Добре опинитися вдома, під захистом кам'яних міцних стін і сотні воїнів, в теплі, оточеною турботою. Повною мірою виходить це оцінити тільки коли ризикуєш назавжди втратити. 

До нашого повернення в Північній межі панував хаос. Нас почали розшукувати, ледь настали сутінки – обшукали замок, двір, схил, берег річки, а після, рушили в бік села під керівництвом Альберта. І зустріли нас на підході до поселення. До речі, адже я хоч і упиралася, намагаючись йти самостійно, а не їхати у нього на руках, але все одно більше висіла на чоловікові, та й йшла занадто повільно. Але і Нейта навантажувати було б жорстоко. Після запливу в крижаній воді, сутички з воїнами з диких островів і турбот про мене, він більше храбрився, ніж дійсно міг ще й нести мене до села. Тому краще я буду примхливою ​​леді, що ні з чого вирішила пройтися пішки в не найкращому стані, ніж Нейт зажене себе з небажання здатися слабким і оточити турботою свою неслухняну дружину. 

В будь-якому випадку, кінь виявився вельми до речі. І нехай чоловік навідріз відмовився випускати мене з обіймів, посадивши перед собою в сідло, я була рада навіть такому незручному способу пересування, що не опираючись і обнявши Амору, з насолодою занурюючись в його запах, усвідомлюючи, що тепер точно всі небезпеки позаду. Попереду непрості пояснення, і мені не завадило б придумати, як все пояснити, не викликаючи обурення і не розбиваючи на друзки ту крихку рівновагу і довіру між нами. Але нічого путнього в голову не йшло. А отже... просто скажу правду. Таку, яка вона є.

Амора дав вказівки, пояснивши куди слід прямувати Альерту з загоном, щоб забрати бранців, а після направив коня до Північного межі. 

І ось я блаженно прикривши очі напівлежала в глибокій балії з гарячою водою і відчувала себе в безпеці. 

 – Міледі, я ледь не збожеволіла! – плаксиво скаржилася Розі, то розтираючи мочалкою шкіру до червоного, то намилюючи волосся, вибираючи з довгих локонів зібраний по всьому лісі сміття. – Всі в замку ледь з ґлузду не з’їхали. Таке сталося. Відразу і леді, і лорд пропали, не сказавши ні слова. Ми вже думали, що вас викрали, відвезли, і тепер з короля, лорда Ньєра і Північної межі вимагатимуть викуп. 

У подібному випадку, ми б постаріли бранцями. Мій батько навіть якби і мав гроші, то спустив би їх на повій та випивку, а не на визволення дочки і зятя. Рада Північної межі, судячи з того, що я про неї чула, теж не поспішала б з викупом. А його величність... монарх переслідує свої цілі, і хто знає, може був би навіть радий позбутися нас. 

 – Слава всім богам, що все обійшлося, – промовила я, не відкриваючи очей і кривлячись від нервових різких рухів Розі. – Ти мені все волосся повидираєш! 

 – Вибачте... так заплуталося. І у мене й досі руки тремтять, як уявляю... – шморгнувши носом, поділилася служниця. Але волоссю все ж дала спокій і буквально впала на табурет поряд з балією. – Хільда ​​все на стіні стояла, як статуя Вдови! На неї подивишся – ну точно богиня смерті. Моторошно навіть.

Можу собі уявити. Хільда ​​і у звичайних обставинах навіває жаху, особливо якщо з нею не сильно знайомий, а вже коли в замку біда. 

 – Гадаю, не тільки Хільда ​​поводилася дивно, – розплющивши очі, обережно заговорила я. Розі балакуча – запитай і сама все розповість, але мені не хотілося ставити запитання, відповіді на які змусять її задуматися, що саме я хочу дізнатися. А у мене була прекрасна можливість оцінити реакцію слуг. 

 – Так що дивного? Всі хвилювалися, бігали, шукали... Тирі погано стало навіть. Астра з оглядової вежі не спускалася, поки не стемніло. 

 – А воїнів не було, щоб на оглядовій вежі сидіти? – насупилася я. 

 – Всі вас шукали... – розгублено нагадала Розі. 

 – Звичайно, – посміхнувшись, кивнула я. – Ти втомилася, Розі. Іди відпочивати. Завтра буде день. 

 – Але вам потрібно допомогти підготуватися до сну. 

 – Повір, я здатна вибратися з балії і дістатися до ліжка, – запевнила я служницю. – Можеш бути вільна. 

 – Доброї ночі, міледі, – невпевнено озираючись, покинула мої покої Розі. 

А я знову прикрила очі, відкинувши голову на бортик. 

Значить, всі нас шукали. У такій метушні навряд чи Розі звертала увагу на поведінку інших слуг. Тира... Астра... Хільда​​... хто завгодно з покоївок. Всі вони вхожі в замок і могли пробратися в мої покої. Варто ризикнути і запитати Хільду ​​про те, що в замку творилося. Може, вона більше розповість. 

Цікаво, чим зараз зайнятий мій чоловік? Теж розпитує прислугу? Чи вирішив дочекатися Альберта з бранцями? Може, спить уже? 

Без нього я відчувала себе самотньою. 

Вода колихнулася, а коли я розплющила очі в балії вже була не одна.

 – Ніколи не звикну до твоєї манери безшумно пересуватися, – зізналася я, намагаючись заспокоїти серце, що зайшлось. – Мені весь час здається, що ти немов привид – з'являєшся з нізвідки. 

 – Може, так і є? – посміхнувся одним куточком губ Нейт, піймавши під водою мою ногу і, не дивлячись на мій млявий опір взявся розминати мені ступні. Зізнатися, це у нього виходило неймовірно добре. Тому опір було придушено виключно моїм вольовим рішенням. – Це результат тренувань і трохи вроджений талант. Батько вчив мене полювати. Не так, як модно зараз при дворі – зі зграями собак, рогами, натовпом придворних верхом на конях. А по-старому. Коли дичину вистежують обережно, тихо і непомітно. 

 – Як тоді тебе помітили?

– Поняття не маю, – повільно ковзнувши долонею вгору по нозі, зізнався Амора. – За мною раніше таких промахів не спостерігалося. Але обов'язково з'ясую. Як і те, як їм вдалося пробратися на землі королівства, до того ж досить далеко зайти і залишитися непоміченими. Загін невеликий, але не невидимий. Може магія? 

 – Безумовно ні! – похитала я головою. Думати про чужинців, які напали на нас так близько від замку не виходило, коли руки Амори вимальовували на внутрішній стороні стегна візерунки, змушуючи тремтіти і затримувати дихання. Не думала, що після всіх хвилювань і втоми зможу ще чогось бажати. Але здається, помилялася. – Магії... там... ох... я не відчула! 

 – Правда? – в голосі чоловіка чулася якась насмішка. – Зовсім? 

 – Тільки моя, – подалася вперед я, і оком моргнути не встигла, як опинилася верхи на чоловікові. – Я можу перевірити, коли їх... доставлять в замок... потім. 

Запустивши пальці в його вологе волосся, трохи потягнула назад, заглядаючи в потемнілі очі. Настрій був точно не для серйозних розмов. Коли під долонями билося його серце, коли його подих обпалював шкіру, а руки витворяли щось таке, від чого по тілу прокочувалося полум'я, найменше хочеться думати про справи. 

 – Обов'язково, – посміхнувся Нейт, – В ще розкажеш, чому приховувала від мене правду. 

Знайшов час для пояснень. 

 – Це не тільки мої таємниці, – прошепотіла я, прикусивши мочку його вуха. Амора хрипко видихнув, сильніше стиснувши мою талію. – Деякі речі не розкажеш відразу, а втративши момент, ризикуєш уславитися брехухою. Але... я розповім тобі все. Завтра. 

 – Завтра, Ребекко. – трохи помовчавши, погодився Нейт. – Завтра обов'язково про все поговоримо... 

Це правильно, тому що розмовляти і думати я вже не могла. Лише підлаштовуватися під його рухи, хапаючи ротом повітря і то шепочучи, то вигукуючи його ім'я. 

Дивний все ж у нього спосіб мене карати за непослух і брехню.