(Ні)крутенька Кет
Зміст книги: 30 розділів
Варто було Елі вийти, як я сіла просто на підлогу, спиною підпираючи двері. Озирнулася довкола, але нічого підозрілого не побачила. Трохи пізніше влаштую обшук, а зараз... Зараз я дивилася на дейч на своїй руці і раділа з того, що тоненька смужечка метала з темним квадратним екраном, цілком може зійти за прикрасу, і зняти її може тільки Сірейк.
Хотіла зв'язатися з лайором, але боялася, що звук чи ще гірше зображення нас видасть, тож крутила й крутила свої думки, сподіваючись зрозуміти, чи можу я просто спостерігати. Дійшла до висновку, що якщо така функція і є, то вочевидь не в дейчі лайора, бо цей тип був вочевидь одним із тих, хто надійно ховає свої секрети.
Але він же якось стежив за мною? А я за ним? Скільки я не пихтіла, а маячок теж виявився мені недоступним.
Може, у Рейса? Але я не пам'ятала, чи був у нього дейч. Хоча для них дейч, як на Землі телефон, тож точно має бути. От тільки як зв'язатися?
"Ну, чому я замість того щоб вчитися бігала і ховалася? Треба було вислухати, дати їм шанс і зараз би я хоч щось вміла", – дорікала я собі.
Настрій швидко скотився в прірву і моя постійна віра в те, що все буде добре, розтанула як дим.
Не знаю чи було це хвилиною слабкості, чи здоровим виваженим рішенням, але, зваживши трохи, я вирішила дати цьому світу і його мешканцям шанс, а заодно собі перепочинок. Ні, в "притерпиться, то й пригорнеться" я не вірила, а ось те, що люди зі схожими цінностями та інтересами можуть знайти компроміс і стати близькими, знала напевно.
Незабаром прийшла Елі і покликала мене снідати, сповістивши, що мене просили зайти до лікаря. На моє запитання "нащо?" дівчина не відповіла, я ж нагадала собі про шанс і кивнула. Усе одно чинити опір безглуздо. Все, що я можу, це мінімізувати втрати.
За сніданком були присутні всі три лорди і глава клану, ще кілька дівчат і хлопців. Незнайомі мені дівчата і хлопці мали схожі фамільні риси, що видавало в них членів клану Езрім. А ще в їхніх обличчях було щось бентежне, те, що в перший момент не впадає в око, а чіпляється десь на рівні підсвідомості. Але що це визначити я не змогла.
Мені пощастило: на столах не було нечуваної кількості приборів, а тільки ложка, тризуба виделка і трохи дивний подвійний ніж. Користуватися ними виявилося нескладно і я, підглянувши, цілком успішно справлялася зі сніданком, прислухаючись до мовчазної тиші.
Варто було голові клану піднятися з-за столу, як усі одразу ж припинили їсти, поклали прибори і встали, закінчуючи сніданок. Біля дверей у їдальню, в яку ринув потік поснідавших клановців, на мене чекала Елі.
Кабінет лікаря був на тому ж першому поверсі і вразив мене сучасною технікою. Не давши озирнутися і не представившись, мене одразу ж направили в капсулу, схожу на регенір. Лягла з побоюванням, засинати під дією газу, що заповнив капсулу, було відверто страшно, тому розплющивши очі, уявила себе вільним енергетичним згустком і зраділа, зрозумівши, що дивлюся на себе зверху.
Випливла в попередню кімнату, де на чітких моніторах проступало зображення мого тіла і всіх систем організму.
Лікар щось вивчав, перескакуючи з одного зображення на інше. Потім щось натиснув, і на екрані з'явилося обличчя глави клану:
– Що розкажеш, Мирте?
– Те, що й казав учора. Вона з Ейр. І в десяти поколіннях у неї немає родинних зв'язків з жодним кланом. Вона діамант, Енрісе. Нам дуже пощастило.
– Є припущення, звідки взялася відьма ейр, якщо ми їх самі знищили кілька поколінь тому?
– Можливо, не всіх і хтось вижив...
– Серед ейр не було чоловіків і навіть якщо жінки вижили, то... В ній є домішка крові дволиких?
– Ні.
– Тоді все ще більш заплутано.
Я майже не зрозуміла, про що вони ведуть розмову, до того ж спілкувалися вони з кам'яним виразом на обличчях. Навіть запал та піднесення, що чулись в голосі лікаря, ніяк не відбивалася на його обличчі.
– Мирт, постарайся розпитати дівчину. Нам потрібно дізнатися чи є ще ейри. Мені вона не довіряє, – сказав голова.
– Ти дізнався щось від дволиких, що були з нею?
– Ні, мовчать. Відпущу їх до неї і приставлю спостереження. Повідом, якщо буде ще щось новеньке. Скільки вона ще в тебе пробуде?
– Дія снодійного вже закінчується.
– Не затримуй її. Пошлю синочка зустрічати.
Екран згас, а за мить тут же спливла картинка з якимись письменами. Лікар вчитувався в них і неголосно бурчав, а я нічого не розуміла.
Вилетіла в коридор і майже одразу ж натрапила на підісланого зустрічальника. Він поспішав до кабінету. З–за рогу вибігла служниця, наштовхнулась на нього. Почувся дзвін розсипаного по підлозі посуду.
– Вибачте, – злетіло з вуст дівчини, і вона тут же присіла збирати розкидане. Встала.
Хлопець владним жестом схопив її за підборіддя, повернув її обличчя в один бік, а потім в інший.
– Новенька? – запитав, принюхуючись, – Прийдеш до мене сьогодні за дві години до сходу місяця.
– Але… – спробувала посперечатися дівчина.
Зі сміхом його губи зім'яли її у грубому поцілунку. Дівчина навіть не сіпнулася, лише зчепила кулаки, ніби перечікуючи шторм.
– Це аванс, – посміхнувся задоволений собою блондин. – Увечері. Зараз поспішаю, а то б...
Договорити йому не дав лікар, що визирнув із кабінету.
– Ось ти де. Милуватися з лордами будеш після роботи, а зараз швидко принеси мені каву.
Дівчина швидко влетіла до кабінету, зібрала тацю, розставивши все по місцях, і так само швидко випурхнула.
– Як моя майбутня дружина? – самовпевнено запитав хлопець, входячи в кабінет.
– Здорова, – не став вдаватися в подробиці лікар.
Хлопець поважно кивнув і, пройшовши в другу кімнату, втупився в моє прикрите тільки тонкою тканиною нижньої сорочки тіло. Мерзлякувато поїжилася під його поглядом, відчуваючи, як мене тягне назад. Розплющила очі, закашлялася. Лікар заметушився поряд.
– Що з нею?
– Не знаю. Мить тому все було в порядку.
Мені в рот впихнули якусь чи то капсулу, чи то таблетку, влили воду.
– Вона залишиться тут під моїм наглядом до вечора, – раптом озвучив вирок лікар, коли мій інсценований напад кашлю минув.
Хлопець фиркнув, посміхнувся:
– Тобі щось принести, красуне?
– Ні, – прохрипіла я відповідь і безсило відкинулася назад у капсулу.
– Потрібно перемістити вас на ліжко, леді, – видав рішення лікар і попрямував до мене.
Але хлопець випередив його, підхопивши мене на руки. Мене пересмикнуло від огиди.
"Треба перечекати, перетерпіти ці огидні дотики", – вмовляла я себе, переконуючи, що нічого страшного не станеться.
Поки намагалася вгамувати паніку, мене вклали на ліжко, і я ледве стримала видих полегшення:
– Дякую, – здавлено вичавила я з себе, мріючи, щоб мені врешті-решт дали спокій.
Газ ще діяв, і свідомість раз за разом спливала, скочуючись у сон.
– Тебе я готовий носити на руках усе життя, красуне, – посміхнувся мені лорд.
"Та звали ти вже", – благала я подумки, а він все не йшов, тупцював поруч.
Заплющила очі, ховаючись у снах від цього нав'язливого залицяння, втекла, піддаючись дрімоті, що напала на мене.
***
Прокинувшись, побачила поруч із собою дівчину з коридору.
– Привіт, – посміхнулася їй.
– Ви прокинулися, леді. Я покличу лікаря, – підхопилася вона.
– Зачекай. Не треба.
– Але як же... Але ви ж..., – розгубилася дівчина.
– Все добре, – запевнила я її, – Скажи, спадкоємець кликав тебе... – замовкла, не знаючи, як продовжити і чи варто взагалі. Ще мить тому, мені здавалося, потрібно втрутитися, а зараз я сумнівалася чи варто. – Ти хочеш іти до нього?
– Але я... Але звідки ви знаєте?
Я лише сумно посміхнулася:
– Якщо я можу чимось допомогти... Я б допомогла.
– Ну що ви, леді, не варто турбуватися. Не станеться це сьогодні, то Повних Місяців все одно не уникнути, – якось дуже сумно і приречено посміхнулася вона мені.
– Якщо мені стане гірше, тебе залишать зі мною на ніч?
Дівчина кивнула.
– Тоді... – я задумалася, намагаючись придумати, що з того, що спровокує в мене напад кашлю, може тут бути, – у вас є такі маленькі чорні зернятка, які перемелюють і додають у їжу, вони гіркі. Перець. Він ще буває в стручках, таких червоних маленьких довгастих і дуже гострих.
Дівчина задумалася, а потім, погоджуючись, кивнула.
– Принеси.
– Я не можу відлучитися на кухню. Тільки, якщо ви мені накажете.
– Тоді я тобі наказую, принести мені що-небудь теплого попити і перець. Тільки нікому про нього не кажи, – попередила я її.
Дівчина вийшла, залишаючи мене саму. Почулися голоси – її та лікаря, а потім він сам завітав, цікавлячись моїм самопочуттям. Я всіма силами вдавала слабкість і симулювала застуду. Лікар пішов, повернувся з маленькими круглявками, схожими на наші таблетки. Покірно вдала, що проковтнула.
Повернулася дівчина, я виплюнула в тепле питво пігулки, і, отримавши від неї перчину, розламавши, трохи натерла ніс і очі. Сховала залишки під подушку.
Коли через деякий час знову зайшов лікар і побачив мої червоні, сльозливі очі та потік шмарклі, він залишив Джей стежити за мною на ніч, а сам забрався геть.
– Дякую, – опустилася на стілець дівчина, коли лікар нас покинув, а кроки його затихли десь вдалині. – Хоч це і марно, але все одно я вам вдячна, леді.
– Не звертайся до мене так, – поморщилася я. – Я Кет, Катя. І розкажи, чому марно? І що це за свято таке, що ним лякають дівчат? Але спочатку, як тебе звуть і хто ти така?
Провела рукою по ліжку, пропонуючи присісти поруч зі мною. Стілець, на якому вона сиділа до цього, виглядав твердим і незручним.
– Джей. Я дволика. Минулого місяця помер мій батько, за тиждень до мого весілля. За законом клану все майно відійшло голові, наречений від мене відмовився.
– Але чому?
– Якби батько був живий, він би визнав його спадкоємцем, а так я виявилася непотрібною, – засмучено пояснила Джей, і я накрила її руку, у простому жесті підтримки.
– А що це за свято таке?
– Ти справді не знаєш? Звідки ж ти?
– Здалеку, – усміхнулася я, дивлячись у її широко розкриті зелені, як весняна трава, очі.
– Кожного обороту незаміжні дівчата, які досягли зрілості, повинні принести в жертву свою незайману кров, щоб врятувати світ від виродження, – плутано пояснювала Джей.
– Дівчата потім народжують дітей? – спробувала розібратися я.
– Що ти. Які діти у дволиких і високородних, – відмахнулася від мене Джей.
– Але Елі говорила про дітей, – невпевнено почала я, намагаючись точно пригадати, як звучала фраза.
– Раніше у святі Повних місяців брали участь і дволикі чоловіки, і високородні жінки. Тепер дволикі на свято не допускаються, а леді зазвичай видають заміж ще в дитинстві.
– Як у дитинстві? – здивувалася, пригадуючи, що така практика була в середньовіччі, і ніяк не в'язалася в моєму розумінні з летючими машинами.
– Високошляхетних мало, при цьому чоловіків серед них народжується більше, – знизала плечима на моє здивування Джей.
– А хто такі ейри?
– Клан, що існував багато обертів тому. На відміну від кланів Зардгана, на чолі ейр стояли жінки, і дівчатка в них народжувалися частіше. Але вони майже ніколи не вступали в клани імперії, і коли почалася проблема з народжуваністю, чоловіки звернули увагу на ейр, вирішивши завоювати вільних рудоволосих жінок. Спочатку вони спокушали їх грошима та подарунками. Їм вдалося вмовити кількох ейр, вступити в їхні клани. Але виховані вільними жінки не поспішали підкорятися чоловікові. Однією з ейр, що одружилася, стала дочка глави клану, і коли вона вагітна вистрибнула з вікна замку, її мати заборонила шлюби з імперцями. Багато обертів ейри обходилися святом Повних Місяців, щоб зачати і виносити дитину. Але потім лорди заборонили їм брати участь у святі, а кілька оборотів потому дід нинішнього імператора, який так і не знайшов собі гідну дружину серед леді, вирішив завоювати ейру. У підсумку клан знищили, а високородні стали народжуватися ще рідше.
Джей розповідала плутано, уривчасто, немов переказувала давно забуте.
Я задумалася, намагаючись укласти все в голові і зібрати пазл, що іменується життям на планеті, але все одно щось не сходилося:
– А чому у дволиких і високородних не буває дітей?
Відповісти дівчині не дала тінь, яка застигла у дверях.
– Ну чому ж не буває? Бувають. Такі ж дволикі, як і їхня матір, – відповів на моє запитання голова клану, проходячи до кімнатки і сідаючи на стілець біля мого ліжка. – Залиш нас, – наказав він дівчині.
І та, схиливши голову в шанобливому поклоні, поспіхом вийшла.
– Мені слід було здогадатися, що ти не ейра, інакше б ти знала історію Зардгана. Хто ти?
Я мовчала, прислухаючись до себе і відшукуючи підґрунтя цієї розмови, але поки нічого не розуміла.
– Не потрібно боятися, тебе ніхто не образить, – спробував заспокоїти мене голова, але довіритися йому мені все одно було складно.
– Тоді поверніть мені моїх слуг, – попросила з затаєною надією.
Голова лише похитав головою:
– Хіба слуг? Я бачив запис. Слуги і пані так себе не поводять. Та й сполучні браслети, які ніхто не зміг зняти. Чому чистокровна високородна обрала в супутники дволиких? Невже, хочеш, щоб твої діти були рабами?
– Я не обирала, – пробурмотіла, шоковано витріщивши очі, вражена їхньою логікою.
– На цій планеті вони приречені на вічне прислуговування, і полетіти не вийде. На Саяні немає космічних кораблів, а нічий чужий не наблизиться знищений захистом планети. Тож ви тут назавжди. І краще тобі дізнатися нашу історію, щоб ухвалити правильне рішення, – оксамитовим голосом, м'яко вимовив голова, а в моєму мозку його слова спалахнули помаранчевим – не небезпека, але попередження.
Схилила голову, показуючи, що готова слухати, і він не забарився продовжити, криво посміхнувшись.
– Зберігай, поки можеш, свої таємниці, дівчинко, – не погроза, проста констатація факту, і від цього стало ще страшніше. – Але, коли мені щось захочеться дізнатися – не мовчи. Ні. Тебе я не чіпатиму, а ось твої супутники... – замовк вичікувально, даючи мені оцінити всю вагомість загрози.
– Можете робити з моїми слугами все що захочете. Мені байдуже, – чітко вимовляючи слова, ледве усміхаючись кам'яним обличчям, пирхнула я, знаючи, що, піддавшись шантажу, назавжди потраплю в лапи цього старого шантажиста.
Ні, не можна, щоб хтось здогадався, що Акдрейс і Сірейк мені небайдужі.
Старий усміхнувся, але більше жоден мускул на його обличчі не здригнувся, і я не зрозуміла, повірив він у мою брехню чи ні.
– Як ти вже зрозуміла, багато тисяч обертів тому все було не так, – продовжив він так привітно, наче й не лунали кілька хвилин тому перестороги, – Ми були великими: літали поміж зірками, досліджували нові світи, створювали раси. Але потім із глибин космосу на нас напало втілене зло – крааги. Ми здобули перемогу, але вірус у їхніх тілах забрав у нас найцінніше – можливість мати дітей.
Глава клану театрально витримав паузу, а я дивувалася, як різниться ця історія в різному викладі.
У мозок залетіла колись чута в минулому житті фраза: "Історію пишуть переможці".
– Міста було зруйновано, кораблі знищено в битвах, нас залишилася жалюгідна жменька – трохи більш ніж три з половиною сотні високошляхетних і кілька тисяч слуг, – віщав тим часом голова. – Багато оборотів минуло, доки наші замкнені на рідній планеті пращури змогли розв'язати проблему з народжуваністю, і планету оповістив перший крик новонародженого. Звісно, діти народжувалися і до цього, але у дволиких і завжди дволикі, а чистих високорідних ставало дедалі менше. Тоді народилося всього тринадцять дітей – семеро хлопчиків і шестеро дівчаток, але й це було перемогою. Була готова нова партія ембріонів, але спалахнула нова війна з дволикими, і Заборонений континент довелося закрити куполом, щоб вірус, який активувався знову, не поширився на інші землі.
Я слухала й розмірковувала над тим, чи варто їм повідомляти, про супермозок та його досліди? І все ж таки промовчала, вирішивши не заповнювати затишшя, що виникло.
– Подорослішавши, хлопчики стали на чолі кланів, а дівчатка увійшли в них на правах дружин. Кожен новий оборот приносив дітей. І всі видихнули: проблему було вирішено. Але тріумфували ми рано. Очільник сьомого клану Ейр не отримав дружину з обраних дівчат і через двадцять обертів за день до весілля викрав старшу доньку клану Есмі, яка, досягнувши повноліття мала нареченою увійти до клану Сіар. Об'єднавшись, клани напали і відбили дівчину, повністю знищивши проклятий клан, але було вже пізно – вона понесла. Батько все-таки видав її заміж за старшого сина Драга, оскільки спадкоємець Сіар відмовився від дівчини. Минуло кілька місяців і вона втекла від чоловіка в зруйнований замок проклятого, що ховався високо в горах, і народила доньку. Батько приїхав, намагався напоумити доньку. Але та не захотіла повертатися до чоловіка, вважаючи за краще жити одна і відродивши клан Ейр, у якому влада тепер передавалася від матері до доньки. Незабаром клан поповнився новими жінками і рудоволосими дочками – чомусь саме такими дівчатками обдаровували Грі цей клан.
Він замовк, пильно дивлячись на мене вражену його розповіддю та її недомовленістю, що навіть у такому стислому викладі пробуджувала бажання поставити купу запитань. Але я терпляче мовчала, даючи шанс висловитися.
– Шість кланів стали дбайливіше оберігати своїх жінок і не втручалися в життя Ейр. Ті теж жили тихо. Лише раз на оберт, спускаючись на свято Повних місяців. Здавалося, все налагодилося, але минув час і діти в кланах стали народжуватися слабкими і хворими. Їх вік став коротшим. Лікарі забили на сполох. Близькоспоріднені зв'язки вели до виродження, потрібна була нова кров. Ми звернули погляд на Ейр, що народжували високородних дочок. І кільком кланам навіть вдалося здобути рудоволосих дружин. Хоча дівчата в наші сім'ї входили неохоче – чоловіки не могли догодити жінкам ейр. Тим потрібно було більше, ніж ми могли дати. І вони захотіли повернутися. Спалахнула нова війна. В запалі битв клан Ейр був знищений, а всі жінки стали трофеєм.
Замовк, втупившись у вікно, за яким небосхил опромінювали три місяці і яскравими спалахами мерехтіли зірки.
– Але відродження не сталося, – уривчасто кинув коротку фразу, не вдаючись у подробиці, – Ми так само вимираємо...
Відійшов від вікна, повернувся на стілець:
– Сім обертів тому на Забороненому континенті ми знайшли старий космічний корабель. Дюжина сміливців зголосилася знайти рішення і вирушила борознити космічні простори. Кілька разів вони надсилали повідомлення, що вже близькі до розгадки. Навіть найняли собі помічників, а ті їм обіцяли дві дюжини чистих жінок і десяток чоловіків. Але щось сталося, і в призначений строк корабель не вийшов на зв'язок, а на планеті з'явилася ти з двома нижчими. Нічого не розповіси?
Я лише похитала головою: у ній була така плутанина, що не було ні запитань, ні відповідей – скласти б підсунутий пазл і, може, тоді я побачу вихід.
– У будь-якому разі в тебе лише два вибори, – доволі різко почав раптом голова, піднімаючись зі стільця. – Ти або очолиш клан, увійшовши до нього з почестями, або станеш вільною жінкою, яка народжуватиме дітей будь-кому, хто цього захоче. На втечу можеш не розраховувати – за містом в оточенні диких звірів і здичавілих дволиких ти просто не виживеш, та й твої супутники помруть у той же день, – припечатав він, позбавляючи останньої надії.
Я лише кивнула, показуючи, що зрозуміла. І де подівся втомлений і милий убілений сивиною старий, що оповідав про тяготи життя? Зараз це був жорсткий правитель, готовий розтоптати будь-кого, хто посміє не підкоритися.
– Що ж залишу тебе. Старість вимагає сну, – повернувся раптом благодушний дідусь, лякаючи мене ще більше. – Яскравих снів.
Двері зачинилися, залишаючи збентежену мене.
Напевно, я повинна була перейнятися. Поспівчувати, пожаліти. Я і перейнялася, і допомогти вижити їм хотілося. Ось тільки не за рахунок мене. Та й що моя кров? Розчинитися в їхній, на мить відстрочивши вимирання. А ще якщо я правильно пам'ятаю історію Габсбургів, не факт, що чоловіки можуть мати дітей. Хоча з їхньою народжуваністю у них, напевно, технологія ЕКЗ на вищому рівні.
І все-таки цікаво, чому в Ейр народжувалися доньки? Невже вони, як ті амазонки хлопчиків вбивали або віддавали батькам? І хто був їхніми батьками? Адже не страждали вони від депресії інбридингу, а отже, популяція була мінімум у 500 особин, якщо я правильно пам'ятаю перший курс генетики.
"Дволикі?" – майнула здогадка. – "Тоді чому дівчатка були високородними? А що, якщо ген дволикості прив'язаний до Y-хромосоми й у дівчаток не проявляється? Але тоді онук може бути дволиким. Чи ні?"
Задачка крутилася в голові й вимагала розв'язання, але генетика мене не дуже захоплювала, та й знань не вистачало, як і даних. Залишимо це їхнім лікарям. Будуть добре поводитися – поділюся припущеннями, хоча було в них і одне слабке місце, яке геть руйнувало всю теорію: не віриться мені, що за всю довгу історію ніхто з доньок лордів жодного разу не закохувався у слуг. А якби закохувався, то цю теорію вже б багато разів перевірили і спростували.
Так і не зробивши якихось висновків, відклала глобальні проблеми, замінивши їх на персональні та нагальні. Ключове питання: що робити? Тікати? Я могла б ризикнути, але тільки прихопивши з собою Сірейка й Акдрейса. Вибрати одного з трьох? Один уже відпав сам собою – зі спадкоємцем клану я точно не зможу жити, окрім огиди й відрази жодних почуттів він не викликає. Решта...
Додумати не дали, чиясь долоня грубо затиснула мені рот, не даючи вирватися жодному звуку.
Сперлася на чоловіка за моєю спиною, втискаючись у нього сильніше. Потерлася потилицею об груди, показуючи, що впізнала. Не знаю, як, але я якимось шостим чуттям, притихлими рефлексами та інстинктами інтуїтивно впізнала чоловіка.
– Ти прийшов, – прошепотіла, радіючи, варто було чоловічій руці зіслизнути з губ, а пальцям торкнутися щоки в легкому погладжуванні. Потерлася у відповідь, – Ти як? Як Рейс?
Скрегіт зубів став мені відповіддю, мимоволі потягнулася за рукою, втративши ласку. Заплющила очі, відгороджуючись від проблем, відганяючи картинки закривавленого кесерійця і неба, що спалахнуло вибухом. Сильніше втиснулася спиною в широкі груди, і на мить застигла в теплих обіймах, що дарували відчуття захищеності.
– Усе добре, – прохрипів він, водячи рукою по моєму скуйовдженому волоссю, – Звісно, ніколи б не подумав, що нам з Акдрейсом доведеться прислуговувати, але...
– Вам корисно, – усміхнулася на його здивування легко й радісно, дозволяючи собі цю індиферентність, дозволяючи йому огорнути мене своїм крижаним спокоєм. – В нас кажуть: "поганий той генерал, що не був солдатом".
Усе ще усміхаючись, відкинула голову назад і напоролася на уважні сірі очі, що зірками сяяли в сутінковому світлі, яке відкидали місяці. Відчула, як повільно сповзає усмішка з мого обличчя, а мене ніби щось усередині підштовхує туди, де ще хвилину було так безпечно, а тепер зворушливо й солодко-тривожно. Рушила на зустріч цьому відчуттю і зупинилася на півдорозі, повертаючи мізкам кмітливість.
– Мені бігти треба, – сказала якось жалібно, по-дитячому, розриваючи візуальний контакт.
– Куди? – запитав розгублено, а я натрапила на його губи – гарної форми, трохи повні й такі звабливі...
– Не знаю. Але варіантів три – заміж, по руках або тікати. Є ще й четвертий... – пробурмотіла задумливо, повертаючись поглядом до його губ.
Шалено хотілося поцілунку: легкого, ніжного чи навпаки палкого й пристрасного. Не знаю. Але спробувати й дізнатися, як цілується Сірейк, хотілося. До жаху. До іскорок в очах. До... Не знаю. Мені вперше хотілося забути про все і бути тільки тут і зараз, не згадуючи вчора, не думаючи про те, що буде завтра. Є тільки ця мить і тільки цей чоловік, а про решту я буду думати потім.
"Долай мости у міру наближення до них, кнопа", – любив повторювати Сергійко, натискаючи пальцем кінчик мого носа. Дослухатися поради старшого брата? Він же поганого не порадить?
Але тут згадався мій перший невдалий досвід дорослих стосунків, коли цей самий брат вдерся в кімнату гуртожитку о третій годині ночі, не дочекавшись додому з посвяти в студенти своєї недолугої сестри, і витягнув мене напівоголену, одурманену якоюсь бякою з-під якогось хлопця. Потім мене відпоювали якимись пігулками. А Сергій, притискаючи мене до себе, тремтів і шепотів, що всім їм дуже пощастило, що з його сестричкою нічого страшного не сталося, лише кілька легких подряпин – чинити опір я примудрялася навіть накачана наркотиком. Хлопцеві не пощастило більше. Він майже тиждень провів у лікарні, а за кілька місяців того посадили. Бо Сергій не забув – слідкував, вичікував, доки оступиться, і таки затримав, спершу за спробу, а потім розкопав ще кілька подібних епізодів. А я на ранок вимушено прослухала лекцію про превентивні заходи і коли заїкнулася про "мости у міру наближення", отримала у відповідь "головне, думай перед тим, як їх створити чи готова ти до наслідків".
Ось і зараз. Чи готова я до цих самих наслідків, що неминуче наздоженуть вранці?
– Тобі краще вийти заміж, – вирвав мене з глибокої замисленості холодний голос лайора. Пробіг морозом по шкірі, на крижинку перетворивши почуття, які спалахнули жарким полум'ям.
– Звісно. От Рейс одужає – одразу вийду, – огризнулася, щоб тільки не показати, як боляче було зараз це почути.
Але ж я мало не... Повела плечима, вивільняючись з обіймів, що раптом стали незатишними.
– На цій планеті не вийде, – розбиваючи всі мої надії, відгукнувся Сірейк.
"Значить, він не вірить, що ми виберемося. Не вірить, що прилетить флагман. Вони всі загинули?!" – панічно забилося серце в грудях.
Суміш страху, сказу від власного безсилля, люті від того, що той, хто здавався надійною скелею, здався, змирився, визнав поразку, виплеснулася ледве чутним шепітом:
– Іди, – і, помітивши його нетямучий погляд, додала вже голосніше. – Іди. Я спати хочу.
Струхнула головою, змахуючи непрохані сльози. Відвернулася, щоб приховати біль в очах.
Двері скрипнули і безшумно зачинилися – легкий вітерець пробіг по оголеній шкірі, сказавши, що він пішов. Не витримавши, жбурнула йому в слід подушку, і заплакала нестримно, гірко, відчайдушно. Лежала, беззвучно підвиваючи на ліжку, прикушуючи власну долоню, щоб стримати схлипи й не заревіти білугою.
Я так втомилася! Хочу додому. У свою кімнату. Під тепле крило тата, у міцні обійми мами. Туди, де вічний шум і гам глузливих голосів братів, і дзвінкий крик невдоволеної чимось Інги. Туди, де я можу заритися в подушку і, не стримуючись, голосно виплакати, нарешті, увесь біль, що скупчився і тисне всередині. Він уже так давно проситься назовні, але я щоразу стримуюся, очікуючи слушної нагоди. Тверджу, що не можу собі зараз це дозволити, не можу бути зараз слабкою, інакше не виживу. Не можу здатися і поступитися, інакше просто зламаюся, залишившись порожньою млявою лялькою. Кажу, що поки не на часі…
І ось тепер час настав. Видно, я досягла точки неповернення. Точки, через яку мені потрібно переступити, а не піддаватися тому розпачу, що шепоче зараз у грудях "краще б я померла, краще б стала однією з тих двадцяти шести, ніж жити ось так".
Потік нестримних ридань вже вщух, а я все ще впивалася жалістю до себе, доки десь на самому дні під шурхотом усього удаваного не згадалися рядки вірша, який декларувала дівчинка-підліток, що помирала від лейкозу, в онкоцентрі, куди я потрапила на чергове обстеження:
"Я зможу все. Зумію все. Переживу. Перехворію. Перекантуюсь. Переб'юся. Але свого таки доб'юся. Перереву. Перестраждаю. І знову усмішкою засяю. Так нелегко. Не сперечаюся. Але життя – воно триває".
І нехай усілякі Сірейки чешуть лісом, я й сама впораюся. Не було в мене нікого в цій частині Галактики і не треба. Ми й самі з вусами. Тільки б Нейр, малюк, Ері та інші на флагмані були живі. Навіть цей огидний докторишка нехай живе, тільки руки до мене не тягне, а то...
Додумати підступні кари не встигла, виснажена риданнями не помітила, як заснула. Вже крізь сон чула, як відчинилися двері, а чиїсь ніжні руки дбайливо підклали під мене подушку, поправили ковдру, чола торкнулися чиїсь губи у швидкоплинному поцілунку.
– Кір... – видихнула щасливо і забулася без снів до ранку.
Коментарі
Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар
Авторизація Реєстрація