Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Олена Гуйда
Безприданниці. Ребекка

Зміст книги: 44 розділів

Спочатку:
Пролог
123 дн. тому
Глава 1
123 дн. тому
Глава 2
123 дн. тому
Глава 3
98 дн. тому
Глава 4
98 дн. тому
Глава 5
98 дн. тому
Глава 6
98 дн. тому
Глава 7
98 дн. тому
Глава 8
98 дн. тому
Глава 9
98 дн. тому
Глава 10
98 дн. тому
Глава 11
98 дн. тому
Глава 12
98 дн. тому
Глава 13
98 дн. тому
Глава 14
98 дн. тому
Глава 15
98 дн. тому
Глава 16
98 дн. тому
Глава 17
98 дн. тому
Глава 18
98 дн. тому
Глава 19
98 дн. тому
Глава 20
98 дн. тому
Глава 21
98 дн. тому
Глава 22
98 дн. тому
Глава 23
98 дн. тому
Глава 24
98 дн. тому
Глава 25
98 дн. тому
Глава 26
98 дн. тому
Глава 27
98 дн. тому
Глава 28
98 дн. тому
Глава 29
98 дн. тому
Глава 30
98 дн. тому
Глава 31
98 дн. тому
Глава 32
98 дн. тому
Глава 33
98 дн. тому
Глава 34
98 дн. тому
Глава 35
98 дн. тому
Глава 36
98 дн. тому
Глава 37
98 дн. тому
Глава 38
98 дн. тому
Глава 39
98 дн. тому
Глава 40
98 дн. тому
Глава 41
98 дн. тому
Епілог 1
98 дн. тому
Епілог 2
98 дн. тому

Карета тряслася і підстрибувала по нерівній засипаній снігом дорозі.  Вона була старою і навряд чи підходила леді мого становища, але на краще розраховувати не варто.  Особливо після нашої з батьком перепалки, що закінчилася його пошарпаним самолюбством.  Не розумію, за що його так любила мати.  Чи люблять не за щось ?!

З губ зривалися густі хмарини пару, а від колючого морозу ледь рятував подарований чоловіком плащ.  Та й те, ноги мерзли жахливо.  Скрип коліс, різноголосі вигуки і сміх зовні щедро здобрювала тріскотнею захоплена від своєї першої в житті подорожі Розі.  І якщо спочатку я ще намагалася її слухати, з метою хоч якось відволікти себе від того, що відбувається.  То скоро мої думки повністю відсікли мене від реальності, повернувши в замок Ньєркел, до батька, сестер, няньки...

І якщо з батьком ми розпрощалися холодно, з Еннет – стримано, то з сестрами я дозволила собі дати волю емоціям.  Складно пояснити, як важко їх було залишати.  Батько не зможе подбати про дочок, це мені було відомо, як нікому іншому, а я вже нічим не зможу допомогти.  Все, що я могла зробити – залишити свою вірну Еннет їм на допомогу і попросити, не робити дурниць і завжди обдумувати свої дії.  А ще сподіватися на заступництво святих і богів.

Слава всім богам, хоч король вирішив мене проводити лише стриманим кивком і звичайним напуттям.  Я і без того була на межі.  Напевно, обов'язково розридалася в кареті, залишись одна, але присутність Розі змушувало стримуватися і поводитись, як личить леді.

 – Ви в порядку, міледі? – схилившись на ходу до віконця карети, поцікавився Альберт – той самий верткий і усміхнений слуга мого чоловіка, який привернув мою увагу ще в першу появу в Ньєркелі.  Не сказати, що він був гарний, але широка посмішка і якась внутрішня чарівність з лишком компенсували його непривабливість.  – Може, вам потрібно відпочити?

 – Не варто хвилюватися про мене, Альберте, – відповіла я такою ж відкритою, ввічливою посмішкою.  – Не така вже я і ніжна квітка, якою мене уявляють люди з півночі.  І цілком потерплю до заїжджого двору.  Через моє... нездужання і так ми значно сповільнилися.

 – Не хочу вас засмучувати завчасно, але навряд чи ми встигнемо до темряви в Катервілк, – винувато зізнався Альберт.  – Краще б попроситися у місцевих залишитися на нічліг.  Ви краще знаєте ці землі і в тому числі як дістатися до найближчого села.

Я знала.  Ось тільки найближчі села, вздовж тракту вже давно навіть не села.  Сільські пішли вглиб лісу, щоб сховатися від розбійників, а той, хто залишився не викликав ніякої довіри.

 – Якщо мені не зраджує пам'ять, то за перехрестям був мисливський будиночок, – згадала я, виглянувши у вікно і з певним зусиллям впізнавши в засніженому пейзажі де саме ми перебували.  Якби не сосновий бір в долині над рікою, то навряд чи і зрозуміла – надто вже для мене біло все навколо.  – Його навіть видно повинно бути з дороги, крізь голі гілки.  Не найзручніше місце для ночівлі.  Та й не дуже велике, але все краще, ніж ночувати просто неба.

 – Це так... – скривившись в поглянувши кудись в початок нашого обозу, задумливо протянув Альберт.  – Я поговорю з лордом.

 – Дякую вам, Альберте, – кивнула я, знову сховавшись в кареті.

Зізнатися, я з величезним задоволенням змінила б відносно зручну карету на сідло і поговорила з чоловіком особисто.  Ця тряска точно не по мені, і вже порядком мене втомила.  До того ж хотілося хоч іноді бачити чоловіка, нехай і здалеку.  Дивний він – Чорний вовк Півночі.  Холодний і різкий зі мною, хай не грубий.  Його рішення і деякі вчинки абсолютно мені незрозумілі.  Але спокою мені все ж не давало те, як різко він осадив батька.  Лорд Ньєр проковтнув образу, але це ніяк не означає, що забув про неї.

– Він такий красень, – видихнула притихла на час нашої розмови Розі, не зводячи погляду з віконця.  – Мрія... Ой!  Вибачте, міледі.  Я просто... воно саме.

 – Нічого страшного, – відмахнулася я, розуміючи, хто саме займає думки моєї служниці.  – Але надалі, постарайся тримати свої почуття в таємниці.  Не думаю, що в новому замку, нас чекають з розпростертими обіймами.  Тому краще не забувати про пристойність і тримати вуха відкритими.

 – Так.  Я розумію вас міледі, – зніяковіло порозовішала щоками і потупила погляд Розі, мнучи зав'язки плаща.  – Просто... я ж виросла в Ньєркелі.  Далі нашого ярмарку ніде і не бувала.  А тут таке... от і не можу стримати емоції.

 – Розумію.  Тому і нагадую.  Здається, ми все ж зупинимося в мисливському будиночку, – зазначивши, як вершники звертають в зазначеному мною напрямку, обрадувала я служницю.  – Скоро поїдемо, відпочинемо і зігріймося, сподіваюся.

Я мимоволі відшукала поглядом лорда Амору.  Все ж не просто так по ньому зітхали дівиці на весіллі.  Він був неймовірно гарний, тією мужньою красою, силою, яку він буквально випромінював.  Його люди дивилися на нього в деяким благоговінням.  Навіть король не викликав такого захоплення у своїх підданих.  Може, це і стало причиною настільки напружених стосунків між монархом і його кращим воїном?  У будь-якому випадку, поки я не розберуся в усьому і не зрозумію, на чиєму боці правда – робити нічого не буду.  Зізнатися, не звертаючи уваги на всю показну доброзичливість, його величність викликав у мене не більше довіри, ніж мій чоловік.

Вже дуже скоро карета, зупинилася під гучну команду кучера.  Я мимоволі розтерла замерзлі пальці і не чекаючи поки чоловіки згадають про мене вистрибнула на вулицю.

Хутряні чобітки в одну мить потонули в снігу.  Коні швидко витоптали дорогу, але все одно місцями доводилося докладати і людські зусилля, щоб дістатися до вхідних дверей.

 – Пощастило ще, що снігу тут зовсім мало, – бурчав якийсь мені незнайомий, як і багато хто з попутників, воїн, розчистивши сніг на ґанку чоботом і намагаючись відкрити примерзлі, судячи з усього, двері.

 – Мені навпаки здавалося, що в цьому році насипало як ніколи, – фиркнула я, прибравши пасмо волосся з обличчя.

Але воїн тільки мигцем на мене глянув, схилив голову, пробурмотів щось на кшталт «моє шанування, міледі», і втік у своїх справах.  Все що після нього залишилося – напруга в повітрі і моя розгубленість.  З іншого боку – добре з усього загону до мене ставився тільки Альбет.  Інші воїни, включаючи Грегорі, який прибув в замок разом з моїм чоловіком – трималися відсторонено, але шанобливо.  Навіть мій чоловік всього раз наблизився до карети, довідатися про моє самопочуття.  Так що очікувати милої бесіди про погоду не доводилося.  Вони не знали мене, побоювалися, не довіряли і навіть не намагалися це приховати.

У будь-якому випадку, великої любові і щастя, від набуття статусу нової господині Північних земель я і не очікувала.

 – Альберт, за будиночком були сухі дрова, ти не міг би їх принести, – піймавши поглядом усміхненого хлопця, попросила я.

На що він кивнув і помчав у зазначеному напрямку.

 – Розі, в сумках є сир, солоне м'ясо та крупи.  До джерела не пройти.  Так що натопи снігу і займися вечерею.  Де посуд ти і так знаєш.

 – Так, міледі, – поклонившись, взялася за справу служниця.

Що ж.  Влітку тут куди краще.  Невеликий будиночок виглядав сумно, мляво і покинуто.  Величезний камін щирився чорною пащею, чекаючи підношень.  Мисливські трофеї поглядали на гостей з сумом.  Коли я бувала тут в останній раз?  Років зо три тому?  Більше?

Але дуже скоро, стараннями Альберта і Розі в будиночок повернулися і тепло і затишок.  Мені вдалося відшукати теплі ковдри, правда їх точно не вистачить для такої кількості людей, але все ж краще, ніж нічого.

 – Гарне місце, – вже за вечерею, ніби ненароком зазначив лорд Нейт, мабуть, щоб просто підтримати видимість бесіди.

 – Ми раніше тут часто бували, – пояснила я, наливаючи чоловікові вино в кружку.  Сиділи ми всі за загальним столом, тому говорила я неголосно.  – Але останні кілька років будинок відвідує тільки лісничий.  Вважаю, тут і збереглося все виключно його стараннями.  Добре, що ми тут зупинилися.

 – Так, але... Все ж ми дуже відстали, і я сподіваюся, що завтра ваші нездужання не завадять вам сісти в сідло.  Це значно прискорить пересування, а карету можна буде відправити назад, поки не так вже далеко від Ньєркела.

У мене мимоволі щоки обдало жаром, варто було згадати наш з ним розмову, де я намагалася пояснити, чому не можу їхати верхи.

 – Так.  Звичайно ж, я можу сісти в сідло.  Рози буде трохи важче, але думаю, і вона впорається, якщо не гнати.

 – Це чудово, – кивнув лорд.  – В такому разі, вам варто добре відпочити.

– Лорд Нейт, я... так і не подякувала вам за те, що ви зробили вранці, – обережно почала я, досліджуючи поглядом вміст своєї миски.  – Батько був трохи не в собі...

 – Ви можете не пояснювати.  І дякувати немає ніякої необхідності.  Не забувайте, що ваш статус тепер змінився, – обдарувавши мене своєю холодною усмішкою, нагадав лорд, піднімаючись з-за столу.  – І так, на майбутнє, своїм людям накази віддаю тільки я.  Якщо вам знадобитися допомога Альберта – зверніться до мене.  Він і так занадто часто навколо вас крутиться.

 – Неодмінно, – розгубивши всю благодушність, кивнула я.

Розмова не задалася.  Боги, я віддала б все що завгодно, щоб зрозуміти, що у цього чоловіка в голові.  Але залишається тільки здогадуватися.

 – На добраніч, міледі, – трохи схиливши голову, побажав мені чоловік.

 – І вам, мілорде, – відповіла я тим же, проводжаючи його поглядом до дверей і навіть не запитуючи, куди він сам йде.