Північна межа – це нескінченний сніг, камінь і пустка.

Так його малювала моя уява, коли я намагалася уявити собі свої нові землі, сидячи в нехай і не теплому, але куди більш лагідному Ньєркелі.  Це була моя помилка.  Північна межа – це в першу чергу люди.  Суворі, як цей край, немов зліплені зі снігу, каменю і сталі, грубуваті, закутані в хутра, що робило їх схожими на диких звірів, але це звичайні люди.  З простими бажаннями, потребами, страхами і мріями.

Часом я підіймалася на стіни або визирала у вікно зі своїх покоїв і спостерігала за новими підданими.  Мені необхідно було їх зрозуміти, відчути, щоб стати для них не просто нав'язаною дружиною їх лорда.  Але поки, мене ніхто до себе не підпускав, і я не уявляла, звідки зайти, щоб бути не просто шляхетною чужинка.  І мій час йшов на вивчення книг, витрат і доходів.

 – Скажіть мені, Хільдо, минулого року Північна межа витратила понад сто срібних на мило?  Я вірно розумію?  – звірившись зі своїми записами, уточнила я, постукавши вказівним пальцем по стільниці.

Непохитна стара, яку в цих стінах називали «матінка Хільда», знизала плечима, кинувши швидкий, позбавлений будь-якого інтересу погляд на списаний моїм рівним почерком лист, і велично кивнула.

 – Мабуть, міледі, – зронила вона.

До мене в кімнату вона останнім часом приходила не з поблажливими моралями, а мовчки і з втомленою похмурістю на обличчі.  Їй не подобалася моя жага діяльності і приховувати це вона не збиралася.  Керуюча справами замку була з тих людей, яка через лінь або вік не шукала складних шляхів і нових горизонтів.  Що в підсумку призводило до втрат або зайвих витрат.

 – Дуже дивно, враховуючи, що на території замку є миловарня, – піднявши брову, помітила я.

Відповіддю мені був таке важке зітхання, немов я змушувала стару вози з рудою особисто тягати з рудників.

 – Вона не працює і давно, – пояснила керуюча, як настирливій маленькій дурці.  – Уже років десять ніхто там мило не варив.

 – А дарма!  – витримавши цей її тон, посміхнулася я у відповідь.  – Це скоротило б витрати, а незабаром і почало б приносити дохід, – роблячи позначки в окремому аркуші, пояснила я.  Але Хільда ​​подивилася на мене, як на остаточно здурілу і вважала за краще не дратувати надміру.  Добре, тоді продовжимо.  – Ви бачили в якому стані шерсть?  Чому дотепер її не привели до ладу?

 – Бракує рук, – буркнула стара.  Вона мала особливість не червоніти від злості, а бліднути.  Тому мені весь час здавалося, що вона ось-ось втратить свідомість.  Але куди там.  Ця жінка, як скеля – витримає будь-який шторм.

 – У довколишніх селах не знайшлося жінок, здатних працювати?

 – Їм потрібно платити!

 – Це проблема?  Якби продали шерсть вчасно, то грошей би вистачило і заплатити, і поповнити казну, – на це керуюча знову промовчала, вважаючи за краще не сперечатися з блаженною.  – У мене ще питання... Сад запущений.  У тих кущах скоро привиди заведуться.  Гобелени на третьому поверсі витрушували, мабуть, коли лорд в пелюшках був...

Мої вичитування стара витримувала стійко, лише мовчки скриплячи не за віком здоровими зубами.

– Сподіваюся, це все?  – дочекавшись, поки я видихнусь, запитала Хільда.  І мені чомусь захотілося запустити в неї обліковою книгою.  Боги, я повинна поважати старість.  Але що робити, якщо ця старість весь час норовить витерти об тебе ноги?

 – Мабуть!  – втомлено махнула я.  – Зберіть слуг в загальному залі.  За пів години спущуся.  У мене кілька зауважень до їхньої роботи.

Хільда ​​скривилася так, що стала схожа на печене яблуко, але все ж кивнула і розкланялася.  І тільки коли двері за нею зачинилися, я дозволила собі відкинутися на спинку крісла і втомлено прикрити очі.

Останні кілька днів я розтратила стільки сил, що в цей момент відчувала себе старою, куди старшою, аніж Хільда.  І втомила мене не робота, в яку я пірнула з головою, не роздуми про Лінді, наші незрозумілі стосунки з лордом Аморою, а ось таке постійне протистояння.  Слуги оголосили мені тиху війну.  Вони удавали, що забули виконувати мої доручення, стара весь час намагалася довести, що всі мої витівки – марна трата часу.  Ці люди не розуміли і не брали мене до уваги.  І саме це робило моє життя в Північній межі нестерпним.

Стук у двері перервав мою втомлену розслабленість.

 – Заходьте, – дозволила я, зібравшись і закривши книгу, розкладену на столі.

 – Міледі, дозволите?  – голос Альберта пролився зігріваючим бальзамом на мою втомлену душу.

Ось кого я була рада бачити, і з ким могла собі дозволити хоч трохи, але розслабитися.

 – О!  Берт, як добре, що ти зайшов, – щиро посміхнулася я.  – Нарешті, ти встав на ноги.  Проходь.  Вина?

 – Ні, дякую.  Лорд хоче відвідати навколишні села.  Там щось неспокійно останнім часом.  Вино навряд чи стане мені помічником в дорозі, – повідомив мене Альберт.

Добре, що хоч він мені це розповів.  Лорд Амора не обтяжував себе, ставлячи дружину до відома про свої плани.  Це неприємно дряпало самолюбство, але і зробити я нічого не могла.

 – Тобі ще не варто так себе обтяжувати, – зауважила я, покрутивши в руці порожній кубок і поставивши його на стіл.  – Ти ледь не відправився на той світ.  Краще поберегтися.

Альберт дійсно виглядав ще не дуже – занадто блідий, темні кола під очима і майже знекровлені губи.  Він схуд, та й сил йому могло не вистачити на такі прогулянки.

 – Ось так мені Розі твердить уже тиждень, – посміхнувшись такою знайомою завзятою посмішкою, зазначив Берт.  – Я здоровий, міледі.  Але ви маєте рацію – вже побоювався, що не переживу це поранення.

 – Доля тебе любить, – посміхнулася я, піднявши зі столу перо, щоб просто зайняти руки.

 – Так... – він кинув на мене замислений погляд.  А я занервувала.  Боги, з чого нервувати?  Він не міг пам'ятати... занадто кволий був.  – Мені з'явився світлий альв, – старанно і обережно підбираючи слова, продовжив він, а я навіть перестала смикати перо, уважно слухаючи його розповідь.  – Весь зітканий зі світла, він повернув мені сили і здоров'я, міледі.  І... він був так схожий на вас.  Більш того... Я готовий побитися об заклад, що це були ви.

Я завмерла, боячись вдихнути.  Серце забилось гулко і швидко, а в роті пересохло.  Це вже ні.

 – Гарячка малює дивні образи.  Я дійсно заходила оглянути твою рану, але повір, спорідненості з альвами у мене немає.  Ні каплі.  Це було просто видіння.

 – Ймовірно.  Але в будь-якому разі, мені приємніше вірити в диво і втручання вищих сил.  Упевнений, що без цього не обійшлося, навіть якщо ви стверджуєте, що не маєте до цього ніякого стосунку... Я все одно зобов'язаний цьому альву життям.  А борги звик віддавати.

 – Навіщо ти мені тоді це кажеш?  – старанно зображуючи нерозуміння, запитала я.

 – Просто хочу, щоб ви знали.  Якщо раптом цьому альву знадобитися будь-яка допомога, я готовий її надати.  У міру своїх сил.

І в його очах читалося щось таке, що я просто промовчала у відповідь.  Не заперечувала, не запевняла, що він каже дурниці, просто промовчала.

 – Мілордові пощастило з дружиною, – зауважив він несподівано.  – І дуже сподіваюся, що зовсім скоро він це зрозуміє.

Я теж сподівалася. Порозуміння між нами не додалося.  Якусь мить мені здавалося, що ось вона – тонка ниточка, яка пов'язує нас, а за мить я дивилася на абсолютно чужого, незнайомого байдужого лорда і не розуміла, як з ним завести бесіду.  І він мені завдання полегшити не намагався.

– Час покаже, – посміхнулася я.

Альберт на це тільки кивнув, подивившись на мене таким довгим задумливим поглядом, що мені стало ніяково.  Але тут же відвернувся і розкланявся, вже звично посміхаючись, жартома і запевняючи мене, що його розшукують всі слуги замку.

 – Уявляю, що буде, якщо знайдуть тебе в моїх покоях, – піднявши брову, пирснула я.

Але не встиг він відповісти на моє зауваження, як двері відчинилися без стуку і на порозі з'явився мій законний чоловік.

Ох! Здається, у нас є можливість перевірити, що саме буде.