Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Олена Гуйда
Безприданниці. Ребекка

Зміст книги: 44 розділів

Спочатку:
Пролог
123 дн. тому
Глава 1
123 дн. тому
Глава 2
123 дн. тому
Глава 3
98 дн. тому
Глава 4
98 дн. тому
Глава 5
98 дн. тому
Глава 6
98 дн. тому
Глава 7
98 дн. тому
Глава 8
98 дн. тому
Глава 9
98 дн. тому
Глава 10
98 дн. тому
Глава 11
98 дн. тому
Глава 12
98 дн. тому
Глава 13
98 дн. тому
Глава 14
98 дн. тому
Глава 15
98 дн. тому
Глава 16
98 дн. тому
Глава 17
98 дн. тому
Глава 18
98 дн. тому
Глава 19
98 дн. тому
Глава 20
98 дн. тому
Глава 21
98 дн. тому
Глава 22
98 дн. тому
Глава 23
98 дн. тому
Глава 24
98 дн. тому
Глава 25
98 дн. тому
Глава 26
98 дн. тому
Глава 27
98 дн. тому
Глава 28
98 дн. тому
Глава 29
98 дн. тому
Глава 30
98 дн. тому
Глава 31
98 дн. тому
Глава 32
98 дн. тому
Глава 33
98 дн. тому
Глава 34
98 дн. тому
Глава 35
98 дн. тому
Глава 36
98 дн. тому
Глава 37
98 дн. тому
Глава 38
98 дн. тому
Глава 39
98 дн. тому
Глава 40
98 дн. тому
Глава 41
98 дн. тому
Епілог 1
98 дн. тому
Епілог 2
98 дн. тому

Робота кипіла.  Саме так можна було назвати те, що творилася у давно не знавшої господарської руки миловарні.  Чоловіки тягали дошки і камені, місили глину, вставляли шибки, що викришились.  На очах сумна, забута всіма будівля відновлювалась, і що говорити, я не могла стримати щасливу посмішку і радісне передчуття.  Навіть трохи забулися всі проблеми, що звалилися на мене – прокляття, вроки, інтриги монарха.  Це було щось, що мій чоловік робив тільки для мене.  Як тут не дозволити собі трохи порадіти?

Як виявилося, сам лорд Північної межі не гребував важкою роботою.  Зараз він мало нагадував вельможного лорда, але навіть в простих полотняних штанях і без сорочки він виділявся, приковуючи увагу.  Чи це просто я нікого крім нього не бачила?  Це вже не дуже суттєво.

 – Міледі, вам би краще триматися звідси якомога далі, – розщедрився на пораду проходячи повз чоловік.  – Тут небезпечно для тендітних леді.

Я приділила увагу тому, хто заговорив зі мною.  Сірі, немов сталь, очі дивилися просто на мене, але ні краплі інтересу або страху, що часто зустрічається в очах інших мешканців замку, я не побачила.  Зізнатися, в цих очах неможливо було розгледіти жодних емоцій, немов за крок від мене стояв неживої людина.

У мене на язику вже крутилася досить різка відповідь, але зустрівшись поглядом з тим самим лицарем, що колись дорікав Нейтові в нездатності захистити сім'ю при всіх лірах, вирішила його притримати.  Від цієї людини я не розуміла, чого очікувати.  Нічого особливого, просто лицар, який знайшов притулок в цьому замку.  Чому він так печеться про леді?  Чи знає про прокляття або вроки?  Чи статус простого вояка не дозволяв доторкнутися таємниць роду Амора?

Водночас йому багато спускав господар замку.  Будь-який інший лорд земель вже б велів його пороти батогами до напівсмерті.  Так що там лорд, зубожілий лір з п'ятьма акрами землі не дозволив би з собою так розмовляти.  Навіть якби його думки збігалися зі словами цієї людини.  Шкоду репутації не кожен може собі дозволити.  Але Нейт промовчав.  І тепер у мене була думка чому – почуття провини поїдало лорда Північної межі.  А ще страх за життя доньки.  Тому він вважав за краще «не почути» гучних звинувачень.  Мабуть, побоюючись того ж, що і я – вух короля в стінах рідного будинку.

 – Я покладаюся на вмілі руки чоловіків цього замку, – посміхнувшись, як можна м'якше заговорила у відповідь.

– Вони криворукі розтяпи, – пробурчав сивий воїн.  – Так що даремно ви такі безтурботні.

 – Поки у мене не було причин сумніватися в силі, спритності і уміннях північних чоловіків, – зобразивши безпечність, відмахнулася я, удавши, що мені жах як цікаво спостерігати за тим, як затирають мохом і глиною щілини в стінах.

 – Моліться всім богам, щоб так було й надалі, – і в його похмурому зауваженні мені почулася погроза.  Така, що на руках піднялися дрібні волоски, а посмішку утримувати стало майже неможливо.

Він пішов, не чекаючи моєї відповіді, несучи навіть на вигляд непідйомну дошку на плечі, як тріску.  Чи міг він бажати мені зла?  Боги, та хто завгодно міг, якщо я вже Розі запідозрила.  Здається, в усьому Північномукраї був лише один чоловік, якому я довіряла і навіть не намагалася підозрювати – мій чоловік.  Чому?  На це питання складно відповісти, але моє серце співало і завмирало, коли він був поруч.  Це не причина вірити.  Це почуття, від якого розпирає груди, швидше туманило розум.  Але саме заради цього зароджуючогося, ще не зміцнілого, але такого захоплюючого почуття варто було ризикнути.

 – Неодмінно візьму до уваги вашу пораду, – пробурмотіла я, знаючи, що він все одно вже мене не почує, але і просто промовчати не вийшло.

Притискаючи глечик до грудей, щоб не розплескати ель, я задріботіла до чоловіка, спритно лавіруючи між працівниками.

 – Це навіть більше, ніж я очікувала, – привертаючи увагу Аморі, помітила я, перекрикуючи какофонію навколо.  – Мій чоловіче, ви явно за все беретеся з розмахом.

Нейт обернувся з якоюсь ледачою грацією, піймавши мій погляд своїм і обдарувавши посмішкою.  І серце пропустило удар.

 – Моя дружина береться за все з розмахом, так, що іншим мешканцям Північної межі її не наздогнати.  Навіть лорду доводиться нелегко.

 – Я принесла вам ель, мілорде, – вказавши поглядом на глечик, змінила я тему розмови, відчайдушно намагаючись не рискати поглядом по грудях, плечах, руках свого чоловіка.  Але не виходило.  І я намагалася переконати себе, що мені цікаві шрами, старі, побілілі, і зовсім свіжі, що віддавали синявою.  Але кому я брехала?  Зовсім недавно, я чіплялася в ці плечі, торкалася до твердих м'язів грудей.  Спогади нахлинули морською хвилею, змушуючи почервоніти.

 – Сподіваюся, що не тільки, – піднявши брову і відверто бавлячись моєю реакцією, заговорив Амора.  – Мені доповіли, що ви залишали замок цього ранку.  Можу я поцікавитися, які для цього були причини?

Грайливість з його голосу пропала.  Він говорив спокійно, старанно ховаючи зацікавленість за чемністю.

 – Хіба вам не розповіли?  Раз вже доповіли про мою прогулянку, то і про те, куди вона мене завела, теж постаралися розповісти.

 – Ви не ховалися.

 – Не ставила за мету.

Амора посміхнувся, знову розглядав з якимось інтересом і... вогнем в очах.  І від цього вогню мені стало жарко.  Тому я нічого кращого не придумала, як сунути йому нарешті глечик в руки.  Нехай вгамує спрагу, а я тим часом приведу думки до ладу.

Він зробив кілька великих ковтків з глечика.  Не сказати, що в голові остаточно прояснилося, але думати стало відчутно легше.

 – Не краще місце для цієї розмови, мілорде, – даючи зрозуміти, що не хочу сповіщати всіх навколо про подробиці сімейної таємниці Амори, відповіла я.

Але, мабуть, його ця відповідь не задовольнила.

 – Здається, на сьогодні ми вже і так достатньо зробили, – вирішив лорд, оцінююче оглянувши результати праці.  І досить голосно оголосив: – Закінчуйте роботу і на сьогодні всі вільні.  – і вже мені: – Міледі, ви чули коли-небудь про дикий шафран, який росте тільки на кам'яних схилах Істенки?

Чула, звичайно.  Насіння цього первоцвіту було надзвичайно дорогим в наших краях, але от лихо – сходів не давало.  А якщо і прокльовувалося, то сходи були такі, що дивитися на них без жалю було неможливо.  Пелюстки синього шафрану додавали в парфуми і коштував він стільки, що не кожна заможна леді могла собі його дозволити.  Всього кілька крапель цих духів на шкірі і аромат тримався кілька днів.  За пелюстки синього шафрану билися всі парфумери столиці.  Та що там – всього королівства.

Що говорити, чекаючи поки чоловік приведе себе хоч трохи в порядок і освіжиться, я вже ледь не пританцьовувала від нетерпіння.  Здається, я вже знала, як зробити наше мило не просто затребуваним, а безцінним.  Якщо його дійсно стільки, як розповідають пілігрими, які відвідали чи не кожну глухомань в нашому королівстві, то це була золота жила.

 – У тебе якось підозріло горять очі, – посміхнувся Нейт, виводячи мене через вузьку хвіртку відразу за миловарнею прямо на скелястий берег неспокійної Істенки.  Користуючись тим, що поруч нікого не було він легко опустив всі розшаркування, обнявши за талію і знову зарившись носом у волосся.

Поняття не маю, коли він встиг вимитися, але від нього пахло свіжістю, а з мокрого волосся мені на плече впала пара холодних крапель.

Води річки іскрилися під сонячними променями.  Плескалися об скелясті береги, шуміли по кам'янистому, небезпечного дну.  На вигляд весела, вона на ділі була небезпечною, швидкою і непередбачуваною.  Не одного необережного подорожнього вже потягли її води на дно, награвшись – викинули на берег нижче за течією.

 – У мене з'явилася одна ідея, – ухильно поділилася я.  – Скажу, коли побачу ваші знамениті схили.

 – А про візит до чаклунки є що розповісти?  Тінгельда не сама балакуча жінка і вічно сама собі на умі, як я пам'ятаю, – Амора намагався здаватися стримано зацікавленим, але в голосі знову відчувалося напруження.

 – Мені здається, чи ти з нею вже і так добре знайомий?

 – Була справа, – скривився Нейт, явно не бажаючи вдаватися в подробиці.  Ну ні так ні.  Допитуватися у мене не було ні настрою, ні бажання.

 – Вона теж вважає, що справа зовсім не в проклятті, – перестрибуючи невеликі валуни, які стояли на заваді, почала ділитися здобутими відомостями я.  – Вона теж вважає, що сни наведені та веліла шукати підклад.

 – Чи не її це все рук справа?  – скривився мій чоловік, і я не втримавшись метнула на нього швидкий погляд.  Здається, тут застаріла особиста ворожнеча.

 – Вона стверджує, що не має стосунку до подій в Північній межі.  До слова, згадала якусь чаклунку з островів – Грунельду.  Знайома?

Нейт кивнув, мовчки слухаючи мою розповідь.

 – Вважаю, що знайомство було не найкращим.

 – Ми ворогуючі сторони.

Тепер прийшла моя черга, обмежитися стриманим кивком.

 – Але якщо Тінгельда права і справа у вроках.  То скоріш за все підклад в кімнаті.  Я поки його не знайшла, але якщо знайду... ти розумієш, що це означає?

 – Що зрадник в замку.  Серед довірених осіб, – закінчив мій чоловік.

 – Варто подумати, хто зацікавлений в тому, що відбувається.  І... – я кинула швидкий погляд на чоловіка, перш, ніж закінчити.  – Шукати в першу чергу потрібно серед найближчих.

Між нами повисло мовчання і деяка напруга.  Ще б пак, тільки що я практично звинуватила когось із найближчого оточення Нейта Амори в зраді.  І зізнатися, це було ризиковано.  Ніхто не бажає визнавати, що близькі нам люди здатні зробити боляче, зрадити.  Але на жаль.  На практиці, саме ті, кому ми безмежно довіряємо здатні поранити найбільше і більш несподівано за все.

 – Відкладімо цю розмову, – змахнувши задуму з обличчя, запропонував Амора.  Схоже, чоловік вирішив обміркувати все грунтовно і не робити необережних висновків.  – До того ж ми прийшли.

Добре.  Квапити його зараз – собі дорожче.  Деякі рішення і висновки він зобов'язаний зробити без тиску і самостійно.

Дорога за розмовою подолав ась непомітно.  Вже скоро, трохи піднявшись по вузькій, слизькій стежці ми опинилися на скелястому виступі.  Сонце червоніло перед заходом, а синій від шафрану схил ставав фіолетовим.

 – Неймовірна краса, – з захопленим придихом зізналася я.

 – Так що була за ідея така?  – в голосі Аморі з'явилася так мене хвилююча хрипота.

Дихання вмить збилося.  Які ідеї?  Які прокляття і вроки?  Які інтриги і зради, коли він поруч?  Коли ми тільки вдвох?  Нехай все залишається там, внизу.  Якби можна було ось так от відмовитися від усього і залишитися вдвох назавжди.  Здається, це саме той випадок, коли шляхетна леді заздрить простій селянці, здатній просто бути щасливою і коханою.

Я швидко повернулася до нього обличчям, обвивши руками шию.  У півтора метра під ногами шуміла річка, вітер приносив п'янкий аромат шафрану, а гарячі долоні мого чоловіка вже стискали мене в обіймах.  Про що можна думати, коли твоє серце готове вилетіти з грудей?  Коли пальці тремтять, тільки від його запаху, від дотику до вологого ще волосся.  Точно не про миловарню і зради.

– У тебе очі кольору синього шафрану, – прошепотів Амора, у самих моїх губ.  І це чомусь викликало посмішку.  – Не віриш?

 – Вірю, – розсміялася я.  – Не знаю чому, але тобі я вірю безумовно, Амора.  Така довіра величезний ризик.  Не примушуй мене шкодувати про те, що я на нього пішла.

 – Не змушу, – хрипко пообіцяв чоловік, подарувавши короткий, скоріш обіцяючий поцілунок.  – Почекай трохи.

За мить Нейт вже з неймовірною легкістю перестрибуючи з виступу на виступ, почав підійматися вгору по крутому схилу.  Зізнатися, для мене це був героїчний вчинок.  Затамувавши подих і здригаючись при кожному його кроці, я стежила за тим, як чоловік досягає порівняно рівної і надійної стежки, нахиляється.  Боги, він туди за квітами виліз.  Як хлопчисько... Але мої губи самі розтягнулися у щасливій трохи божевільній усмішці.

Я зробила крок назад чіпляючись за нагріті сонцем виступи, чи краще його розглянути.

Раптом під пальцями щось ворухнулося: мерзенне, противне на дотик.  «Змія» – промайнуло в голові раніше, ніж я її побачила.  Мідянка – невелика, в'юнка і дуже отруйна змійка, зливаючись з пожовклим мохом, грілася на сонці.  Я відсахнулась, відскочила, зробивши крок назад.  Але нога не знайшла опори.  Тіло змії, що кинулася на мене, пролетіло просто перед обличчям, не зачепивши.  Але все одно я ніяково змахнула руками, немов намагалася злетіти.

Власний крик рознісся над швидкою Істенкою, і через кілька миттєвостей мене проковтнула холодна вода.  Почала жувати, з силою кидаючи об каміння.  І тільки дивом удари припадали то на руку, то на ногу – боляче, але не смертельно.

Мокрий одяг заважав хоч щось розгледіти, вчепитися за виступ або виринаючий з дна камінь.  Всі заклинання вивітрилися з голови.  Залишилися чомусь тільки обривки молитов.  Та й ті вимовити не виходило через воду, що заливала рота, носа, пробиралася в легені.  До болю в горлі, печіння в грудях, темряви в очах.