Вперше за довгий час день починався не з запаморочення та слабкості.  Навпаки, я сама собі здавалася легкою, сильною і радісною.  Немов скинула важку ношу, яку тягла на собі довгий час.

Від недавньої бурі не залишилося і сліду.  Яскраво-блакитне небо лише де-не-де, немов мазками ледь вмоченої в білу фарбу кисті, прикрашали хмари.  У прочинене вікно несміливо влітали слабкі пориви по-весняному свіжого вітру, крадучи витаючі в кімнаті аромати – морозу і хвої, а ще пристрасті.

Серце відстукувало нерівний ритм, а шкіра спалахувала, нагадуючи про недавні дотики, поцілунки, спопеляючі відчуття.  І губи проти моєї волі розтягувалися в мрійливої ​​усмішці.

Нейт вже покинув мою кімнату.  Що й не дивно з його звичкою прокидатися на зорі.  На жаль, я такою якістю похвалитися не могла.  Та й однаково хотілося і не хотілося прокидатися в його обіймах.  Трохи соромно зустрітися з ним поглядом.  Але хочеться знову доторкнутися до нього, вдихнути його запаморочливий аромат.

 – О!  Міледі, прошу вибачення, – юркнувши назад у вітальню, пробелькотіла збентежена Розі.  – Думала, що ви ще відпочиваєте.

Прокляття.  Як невчасно.  Мені б слід було заховати деякі сліди цієї ночі навіть від Розі.  Зокрема, те що це була перша справжня шлюбна ніч.

 – Вийди, я хочу переодягнутися і обмитися, – занадто різко випровадила я служницю.

І відразу ж схопилася з ліжка, швидко відшукавши нічну сорочку, змінивши простирадла, з ледь помітними кривавими мітками, тут же заштовхавши їх на дно скрині до книги.  Потім придумаю, як її позбутися.  І тільки після почала приводити себе в порядок.  Благо таз і вода завжди були в кімнаті.  Чи це Розі вже встигла принести свіжу воду?  Неважливо!

 – Мілорд велів дати вам виспатися, – з вітальні почала виправдовуватися Розі, залишивши двері прочиненими.  – Ще б.  Тільки вранці від вас вийшов ... Ой, пробачте, міледі.  Зайве бовкнула.  Ніяк не позбудуся цієї звички.

Але я вже не слухала її.  Слуги.  Звичайно слуги знають все.  В тому числі що ми з лордом і ліжко весь цей час не ділили.  Звичайно, від їхньої уваги таке б не сховалося.  Зрозуміло тепер чому вони так на мене дивилися.  І натяки Кречета теж зрозумілі.  Він точно знав, що лорд не приділяє мені належної уваги, так необхідної для зачаття дитини.  Ось тільки чиї ж вуха слухають для цих лірів?  Та й королю б безсумнівно доповіли про цю дивину.

 – Та так, притримати язика тобі б не завадило навчитися, – погодилася я, незлобно пожурив служницю.  Так вона кому завгодно і що завгодно розбовкати може, зовсім випадково.  Але зараз мені не було діла до слабкостей служниці, потрібно було поговорити про все з Нейтом.  – Де лорд Амора?

Розі заглянула в кімнату.  Вона намагалася з усіх сил дивитися тільки на мене або собі під ноги, але погляд раз у раз, а зісковзував на ліжко.  Цікаво, що вона там чекала побачити нового?

 – Лір Альберт повернувся в замок на світанку, – почала вводити мене в курс справи, вже на ходу укладаючи волосся в зачіску і поправляючи сарафан.  Пояс я защепнула самостійно, причепивши до нього ключі від комор, скринь з грошима і закритих кімнат.  – Вони зараз в загальному залі.  Снідають.  І здається... сваряться.

Свої припущення Розі озвучила стривоженим впавшим шепотом, немов самі стіни підслуховували нашу з нею розмова.  На що я лише стримано кивнула, вже на ходу давши вказівки по роботі на сьогодні.

– І передай Тирі, що з нею я хочу зустрітися після сніданку, – швидко збігаючи по сходах, згадала я.

Щоб скоротити дорогу, я звернула в коридор для слуг.  Сьогодні не обов'язково було показувати свій статус десяткам підпитих лірів і лір, що недолюблювали мене.  Чоловік однаково мене зустріне, звідки б я не прийшла.  І очікування швидкої зустрічі заспівало ігристим вином в крові, трохи сп'яняючи, але нескінченно радуючи.  Здавалося, що я бігла, не чуючи землі під ногами, ледь стримуючи серце, що рвалося з грудей.

Біля самих дверей зупинилася, вирівнюючи збите дихання, поправляючи волосся, одяг і, між іншим, прислухаючись до досить гучних голосів в залі.

Вони сперечалися – Амора і Альберт.  При тому Берт – слуга, чи ким він там насправді був моєму чоловікові, дозволяв собі говорити досить різко, голосно, вичитуючи свого лорда, як хлопчиська.

Уже поклавши руку на стулку, я передумала.  Можна ж послухати, про що так сперечаються чоловіки.  Щось підказувало, що при мені вони не дозволять собі таких вольностей.

 – Це не твоя справа, Берт, – твердий, але спокійний голос Амори звучав чітко, спокійно.  – Ти взагалі не повинен втручатися в справи, які тебе не стосуються.

 – Правда?  Але я не буду дивитися, як ти знову страждаєш, мій лорде, – сказав Берт.  – Ти ж збирався позбутися її.  Ледь вийде необхідний термін – відправити її геть з відкупними на вільне життя.  Що змінилося?  Чому ти передумав, Нейт?

У мене пересохло в роті і повітря, перетворившись в густий кисіль, не бажаючи наповнювати груди.  Все ж це правда.  Нейт хотів виставити мене безплідною і розлучитися.  У животі затягнувся вогняними джгутами біль.  Але я продовжувала стояти і слухати, намагаючись не пропустити жодного слова.

– Я не можу її відпустити, – Спокійний, трохи хрипкий і крапельку приречений тон мого чоловіка грав на моїх нервах чудову мелодію.  У ній був страх, зневіра, надія.  – Зрозумів це в той момент, коли вперше її побачив в Ньєркелі.  Вже тоді знав, що не зможу зробити те, що збирався.  Але не шкодую, що не поспішав, дав їй самій прийняти рішення.  Берт, якщо вона вирішить покинути Північну межу – це буде тільки її рішення.  Нерозумно намагатися заперечувати очевидне – вона не відпустить мене, навіть якщо прогнати її з замку.  Та хоч з королівства.

А ось ці слова розливалися цілющим теплом по тілу.  Все ж я йому дорога, важлива.  А всі його плани, які Амора будував до нашого весілля, до цієї шаленої ночі – лише туман, що розсіюється під сонячними променями.  Значить, я ще можу боротися за право на щастя.  Своє і його.

 – І ти готовий так ризикувати її життям?  – знизивши голос, вкрадливо заговорив Берт.  – Вона заслужила такої долі?  Ти цього для неї бажаєш?  В такому випадку – ти жорстокий егоїст, Нейт.  І вже цього я точно від тебе не очікував.  Вона взагалі знає про те, що чекає її в ролі твоєї дружини?  Що рано чи пізно прокляття, кинуте тобі в спину в одному з селищ диких племен – вб'є її?

Я знову зачаїлася, вслухаючись в слова Альберта.  Його турбота була однаково приємна і недоречна.  Хотілося обірвати його.  Виставити геть, нагадавши про те, що не варто лізти не в свої справи.  І звільнити його від слова боргу.  Але ще одного випадку дізнатися так багато у мене може і не бути.  Тому, потерплю трохи.   Нехай ще мене пообговорюють.

 – Я не дозволю цьому статися, – твердо сказав, немов поклявся, Амора.

 – Як не дозволив статися цього з Сиреною?  Ти так впевнений зараз, що Ребекку не спіткає та ж доля.  Не віриш в прокляття.  А чому тоді так легко погодився відправити Лінді з Північного краю?  Чому не бився за неї.  Чому не роздумуючи ні хвилини викреслив її зі всіх родових книг?  Відмовився від неї...

 – Я ніколи не відмовлявся від дочки!  – гаркнув, втрачаючи терпіння, Нейт.

 – І Ребекку тепер чекає та ж доля, що і твою першу дружину.  – Не вгамовувався Альберт.  – Вона вже кричить ночами, як Сирена?

Ну досить!  Цього більш ніж достатньо для того, щоб зробити висновки.

 – Я не Сирена!  – не втримавшись, штовхнула двері і увійшла в зал з чорного входу, і ні миті не забарилася рішуче попрямувала до чоловіків.  – І ніколи нею не буду.

 – Міледі, – схопився зі стільця Альберт.  – Радий бачити вас у доброму здоров'ї.

Він не знав куди заховати погляд, розуміючи, що я чула куди більше, ніж призначалося для моїх вух.  Але дивилася я тільки на чоловіка.

 – Взаємно, Альберт, – холодно посміхнулася я.  – Мабуть, мені варто просити вибачення – я опустилася до підслуховування.  Але каяття від мене навряд чи хтось дочекається в цьому залі.  Самі боги хотіли, щоб все сказане дійшло до моїх вух.

Амора мовчав, дивлячись на напівпорожню тарілку.  І тільки напружено перекочувались жовна на щоках, виказуючи не те злість, не те досаду, не те просто невдоволення.

 – Лір Альберт, мені необхідно поговорити з чоловіком наодинці, – тільки тепер глянувши на підручного чоловіка, попросила я.

Берт забарився, переводячи погляд з Нейта на мене і назад, але зрозумів, що йому зараз не раді, розуміюче кивнув і покинув зал.  А я дозволила собі швидкий погляд йому в слід.  Він теж не заслуговував довіри – пам'ятається, як він умовляв мене почекати, дати час Чорному вовку.  Звикне полюбить.  А сам умовляв лорда викинути дружину, щоб зберегти їй життя.  Щось в цьому було негаразд.

Повільно, під звук власних кроків, я наблизилася до чоловіка, торкнулася його плеча.  І він здригнувся.

 – Альберт правий, – глухо заговорив він, так і не піднімаючи погляду.  – Мені слід було зробити так, як планував відразу.  Зберегти тобі життя, убезпечити.  Краще б ти жила ненавидячи мене, але жила.

 – Ні, – спокійно сказала я.  – Мене не спіткає доля твоєї першої дружини.  Повір, з прокляттям ми впораємося.  Але... для цього мені потрібно знати, що сталося з Сиреною.  Усе.  Навіть те, що та вважаєш неважливим.

Нейт відкинувся на спинку крісла, стомлено розтерши очі.  Його погляд, повний тривоги, болю і провини дивився, немов крізь мене, а рука, наче ненароком, торкнулася мого стегна, стиснувши, ніби він намагався втриматися таким чином.

 – Все ти навряд чи від мене дізнаєшся.  Вона не ділилася своїми кошмарами, вважала за краще переживати все на самоті.  Боролася, не підпускаючи мене... спочатку.  Ти вже чула про дикі племена.  Невеликі селища північніше Вовчих гір.  Люди там не такі, як ми: неприборкані, шанують старих богів, пам'ятають чаклунство, – у мене від цих слів щось у грудях затріпотіло.  Вони ще пам'ятали спадщину древніх.  Як би дикі племена поставилися до нової леді Північної межі, знаючи про її дар?  – Найчастіше ми спокійно співіснуємо з ними, навіть торгуємо, час від часу.  Але іноді трапляється, що вони нападають на села королівства і доводиться завдавати удару.  Так я і отримав прокляття.  Ним нагородила мене стара, яка втратила єдиного внука.  Її горе мені зрозуміло, як і жага помсти.  Вона побажала моєму роду перерватися, лона моїх жінок опустіти, а дітям лягти в землю раніше, ніж останній подих зірветься з моїх губ.  Тоді я вважав її просто божевільною.  Але потім почалися кошмари у Сирени.  Вона кричала уві сні, після почала ходити замком з закритими очима.  І я щоночі сторожив її сон.  Але...

 – Борг перед королівством?  Король покликав тебе.

 – Так.  Повстання Гремерглена.  Мені довелося виїхати, а вона не витримала самотності.  Спробувала втекти від кошмарів.

 – І коли вийшла за стіни замку її схопили і доставили Кренхольд.

Нейт кивнув.  Розповідь давався йому важко, але він говорив, немов вибиваючи кожним словом двері, за якими ховався біль минулого.  Милий, ці двері необхідно було зламати, щоб позбутися болю.

– Коли я її знайшов, вона втікала від мене, вперто підіймалася на зовнішню стіну Кренхольда.  Якби я знав, не став би її переслідувати.  Дав піти.  Останнє, що вона мені сказала... «Я не повернуся назад.  Нізащо!".  І стрибнула вниз.  Її не втримали ні кохання, ні відьмина сила, ні маленька донька, що чекала її в Північній межі.

У залі повисла тиша.  Важка, майже нестерпна.  І я терпляче чекала продовження.

 – Альберт мене попереджав, що з тобою станеться те ж, – перервавши паузу, мляво продовжив Амора.  – Але я сподівався...

 – Не станеться!  – впевнено сказала я, підчепивши пальцем його підборіддя і примушуючи дивитися мені в очі.  – Якщо це дійсно прокляття – ми його знімемо.  Якщо хтось грає твоїми страхами – ми знайдемо його.  Але ти так легко мене не позбудешся Нейт Амора.  Хочеш ти того чи ні, але я твоя дружина і не збираюся залишати тебе.  Поки вірю в тебе.  Ми подолаємо це.  Разом.

І закріпила свою обіцянку поцілунком – легким, швидше за обіцяючим.  Але Нейт в одну мить притягнув мене, вмостивши собі на коліна і зариваючись носом у згин шиї, жадібно втягуючи повітря.  Лоскочучи диханням.

 – Разом, – пообіцяв він.

Через пів години я виходила із загального залу сповнена рішучості боротися.

Моя нова служниця тупцювала біля входу, чекаючи вказівок.

 – Тіра!  – гукнула я дівчину.

 – Міледі, Розі сказала, що ви хотіли мене бачити.

 – Так.  Дуже хотіла.  Скажи мені Тіро, ти знаєш де знаходиться будинок чаклунки.  Мені говорили, що вона розуміється на зіллях.

Тіра підняла здивований погляд, явно не розуміючи, чи кажу я всерйоз.  І я вирішила підбадьорити її слабкою посмішкою.