– Поклич Хільду, – попросила я сміхотливу юрку Астру, ледь спустившись в загальний зал.

Худенька блондинка здригнулася, блиснула відритою посмішкою, швидко вклонилася і без слів випарувалася.  По-іншому її миттєве зникнення назвати не виходило.  Щось в цій дівчині насторожувало мене.  А ось що?  Чи було це моє вроджене вміння відчувати людей чи просто ослабла через хворобу?  А може я вже почала підозрювати всіх навколо.  Хтось все ж доповів Кречетові і Вьерні, що лорда немає в замку.  Та й впевнена – у короля теж є пара вух в цих стінах.  Не розраховує ж він повністю на допомогу однієї, майже незнайомої племінниці.  Чи розраховує?

О боги!  Я збожеволію від цих інтриг.

Обіцяний мені суп пах так, що навіть попри нездужання в мені прокинувся вовчий апетит.  І тільки зайнявши місце за столом, я зрозуміла, що тарілка була всього одна.

 – А лорд Амора не приєднається до сніданку?  – запитала я полохливу Тіру, яка винесла до столу хліб.

 – Він вже снідав.  І відправився в кабінет.  Велів турбувати тільки якщо трапитися вторгнення диких племен в Північну межу, – хмикнула вона, і її пухкі губи торкнула посмішка.  Вона вмить перетворила пухку вічно перелякану служницю, домалювавши на щоках милі ямочки, а в блакитні очі додавши світла.

 – Диких племен?  – насупилася я.

 – Так.  З островів.  Лорда вони бояться.  Уже років десять не нападають відкрито.  Паскудять по дрібницях... Ліри бурчать потім, що у тих одне пропало, у інших – інше.

 – Наприклад руда... – пробурмотіла я.

 – Що ви говорите?  – перепитала Тіра, завмерши з блюдом в руках.

 – Та так... Послухай, Тіро, я хотіла з тобою поговорити з приводу твоєї служби, – дівчина в одну мить зблідла, – Не лякайся, мені просто не завадила б ще одна камеристка.  Ти зараз у нас ким рахуєшся?

 – Так я... куди відправлять і що скажуть... – зашарілася дівчина, зрозумівши, що місця вона не втратить.

 – Ну ось знайди Розі після сніданку і передай, що я звеліла роз'яснити твої нові обов'язки.  Тепер ти виконуєш тільки мої накази.  І лорда, якщо такі будуть.

 – Як накажете, міледі, – вклонилася дівчина, явно ще не розуміючи, як їй реагувати на такі зміни.

Що ж.  Мені б її біди.

Король з його полюванням дуже невчасно вирішив навідатися в Північну межу.  І промовчати не вийде – треба цю подію обговорити з чоловіком.  Розповівши про плани монарха, я буду змушена посвятити чоловіка в деякі інші свої секрети.  І важко уявити, як мій дорогий чоловік зрадіє новині.  Як би з радості такої не розлучився зі мною відразу ж.  Не чекаючи оголошення про мою безплідність.

А я розлучатися зовсім не бажала.  І причина була вже не в ганьбі, яка неминуче ляже на всю нашу родину.  І навіть не в подальшій долі якоїсь послушниці в монастирі на краю королівства.  Справа була в моєму чоловікові.  Мені подобалося бути його дружиною.  Близькість з ним.  Його поцілунки, що геть позбавляли здатності думати.  Подобалося мріяти, що колись у нас все буде куди краще, ніж зараз.  Обов'язково з'являться діти.

Вперше я задумалася про те, що хочу кохання.  Того самого про яке годинами могла говорити Шарлі, притискаючи до грудей книгу в помітно пошарпаній обкладинці.  Зараз я навіть не могла згадати назву того роману, але прекрасно пам'ятала, як горіли її очі.  Шарлі була закохана в саму любов – красиву, ніжну, обов'язково з благородним принцом, яка вчиняє подвиги з її ім'ям на вустах.

Мені не це потрібно було.  Моє розуміння кохання мало більш приземлений вигляд.  Але безумовно мені хотілося кохати.

Ось тільки як довго протримаються мої мрії, якщо чоловік дізнається, як нахабно і підло я йому брехала.  Припустимо, я навіть скажу, що не писала королю нічого поганого і не видавала страшних таємниць Північної межі.  Чи повірить він мені?  Щось підказувало, що жодному слову не повірить більше.

 – Міледі, ви звали мене, – гукнула мене Хільда.

 – Боги, я не чула, як ти увійшла, – схаменувшись, немов мене застукали за чимось ганебним, вигукнула я.  – Так можна і до смерті налякати.  Так, сідай, Хільдо, – кивнула я на стілець.  – Ти снідала?  Суп, який варить Розі, мерців з могил підніме.

 – Дякую, – з явною недовірою і навіть острахом зиркнула керуюча на мою тарілку з недоторканим супом.  – Я не голодна.

 – Як знаєш, – не стала наполягати я.  – Ти ж розумієш, навіщо я запросила тебе?  Ти обдумала те, про що ми говорили вчора?

Хільда ​​стиснула губи, все так же продовжуючи стояти, попри мої пропозиції.  Ось же уперта баба.  Але зізнатися, характер у неї – королівством керувати.  Їй би трохи вміння і уважності.  І скинути десятка два років.

– Я обдумала все, про що ми говорили, міледі, – старанно підбираючи слова, заговорила керуюча.  – У цих стінах я провела майже все своє життя.  Пам'ятаю, як правив батько Нейта.  Він був суворим воїном і весь час ліз на рожен.  Це і стало причиною того, що Чорному вовку довелося прийняти управління землями так рано.  Але у нього вже був син, якого він міг передати свої володіння.  У Нейта все складніше.  Думаю, для вас уже не новина, що Сирена змогла народити тільки одну дочку.  І хоч Лінді прекрасний дитина вона не стане ніколи спадкоємицею Північної межі.  – Хільда ​​помовчала, давши мені час усвідомити сказане.  На ділі, мене хотілося розпитати про Лінді, що такого з дівчинкою, що все на ній поставили хрест?  Не просто, як спадкоємиці володінь Амори, а як частини його сім'ї.  Чому король вчепився в неї, як кліщами?  – Після народження дочки вона так і не змогла більше завагітніти.

 – І все одно лорд мав би з нею розлучитися, – здогадалася я, і Хільда ​​підтвердила мої слова кивком.

Значить, закон такий все ж є і лір Кречет не так вже й брехав, заливаючись про мою долю. Але… звідки впевненість, що я не зможу народити сина?

 – Чи віддати право вибору лорда земель до Ради лірів, – продовжила Хільда, не підозрюючи, яка буря тепер вирувала у мене в душі.  – Можете собі уявити, що це таке – вони помруть від старості, поки вирішать, хто з них головніший.  Але навіть якщо і якимось дивом їм вдасться домовитися – король повинен схвалити кандидатуру нового лорда.  Боюся уявити, що повинно статися, щоб він прийняв хоч когось із них, як повноправного лорда.

Смерть нинішнього лорда і війна.  Це завжди прискорює рішення королів щодо управління землями.  Але чомусь такі заключення мене відверто лякали.  Чітко запахло зрадою.

 – Все ж краще, щоб був спадкоємець, – закусивши губу, зробила я висновок.

 – Я до цього і веду.  Зізнатися, я думала, що Нейт вибере собі дружину з місцевих лір – сильну, витривалу, таку ж як він.  І ніяк не очікувала, що король одружить його з... вами.

 – Занадто погана?  – піднявши брову уточнила я.

 – Занадто чужа.  І я досі не можу зрозуміти, за що його величність вас так не злюбив, що заслав сюди.  Ми звикли до суворої Північної межі, а ось ви...

 – Я куди міцніше, ніж здаюся.  І мені тут подобається.

 – Та так... це я встигла помітити.  Хоч нишком сподівалася, що самі втечете, – Хільда ​​посміхнулася.  Ця посмішка здивувала мене куди більше, ніж її рівна розповідь.  – Ви хороша дівчина.  І вам тут доведеться нелегко.  Але... заради Нейта і Північної межі, я готова стати вам опорою і помічницею.  Якщо ви того побажаєте.

Ось що значить справжня відданість.  Я прекрасно розуміла, що вона мене терпіти не може.  Але все одно, відданість лорду і його володінням – понад усе.

 – Звичайно, Хільдо.  Я рада, що ти дійшла такого висновку і для мене величезна честь заслужити твою довіру.

 – Дуже сподіваюся, що все дійсно на краще.  Північна межа не любить чужинців.  І доля Сирени тому приклад.

 – Але ж вона загинула при взятті Кренхольда, – насупилася я.

 – Так, але привело її туди не просто так.

Я хотіла запитати, як саме і що стара має на увазі.  Але вона замкнулася.  Її обличчя перетворилося в кам'яну маску, і стало зрозуміло – ні слова з неї більше витягнути не вдасться.

Не страшно.  Вона і так розповіла мені куди більше, ніж я могла очікувати.  Решту по краплині зібрати можна.  З часом.

Зараз у мене було куди складніше завдання – обговорити ситуацію, що склалася, з чоловіком.  І зізнатися – мені ще ніколи в житті так страшно не було.