– Хвилюєшся?  – розплутуючи складну зачіску і розчісуючи кожне пасмо окремо, запитала обережно Еннет.

Погляд сам собою метнувся в бік величезного ложа, прикрашеного для молодят, і в роті вмить пересохло, а долоні спітніли.

Чи хвилювалася я?  Так!  Більш того, мені було відверто страшно.  Але не більше, ніж вранці, коли давала весільні клятви, і спостерігала за тим, як єпископ перев'язує наші руки червоною стрічкою.

 «Тепер ти, Ребекка, переходиш в рід чоловіка свого.  Заповітами богів повинна шанувати його, догоджати йому і берегти вірність».  З огляду на те, що я всю ніч не могла заснути, прокручуючи слова короля в голові, то ці ритуальні слова різонули по серцю.  Як я можу називатися дружиною?  Як мені дотримуватися заповітів богів і виконати доручення короля?  А ніяк!  Доведеться обирати.  У пам'яті вмить сплив образ мого чоловіка.  Хто мені такий лорд Амора?  Ніхто!  І доля сестер мені важливіше.  Здавалося б, рішення простіше нікуди, але...

Мій чоловік навіть не дивився на мене.  Ледве кілька разів мазнув нічого не виражаючим поглядом, немов я була всього лише частиною інтер'єру.  З якоїсь загадковою гордовитою напівусмішкою приймав вітання, ледь киваючи.  Навіть привітання і подарунки короля він приймав з посмішкою на губах і якоюсь холодною сталлю в погляді.  А мені хотілося не те розплакатися, не те побити його, чи то просто провалитися під землю.  Всі вони і так знали, що мене – безприданницю з роду Ньєр, за якою батько не дав ні гроша, нав'язав лорду Північного межі сам король.  І своєю поведінкою лорд Амора ніби намагався це підкреслити.  Чи то я себе просто накручувала?

У будь-якому випадку, я навіть рада була, що мене відправили в покої готуватися до першої шлюбної ночі.  Те, що повинно відбутися не так принизливо і страшно, як ці глузливо-отруйні погляди гостей.  Принаймні, мені хотілося так думати.

 – Трохи, – чесно зізналася я, повернувши увагу відображенню в дзеркалі.  – Але це мій обов'язок...

– Ох, дівчинко моя, як же мені шкода, що звичайна радість від близькості з чоловіком для тебе стане болісним обов'язком, – зустрівшись поглядом з відображенням у дзеркалі, щиро пожаліла мене нянечка.  В її теплих карих очах плескалась щира турбота та участь, а на по-старечому зморщених губах застигла люб'язна посмішка.  – Спробуй знайти з чоловіком спільну мову.  Мені здається, що він не такий поганий, як сам хоче здатися.  Повір старій.

 – Йому нав'язали невідому дівчину без мідяки за душею, на заміну коханої покійної дружини.  Якоюсь мірою мені зрозуміло його невдоволення цим шлюбом і роздратування, яке я викликаю.  Не здивуюся, якщо він мене взагалі ненавидить.

 – Кхм... ти така маленька ще.  Чоловіки, як твій Вовк, не стануть ненавидіти слабку жінку за те, що її використали, мов розмінну монету.  А ось королю варто було б поберегтися тепер.  Таке йому не пробачать.  Цікаво, що змусило лорда Нейта прийняти цей шлюб?

 – Можливість поріднитись з королем?

 – Тобі здалося, що для Чорного вовка це така необхідність?  – відповіла питанням на питання Еннет, розпускаючи тасьми халата.  – Не такий він чоловік.  І тобі доведеться ще вивчити його, прийняти.  І я щиро сподіваюся, що навіть вийде полюбити.

 – Це і зовсім казка, – дозволила я собі скупу посмішку.  – Ми надто різні.

 – Хтозна... навіть у різних людей часом знаходиться щось спільне.

Навряд чи.  Занадто різне виховання, його явне небажання зв'язуватися зі мною, прохання короля: все це вже перекреслило хоч якусь кволу надію на нехай і не найщасливіший, але хоч спокійний шлюб.

 – Може, налити тобі вина?  Або дати зілля?  Першого разу буде боляче, – попередила Еннет, заглядаючи мені в очі.

– Перетерплю.  Не хотілося б зачати спадкоємця будучи не в собі, – запевнила я нянечку, звучно поцілувавши її в щоку, хоч на ділі подібної впевненості не відчувала.

Але що ще і її засмучувати.  Хто-хто, а Еннет була зі мною скільки я себе пам'ятаю.  Навіщо їй бачити мій страх і відчай?  Нехай хоч її душа буде спокійна.

Двері за спиною рипнули, і я, сама того не бажаючи, здригнулася.

І тут же подумки вилаяла себе – не варто так явно показувати свій страх.

 – Дякую, Еннет!  Далі я і сама впораюся, – кинувши погляд на відображення в дзеркалі і переконавшись, що пізній відвідувач – мій чоловік.

Чомусь стало трохи гірко, що крім моєї Еннет більше ніхто не прийшов мене підтримати.  Ну добре сестри – вони мені і сказати толком нічого не зможуть.  Але батько... хоча, коли я покидала бенкетний зал він був уже досить п'яний, щоб здаватися байдужим до моїх переживань.

Ну і добре.  Я вже досить довго приймала всі удари долі самостійно, щоб не засмучуватися через батькову байдужість.

Еннет швидко вклонилася, трохи стиснувши кінчики моїх пальців, немов намагалася підтримати мене.  І через кілька ударів серця ми залишилися наодинці.

За вікном завивала заметіль, немов голодний дикий звір.  Сікло вимороженим снігом в шибку.  Навіть палаючий вогонь в каміні не розганяв того холоду, що крався по кам'яній підлозі, минаючи килими з високим ворсом і забираючись по ногах під поділ тонкої нічної сорочки.

Я заплющила очі, подумки порахувавши до п'яти, щоб зібратися з силами.  Потрібно було випити те, що пропонувала Еннет і не боротися з самою собою тепер.

Ледь відчутний дотик до шиї – легенько від вуха і до плеча, а я знову не можу вдихнути.  Чому я не почула ні звуку кроків, не відчула його наближення?  Тільки теплий подих і його доторк до шкіри.

Я різко розплющила очі, піймавши погляд чоловіка в відображенні – спокійний, упевнений, трохи насмішкуватий.

У животі вмить похололо, немов я проковтнула шматок льоду.  Пальці заніміли так, що я не могла себе змусити відпустити поділ нічної сорочки.  Серце забилося в такому ритмі, що в голові загуло.  Може, вийде зомліти?  Дівчина в дзеркалі була зі мною згодна, судячи з того жаху, що плескався в її очах.

Тільки б швидше це все закінчилося...

Я закусила губу, чекаючи, що прямо зараз він зробить все, що належить робити чоловікові з дружиною, хоч і досить віддалено уявляла, що саме... Але лорд Нейт Амора рвучко відсторонився.

Уже в дзеркало я могла спостерігати, як він одним рухом стягнув через голову сорочку, скинув чоботи, впав на ліжко і... удав, що спить.  Я навіть розгубилася, не розуміючи, як на це реагувати.  Обернулася, втупившись поглядом у свого чоловіка і сором'язливо схрестивши руки на грудях.

 – Лорд Нейт?  – покликала я, все ще не маючи сили змусити себе наблизитися до ліжка.  – Лорд?!

 – Лягайте спати, леді Ребекко!  Ви мене за сьогодні відверто втомили... а завтра нам доведеться вирушати на північ!  Дорога нелегка навіть для воїнів, не те що для зніженої леді.

Зовсім не розуміючи, як тепер поводитись, я присіла на підлокітник крісла, все ще не зводячи очей з розслабленої, але все одно немов сплетеної з тугих канатів, фігури чоловіка.  Подекуди вгадувалися смужки шрамів, немов темні мітки на руках, ребрах.

І як бути?  Не накидатися ж на чоловіка з вимогами... боги, навіть думати про таке соромно!

Який ти насправді, лорд Нейт Амора?

 – Вранці придворні відвідають нас, щоб переконатися в чистоті нареченої і консумації шлюбу, – безбарвно нагадала я, відчуваючи, як обличчя заливає рум'янець.

Було ніяково нав'язуватися чоловікові, а саме так і виглядали мої жалюгідні спроби нагадати чоловікові про його обов'язки перед нареченою.  Але йому то що, його ж не звинуватять в тому, що не беріг себе до шлюбу.  А мені дістанеться за все.  Чи в цьому і був його задум?

 – Вранці і будемо думати, що з цим робити, – розплющивши одне око, вирішив лорд Нейт.  – Лягайте спати вже.

Що ж.  Ще одна ганьба на всю сім'ю?  Нехай буде так.  Я в такому випадку теж можу не мучитися совістю та шпигувати за чоловіком.

Я скрутилась на іншому кінці ліжка, загорнувшись в пухову ковдру, і несподівано швидко провалилася в сон без сновидінь.  Мабуть, позначилися дві безсонні ночі, хвилювання, втома...