Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Олена Гуйда
Безприданниці. Ребекка

Зміст книги: 44 розділів

Спочатку:
Пролог
117 дн. тому
Глава 1
117 дн. тому
Глава 2
117 дн. тому
Глава 3
92 дн. тому
Глава 4
92 дн. тому
Глава 5
92 дн. тому
Глава 6
92 дн. тому
Глава 7
92 дн. тому
Глава 8
92 дн. тому
Глава 9
92 дн. тому
Глава 10
92 дн. тому
Глава 11
92 дн. тому
Глава 12
92 дн. тому
Глава 13
92 дн. тому
Глава 14
92 дн. тому
Глава 15
92 дн. тому
Глава 16
92 дн. тому
Глава 17
92 дн. тому
Глава 18
92 дн. тому
Глава 19
92 дн. тому
Глава 20
92 дн. тому
Глава 21
92 дн. тому
Глава 22
92 дн. тому
Глава 23
92 дн. тому
Глава 24
92 дн. тому
Глава 25
92 дн. тому
Глава 26
92 дн. тому
Глава 27
92 дн. тому
Глава 28
92 дн. тому
Глава 29
92 дн. тому
Глава 30
92 дн. тому
Глава 31
92 дн. тому
Глава 32
92 дн. тому
Глава 33
92 дн. тому
Глава 34
92 дн. тому
Глава 35
92 дн. тому
Глава 36
92 дн. тому
Глава 37
92 дн. тому
Глава 38
92 дн. тому
Глава 39
92 дн. тому
Глава 40
92 дн. тому
Глава 41
92 дн. тому
Епілог 1
92 дн. тому
Епілог 2
92 дн. тому

Серце вискакувало з грудей, відбиваючи шалений ритм в такт стуку підборів. У вухах противно дзвеніло, а в роті з'явився металічний присмак. Уява малювала картини кривавих битв щоразу, коли в моїй голові Нейт отримував поранення всередині щось розривалося на дрібні шматочки. 

Потрібно було запитати стару відьму про майбутнє. Якою б не була ціна. І я не розривалася б від безсилля і незнання. Знала б напевно, як потрібно діяти, чого остерігатись. Що мене зупинило? Майбутнє змінюється в той момент, коли ти заглядаєш в нього. І що б мені не сказала Тінгельда, нічого ніколи б не сталося так, як вона це бачила. 

Мені відчайдушно не вистачало повітря. Я буквально вибігла по сходах на північну вежу, хапаючи повітря ротом. 

Небо затягнулося чорними хмарами, тріснуло бузковими блискавками. Вітер зле рвав прапор на флагштоку, кидався пилом, піском і дрібним сміттям об стіни замку. Це вже не відьма з Північних островів. Це моя магія біснувалася, вимагаючи дій, вимагаючи крові. 

Так не піде, Бекко. Потрібно взяти себе в руки, зібратися і вирішити, як вчинити далі. Я – маг. І здатна на більше, ніж загін чоловіків. Ось тільки надто багато сил було витрачено напередодні. Потрібен час... який стрімко витікав, подібно сухому піску крізь пальці. 

Записка, відправлена ​​Вьерні чи її брату, скоріше за все, випередила загін. Якщо десь там в лісі дійсно ховаються остров'яни і вони заодно з Кречетами, то вони будуть попереджені. Хоч складно повірити, що по той бік не очікували візиту. Але одна справа здогадуватися, інша – знати напевно. 

Я покрутила в руках згорток, втягнувши повітря. Магія. На боці чужинців магія Грунельди. І що якщо вона вже відновила силу, щоб знову напасти. 

Астра згадала ім'я відьми, побачивши згорток, і дівчина точно знайома з чаклунством Грунельди. Зараз мені вже було начхати, хто приніс в мої покої цей подарунок, створений звести мене з розуму. Мені було начхати, на Вьерну з її спрагою титулів і грошей, Кречета з його планами звести весь рід Амора, на короля... 

Напевно, вперше в житті я відчувала такий страх і біль. Жах, що я ніколи не побачу більше Нейта, що не почую його голос, не відчую жар його тіла, що не вдихну його запах. Що його очі не потемніють, розглядаючи мене з якимось благоговінням і захопленням. І цей страх розривав серце неймовірним болем. 

Так не піде, Ребекка. Ти не тільки закохана жінка – ти леді Північної межі. Уже через кілька миттєвостей я була у дворі. Навколо бігали жителі замку, борючись з бурею. На землю немов впав гнів небес. До заходу ще було далеко, але чітко потемніло. 

 – Міледі, на вас обличчя немає, – гукнула мене Хільда. – Що трапилося? 

 – Нічого! Але у мене погані передчуття, Хільда, – глухо і мертво відгукнулася я. – Новин від лорда не було? 

Керуюча справами Північної межі натяглася тятивою, її обличчя закам'яніло, а руки стиснулися в кулаки. 

 – Ні, – однак рівно відповіла вона. – Але ми і не чекали їх. Загін вирушив не так давно. Можливо, навіть скоро повернеться. 

 – Я піду йому назустріч, – кивнувши власним думкам, вирішила я. – Накажи осідлати мені коня. І нехай начальник варти забезпечить мене супроводжуючими. 

Йдучи в сторону замкового саду, я точно знала, що Хільда ​​виконає мої вказівки. Як би вона не хвилювалася, що б не думала про мою розсудливість, а накази виконувати вона вміла. 

Швидко відшукавши чим викопати ямку, я пройшла по саду, обравши дуже вдале, на мій погляд, місце – в коренях старої розлогої груші. Під ногами хрустіли дрібні гілки, минулорічний врожай, шелестіло висохле листя. Земля виявилася твердою, як камінь, і довелося повозитися, щоб викопати неглибоку ямку. Підклад не повинен потрапити в чиїсь руки. Ще не відомо, як він подіє на інших мешканців замку. 

 – Леді Ребекко, – гукнув мене чоловічий голос, якого я почути зараз не очікувала і не особливо і бажала. – Мені доповіли, що ви зібралися покинути стіни замку! 

 – Сір Крістофер, – обтрусивши від землі руки і спершись на держак лопати, подивилася прямо на сивого воїна. – З яких це пір вам доповідають про пересування і бажання леді замку?

Я зловила себе на тому, що досі так і не спромоглася розгледіти, як слід цю людину. Сір Крістофер не здавався видатним, широким в плечах, високим зростом. Але я прекрасно пам'ятала, як легко самотужки він тягав колоди, які інші чоловіки і втрьох не завжди могли підняти. Вважаю, не варто так само обманюватися на рахунок його спритності і розуму. Все це разом з удаваною таємничістю, викликало в мені бажання бути якомога далі від цієї людини. На жаль, це було не так вже й просто. Він був тінню Північної межі – ніде і всюди, він дозволяв собі висловлюватися про господаря, як королівський блазень – забувши про пристойність. І, мабуть, мав куди більший вплив, ніж показував. 

 – Лорд Амора довірив мені ваше життя і безпеку в його відсутність. Тому і доповідають спочатку мені, – обдарувавши мене гордовитою усмішкою, повідомив сір Крістофер. – Так що за світлі думки відвідали вашу прекрасну голову, міледі? 

Великі боги! Краще б він залишив Альберта мене сторожити. Він був веселішим і куди приємнішим цього похмурого типа. Та й домовитися з Бертом у мене б вийшло куди краще, ніж з Крістофером. 

 – У мене виникли підозри, що лорду може загрожувати небезпека, – знехотя відповіла я, плануючи обійти його стороною і виконати задумане. 

– У такому разі, повинен вас засмутити – ви нікуди не поїдете. 

 – І хто мене утримає? Можливо ти? – розсердившись остаточно, процідила я крізь зуби. 

І без того занадто багато дорогоцінного часу було втрачено. Можливо, Нейт потребує моєї допомоги прямо зараз. А якщо це не так, то я бажаю переконається в цьому особисто. 

 – Я, – нахабно кивнув мій не те страж, не те тюремник. 

Ну вже ні. Ніяка сила мене не втримає зараз. 

Заклинання злетіло з губ за мить до того, як я встигла обміркувати те, що роблю. Магія зірвалася з кінчиків пальців, за секунду до того, як я встигла про це пошкодувати. Сила вдарила в груди сира Крістофера і... розсипалася не заподіявши шкоди. 

Він навіть не похитнувся, наче я й не атакувала його миттю раніше. 

 – Але... як? – ошелешено зробивши крок назад, пробурмотіла я. 

 – Здивовані? – посміхнувшись одним куточком губ, поцікавився Крістофер. – Це моя вроджена особливість, і як люблять говорити святі отці – благословення боже. Магія не діє на мене, міледі. Саме тому мені довірена ваша безпека. Лорд підозрював, що захищати вас доведеться швидше від вас самої. 

Ось як. У мене по шкірі пройшов мороз. Нейт здогадувався, що не все так гладко може пройти у володіннях Кречетів. І подбав про те, щоб я не зробила необдуманих вчинків. 

По щоках покотилися сльози безсилля. Хотілося вити, рознести все в прах. Але чим це допоможе. 

 – Міледі, ви Амора, господиня замку, леді Північної межі і навколишніх земель, вам довірили замок і його мешканців під час відсутності лорда. Ніхто не приносив поганих звісток, і ви зобов'язані тримати себе в руках, – холодно і жорстко нагадав мені Крістофер. – Невже мілорд помилився в вас? 

Останні слова були хвиським ляпасом, від якого напружилося все тіло, вирівнялася спина і навіть саме собою піднялося підборіддя. Вітер гримнув важкою гілкою об зовнішню стіну за моєю спиною і затих, немов і не бушував весь цей час. 

 – Ви маєте рацію, сір Крістофер. – холодно кивнула я. – Ми будемо чекати повернення лорда. І ніяк інакше.

 – Я знав, що ви мудрі, міледі.