Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Олена Гуйда
Безприданниці. Ребекка

Зміст книги: 44 розділів

Спочатку:
Пролог
117 дн. тому
Глава 1
117 дн. тому
Глава 2
117 дн. тому
Глава 3
92 дн. тому
Глава 4
92 дн. тому
Глава 5
92 дн. тому
Глава 6
92 дн. тому
Глава 7
92 дн. тому
Глава 8
92 дн. тому
Глава 9
92 дн. тому
Глава 10
92 дн. тому
Глава 11
92 дн. тому
Глава 12
92 дн. тому
Глава 13
92 дн. тому
Глава 14
92 дн. тому
Глава 15
92 дн. тому
Глава 16
92 дн. тому
Глава 17
92 дн. тому
Глава 18
92 дн. тому
Глава 19
92 дн. тому
Глава 20
92 дн. тому
Глава 21
92 дн. тому
Глава 22
92 дн. тому
Глава 23
92 дн. тому
Глава 24
92 дн. тому
Глава 25
92 дн. тому
Глава 26
92 дн. тому
Глава 27
92 дн. тому
Глава 28
92 дн. тому
Глава 29
92 дн. тому
Глава 30
92 дн. тому
Глава 31
92 дн. тому
Глава 32
92 дн. тому
Глава 33
92 дн. тому
Глава 34
92 дн. тому
Глава 35
92 дн. тому
Глава 36
92 дн. тому
Глава 37
92 дн. тому
Глава 38
92 дн. тому
Глава 39
92 дн. тому
Глава 40
92 дн. тому
Глава 41
92 дн. тому
Епілог 1
92 дн. тому
Епілог 2
92 дн. тому

Мій новий дім зустрів мене насторожено, наїжачившись підозрілими поглядами, шипінням та перешіптуванням з різних кутків.  Він придивлявся, поки не намагаючись мене ставити на місце або нападати, але все це було справою часу.

 – Вам невимовно йде місцевий наряд, – клопоталася Розі навколо мене, укладаючи волосся, поправляючи широкий сарафан з хутряною облямівкою і срібними застібками на плечах.

Йшов він мені виключно завдяки небесно-синьому кольорові й широкому поясу, що підкреслював талію.  В іншому сукня була настільки незвичною, що дівчина, котра дивиться на мене з величезного дзеркала здавалася незнайомкою.  Візерунки вишивки по рукавах і коміру сорочки, облямівки хутра – все це мало схоже на сукні, до яких звикла я.  Але вибирати не доводилося.  Навряд чи варто було привертати увагу і показувати норов там, де це недоречно.

 – Ліри вже почали прибувати в замок.  Вони такі страшні, – поділилася балакуча служниця, раз у раз поглядаючи на вікно, немов згадані чудовиська прямо звідти і полізуть.  – Я так за вас переживаю.

 – Не варто, – м'яко посміхнулася я, розправивши складки і хутро на плечах.  – Як і не варто називати лірів страшними.  Вони не оцінять, якщо почують.  І... Розі, ти не бачила Альберта?  Слід оглянути рану і змінити пов'язку.

На обличчя дівчини набігла тінь тривоги.

 – Бачила.  І йому явно не так добре, як він хотів би показати, – зізналася вона, ховаючи очі.  – Але... хто я така, щоб йому вказувати?

Якось так я і думала.

 – Ну тоді тобі слід скористатись своєю чарівністю і все ж умовити його вилікувати руку, – м'яко посміхнувшись, порадила я.  Відкинула кришку моєї шкатулки і передала Розі потрібну мазь.  – Я на тебе дуже сподіваюся.

 – Не впевнена, що мені вдасться, – пробурмотіла служниця, але скляночку все ж за пояс засунула.

От і добре.  Не хотілося б наказувати йому, і так в цьому будинку у мене майже немає союзників.  А то з цього впертого станеться ховатися і терпіти, поки не буде пізно.  Які ж чоловіки все-таки діти, коли справа стосується їх слабкості та вразливості.

І думки мимоволі звернули до образу іншого чоловіка, що вічно ховався і нікого не підпускав до себе – мого законного чоловіка лорда Нейта Амори.  Що за рану він приховує?  Біль від втрати дружини?  Боги, він вічно буде мене з нею порівнювати.  І не тільки він.  Зараз в головному залі зібралися ліри з навколишніх земель і перше, що вони подумають про мене – вона не така, як Сирена.  В їхніх очах я буду завжди друга дружина лорда, завжди не така.  Але якою ж ти була, Сирено?  Як мені доводити, що я краще, якщо змагатися доводиться з привидом?

 – Ви просто красуня, – підбила підсумок моїх приготувань Розі, зробивши крок назад і оглянувши мене з ніг до голови.  – Вразьте їх усіх, міледі.

Мені б одного певного.  Але на це розраховувати не доводилося взагалі.

Я защіпнула на зап'ястях шлюбні браслети – одні з нечисленних моїх прикрас, перевела подих і рушила до виходу.  Від власної тіні не втекти.  Вийшла в коридор і на мить розгубилася – просто біля дверей стояла незнайома мені дівчина.

Досить висока, куди вища за мене, з копицею вогненних кучерів, що розсипалися по плечах, холодним мармуровим обличчям і крижаним поглядом синіх очей – вона більше відштовхувала, ніж приваблювала.  Але потрібно визнати – місцевий одяг на ній сидів куди краще, ніж на мені.

 – Міледі, – навіть не схиливши голови в знак поваги, продовжувала свердлити мене поглядом незнайомка.  – Можу з вами поговорити?

 – Якщо у вас до мене справа, можу вислухати вас по дорозі до загального залу, – поблажливо дозволила я, пройшовши повз дівицю і прямуючи до сходів.  – Чоловік мене чекає.

 – Не впевнена, що це так, але вам ніхто не забороняє помилятися, – пробурмотіла вона ледь чутно, і якби не відмінний слух, я б напевно і не розчула, що вона там сказала.

Починається.  Ось так, від самих дверей.  І ким же ти доводишся моєму чоловікові, красуня?

 – Я не розчула вашого імені, леді, – холодно кинула я, навіть не обернувшись.  – У цих землях не знають про пристойність?

 – Ліра, – поправила мене дівчина, все ж почимчикував слідом.  – Ліра Вьерна.  Лорд наказав супроводити вас.

– Супроводжуйте, – спробувавши доброзичливо посміхнутися, дозволила я.  – Мені ще дуже складно орієнтуватися в Північних межах, враховуючи його розміри і те, наскільки мало часу я пробула в цих стінах.

Дівчина спробувала мені відповісти такою ж посмішкою, але вийшло у неї погано.

 – Так, про що ви хотіли поговорити?  – вже на сходах нагадала я про те, з чого почалася наша розмова.

 – Хотіла запропонувати свою допомогу.  Ви тут нічого не знаєте, з нашими традиціями не знайомі і... я з радістю допомогла б вам.

Ось як?  Мені не здалось її бажання добровільним, враховуючи необережно кинуті фрази при зустрічі.  Змусили?  Чи вона щось задумала?

 – Це буде дуже до речі, – трохи подумавши, кивнула я.

Може, я даремно себе накручую?  Мене не дуже люблять в цьому замку, але не факт, що бажають зла.  Не посміють відкрито напасти.  Не посміють же?

 – В такому разі, нам варто поквапитися.  Бенкет вже в розпалі, – зачастила дівчина прискоривши крок і направляючи мене в напівтемний коридор.

Що-що, а коридори для слуг я впізнаю в будь-якому замку.  Може, тому що провела в них куди більше часу, ніж належало б шляхетній леді.  Але що поробиш, я звикла все перевіряти особисто.  І кухарки, і покоївки вже давно перестали дивуватися моїй несподіваній появі на кухні або в пральні.

А ось в Північній межі на мене дивилися, як на привида.  Слуги збивалися з кроку, ледь не гублячи таці з їжею і глечики з напоями, натикаючись на мене поглядом.  Щось явно було не так.  Або мене не очікували побачити тут, або мені тут просто не місце.

Але задуматися над цим як слід я не встигла.  Двері відчинилися, впускаючи в вузький коридор шум і запах бенкету, і сумнівів не залишилося – мене привели не до головного входу, а до проходу для слуг.  Може, воно й добре, зможу підглянути, оцінити все.  Але не тут то було.

Вьерна якимось невловимо спритним рухом штовхнула мене в прохід і двері за моєю спиною вмить зачинилися.  От...

Мешканці Ньєркела давно звикли, що я легко могла з'явитися і з чорного ходу.  Але навіть в рідному замку, до гостей я виходила з парадного входу.  Принаймні, вперше.

У Північній межі від мене такого не очікував ніхто!  Я і сама від себе не очікувала, як виявилося, подібного.  На мені схрестити стільки здивованих поглядів, що мені захотілося втекти або провалитися на місці.

Ось він задум ліри – показати хто я насправді: жебрачка, безприданниця, якій і служницею бути велика честь.  Ось ким вона мене хоче виставити перед лірами.  Прокляття!  Гнів захлеснув мене в одну мить, надаючи якийсь шаленої сміливості.

Хотіли служницю?!  Гаразд!  Буду служницею!

Я одягла на обличчя саму спокійну, холодну усмішку, намагаючись дивитися на єдину людину, яку знала – мого чоловіка, і одним рухом вирвала з рук оторопілої служниці глечик з якимось хмільним напоєм.

Високо підняти підборіддя.  Головне не спіткнутися, не збитися з кроку.

Я відчувала на собі повні німого здивування погляди гостей замку, але дивилася тільки в сині, повні недовіри і нерозуміння очі чоловіка.  Ледве я наблизилася до місця господарів будинку, він мовчки піднявся все ще не розуміючи, чого від мене чекати.

 – Мій лорд, чоловік, пан, – заговорила я голосно, карбуючи кожне слово і молячись лише про те, щоб голос мене не підвів.  – У присутності твоїх людей і беручи богів у свідки, я клянусь бути вірною дружиною тобі, турботливою господинею і покірною служницею, як того вимагають наші боги і заповіти предків, – і на доказ наповнила кубок свого чоловіка, як виявилося, червоним вином і вклонилася,  як і личить прислузі.

По залу прокотився шепіт.  Явно таких клятв цей будинок не чув ще.  Зізнатися, я й сама не очікувала, що доведеться повторити свою весільну клятву, але вчинок рудої дівчини сплутав мені всі карти.

Але більше мене все ж хвилювало те, як тепер вчинить мій чоловік.  Він навіть не питав про мене весь цей день, немов я перестала існувати, переступивши поріг його дому.  І не здивуюся, якщо зараз він просто висміє мене.

Шорсткі жорсткі пальці торкнулися мого підборіддя, змусивши трохи здригнутися, але підняти погляд.  Страшно дивитися в очі невідомому, просто тому, що не розумієш до чого готуватися.  Але вираз обличчя мого чоловіка не виглядав злим, сердитим або розчарованим.  Задумливим і... зацікавленим.  А в очах, мені здалося, майнуло щось схоже на повагу і якесь... тепло?

 – Міледі, – трохи хрипкий голос прокотився по залу, заглушивши надмірно емоційні шепітки.  – Я приймаю вашу клятву.  У відповідь клянусь оберігати вас, почитати і поважати, як дружину свою, мати моїх дітей як вимагають боги і заповіти предків.

У мене від цих слів на коротку мить все перевернулося всередині, захотілося відвернутися, але лорд не дозволив навіть погляд відвести.  Наші погляди сплелися в тугий канат, який не могли розірвати ні повні нерозуміння вигуки, ні незручність ситуації.  У Ньєркелі він так і не зволив мене поцілувати.  Обійшовся тільки ритуальними словами.  Невже зараз...

Підкоряючись його мовчазному наказу я піднялася.  Серце вискакувало з грудей, вже вгадавши, що зараз має статися.  Стало так тихо і мені здалося, що в цей момент перестало існувати все – зал, чужі мені люди, руда дівчина, Хільда​​... був лише він.  Його очі.  Його губи.

Він не поспішав, немов чекав моєї реакції.  Але цього разу я вже точно тікати не збиралася і зібравши всю хоробрість в кулак сама подалася йому назустріч.

Це було подібно удару блискавки.  Я завжди сміялася, коли Шарлі зітхаючи раз по раз зачитувала вголос сцени поцілунків зі своїх книг про велике кохання.  Але це було саме так.  До запаморочення, до збившогося дихання, до вогню, що пробігає по венах.  Я ловила його губи своїми губами, немов благала не відпускати, відкривалася йому назустріч.  І коли він розірвав поцілунок, стало якось сумно і порожньо, немов мене покинули.

Можливо, це було всього лише легке помутніння, але нерозумно заперечувати – воно мені припало до душі.

Зал вибухнув криками, вітаннями, сміхом, а я почала потроху усвідомлювати, що саме тільки що сталося і щоки повільно заливав рум'янець.  Абсолютно несподівано на очі потрапила та сама ліра Вьерна, і вона навіть не намагалася приховати свій гнів, свердлячи мене поглядом.  На що я дозволила собі криву, трохи глузливу посмішку і кивнула, на знак вдячності.  Сама того не бажаючи, вона зіграла мені на руку.  І явно її це мало тішило.  Так хто ж ти – ліра Вьерна?

 – За мою дружину леді Ребекку Амора, – промовив тост мій чоловік, зробивши ковток з кубка і передавши його мені.

Дуже вчасно, тому як у мене пересохло в роті і відчайдушно плуталися думки.  Але основну я не упустила – леді Північної межі він мене так і не назвав.  І це стало тією гіркуватістю, що зіпсувала всю солодкість першого тріумфу.