. Струснувшись, закрила рота. Звук припинився. Прокляття! 

Я вдала, що нічого не сталося і поряд просто пролітав рій шаленої мошкари. Пізньої осені. Вкрай особливий вид комах. Відьми ж не верещать, не переживають за інших, особливо за зрадників, не кохають їх і не плачуть. Та й хто знає, що за верескливі тварюки водяться в цьому лісі?

Трохи заспокоївшись, на мить заплющила очі і привела подих у норму. Це допомогло зосередитися на простому заклинанні. Я запалила маленький світлячок.

Уі-і! Магія повернулася!

Що ж це виходить? Богиня виконала моє заповітне бажання чи це зв'язок із Лукасом посприяв? Я більше схилялася до першого варіанту: покровителька чарів схитрувати і обвести навколо пальця не могла, а зв'язок з чаклуном у нас неповний. Отже, обміну силами не відбудеться, доки повноцінного злиття не станеться. 

Це означає, що чаклун не брехав і якимось неймовірним чином відчув мене в момент повернення відьомської сили? Але як? Адже десять років тому я на собі випробувала руйнування нашого зв’язку...

Невже єднання душ істинних не так легко перервати, як мені здавалося? Чи могло моє покарання стати стражданням обох на довгі роки?

Похитавши головою, я озирнулася в пошуках одягу і швидко привела себе до ладу. Варто було якнайшвидше забратися звідси. З Лукасом нічого не станеться – моє сумління чисте. Але залишатися з ним я не маю наміру. Ціліше буду.

Поки збирала скромне майно у шкіряну сумку, плече приємно зважніло. Я була готова до повернення фамільяра і сльози радості стримала.

– Повернувся? – Бука вшанував мене королівським кивком. – Маєш кращий вигляд, містере кажане. Рада знову вітати у світі живих.

Для більшого пафосу моменту ще не вистачало присісти в реверансі. Що я, кривляючись, і зробила. Вийшло не дуже, як завжди.

– Дотепниця, – докорив Бука. – Характер у тебе зовсім зіпсувався. За юними відьмочками конче потрібен догляд і належне виховання, а я тебе впустив! Е-ех, невгамовна моя...

Я безтурботно посміхнулася, груди розпирало від щастя:

– Ну так. Ну так. Ось ти цим і займешся.

– Навіть не сумнівайся.

Вже йдучи, натрапила поглядом на одяг чаклуна, який він залишив біля ялинки, спішно роздягаючись у пориві пристрасті. І не змогла пройти повз. Тихенько посміюючись, влаштувала Лукасу крихітний подарунок. Нехай знає, як ображати відьмочок!

Навіть мовчки, Бука чудово справлявся з осудливим поглядом, майстерно намагаючись звернутися до моєї совісті. На жаль, остання спала зараз безпробудним сном і прокидатися не планувала. Принаймні найближчим часом так точно.

– І не починай, – відмахнулась я, помітивши, що кажан вже збирається читати нотації. – Краще б вирушив на полювання. Не зголоднів?

Живіт Буки зрадливо голосно забурчав, красномовно відповівши за нього.

– Ось і займися справою. Якраз і мені що притягнеш. Макової росинки в роті не було ще з заходу сонця.

– Хочеш мати тонку талію – вмій тримати рота на замку, відьмо. Стрункіше будеш.

Я аж задихнулася від обурення. Ось це мій Бука!

– Вічно ти зі своїм бу-бу-бу, – огризнулась я. – Стільки часу минуло, а нічого не змінилося.

Кажан зарозуміло пхикнув і продовжив бубоніти менторським тоном:

– Досконалість змінам не підлягає.

– Від скромності ти точно не помреш, а мене ось голодом на раз-два замориш. А я, між іншим, молодий організм, що зростає.

Бука зовсім не по-джентльменському крякнув.

– В який бік зростає, Ніела?

Поки я обмірковувала чергову відповідь, кажан поспішив з висновками.

– Хіба що вшир, відьмо. Скоро не в одну сукню не влізеш.

– Ах ти, нагла морда! – Замахнулася я.

Бука вчасно злетів з плеча і завис за пів метра над моєю головою.

Проблем із фігурою в мене ніколи не було, тим більше під час голодування – улюбленого методу виховання тітоньки.

– Яка господиня, такий і фамільяр.

– Лети вже, розумник.

Кажан з сумнівом по черзі оглянув мене і Лукаса, ніби роздумуючи, чи варто залишати нас разом, а потім розвернувся у бік хащі.

– Менше ніж на кабанчика я не згодна! – Крикнула йому вслід. – Знайди нам ситну вечерю, чуєш?

– Без шмаркатих обійдуся! – не проминув висловитися Бука перед тим, як зникнути з поля мого зору.

Я посміхнулась. Завжди любила наші жартівливі суперечки. На душі було легко. Напевно, саме так і буває, коли прощаєшся з самотністю.

Не встигла відійти, як у спину вдарив стривожений голос.

– Ніело? – покликав чоловік. – Ти куди це зібралася?

Що ж він так швидко в себе прийшов, га?! Довелося обернутися, зобразити безтурботність і трохи відкрити власні плани:

– В місто. Знайду серед вигідних пропозицій роботу для сильної та вільної відьми.

– А як же я?

Ніколи не мала відьомської легковажності, але зараз без проблем змогла її зобразити: пересмикнула плечима і м'яко усміхнулася. Сама невинність!

– Так само як і був раніше. Можеш і далі вважати мене мертвою.

– Ніело! – Стільки обурення в моє ім'я ще ніхто не вкладав.

– Лукасе, – знущально простягла я. – Не перегравай. Давай мирно розійдемося різними дорогами.

Він насупився, готовий будь-якої миті перервати, тому я заговорила швидше:

– Тобі ж добре жилося всі ці роки?

Чаклун смикнув головою, викликавши в мене гірку усмішку. Як же хочеться повірити! Але не можна.

– Я не збираюся втручатися у твоє життя, ти – тримайся якомога далі від мого. А більше мене нічого не цікавить.

На висловлену непримиренним тоном умову Лукас і бровою не повів.

– Так уже й нічого?

Я вдала, що ретельно обмірковую його питання, а потім твердо заявила:

– Нічого.

– Тільки зараз цю дурість придумала? – Невдоволено припустив він, повільно піднімаючись.

Ось гад! Я ледве стрималася, щоб не опустити погляд нижче за обличчя чоловіка. Але… цікаво ж!

– Яка різниця? – Почала злитися. – Чудовий вихід, я вважаю, для нас обох.

Лукас наближався тихо, повільно, впевнено, як запеклий хижак. Тільки тепер я ні крапельки не боялася його смертельної сили, знаючи, що можу спокійно посмикати звірюгу за вуса і мені нічого за це не буде. Мінуси зв’язку. Завдасть мені біль – відчує її сам. А ось я – ні. Поки що не відновиться повноцінний зв'язок.

– А я так не вважаю.

– Справа твоя, – відмахнулась від нього.

Можна подумати, я стану з ним радитись. Коли тільки-но став таким наївним?

Лукас аж підскочив від обурення, але його голос залишився рівним і незворушним.

– Дурня, відьмо. Чергова.

– Розумій, як хочеш, – виявила великодушність. – На інше я не погоджуся.

І швидким кроком я рушила якомога далі від галявини.

– Щасливо залишатися, – прошипіла в бік чоловіка.

Проклятий чаклун! Той ще затятий! Арр!

– І не мрій! Я від тебе тепер і на крок не відійду, відьмо! – майже у вухо гаркнув він.

Зовсім не чекаючи каверзи, я відсахнулася. Плащ заплутався в ногах, і пробувати мені землю на смак, якби не було у цього зрадника настільки блискавичної реакції. Впасти не дав, але й не прогаяв зайвої можливості потриматися за все, куди зміг дотягнутися. Та й знову притягнув у палкі обійми, що загрожували мені втратою тверезості свідомості.

– Голяка не відійдеш? Нових шанувальниць вирішив заманити?

Чоловік пропустив мою шпильку повз вуха.

– Однієї дурниці мені вистачило з головою, аби досі платити по рахунках, – зізнався він, заглядаючи мені в обличчя. – Повір мені, Ніело, я більше не завдам тобі болю.

Моя роками накопичена ненависть, дивним чином, випаровувалась поблизу чаклуна. Тому чим сильніше хотілося поступитися йому, тим міцніше я чинила опір і ярилася на вигляд.

– А більше і не треба, Де Кадарі, – кинула у відповідь і стрімко відвернулася, позбавивши Лукаса переваги.

Не варто йому так уважно придивлятися. У мене завжди було надто живе обличчя – нічого і приховати не виходило.

– Ніело?

– Хм-м?

– Я розумію: я тебе скривдив, – важко зітхнув чоловік. – А у відьом із особистою образою досить складні стосунки.

Невиразно хмикнула у відповідь. У чомусь він має рацію. Так просто біль від розчарування не перекреслити. Особливо, якщо ти відьма. Ми не завжди мстимося за зло, але ніколи його не забуваємо. А якщо й мстимося, то... підступно, скрупульозно, болісно. Ворогу не забажаєш!

– Знай, скільки б не довелося чекати твого прощення – я зачекаю, – зізнався він. – Не відступлюся. І коли-небудь поверну твою довіру, крихітко. Якщо доведеться, то вимолю її!

Ну просто виняткова самовпевненість! Але ж Лукас такий Лукас... Сильний, прямолінійний, харизматичний... Кох... Та-ак! Побалакали? Час і честь знати! Мені ще до міста діставатися та до рук прихвоснів тітоньки не потрапити. У тому, що Агафтія мене шукатиме, навіть і сумніву не було.

– Можеш починати, – великодушно кивнула я, ховаючи в куточках губ щасливу посмішку.

Е-ех… Відьма, не відьма… Ми, жінки, такі слабкі, коли справа стосується кохання! Вибач, люблю, готовий хоч світило з неба, хоч золоте яйце зі скарбниці дракона, хоч вони й вимерли давно, і... ти попливла, як свічка від вогню.

– Стривай трохи, я одягнуся, і вирушимо разом туди, куди ти хочеш.

Ага. Швиденько кивнувши, дочекалася, поки Лукас помчить за своїм ганчір'ям, сама повернулася на п'ятах. І сердито прискорилася. Йому так хочеться волочитися за мною? Хай попітніє! Легко на милість цього самовдоволеного чаклуна я не здамся.

– Ніело! – почулося натуральне гарчання за спиною.

Ледве змогла стримати задоволене хихикання. Так, терпець явно не у списку його чеснот.

Щоб домогтися згоди на ритуал єднання перед усім ковеном, Лукасу доведеться дуже  постаратися. Ох і поп'ю я в нього кровушки! А про те, що серце гупає від щастя і ноги слабкі через дурні почуття, чаклунові якраз знати не варто. Пусте. 

– Що ти зробила з моєю сорочкою?

Невже оцінив-таки, на що я перетворила цю стильну річ? Фірмове яскраво-рожеве неподобство. А нескінченні ряди шлярки та мережив? Блиск! Ось так тобі, любий. Подаруночок.

– Не крути носом, Лукасе. Це зараз модно! – Цього разу сміх у голосі приховати не вдалося. Буркнула тихенько під ніс, лише для себе: – Це ти ще штани не бачив.

– Ніело!

– А ні, вже побачив, – задоволено заплющила очі я.

В якому боці місто? Перевірятиму на міцність кохання чаклуна. І нерви. І печінку.

Лукас хотів бути поряд? Добре. Подивимося, чи довго він витримає жіночу помсту.

Відьма я чи не відьма? Нехай і просто місячного сяйва…