Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Олена Гуйда
Безприданниці. Ребекка

Зміст книги: 44 розділів

Спочатку:
Пролог
126 дн. тому
Глава 1
126 дн. тому
Глава 2
126 дн. тому
Глава 3
101 дн. тому
Глава 4
101 дн. тому
Глава 5
101 дн. тому
Глава 6
101 дн. тому
Глава 7
101 дн. тому
Глава 8
101 дн. тому
Глава 9
101 дн. тому
Глава 10
101 дн. тому
Глава 11
101 дн. тому
Глава 12
101 дн. тому
Глава 13
101 дн. тому
Глава 14
101 дн. тому
Глава 15
101 дн. тому
Глава 16
101 дн. тому
Глава 17
101 дн. тому
Глава 18
101 дн. тому
Глава 19
101 дн. тому
Глава 20
101 дн. тому
Глава 21
101 дн. тому
Глава 22
101 дн. тому
Глава 23
101 дн. тому
Глава 24
101 дн. тому
Глава 25
101 дн. тому
Глава 26
101 дн. тому
Глава 27
101 дн. тому
Глава 28
101 дн. тому
Глава 29
101 дн. тому
Глава 30
101 дн. тому
Глава 31
101 дн. тому
Глава 32
101 дн. тому
Глава 33
101 дн. тому
Глава 34
101 дн. тому
Глава 35
101 дн. тому
Глава 36
101 дн. тому
Глава 37
101 дн. тому
Глава 38
101 дн. тому
Глава 39
101 дн. тому
Глава 40
101 дн. тому
Глава 41
101 дн. тому
Епілог 1
101 дн. тому
Епілог 2
101 дн. тому

Хатина, накрита дерном і соломою, тулилася на самому краю найближчого до замку села, покосившись від старості, заглядаючи затягнутими бичачим міхурами вікнами в води швидкої річки – Істенки.  Виглядала вона якщо говорити на чистоту, як будинок відьми зі страшних казок.  Тому може сільські жителі не тільки самі до неї не підходили, але і на мене дивилися з недовірою, острахом навіть.  Навіть бувалі стражники, виділені мені в охорону, притихли.

Ніколи не розуміла бажання знаючих і обдарованих оточувати себе ореолом зловісності.  Навіть у моїй книзі є наговори для дому та побуту.  Не вірилося мені, що досвідчена чаклунка не могла накласти парочку заклинань на своє житло, щоб воно не виглядало ведмежим барлогом.

Навіть будка, з якої виглядала чорна морда дворового пса, справляла куди краще враження.

 – Так і будеш топтатися біля входу?  – випливши на ганок і шугнувши чорну курку і рябого кота, запитала літня жінка.

На вигляд їй було років сто, а то й більше.  Молочно-біле волосся вибивалося з-під чорної хустки.  Вдова значить.  Відьма чи ні, а звичаю дотримується.  Вицвілі від часу світло-карі очі не мружилися підсліпувато, навіть попри палючо-яскраве весняне сонце.  Попри непримітні кольори, одяг у чаклунки, на ім'я Тінгельда виявилася цілком добротним, я б навіть сказала дорогим.  Нехай і далеко не новим.

 – Якщо не запросиш нас в будинок, – зробивши крок у двір і боязко покосившись на ледачого пса, відповіла я.

 – Тебе, – змірявши мене оцінюючим поглядом, вирішила чаклунка.  – Служниця почекає тут.

Попри те, що одягнені з Тірою ми були майже однаково, відьма з самого початку говорила тільки зі мною.  Знала, що саме мені необхідна була її допомога?  Чи просто здогадалася хто є хто?

Сподіваюся, що мої нічні кошмари не її рук справа.  Інакше цей візит міг зробити тільки гірше.  У прокляття я не вірила.  Не могло воно цілеспрямовано зводити з розуму господинь Північної межі.  Не однаково.  Вбити можна по-різному.  А судячи з того, що розповів Амора, мета була – переривання роду.  А тут... дуже вже схоже на вроки, про які казала Розі.  Але для того, щоб говорити напевно, мені і потрібна була ця чаклунка.  Точніше її спогади про Сирену.

Усередині хатина виглядала зовсім інакше.  Не знаю, напевно, я очікувала що тут буде смердіти сечею і димом, а зі стелі – звисати гірлянди павутини.  Тому чистота і запах трав мене дещо здивували.  Кути стерегли вирізані з дерева фігури звірів – вовка, ведмедя, сокола і лисиці.  Це перше, що впадало в око.  Чорні очі-намистини, немов дивилися на гостей – пильно, допитливо.  І у мене закралася думка:

 – Ти родом з диких племен?  – запитала, не наважуючись пройти всередину кімнати.  Мене не лякала її магія, вона не була настільки сильною, мене торкались лише слабкі відлуння замовлянь і обережний заклять.  Але нічого настільки сильного, щоб заподіяти мені шкоду.  Швидше сама відьма – одним видом викликала побоювання.

 – З роду Снігової лисиці, – посміхнувшись зізналася чаклунка.  – Але майже все життя живу в цьому будинку.  Залишився від чоловіка.

Не дивно.  Прикордонні селища часто об'єднують в собі не тільки кров різних народів, а й звичаї, віру, знання.

 – Ти сильна, – заговорила чаклунка, важко опустившись на табурет біля вогнища.  Як не дивно, він не димів на весь будинок, як бувало.  А від казанка виходив приємний аромат трав'яного відвару.  – Грунельда зла.  Чую її злість в шепоті вітру, шелестінні листя.  Жди ще одного удару.

 – Про що ти?  – насупилася я, присівши на лавку недалеко від входу.

 – Буря.  Це робота чаклунки з островів.  Ти розвіяла закляття.  Їй погано тепер.  Не скоро до тями прийде.  Але як очуняє – чекай біду.

Ось як.  Все ж відьма з островів...

 – А наведені сни?  Теж її робота?

– Її, – закивала Тінгельда, помішуючи вариво дерев'яною ложкою з довгим держаком.  – І не тільки її.  Шукай подарунки від гостей свого будинку.  Наведення, прив'язати потрібно до чогось.  Пучок трав, лялька з ганчірки, вузлик... Воно близько.  Там, де ти спиш.  Ви маги гидуєте нашими знаннями, вважаєте їх іграми негідними, а вони ось як потім вам виливаються.

Я скривилася.  Що говорити, якщо відьма каже правду, то мене дійсно здолали звичайнісінькі вроки.  Як і Сирену.  І це справа рук когось вхожого в будинок.

 – До тебе приходила перша дружина лорда.  Сирена.  Адже вона теж відьмою була.  Що вона розповідала тобі?

Стара насупилася, відклавши ложку.  Зітхнула.  На зморшкувате обличчя набігла тінь.  Немов для неї це були важкі спогади, особисті.

 – Сирена... пізно прийшла.  Я їй говорила, що тільки втекти вже і залишалося, Тут, – Тінгельда постукала себе вузлуватим пальцем по скроні, – вже вгризлось чаклунство Грунельди.  Поїдало її живцем.  Вона пустоцвітом стала, збожеволіла.  Пізно прийшла.

Ось значить як.  Як я і думала, що не прокляття, а темне чаклунство вбивало Сирену, змушуючи повірити Аморі в прокляття, відмовитися від дочки, щоб ніхто не міг претендувати на його титул і володіння.  А Лінді могла, якби була заміжня і народила сина.  Або друга дружина могла, якщо носила під серцем дитину або стала матір'ю спадкоємця.  Звичайно, рішення було б за Радою, але ймовірність того, що титул отримає хтось із найближчих родичів – була.  І чимала.  А кому потрібно позбутися і від другої дружини і від дочки?  Тому, хто сам мітить на місце лорда, але інакше як за допомогою Ради не пробереться в Північну межа.  Або ж... Тому, хто приміряв срібний пояс господині замку.

У пам'яті жваво спливло, як захекавшись, Вьерна збігає по сходах.  Чому я вирішила, що вона була в покоях лорда?  Адже вона могла і в мої навідатися?  Залишити подарунок, якщо звичайно він там є!  Прокляття!

 – Дякую, – схопилася з місця і залишила мішечок з монетами на столі.  – Ти зробила мені неоціненну послугу.

 – Неоціненну... не говори так.  У всього своя ціна, – розсміялася стара, скрипуче, хрипко.  – Я прийду просити притулку – впусти.  А монети можеш собі залишити.

Ось як.  Значить, ще й бачила майбутнє.  Захотілося запитати її про моє.  Впораюся?  Чи є у мене майбутнє в Північній межі?  Чи зможу прижитися в цих суворих землях і стати своєю?  Але так і не змогла поставити жодного питання.  Майбутнє має бути невідомим.  Коли знаєш майбутнє – втрачаєш сьогодення і живеш лише очікуванням.  Тому... нехай буде як має статися.

 – Мудра, – розсміялася відьма.  – Інша не втрималася б, запитала про майбутнє.  Ти не стала.  Це правильно.  Ти, леді, як знайдеш підклад, загорни її в шматок білої тканини, зарий в землю, а в повний місяць віддай вогню або воді.  Вони завжди очищають.

 – Дякую.  Це цінна порада, – кивнула я.

 – Бережи себе, леді Північної межі.  І пам'ятай свою обіцянку.

Не подобалося мені те, як настійно вона просила притулку в моєму домі, але відмовити в оплаті за послугу, не могла.

– Я обіцяю дати тобі притулок і хліб, якщо ти прийдеш у мій дім з добрими намірами чи в пошуках захисту, – підбираючи слова заговорила, вливаючи в них магію.  – Якщо у твоєму серці буде хоч крапля лукавства – жодна сила не дозволить тобі ступити на мою землю.  І буде так.

Відьма задоволено посміхнулася, не зводячи з мене уважного погляду.

 – Буде так, – кивнула вона.

І я вийшла, залишивши монети на столі.  Ненавиджу ходити в боргах.  Нехай краще цього разу вона стане моєю боржницею.  Вирішила я і, посміхаючись весняному сонечку, попрямувала шукати подарунки.