– Ти ввійдеш в цей дім тільки коли північні льоди згорять дотла, – шаленіла Хільда, вставши на воротах і не соромлячись у виразах, пояснювала, куди варто вирушити незваній  гості. 

Її зморшкувате обличчя побіліло від гніву, ставши схожим на крейдяну статую, а з очей, здавалося, ось-ось посиплються іскри. 

 – Це не тобі це вирішувати! – спокійно відрубала Тінгельда, спираючись на костур і свердлячи поглядом керуючу справами Північної межі. У другій руці вона стискала невеликий вузлик, в який хіба що ложка і кружка поміститься. І тільки побілілі кісточки пальців видавали, чого вартий був їй цей удаваний спокій. – Я прийшла до господині замку, а не до старої шкапи, що уявляє себе великою шишкою. 

 – Ти на себе, коли останнього разу дивилася? Я не дозволю тобі обкрутити ще одну леді земель! І плювати мені, що ти там за обіцянки з неї взяла. Ти отруйна змія, скільки не грій тебе, а все одно вжалиш. 

На таку виставу зібралися всі мешканці замку і сільські, котрі вже отримали притулок. Перешіптувалися і не соромлячись обговорювали перепалку бабусь, десь кивали в такт словам, десь навпаки обурювалися, висловлюючи напівголосно свою безцінну думку. 

І це знаючи, що над замком нависла загроза, що лорд Амора в полоні, що мені як ніколи потрібна підтримка, а не додаткові причини для хвилювання. Я зло скрипнули зубами і стиснула кулаки. 

 – Припиніть балаган! – гаркнула так, що пискнули і заметушилися по двору молоденькі покоївки, побрели по своїх справах, опустивши голови, чоловіки. І тільки дві баби навіть не поворухнулися, продовжуючи свердлити одна одну поглядами. — Ви з глузду з'їхали? Замок не сьогодні-завтра буде в облозі або взагалі захоплять, а ви розвели демон знає що! 

 – Міледі, ця стара пройдисвітка сказала, що ви запросили її в Північну межу особисто! Най всохне їй язик! 

 – Це правда, – кивнула я, згадавши обіцянку дати притулок Тінгельді. – Якщо вона не замишляє поганого, то отримає притулок, як і будь-хто, хто його потребує в моїх землях. 

 – Це помилка! Ця відьма навіть не з нашого народу. Вона з островів, ящірка! Так за нею по слідах тільки біда і ходить! Одну леді вона вже знищила, чоловіка свого теж, обірвавши славний древній рід. 

 – Твій брат сам в праві був вибирати! – процідила Тінгельда крізь зуби. 

 – Ти зачарувала його! 

О, боги! 

 – Досить, – попередила я скандал, що загрожував знову розгорітись. – Хільда, твоєї допомоги потребують на кухні. 

 – Але... міледі... – не вірячи пробурмотіла керуюча, нагородивши мене таким поглядом, наче я зрадила не тільки її, але і всю Північну межу. 

 – Тінгельда, якщо ти шукаєш захисту, то мій дім для тебе відчинений, – проігнорувавши бурмотіння Хільди, заговорила з відьмою. 

 – Мілорд не схвалить, – піднявши підборіддя, прошипіла керуюча. 

 – Слава богам, що ви зараз зволили все ж згадати про мілорда. Трохи раніше мені здалося, що ви геть забули і те, що відбувається, і про те, що ще доведеться нам усім пережити. 

По її обличчю пройшла судома. Здається, тільки що я знову власноруч зруйнувала так довго і ретельно вибудовувану рівновагу в цьому замку. З іншого боку, ця рівновага і так може впасти в будь-який момент. Як і все хоч трохи налагоджене життя.

 – Як вам буде завгодно, – погодилася, але не змирилася Хільда, розвернулась, і високо піднявши голову, попрямувала в замок. 

А я ледь стрималася, щоб не прикрити очі і не перевести крадькома подих. Як мені воювати з чоловіками, відстоювати родове гніздо мого чоловіка, якщо не можу навіть прислугу втихомирити, коли та розбушується. Хоч матуся Хільда ​​ніколи і не була тут просто прислугою. 

 – Злопам'ятна гадина, – пробурчала Тінгельда, не зрушивши з місця і з якимсь сумом дивлячись услід своєму ворогові. – Але ж ми могли бути подругами, якби вона не вбила собі в голову, що я зачарувала її брата. Сама ніколи не кохала, і не вірить, що хтось здатний любити. 

 – Обережніше, – застерегла я, швидше за для порядку. – Любити можна по-різному. Сподіваюся, ти не для скандалу прийшла? 

Тінгельда, нарешті, прямо подивилася на мене, трохи примружившись. Її губи зігнулися в усмішці, перш ніж вона сказала. 

 – Ні, я прийшла просити у тебе захисту і притулку. Якщо остров'яни прийдуть в село, мені дістанеться першій. 

Закономірно. Щось підказувало, що пішла в ці землі вона не з благословення родичів і одноплемінників. І вони не упустять можливості їй про це нагадати при зустрічі.

– Я виконаю свої зобов'язання, – кивнула я, запрошуючи чаклунку увійти. 

Слова магічною клятви не дозволять їй увійти, якщо думки її не чисті. Але все ж несвідомо напружилася, спостерігаючи, як стара струснувши мішком, рушила через ворота у двір замку. Все ж таки не зі злом. Хоч це добре. 

 – Скажи, Тінгельдо, ти ж знала, що це трапиться? – заговорила я, підлаштовуючись під трохи кульгаву ходу старої. 

 – Є таке, – кивнула відьма. – Хочеш знати, чому не попередила? 

 – Не хочу, – похитала головою. – Якщо та, що бачила промовчала, значить на це були причини. 

 – Але щось ти хочеш запитати, – здогадалася відьма, повільно піднімаючись сходами в замок. 

Я багато хотіла б з'ясувати. Чи вдасться мені задумане. Чи не розсиплеться мій план, як картковий будиночок. Чи вийде врятувати Нейта. Та тільки-но я дізнаюся відповідь, як майбутнє зміниться. І хто знає тоді – на краще чи навпаки. 

 – Нейт живий? – придушено запитала я те, що дійсно для мене було зараз важливо. 

І серце стислося в очікуванні відповіді, в грудях заболіло, а в горлі встав ком. Краще б не питала. Була б хоч надія... 

Відьма зупинилася, прикривши очі, немов прислухаючись до чогось всередині себе, її губи заворушилися, начитуючи закляття. А після вона різко підняла руку, торкнувшись моєї щоки. Я навіть не встигла відскочити, злякатися. 

 – Дивись сама, – заглянувши в душу, наказала чаклунка. 

І моя свідомість попливла, немов занурившись в густий туман, пірнула в непроглядну темінь. Першою думкою було, що відьма засліпила мене, але поступово очі почали звикати до темряви, з'явилися контури предметів, освітлених через вузьке загратоване вікно – тюк соломи на підлозі, миска, відро... це камера. Я різко розвернулася на місці, нишпорячи поглядом по погано освітленому приміщенню. І тут же наткнулася на Нейта. 

Він стояв притулившись до стіни, розглядаючи щось в маленьке віконце. Живий. Мій Нейт... живий. І навіть без видимих ​​слідів побоїв. 

Серце зірвалося в галоп до запаморочення. На очі навернулися сльози полегшення. І я рвучко кинулася до нього, щоб обійняти, але руки пройшли крізь нього і навіть крізь стіну. Немов все навколо було несправжнім. Або це я була примарою тут. 

Я прикрила очі, змахнувши солоні краплі. Невагомо погладила його по щоці і зовсім легенько торкнулася губами його губ. 

 – Кохаю тебе, – зізналася, не сподіваючись, що він почує. 

А в наступну мить я знову стояла на ґанку замку, під палючим обіднім сонцем. Немов це було всього лише видіння. 

 – А тепер нагодуй мене, – як ні в чому не бувало, пробурмотіла Тіргельда. – Стара я вже для цих ігор... 

 – Навіщо ти це робиш? 

 – Щоб все сталося так, як повинно!