Свою подорож я зненавиділа на третій день.  І далеко не через втому.

Спочатку, ледь пересівши в сідло, я щиро насолоджувалася поїздкою.  Свіже морозне повітря ледь щипало обличчя, яскраві сонячні промені трохи зліпили, відбиваючись від чистого білого снігу.  І настрій мені зіпсувати не вдавалося ні суворим воїнам, яким було наказано оберігати мене в дорозі, ні бурчанню і стогонам Розі, ні похмурому неговіркому чоловікові.

Мій дорогий чоловік відчайдушно вдавав із себе крижану брилу, намагаючись показати всім, що йому плювати на мою присутність і поведінку.  Це давало мені хоч якусь свободу.  Але ні-ні та я ловила на собі його важкий, пронизливий, немов північний вітер, погляд.

Зізнатися, я б з величезним задоволенням довірила свою безпеку Альберту.  З ним було легко і весело, поступово і ненав'язливо він занурював мене в побут жителів півночі своїми простими історіями за вечірніми посиденьками біля палаючих вогнищ заїжджих дворів.  Від нього я дізналася, що жінка в північних землях не приставка до чоловіка – вона вільна приймати рішення, правити під час відсутності чоловіка, судити і навіть вставати на захист рідних стін.

 – Мені він навіть заборонив звертатися з проханнями до чоловіків, – з якоюсь невиправдано пекучою образою, проговорилася я, за кухлем елю в заїжджому дворі чергового невеликого містечка, навіть не обнесеного кам'яним муром.

Лорд Нейт по прибуттю відправився у своїх справах, на зустріч з місцевим управляючим, а загін розміщувався на постій.  Мабуть, відсутність його пильного ока, незвично міцний місцевий ель, тепло і втома і розв'язали мені язика.  Це єдине, чим я могла після виправдати цю необачно кинуту фразу.

 – Тому, що поки чоловік в домі – головний завжди він, – із задоволеною посмішкою пояснив Берт, гріючи руки біля вогню.  – Воїни не підкорялися б вам просто.  Вони вас не знають, на вас немає пояса леді Північних меж, ви не знаєте традицій.  Ви для воїнів півночі поки, вибачте, ніхто.  Прошу пробачення за прямоту.

 – Ні-ні.  Все гаразд, я навпаки тобі вдячна.  Цікаво знати, що ти вже три дні провела в дорозі з чужою тобі людиною, – намагаючись зберігати хоч видимість холоднокровності, відмітила я.  – Цілим загоном чужих людей, котрі ні за що тебе не мають.

 – Ви не зрозуміли.  Ви дружина лорда Амори, міледі.  Всі ваші діти стануть законними спадкоємцями лорда.  У вас скоріше немає статусу... господині його будинку і земель.  І люди мають повне право вам не підкорятися, якщо не бажають.  Лорд не вимагав від них визнати вас.

Тому що і сам не поспішав визнавати.  Виходить, своїм наказом він берег моє самолюбство.  І тепер зрозуміло, чому зі мною навіть розмовляти не бажали.  Сумно.

 – Он як... – виходить, я була кимось на кшталт узаконеної коханки.  Ось тільки коханкою я йому теж не була.  – Тому ти удав, що нічого поганого я не зробила, попросивши тебе принести дрова.  Погодився за власним бажанням.

 – Прийнявши вас за повноправну леді Півночі, – кивнув Берт, розплившись в своїй чарівній усмішці.

Ось як!  Схоже, саме це і зіпсувало настрій моєму чоловікові.  Він, мабуть, планував тримати мене за зачиненими дверима, як гуску, що висиджує золоті яйця, не обтяжуючи мене господарством.  Ну ні!  Я не збираюся покірно заглядати в рот чоловікові і виконувати роль дорогої скульптури – мовчазної і не мозолявої очей.

Загалом, для мене посиденьки з Альбертом стали дуже і дуже корисними.

Між іншим, я розпитала про звичай відсікати голову тому, хто входить до покоїв молодят зранку.  На що Берт спочатку не знав, що і сказати, а потім не міг заспокоїтися, зігнувшись навпіл від сміху.  І так заразно, що попри розгубленість, я мимоволі заусміхалася разом з ним.

 – Тільки Нейт міг так нахабно виставити за двері королівського повіреного і не втратити за це голови.  І тільки жителі півдня повірили так легко в жорстокість північного варвара, – витираючи сльози, що виступили на очі від сміху, похитав головою несподіваний союзник в чужому мені загоні.  А я помітила, як легко він опустив всі титули, назвавши лорда на ім'я, як старого друга.  – Та ще й погрожувати йому!  Дивно, що король проковтнув цю його витівку, немов так і задумано.

 – Можливо, він, як і я, не знайомий з вашими звичаями?

 – Хто?  Його величність?

– Моїй дружині пора відпочивати, Альберт, – пролунав над головою голос Чорного вовка.  – А тобі не завадило б згадати про обов'язки і перевірити коней.

 – Так, мілорде!  – піднявшись з місця, кивнув слуга.  Але я не почула ні переляку, ні навіть належної поваги, немов Берт виконував прохання доброго друга, а не свого пана.

 – Міледі, – згадав про мою присутність чоловік.  Виглядав він злегка стривожено, трохи напружено.  Цікаво, це чергове невдоволення нашими посиденьками чи погані вісті від градоначальника?  – Я проведу вас до кімнати.

 – І знову втечете спати до коней, підкресливши вкотре, як вам неприємна молода дружина, – зронила я, залишивши на столі кухоль, піднялася зі стільця і ​​навіть здивуватися не встигла від того, як несподівано земля хитнулася під ногами.

 – Вам слід бути обережнішою з хмільними напоями, – спіймавши мене під лікоть і не дозволивши зганьбитися на очах своїх людей, зауважив лорд Нейт.  – Вони підступні.

 – Здається, я починаю звикати до того, що все що мене оточує не позбавлене певної частки підступності, – спробувала я вивільнити руку, але домоглася тільки того, що лорд Амора одним невловимим рухом підхопив мене на руки і буквально злетів по сходах на другий поверх,  під здивованими поглядами гостей таверни.

Від несподіванки у мене закрутилася голова і ледь не вилетіло серце.  Швидше від переляку, я вчепилася в його плечі, побоюючись, що він мене зараз або упустить, або того гірше – просто кине на підлогу.  Але моя злегка захмеліла голова відмовлялася вірити, що Чорний вовк так зі мною може вчинити.  Чомусь хотілося вірити, що попри те, що він вів явно якусь свою гру, зі мною воювати він не стане.

Двері він відкрив таким сильним поштовхом, що я мимоволі втягнула голову в плечі, побоюючись, як би вона не злетіла з петель.

 – Дякую, лорд!  – вже опинившись ногами на землі, пробурмотіла я, все ще відчуваючи жар його рук у себе на талії.

Вся сміливість і гострі зауваження вивітрилися, як і хміль, з голови.  Наодинці з цією людиною я відчувала себе маленькою, дурною і абсолютно беззахисною.

Я стиснула руки в кулаки, натягнулась, немов тятива.  Він зараз піде геть, як вчинив до цього у мисливському будиночку, потім в заїжджому дворі Кренхола.  Ось зараз...

Але лорд Нейт Амора не рушав з місця, а я не витримавши напруги, підвела погляд, подивившись просто в його сині очі.  Мені здалося, вони потемніли.  Чи це освітлення грало зі мною поганий жарт.  Не знаю, але під цим його поглядом мені стало нестерпно жарко.  А ледь його руки ковзнули вгору по спині, навпаки – прокотилося дрібне тремтіння, з яким я не змогла впоратися.

Невже він хоче?.. Тут ?!  Зараз?  Я не була готова, а ледь одна його рука перемістилася зі спини на живіт і повільно поповзла вгору, витримка мене підвела.  Я сіпнулася і вперлася в його груди руками.

 – Будь ласка, – жалібно пробурмотіла я.

Але відповіддю мені була вже знайома кривувата холодна посмішка.

 – Наступного разу, будьте готові пожинати плоди, своїх необережно кинутих докорів, – подавшись вперед, прошепотів мені на вухо чоловік.

А після абсолютно спокійно відпустив мене, покинувши кімнату і щільно причинивши за собою двері.

У мене ледь вистачило сил добрести до ліжка.  Я впала на жорстке ліжко, зарившись обличчям у подушку.

Чомусь на душі було важко, а в голові чітко барабанило – я з тріском програла... навіть не бій, а так... дрібну бійку.

І як мені змусити себе поважати і з собою рахуватися, якщо я навіть не здатна впоратися з власним страхом?