Несміливо переступила поріг. Кинула погляд на велике ліжко і судомно стисла кулаки. 

Що я там хотіла? Позбутися невинності? Забудьте. 

Зараз, коли гостра відчайдушна потреба спробувати хоч раз із тим, хто подобається, відступила, прийшло розуміння – я не готова. Разом нахлинули всі страхи, побоювання маленької дівчинки, сколихнулося примарне бажання подарувати себе коханому. 

Відвела погляд від ліжка і наштовхнулась на сталеві очі, сповнені провини і... збентеження? Майнула прихована думка, що треба заспокоїти, пояснити, сказати, що не злюся і не ображаюся. 

Я дійсно не злилася. Бачила, що вони з Рейсом теж не сидять, склавши руки, а шукають можливість втекти й допомогти мені. Хоча на підкірці свідомості й копирсалася образа на це його "виходь". 

Втім, у світлі останніх подій, може, він саме це й мав на увазі? 

Але невпевненість та тривога у сірих вирах впевненого й рішучого чоловіка не дала мені навіть раз поглянути на нього крізь рожеві окуляри: тоді він точно не припускав такого варіанту.

Втомлений вдих. Важкий видих. Рахуємо до десяти і заспокоюємося. Думати і придумати завжди встигну, треба просто запитати. 

Тільки звідки взятися рішучості на це питання?

– Чому? – видавила з себе коротке, але таке об'ємне слово. 

Бачачи його розгубленість, захотілося прочитати його думки, але я одразу ж відкинула цю ідею: так буде нечесно. Та й сумніваюсь, що причини мені сподобаються. 

– Чому що? – хрипло запитав Сірейк.

Я замислилася, а вірно "що?". У голові була шалена кількість цих "чому?", але лідерами були два: чому дозволив повірити, що кинув мене напризволяще, і зовсім божевільне – чому не поцілував мене. І поки ці два "чому?" змагалися між собою у своїй важливості, на сцену вийшло третє:

– Чому місце біля вівтаря зайняв ти, а не Рейс? 

Питання зірвалося з язика, і я здивувалася, що мене це хвилює. Що саме це питання зараз було найважливішим для моєї підсвідомості. 

Раніше в книжках читаючи вираз "слова справили ефект бомби, що вибухнула", я ніколи не могла зрозуміти, як це, а зараз... 

Зараз я на власні очі спостерігала цей самий ефект, і вперше мені стало страшно поруч із цим чоловіком. Повні шаленої люті очі, утробний злісний гуркіт, поза хижака, що завмер перед атакою, налиті свинцем напружені м'язи – одне слово, один неправильний рух, і він зірветься, спалахне яскравим полум'ям, випалюючи все в окрузі. І це той, кого я назвала Льодинкою? 

– Тобі хотілося, щоб на моєму місці стояв твій ільм? – голос оманливо-пестливий і тихий, немов і немає тієї передгрозової напруженості, що змушує мене ціпеніти і стискатися від страху. 

Я так супермозку і спадкоємця разом узятих не боялася, як його зараз. 

– Ні. Просто цікаво, чому таке рокірування, – якомога спокійніше відповіла я, не даючи прорватися емоціям. – Це Рейс обіцяв мене захищати. 

– Отже, я на роль захисника не підходжу? – промуркотів він біля самого мого вуха. 

І сироти, з'явившись на плечах,  пронеслись  спиною, тікаючи у п'яти. Якби не ця жахлива у своїй безглуздості  впевненість, що він ніколи не заподіє мені зла, я б теж втекла. 

Мовчазно хитнула головою, намагаючись зрозуміти, чого він домагається своїми запитаннями? Чому замість відповідей грає зі мною як кішка з мишкою? Куди поділася його недавня розгубленість і винуватість? Чим я спровокувала цей напад сказу?

Сірейк пильно вдивився в мої очі, перевів погляд на губи, очікуючи відповіді. 

Але її в мене немає. Гучної вербальної точно немає. Язик навіть ворушитися не хоче –  приклеївся до піднебіння. І в горлі пересохло. Так, що єдине що я зможу вичавити з себе, це хриплий стогін. А він дещо… недоречний? 

Погляд сірих очей підійнявся вгору. Зіштовхнувся з моїм. Вкрав подих, перевернувши нутрощі. 

Я все ж чимось видала себе. Бо він раптом заспокоївся і, відійшовши від мене, опустився на ліжко. 

Я хитнулась. Незрозуміла слабкість накрила мене, варто було йому зробити крок. Ніби одна його присутність утримувала мене у вертикальному положенні.

– Присядь, а то впадеш, – запропонував він. І  голос звучить напрочуд звично: беземоційно та відсторонено.

Хвилею накотило розчарування. Те саме, що й у дитинстві, коли від мене ховали омріяну гру чи книжку. Подражнили, заманили, а потім забрали.

Нетвердими кроками, ледве пересуваючи ноги, пройшла до віддаленого крісла.  З гучним зітханням, під пильним поглядом, опустилася в нього. І тільки тут розслабилася. Звично підтягнувши коліна до себе, відчула себе захищеною. 

Він теж зітхнув досить голосно з якимось дивним полегшенням.

– Акдрейс не зміг з тобою одружитися саме тому, що так ти була б в небезпеці, – якось приречено розпочав він. – Згідно з їхньою традицією, дружина має прожити на Кесерії певний термін, щоб її тіло підготувалося до народження спадкоємця. Але випромінювання двох супутників планети – Ареда і Греда, не тільки перебудує твоє тіло, а й повільно вб'є, – виразний погляд сірих очей.

І я, що збиралася заперечити й накинутися із запитаннями, замовкла – не зараз.

– Отже, виходу не було. І ти замінив мого ільма тільки для того, щоб захистити? – плутано спробувала уточнити я важливий для себе момент. 

І сама не помітила, як, міцно впираючись нігтями в долоні до кривавих півмісяців, стиснулися кулаки. В глибині душі підіймалось благання: "Ну, будь ласка… Будь ласочка, скажи, що...".

– Так. Саме так. Врятувати тебе іншим способом в нас би не вийшло.

Так і не сформульоване благання на середині свого сходження звалилося донизу, розбиваючи мою душу вщент.

Гордо кивнула головою, приймаючи відповідь. Він ніколи не дізнається і не почує цього дзенькоту розбитої надії. Не побачить, як лише однією цією фразою зробив мені нестерпно боляче. Відігнала сльози, що зібралися в очах, повторила їм одвічне: "Не на часі!". 

– Про що ти хотів поговорити? – голос сухий і млявий разом втратив усі барви. 

Ось тепер ми точно пара... Пара заморожених статуй. 

– Ти не злишся на мене? – запитав вкрадливо.

– Ні. Я втомилася, якщо це все нумо спати. Вранці обговоримо можливі варіанти співіснування і нашого фіктивного шлюбу.

– Фіктивного? – здивувався він, – Якщо ми не консумуємо шлюб до прильоту на Арну, його визнають недійсним. 

– У вас же немає розлучень? – уточнила я, розуміючи, що потрапила в чергову пастку. Тільки в цій я скута власними почуттями і принципами. 

– Розлучень немає, якщо шлюб відбувся. Наш же просто не відбудеться в такому разі. 

– Скільки летіти до Арни?

– Приблизно тиждень, якщо твій брат не захоче прискоритися. 

О, на це можеш не розраховувати. Якщо я попрошу, Кір і місяць летіти буде. Тільки я не попрошу. Тижня перепочинку буде достатньо. А більше просити безглуздо, тільки напридумую собі нових страхів і тривог. 

– Добре. А тепер я хочу спати. Ви як спите з дружиною разом чи в окремих кімнатах? 

– В окремих, – якось зовсім похмуро видавив він.

– Ясно. Завтра переїдеш у вільну каюту, а поки що можеш спати тут. Ліжко досить велике. Ми не заважатимемо один одному.

Це я кого зараз намагаюся переконати його чи себе? Питання змусило замислитися, і ганебно втекти: 

– Я у ванну. 

Повернулась я, після години мовчазних роздумів і тихих жалкувань-дорікань. 

Сірейк лежав на ліжку, витягнувшись уздовж стіни, і посилено зображував сплячого. 

Звідки я це взяла? Не знаю. Просто частина моєї жіночої сутності вирахувала це за якимись одній їй відомими ознаками.

Швидко прошмигнула в ліжко. Лягла поруч, відокремлюючи собі пледом, у який закуталася з головою. Довго лежати так не змогла, попри збентеження й бажання сховатися, вивільнила голову й ноги. Полежала трохи й повернулася.

Гучне дихання, що, здавалося, було просто біля мого вуха. Палюче тепло, від якого мене кидало в жар. Переливчастий прискорений стукіт серця. Не витримавши, знову відвернулася. 

Важка рука обхопила талію і притягнула до себе недозволенно близько. Навіть плед вже не розділяв. Залишившись єдиною перепоною між нами, він радше був провідником цього пекучого тепла.

– Чому ти не поцілував мене тоді? – мимоволі зірвалося питання, що нескінченно довго крутилося на думці.

 Глухо, тихо, у подушку. Тиша, що настала після цього, подарувала надію, що він не почув. І я заспокоєно видихнула.

– Поцілував?

Просте слово прозвучало в його вустах чужорідно з акцентом, так що я одразу й не розібрала, що він запитав.

– Що значить "поцілував"? 

І це друге запитання відкрило істину – слова-аналога з тим значенням, яке вкладається в нього на Землі, у загальногалактичному просто немає. А якщо немає слова, значить... 

Вибудувати логічний ланцюжок мені не дали. Вимогливо повернули, так що я опинилася обличчям до нього.

– Поясни! 

У похмурій темряві, що розвіювалася лише слабким приглушеним світлом під стелею, сріблясті іскри в темних майже чорних очах здавалися спалахами блискавок.

– Не зможу хіба що… – нервово ковтнула я, вдивляючись у його обличчя. 

– Хіба що? 

– Показати... – відчайдушно стрибнула у темний вир. 

Не даючи собі можливості відступити чи передумати, потягнулася до нього. Торкнулася його губ своїми, легко і мало не відсмикнулася, отримавши розряд струму. Утрималася, картаючи себе за відсутність досвіду. Вже що-що, а цілуватися могла б і навчиться. Але ті два рази, коли мене цілували, жодного бажання повторювати це дійство не викликали. 

Провела язиком по його губах, легко ковзнула всередину його рота. Зіткнення з його язиком викликало чергову хвилю мурашок і тягучий біль внизу живота. Злякавшись, хотіла відступити, але мені не дали. В одну мить ми помінялися ролями, і цілувала вже не я, а мене. Спекотно, гаряче, шалено солодко, тягнучи у вир незвіданих почуттів і бажань. Розчиняючи мене в цих сильних обіймах, руках, що ковзнули по оголеній шкірі спини, забравшись під піжаму.

Остання думка протверезила. Відсахнулася, вивільнилася з рук, що утримували мене. 

– Якось так, – голос звучав хрипко і уривчасто так, немов я щойно пробігла кілька кілометрів, а не лежала в ліжку. – Хочу спати, – прохрипіла, відсуваючись на край і кутаючись у ковдру, як обладунки. 

"Не вбереже", – хмикнув внутрішній голос. 

І я заплющила очі, погоджуючись. Не вбереже. Якщо Сірейк захоче, то мене нічого не врятує. Я навіть не впевнена, що сама буду хотіти порятунку.

Прийнялася рахувати, відганяючи нав'язливі картинки того, що могло б бути, якби я не була такою принциповою дурепою, змушуючи скажене серце стукати тихіше. 

Він знову обійняв мене, важко видихнувши, але притягувати ближче не став. Навіть на відстані витягнутої руки я чула, як синхронно з моїм прискорено б'ється його серце. 

– Спи.

Тихий шепіт у вухо виявився тією кнопочкою, що миттєво вгамувала всі "чому?" і відправила у світ сновидінь, принісши відповідь на одне запитання.

Здається, я все-таки закохалася. 

*** 

Спала я недовго. Розплющивши очі, деякий час лежала в спробі заснути, прислухаючись до мірного биття сердець. Але чи то важка рука на талії, чи то лоскотливий подих у шию, чи то пекучий жар чужого тіла, заснути вдруге не дали. Помучившись кілька хвилин, змирилася з цією істиною. 

Акуратно вислизнувши з рук Сірейка, зісковзнула з ліжка під тихе чоловіче бурчання і вислизнула з каюти. 

У кают-компанії сіла в крісло, звично підтягнувши ноги до грудей, і почала міркувати над мінливостями долі. Поступово думки про несправедливість воскресили перекритий силою волі потік жалості до себе. Виринула з чергових слізливих роздумів лише тоді, коли на мої плечі ліг теплий плед. 

Мій противний старший брат стояв і дивився на мене на всі очі.

– Не реви, кнопочко.

Зробив крок, і я, підскочивши з крісла, втиснулася в його міцні груди, відчуваючи безпеку його сильних рук.

– Ну, вище ніс. Кому мені підбити око за сльози на твоєму личку, мала? – усміхнувся, піднімаючи моє підборіддя і змушуючи мене підвести заплакані очі.

– Собі! – брякнула, не в змозі зупинити цей неконтрольований і безладний потік емоцій.

– Ну що ти, крихітка. Я тут. Я поруч, – шепотів, стираючи сльози з моїх щік, хитаючи у своїх обіймах. – Ти ж не думала, що я можу залишити свою маленьку сестричку саму? Я ж стільки разів повторював тобі, що завжди і всюди тебе знайду. Знайду і буду поруч.

Кивнула, згадавши: маленьку мене постійно мучили кошмари, в яких я губилася, і ніхто не міг мене знайти. Але потім завжди приходив Кір, стирав сльози з заплаканого личка, кутав у ковдру й саджав на свої коліна, заколисуючи й обіцяючи знайти мене, де б я не загубилась. 

– Вибач, що затримався, – прошепотів мені дорослий Кір, покаянно вдивляючись у моє обличчя й шукаючи там сліди перенесених страждань.

От тільки його почуття провини мені не вистачало! І взагалі пора припиняти ці істерики. Вже вкотре очі на мокрому місці. Та я за останні кілька років стільки не ревіла, як за ці кілька днів.

– Все добре! Зі мною нічого поганого не сталося, – провела рукою по неголеній щоці, заспокоюючи найближчу мені людину.

Я завжди любила свою сім'ю. Братів і сестру. Але саме Кір був для мене особливим, нескінченно рідним... Він так часто сидів зі мною, коли я хворіла. Так часто спав поруч з моїм ліжком втомлений, стривожений. Так часто стирав сльози моїх прикрощів і змивав кров моїх поразок. Був причиною моєї радості, і моїм найбільшим горем, бо від усього іншого мене завжди захищала його спина. 

 – Ти ще мене на ручки візьми і на коліна посади, – хмикнула я. 

І за мить відчула політ.

– Взяв! З колінами доведеться тобі пошукати більш зручне місце. Мене ж просто загризуть. Бачив я, які там ікла – кинджали й ті менші.  

– Постав! Я не маленька, – верещачи, стукнула в груди кулачками.

– Нарешті кнопа-заноза повернулась. Я вже думав, не відшукаю за плаксою, – лагідно пожартував брат, заспокоюючи і на мить повертаючи в дитинство, де немає тривог, а образи такі дріб'язкові, що вже за пару хвилин забуваються. 

– Розповідай, – зажадала я, зручніше влаштовуючись у кріслі.

– З чого б почати? – забарився Кір, усміхаючись моєму нетерпінню.

– З того, як ти опинився на цій планеті?

– Це досить нудна історія, – відмахнувся брат, – Може, почнемо з чогось цікавішого?

– Як ти опинився на весіллі?

– Не ті питання, кнопо, – глибокодумно зітхнув Кір. 

– Не впевнена, що готова до інших, – похитала головою я.

– Через батька? – здогадався брат. Відвела очі, уникаючи його допитливого погляду. – Не варто. Ти не розчаруєшся. 

– Гаразд, давай із самого початку, – видихнула, кидаючись у вир своїх страхів і здогадок. Просто поки вони не озвучені, завжди є шанс усе змінити, а щойно Кір їх підтвердить...

– Усе просто, мала. Ти ніколи не замислювалася, чому батько не розповідав про своїх батьків? А ця його одержимість тренуваннями? Він, немов готував нас до чогось і водночас боявся. Із самого дитинства він найбільше боявся за тебе. Твої дивацтва, твої хвороби будили в ньому щось безконтрольне, дике. Приреченість, ось, що я читав у його погляді щоразу, коли він дивився на тебе. Ти повинен її захищати, твердив він мені, не перестаючи. А коли ти померла, кидався ніби одержимий. Вимагав видати твоє тіло, провести ДНК експертизу. І все це потайки, приховуючи від усіх нас. Я почав стежити за ним, його поведінка тривожила мене. Поки одного разу я не витримав і не припер його до стінки, – замовк брат, переводячи подих. 

– Що було потім?

– А що було потім? Я пішов шукати одну дівчинку, що загубилась у всесвіті.

– Але чому ти?

– У нашій родині тільки ми з тобою чисті саяне. У нас зіграв прихований рецесивний ген, активуючи силу. 

– Ми предтечі? 

– Усі земляни тією чи іншою мірою предтечі. Коли наші предки зрозуміли, що накоїли і яких монстрів створили, вони, рятуючись, полетіли на Землю, яку вже багато років використовували як лабораторію, створюючи нові форми життя. 

– То краагів створили вони?

– Не зовсім. Просто все вийшло з-під контролю, – брат встав і відійшов до якоїсь шафки. 

Приглушене світло не давало мені розгледіти його фігуру, але цього було й не треба. Я розуміла, що він нервував, а судячи зі звуків, і заспокійливим вирішив охазяйнуватися. Він повернувся, всунув одну чашку мені в руки, залишив іншу собі.

Зробила обережний ковток:

– Шоколад? – здивовано перепитала, прицмокуючи від насолоди: смачний, гірко-солодкий, гарячий – усе як я люблю. – Ти найкращий брат у цій галактиці!

– Звісно. Всі суперники за це звання залишилися в іншій, – розсміявся Кір. 

Хмикнула у відповідь, роблячи черговий ковток, і підбадьорливо посміхнулася, вимагаючи продовження.

– Саяне за своєю суттю енергетична раса. Вони можуть існувати як у тілі, так і поза ним. Але тіла мають властивість зношуватися. І навіть таке диво їхньої планети, як велетні грі – дерева, здатні акумулювати, а потім і ділиться життєвою енергією, не рятувало від старіння, хоча і значно збільшувало термін життя. Жили саяне пару тисяч років. Через таку велику тривалість життя народжувати вони не поспішали, та й возитися з дітьми не любили, тому чисельність населення на планеті тривалий час була в кількасот тисяч і не доходила навіть до мільйона. Якоїсь миті їм знадобилися слуги, оскільки ніхто із саяне працювати на іншого не хотів. І тоді вчені вивели нову расу, потім ще одну і ще. Це вирішило багато проблем, але додало ще одну – нудьгу. Тоді вчені вивели раси для розваг. І начебто життя налагодилося, та от невдача – грі, що були ресурсом для створення нових рас, стало не вистачати. Тоді вчені занепокоїлися питанням розмноженням нижчих. Чи потрібно говорити, що душі створювати вони не вміли і навіть базові потреби у нижчих були відключені? – запитав брат.

Я лише кивнула, розуміючи, до чого він хилить – передбачити подальше було нескладно. 

– Вчені, зрештою, все ж таки розв'язали проблему, запровадивши таке поняття, як істинність – бачиш партнера, що підходить для розмноження, хапаєш, і доки не зробиш спадкоємця ти зациклений на ньому. Заодно і проблему з базовими потребами вирішили – звівши біороботів у розряд напіврозумних. Однак і цього їм здалося мало – нове удосконалення і зв'язок зберігається на життя, а туга від втрати пари така велика, що істота зациклюється на горі, зате тепер нижчі можуть самонавчатися. Загалом, жили вони не тужили багато тисячоліть, ось тільки проблема зі смертністю тіл не вирішувалася. Пробували вселятися в тіла нижчих, але всі саяне в таких експериментах просто гинули. Лише в одному випадку експеримент вийшов вдалим, коли вселення відбулося в дерево грі. 

– І всі ломанулися не вмирати, а жити деревами? – запитала я очевидний факт. 

Брат усміхнувся:

– Майже всі. І все б нічого і це б вони пережили, та тільки грі після таких вселень більше не цвіли. А ще дівчаток стало народжуватися все менше і менше. А закони планети забороняли поліандрію. З'явилися чоловіки і жінки, що вимагали змінити цей закон. Це призвело до невдоволення. Сутичок. У результаті однієї з таких планет, на якій не було воєн уже кілька тисячоліть, захлинулася в кривавій бані. І добре б воювали саяне, але ж ні, вони ж не воїни – гинули нижчі, – злісно кинув брат, знов встаючи з крісла і прямуючи до шафки.

– І переможці вислали незгодних на іншу планету? – вирішила уточнити я, отриману від краага інформацію. 

– Так. Але планета виявилася негостинною. Спрацював вірус, проти якого у саяне не було імунітету. Відбулися мутації. Поступово всі саяне на планеті перетворилися на краагів або на їжу для них. І ось що дивно. Ті, хто вижив, здобули бажане – безсмертя. – Кір повернувся, простягаючи мені нову чашку напою. – На той момент саяне залишалося лише кілька тисяч, а ось нижчих було багато, і вони відправили їх на війну. Нижчі програвали – ні сила, ні чисельність не допомагали проти розумних і підступних краагів, – замовк, роблячи ковток.

– Саяне вирішили, що найкращий спосіб вижити – це ізоляція, і поділилися на три частини: частина полетіла на Землю, частина в іншу Галактику, а частина залишилася на планеті, закривши її від зовнішнього світу?

– Звідки ти...? – здивувався брат. 

– Сон мені наснився дивовижний. Наш предок очолив колонізацію Землі?

– Не предок. Батько, – поправив мене Кір.

– Але як? – видихнула тепер здивована я, відчуваючи, як мої брови злетіли під саму лінію росту волосся, а очі вилізли з очниць.

– Сонячна система виявилася не дуже доброзичливою. Виринувши з гіперпростору, грі'яти потрапили в метеоритний потік. Кілька військових грі'ятів відстрілювали метеори, прикриваючи відхід решти. Батько летів останнім, але перед самою планетою один із метеорів пробив захист і грі'ят викинуло в якийсь світловий потік. А коли батько прийшов до тями, виявилося, що він на Землі 1908 року. 

– Тунгуський метеорит? 

– Тато прокинувся в тайзі за кілька кілометрів від нього. Відновивши й замаскувавши грі'ят, вирушив на пошуки своїх. Довгий час шукав інших саяне. Але нікого не знайшов і відомостей про них не було. Лише за кілька років зрозумів, що всі, хто прилетів для колонізації, вдало асимілювалися, давши життя новій расі. Збирався повернутися на Саяну, але зустрів маму. Потім народилися всі ми, і про повернення було забуто. Доки не народилась ти і в тобі не прокинулася сила. Ти почала хворіти – тіло людини було нездатне витримати енергетичну сутність саяне. Коли ж ти почала бачити кошмари, в якому минуле, про яке ти не мала знати поставало поряд з майбутнім, тато сприйняв їх як попередження. 

– Але ти ж не хворів?

– Чоловічі тіла більш пристосовані. Та й сила інша, кнопа. Вона не ламає їх, нас зсередини. Вона просто не розвивається, обмежуючись можливостями тіла. Саме тому зміни на планеті призвели до зменшення кількості дівчаток. Природний відбір. Енергетичній сутності саяне було комфортніше бути обмеженим в чоловічому тілі, ніж не бути взагалі. До того ж ти не приймала свою силу. Мріяла бути звичайною...

Не дала йому продовжити. Надто добре пам'ятала, як я мамі розказувала щось, а вона злякано дивилася на мене і ледь не зривалася вести до психологів. Добре, що завдяки татові все списувалось на мою надмірну фантазію. 

– Вони взяли з собою нижчих? – вже не запитувала, а радше стверджувала я. 

Ну, звісно взяли. Вони ж були абсолютно непристосовані до самообслуговування. Тому слуги летіли з ними. І найімовірніше відокремилися, жили окремо. От звідки казки про перевертнів, драконів та відьом.

– Тепер твоя черга.

Здивовано поглянула на брата. Я ж усе йому виклала як на духу ще ввечері?

– Чому моя сестричка проводить свій медовий місяць на самоті, а не з новоспеченим чоловіком? Я думав, я тебе до самого Арне не побачу. 

Зморщила ніс, обговорювати це питання я поки що не готова.

– Ти ще не все розповів. Як ти мене знайшов? 

– Ооо. Я всього лише йшов дорогою руйнувань, підозрюючи, що без Катьки тут не обійшлося, – пожартував братик.

Зиркнула на нього спідлоба.

– Насправді, в тебе вживлено маячок, як і в будь-кого з нашої родини. А татів грі'ят здатен його відстежити.

– Зачекай, грі'ят це цей корабель? Але він же живий.

– Живий, як і будь-який штучний інтелект. 

– Але Нейр він... у нього є душа. 

– Так. І тому він отримав те тіло, яке хотів. 

– Тобто це не я його зробила противним підлітком? – перепитала, видихаючи полегшено.

– Ні, звісно. Ти, як і всі саяне, хоч і могутня, але не всемогутня. Тіло, що виростає із зернятка грі, – це всього лише одяг для душі. Якби її в нього не було, виріс би грі'ятом згідно із закладеною в його свідомість програмою.

– Як ти записався в друзі імператора?

– Все просто – наш корабель рідний для планети, тому я спокійно пройшов їхній захист, завис над палацом і навів шереху  з вимогою повернути сестру. Мене довго вмовляли, що сестра щаслива наречена і саме зараз одружується. Але я наполягав, виявив бажання бути присутнім на церемонії. Ну, а коли прийшов, ти весело проводила час. Згадала дитинство і підірвану парту?

– Довелося, – поморщила ніс і видихнула покаянно, згадуючи дану тоді братові обіцянку нічого і ніколи більше не підривати.

– Гаразд, будемо вважати це винятковим випадком і вимушеною необхідністю, – розсміявся Кір. 

Засміялася, вторячи йому. Мені було так тепло і затишно в його компанії, але не вистачало й інших рідних. 

– Ми повернемося на Землю? 

– Ні, Кать, ми не зможемо. Для нас із тобою тепер на Землі небезпечно.

– А решта? Вони ж переживають?

– Вадим, Сергій та Інга не успадкували ген саяне. Точніше не так – успадкували, але, як і в усіх інших землян, він рецесивний. А щодо переживають – тато все розповів, а вдень ми з ним зв'яжемося і поговоримо. До речі, Інга завдяки твоїй хворобі знайшла своє щастя. – і помітивши мої вилуплені очі, після незначної паузи пояснив: – Лікар, який консультував її щодо тебе, виявився чоловіком мрії, – брат хмикнув. – У підсумку у всіх усе добре. 

– Ура! – захоплено підскочила з крісла, перекинувши чашку. 

– Я ж казав, стихійне лихо, а не сестра, – розреготався брат.

І замість обіймів і висіння в нього на шиї, я стукнула його кулаками по груді.

 – То що щодо відвертих одкровень? До речі, щоб ти не переймалася і не знаходила іншу тему: з  малим усе гаразд і скоро він тебе здивує. Я витягнув його з капсули і вклав у вільній каюті. Решта теж сплять. Тут тільки ми з тобою. Нас ніхто не підслуховує – я заблокував кают-компанію. Це щоб ти не подумала відмовлятися знову, – доповів приставучий брат.

А я трохи подумавши, кивнула. Думка Кіра не зашкодить.

– Він мене не кохає.

Від одного цього твердження мені стало так себе шкода, що я мимоволі знову шморгнула носом.

– З чого ти взяла? 

– Він не сказав, що кохає.

– Не аргумент. Чоловіки не люблять говорити про кохання, – відкинув моє заперечення Кір, – Що ще?

– Він одружився зі мною тільки для того, щоб врятувати від спадкоємця.

– І що? Цей вчинок навпаки свідчить на користь його почуттів. Не став би він на тобі одружуватися, якби ти була йому не потрібна.

– Я йому потрібна. Як і половині Галактики – як інкубатор, – фиркнула я, знову шморгаючи носом.

– Ну, тут він прогадав. Інкубатор із тебе вийде не дуже – саяне народжують дітей тільки від коханих. 

– Так я, здається, закохалась, – вже відкрито зашморгала носом я.

– Тоді чого ти тут сидиш. Іди, спокушай, – розпорядився брат, а мені стало ще огидніше на душі. 

– Не вмію, – сумно схлипнула я. – Навіть цілуватися не вмію. 

– Так… біда. Я якось не подумав. Потрібно було змусити тебе подивитися кілька специфічних фільмів для просвіти. Але думав, сама подивишся. Ти ж допитливе руде кошеня, а мене соромитися будеш, – спантеличено почухав потилицю Кір, 

– Не потрібно, – почервоніла я, уявивши цю картину. – Я знаю, що і як має відбуватися. 

– Тоді в чому питання? Досвід приходить із практикою – іди і практикуй.

Щось хтось дуже розумний, давно в мене не свербіли руки прибити старшого брата.

– А якщо він мене все-таки не кохає? 

– Не кохає зараз, значить, закохається згодом. Але зараз він у тобі точно зацікавлений: поговорив зі мною, намагаючись дізнатися, що тобі подобається, а що ні… До речі, чому він вирішив, що тобі всього сімнадцять? Ледве переконав, що ти вже достатньо доросла для весілля. – Кір докірливо поглянув на мене. – Годину витратив на інструкції та переговори зі своєю таємною службою, аби затриматися тут. Послав свого імператора з наказом повертатися з тобою на флагмані. І навіть те, що ти зараз тут сидиш, коли незадоволений чоловік вдає, що спить, аби тебе не турбувати, говорить мені про те, що шанс він заслужив, – припечатав брат, і я не знайшла що заперечити. 

Підскочила, поправляючи піжаму з ведмежатами, розуміючи, що справді треба йти і з'ясовувати, а потім будувати стосунки, а не ховатися від неї за вигаданими страхами.

– Дякую, – поцілувала, вставши на носочки в підставлену щоку.

– Чоловіка йди цілуй, непосида, – відмахнувся Кір.

– Сірейк сказав, ми летимо знайомитися з їхнім імператором? – затримала я брата біля входу в обрану каюту.

– Так. Слід убезпечити тебе і захистити Землю від можливих вторгнень. 

– Думаєш, у нас вийде?

– Не сумнівайся, кошенятко. Ми з тобою та сила, агресивної зустрічі з якою ця Галактика просто не переживе. Тому вони будуть ввічливі, уважні та слухняні. Інших варіантів ми їм просто не залишимо. Та й зять у мене тепер з імператорської родини. Тож ми майже рідня.

– Так ось чому ти мене штовхаєш у його ліжко. До імператора підмазатися хочеш? – нерозумно пожартувала я, і щоб приховати незручність, що виникла, штовхнула брата в груди.

– А як же! – розсміявся він. 

Чи потрібно говорити про те, що вся моя напускна сміливість залишилася в коридорі?

 ***

Сірейк 

Варто було дівчині заснути, як я задумався про те, що ж робити далі. Звір усередині мене незадоволено порикував, трохи муркочучи для заспокоєння самочки. Як вийшло, що я знайшов звіра? Скільки тисячоліть не траплялося подібного? І що тепер робити? Потрібно поки що приховати це від усіх, так само як і приховати грі'ята, шартраса і навіть малюка. Бо ними Рада точно зацікавиться, а якщо складе два і два і зрозуміє, що причиною цих змін є ця невгамовна, то навіть я не зможу її захистити. 

Схвилювавшись, притиснув малу ще ближче до себе, потонув носом у її свіжому, солодкому з легкою гіркуватістю запаху. Вона вся була такою: солодко-гіркою, як напій, що додає бадьорості, як п'янкий фрукт, що відлякує своєю гіркою шкіркою, приховуючи пряну солодкість. Ось і моя крихітка, моя дружина саме така – сильна, непохитна зовні і м'яка, податлива всередині. 

Знала б вона чого коштувало мені  стриматися, утримуючи її в обіймах. Але ж ним саме вона мене навчила.  Так само як і поцілунку. 

Один спогад про її теплі губи сколихнув насилу приборкане бажання. Скільки разів я бачив, як вона торкається губами щоки Нейра чи Ері, як підходить і втискається в їхні груди, затихає, знаходячи там спокій. Бачив і казився, бо мене вона сама майже ніколи не обіймала, лише іноді відгукувалася на мої обійми. 

Дружина посунулася, але не заспокоїлася, перевернулася й опинилася обличчям на моїх грудях. Довга нога накрила мої ноги. Не втримавшись, торкнувся губами її чола, як робив це її брат. Ні, безумовно, навіть у таких поцілунках є щось зворушливе, інтимне, приголомшливо близьке. І чому в нас це не прийнято? 

Відігнав думки, що навіть у такому безневинному варіанті, поруч із моєю дівчинкою розбурхували фантазію і збуджували. Лежачи в тиші, почав перебирати вечірню розмову з її братом. Він підійшов до мене після розмови з імператором, відправивши малу переодягатися.

– Що ж, зятечку, хоч ми й не представлені, і знайомство вийшло спонтанним, але мушу тебе попередити: Катя – моя сім'я, а у нас у сім'ї одне правило – одне за одного горлянку порвемо. І байдуже, скільки галактик доведеться облетіти, але якщо ти її скривдиш, я тебе дістану. Але не бійся, доки кнопа тебе кохає, ти теж член сім'ї, – ляснув цей брат мене по плечу. 

– Кохає? – перепитав я, катаючи незнайоме слово язиком. 

Нестерпно хотілося дізнатися його значення, однак Кір заговорив знов:

– Ти, до речі, як ставишся до дитини? 

– До дитини? – вичікувально підняв я брову, дивуючись, про що взагалі розмова. 

Дитину я хочу, але Катя (чомусь це ім'я на відміну від того, яким вона представилася, відгукувалося в душі теплом і щемливою ніжністю)...

– До спільного з Рейсом безіменного малюка. 

– А що з ним?

– Та нічого. Просто ти готовий до того, що він житиме з вами? Катя буде з ним возитися, гратися, а ти годуватимеш і вчитимеш? 

– Навіщо? – абсолютно не зрозумів я всього вищевикладеного. 

– Бо так  в нас заведено. І сестричка не дозволить розлучити її з малим знову. І якщо ти не зможеш його полюбити і прийняти, то будуть великі проблеми, – і, немов щось зрозумівши, Кір пильно подивився на мене і перепитав. – А як у вас виховують дітей? 

– Та як і у всіх. До року дитина живе з матір'ю, іноді якщо вона хоче, то й більше. У п'ять років хлопчики вступають до школи, а дівчатка залишаються вдома з купою няньок до семи, потім теж до школи, – пояснив я, не уявляючи, нащо йому ці подробиці.

– Справиии... Ти тільки кнопці це не пропонуй, а то вб'є тебе там же без суду і слідства за одну ідею, – усміхнувся він, явно намалювавши в уяві картинку. – Малюк, якого підібрала сестричка, точно житиме з вами. Ні в яку школу вона його далеко від себе не відпустить. Тож готуйся до тест-драйву батьківства. 

Нічого не зрозумівши, я все одно перепитувати не став, поки що зрозуміло лише одне – з Нейром, Ері та малюком доведеться рахуватися. Бачив я вже, як вона за ними в саме пекло лізла. Так ті дорослі й великі, а це – дитина. Звір, погоджуючись рикнув, що того теж потрібно захищати й оберігати, як і пару.

– Ти не думай, що із закоханою Катею буде легко. Якщо щось буде не по її  або стосунки завдаватимуть болю, вона вважатиме за краще відірвати і викинути серце, ніж терпіти таке все життя, – з якимось глибокодумним натяком, повідомив мені Кір, а я все намагався зрозуміти, навіщо він мені це говорить, ділиться таємницями.  – Не заздрю я тобі, Сірейк. Катя ще та сверблячка. Образиш раз її або когось, кого вона прийняла в сім'ю, і пиши – пропало. Вона з тих, хто не пробачає. Точніше пробачити пробачить, а ось у своє життя назад уже не пустить.

Катя прокинулася, я ж лежав із заплющеними очима, намагаючись не видати свого безсоння. Покрутившись, але, так і не заснувши знову, вислизнула з моїх обіймів, і я ледве втримав розчарований стогін. Рикнувши з досади, схопився з ліжка і рушив слідом за дівчиною. 

Знайшлася вона в кают-компанії: маленька, безмірно самотня. Я стояв на порозі, не зводячи очей із застиглої фігурки, що зіщулилася в кріслі, і не наважувався увійти.

– Чим ти образив мою сестру? – зашипіли мені у вухо пошепки. 

Обернувшись, побачив поруч із собою її брата.

– Нічим, – повів плечима, скидаючи напругу, що несподівано виникла. 

– Тоді, що крихітка робить тут і сама? – пильно подивився на мене так, немов заглянув у мої думки. – Так, зрозуміло...

Хотів би знати я, що йому зрозуміло, бо сам я нічого не розумів, і це було так дико і так... неприродно.

– Я зараз поговорю з сестрою, а ти послухай – не хочу повторюватися завтра. Та й не варто про це знати всім, а ти тепер ніби свій. З'ясую заразом і про образи, – усміхнувся він і ступив у темряву кают-компанії.

Зачаївшись, стояв і слухав їхню розмову. Дивувався і розумів, що багато чого справді варто обмежити нами трьома, інакше ці знання можуть нашкодити всім нам.

Коли справа дійшла до образ, весь у нетерпінні вслухався в кожне слово:

– Він мене не кохає, – ображено долетіло до мене. 

Кохає? Знати б ще як визначити це її кохає? Знаю тільки, що жити без неї не зможу. І що хочеться, щоб вона завжди була поруч. Або навіть з іншим, якщо їй так краще, тільки б була щасливою і в безпеці. Може, треба було це їй сказати, а не боятися її налякати своїми словами?

Поки розмірковував, прослухав, про що вони говорили, і почув тільки знову скривджене: 

– Він одружився зі мною тільки для того, щоб врятувати від спадкоємця.

І що в цьому образливого? Не було в мене іншого способу її захистити і нічого не вигадувалося. Хто ж знав, що вона наважиться на відчайдушні заходи і втілить у життя свій план?

– І що? Цей вчинок навпаки свідчить на користь його почуттів. Не став би він на тобі одружуватися, якби ти була йому не потрібна, – несподівано захистив мене брат. 

– Я йому потрібна. Як і половині Галактики – як інкубатор, – навіть не думав про це, до вчорашньої розмови з її братом. Вважав малятком і бісився на себе через бажання, які вона пробуджує. 

– Ну, тут він прогадав. Інкубатор із тебе вийде не дуже – саяне народжують дітей тільки від коханих. 

Це було останнє, що я почув. 

І скільки потім не прислухався, тиша була мертвою, а потім раптом оглушливо голосно донеслося:

– І навіть те, що ти зараз тут сидиш, коли незадоволений чоловік вдає, що спить, аби тебе не турбувати, говорить мені про те, що шанс він заслужив.

Слова Кіра супроводжувалися шурхотом, з яким стрімка Катя рвонула в