Раді Вас бачити!

Ранок приніс біль і усвідомлення причин мого меланхолійного настрою. Не дарма брати називали мене: “набридою” та вважали, що я постійно лізу туди, куди не треба. Кир навіть одного разу показав до чого це призводить, і я, присоромившись, пообіцяла, що жодного разу більше так не вчиню і в життя інших втручатися не буду. І от…

Як я тепер Киру в очі дивитися буду? Якщо взагалі, хоч колись побачимось. Я засумувала, але настільки несвоєчасно, що будь-якої можливості поридати просто не було. Все це трохи обтяжувало, бентежило і викликало бажання залишитися ближче до річки та відлежатися хоч пару днів.

Тільки хто ж дасть?

Аборигени прочісували околицю, і це питання часу, коли нас знайдуть, тому потрібно ховатися десь у гущі лісу. Та й спосіб вибратися з цієї планети теж потрібно шукати – лайор помирав від нетерпіння та вимушеної бездіяльності. Ні, він, найімовірніше, почекав би, якби я попросила (принаймні в мене склалося таке враження про цю загадкову крижану особистість), от тільки наражати на небезпеку трьох заради комфорту однієї мене було нерозумно.

Нейр та Ері майже змирилися зі зміненою реальністю, лише інколи кидали в мій бік насторожені погляди, немов я знов могла щось таке втнути. Так і хотілося підкрастися нишком та зробити "Паф!", а потім довго виправдовуватися, що доба заподіяння добра вже минула, а на наступний захід шарового добра від Катьки чекати варто не раніше, аніж за рік. А то і десять.

Варто було мені повернутися з річки, на яку втекла, протерши заспані очі, як усі заквапилися-зазбиралися. Мені вручили недоїдену з вечора картоплю і шмат м'яса, і ми вирушили, дотримуючись обраного лайором курсу.

Говорити будь-що з цього приводу я не стала, довірившись досвіду, знанням та інтуїції, і потай сподіваючись, що шлях пролягатиме ближче до води. І коли в обід Нейр відвів мене до джерела, а Ері осадив, не давши зайнятися приготуванням їжі, я зрозуміла, що помічають мої мимовільні супутники значно більше, ніж мені б хотілося, хоч і вважають за краще тактовно відмовчуватися.

Кілька днів нічого не відбувалося. Ми вперто пробиралися крізь хащі ведені лайором в одному йому відомому напрямку. На рідкісних привалах вели цікаві бесіди про життя в цьому світі та на Землі. Так, я дізналася, що шартраси одразу після народження потрапляють до рук господарів, батьки їм незнайомі, та й дітей своїх ніхто з них не визнає, а чоловічі особини часто й не знають про їхнє існування. Що, попри заміну прив'язки з істинної на рабську (так я охрестила їх прив’язку до господарів), народжуваність раси не відновилася, і за останні сто циклів народилося всього кілька шартрасів. Чому власне Ері і Нейр і дивувалися. Я ж лише знизала плечима. Мені в цьому нічого дивним не здавалося: хто ж захоче розмножуватися в рабстві, без жодних перспектив, а головне без кохання?

Інформацією про ромбразців лайор ділитися не поспішав. І всі мої спроби дізнатися щось про його загадкову расу натикалися на непробивну стіну мовчання і відчуження. Бачити заледенілий айсберг замість вже звичного трохи ожилого Сірейка було чомусь нестерпно, і я відступила, наступивши на горло своїй жіночій цікавості, що вирішила, що їй просто життєво необхідно знати про цього чоловіка все і до найдрібніших подробиць.

Супермозок з аборигенами та їхніми дивними звичаями, багатомужжям і краагами залишилися далеко позаду. Хоча мене і переслідували неясні, підглянуті в пам'яті краага бачення тіл у якихось колбах і дітей у пробірках, а щось нестримно тягнуло повернутися і докопатися, розібратися, вчинити справедливо-правильно, спасти невинних та покарати злочинців. І очі, мляві зневірені відчайдушні чорні, як сама порожнеча... Але я старанно гнала все це геть, розуміючи, що повертатися зараз рівнозначно самогубству, і один, і навіть четверо, в полі не воїни. Ми і так ледь п’ятами накивали. І то скоріш завдяки несподіваній удачі, щасливому випадку та заступництву місцевих богів. А якщо врахувати, що один із них заіржав на це припущення і заявив: "я не бог, але мені дуже приємно, що ти про мене так думаєш", то таке вчасне втручання справді було.

На четвертий день у мої сни прокралася тривога. На Землі мені майже не снилися сни, а якщо снилися, то завжди, коли я вранці їх пам'ятала, вони до чогось вели – були попередженням, рішенням або ж просто відповіддю на поставлене мною запитання. А зараз... Сни стали снитися часто, багато з них я не пам'ятала, але вони народжували незрозумілі знання, невідомі мені раніше.

Сьогодні ж сну не було. Лише гнітюча безпричинна тривога, вимотуючи душу, огорнула моє серце, затисла в лещатах.

– Сьогодні ми заберемося з цієї гостинної планети, – видав лайор за сніданком.

– Що? – зацікавлений погляд Нейра втупився на Сірейка.

– На світанку зі мною зв'язався контрадмірал, вони заберуть нас за чотири персени. Нам потрібно тільки забратися на той пагорб, – помахом руки він вказав напрямок, і Ері з Нейром задоволено кивнули.

Сказані лайором слова перед внутрішнім поглядом спалахнули червоним – небезпека. Суцільна небезпека. Така яскрава, що неясне передчуття затопило душу смутними образами.

– Ні, – зірвався з моїх вуст протест.

– Що ні, Кет? – треба ж до мене звернулися на ім'я... Тьху, відволікає.

– Там небезпечно, – озвучила я застереження, що свербіло на підкірці.

– Ти так не хочеш бачити ільма, що готова й далі блукати цією планетою? – з ноткою єхидства запитав лайор.

Я недолуго кілька разів сплеснула віями. Допоки до мене дійшло, що контрадмірал – це Акдрейс.

– Ні. Я скучила і буду рада Рейсу, – сказала впевнено і сама не зрозуміла, навіщо це сказала. Напевно, щоб почути скрегіт зубів і грізний утробний рик? Я навіть озирнулася в пошуках того, хто ці самі звуки видав, але нікого поруч не було, – тільки той пагорб – не вихід. Там щось страшне відбувається, – додала, вирішивши, що краще бути живою боягузливою дурепою, ніж мертвою і сміливою розумницею.

– На цій планеті скрізь небезпечно, – легковажно відмахнувся від моїх похмурих пророцтв лайор.

Ну от що з ним? Дорослий серйозний чоловік, а інколи поводиться так зухвало і безтурботно, як ... бовдур.

"Ось, тому що дорослий, тому й не вірить у все це", – повернувся до уявного спілкування Нейр.

Я скривилася: ніяк не позбудуся цього спостерігача в мозку. Уже й тіло видала, а він усе одно підслуховує.

"Ти надто емоційна і просто фонтануєш роздумами. Хочеш позбутися – не думай".

"Ага, зараз. Біжу і падаю", – огризнувся на цю пропозицію мій мозок.

– Я б прислухався до Кет, – вголос підтримав мене Нейр.

Лайор подивився на грі'ята, так випробовувально–очікувано, що якби я була на місці хлопця, одразу ж покаялася б у всіх гріхах і розкрила б усі таємниці. Тільки це не його таємниця і я з прихованим побоюванням стежила за розмовою.

– Чому? – одне коротке слово, високо піднята темна брова і ти розумієш, що цей чоловік може вбивати одним своїм поглядом або клацанням пальців...

Не витримавши війну поглядів – упертого Нейра і владного Сірейка, втрутилася:

– У мене передчуття. Сон...

– Ти хочеш, щоб я повірив якомусь дівочому сну? – запитав, вдивляючись у мої очі лайор.

Образа прозвучала дивно-образливо, і ця невластива мені реакція змусила мене по-іншому поглянути на чоловіка. Він що провокує мене?

– Ні, звісно, дівочі сни та припущення не варті вашої уваги, ваша величносте, – присіла в покірному реверансі, дивлячись спідлоба.

"Не наривайся, Кать. Ти граєш із вогнем, ображаючи його", – прогримів у голові голос Нейра.

"Ображаючи? Чим я його так образила?"

"Це поза пропозиції, благання захисту. Але ти ільмі кесерійця. Це або битва між ними за право найсильнішого, або образа лайору, якщо він не прийме виклик".

"Дідько!", – у паніці заметушилися думки, намагаючись знайти вихід, і не знаходили. Надто мало я знаю про їхні звичаї. Надто.

– Це пропозиція, Кет? – голос прозвучав вкрадливо з легкою хрипотою.

Трясця! Яка пропозиція?! У цій галактиці тільки два симпатичних мені нелюди, а я їх ненавмисно зіштовхнула між собою. Як усе виправити?

"А ось це було образливо!" – прогримав грі'ят.

А цей на що образився? Та що сьогодні не так?

– Ні, лайоре. Вибачте. У нашому світі це знак визнання, шани і глибокої поваги.

"Бреши та не забріхуйся. Ромбразці відчувають неправду", – попередив Нейр.

"Я не брешу!" – огризнулась подумки і випалила уголос:

– Я не хотіла... – слова підбиралися важко.

Він хмикнув. Лайор, що хмикає? Диво повернулося?

– Шкода, а я вже сподівався.

Що? А це що було?

***

Після мого здивованого "Хмм", розмова зачахла, як та квітка у пустелі. Я більше не лізла зі своїми думками та міркуваннями. Нейр ображено мовчав, Ері говорив через слово. А лайор… Цей взагалі вважав підняту брову кращим засобом комунікації.

Тож на пагорб ми все-таки майже забралися і, з огляду на час, що ще залишався, ромбразець поблажливо дозволив нам зробити привал. Яка різниця, де чекати: на самому пагорбі чи під ним?

Але це для них. Мені ж кожен крок давався важко, ніби я долала потоки згущеного повітря та рвучкого вітру, які мчали мені назустріч, а не йшла безтурботно прекрасною долиною.

У голову лізло всяке, змушуючи постійно озиратися і насторожено завмирати, прислухаючись до себе перед кожним кроком.

Обідати не хотілось. Апетиту не було, тільки бажання скоріше забратися з цієї планети і вже точно з цього місця.

Присіла, спершись об стовбур понівеченого химерно закрученого дерева. Заплющила очі, занурюючись у себе, відрікаючись від усього.

Чужий біль спалахнув кривавими відгомонами в серці. Трупи, сотні, тисячі розтерзаних понівечених тіл, нескінченні потоки крові… Дивитися на це було боляче, гидко, моторошно. А відвести очі неможливо страшно у цій безвиході. В голові замиготіло усвідомлення, що все це минуле. Просте кіно, відтворене пагорбом…

Ні. Не пагорбом. Курганом. Місцем поховання тисяч і тисяч…

І немає цієї приреченості, цього незнищенного болю, цих закривавлених рук, що, благаючи незримих богів, намагаються запхати назад чиїсь нутрощі…

Кожен удар сприймається як свій. Кожна рана болить так, немов завдана мені. І моторошне хворобливе відчуття гнітючої безпорадності. Докірливий погляд батьків на дітей, що жорстоко загралися, відчуваючи власну безкарність…

Жах заполонив серце, зриваючи з вуст мимовільний крик.

Ласкаве "Тшш" прорвалося у свідомість крізь пелену видінь. Сильні руки знайомо стиснули плечі, запах кедра і сандалу огорнув мене, даруючи заспокоєння.

– Я... в... порядку, – вичавила із себе, відсторонюючись із м'яких обіймів.

Занадто велика спокуса потонути в них назавжди. Але цього ніколи не буде. Кляті принципи!

"Я іншому віддана і буду вік йому вірна", – глузуванням спливли в голові слова.

"Ти ще нічого нікому не обіцяла! , – резонно перебив здоровий глузд. – Але ось із цим розтіканням брудною калюжкою потрібно щось робити".

Боже, і що за маячня вічно крутиться в моїй голові! Відволікає...

– Нам потрібно піднятися на пагорб, телепортаційний промінь вже налаштований, – голос Сірейка долітав здалеку, ніби проникав крізь товщу води.

Я повернулася у бік пагорба, що лякав мене. Ері стояв на самій вершині. Промінь яскравого блакитного світла прорізав небо і, огорнувши шартраса на моїх очах, розщепив його на атоми. Зник.

– Ні... – злякане зірвалося з моїх губ.

Обличчя сховалося на широких грудях, втискаючись у запилений, пропахлий потом камзол.

– З ним усе гаразд. Кет, подивись на мене! Нічого не сталося, вони вже на флагмані. Зараз ми піднімемося туди ж, і вже за мить ти будеш шмаркати камзол свого ільма, – єхидно додав цей тип.

Вирвалася з обіймів і, не звертаючи на нього жодної уваги, попрямувала у бік променя. Всупереч усьому: тривожним дзвіночкам, що литаврами лунали в голові, червоним спалахам перед очима, нетвердим ногам, що підкошувалися, уїдливості чоловіка, в якого хотілося вчепитися й попросити захисту та підтримки. Страху, що вже не просто підкрадався до серця, а оселився всередині мене, прогнавши це саме серце кудись у п'яти.

Чи де воно ще там ховається у хвилини небезпеки, що навіть ударів не чути?

Крок за кроком, долаючи себе.

Вже нагорі трохи забарилася, і ця секунда зволікання змінила все. Лайор, який уперся мені в спину, притримав, обхопивши за талію, рятуючи від падіння. Десь далеко на межі зору виник фіолетовий спалах.

– Там! – видихнула я, зовсім невиховано тицьнувши пальцем.

Лайор простежив за моїм поглядом і в дейч посипалися короткі накази. Небо розверзлося, вибухнувши громом та криваво-бузковими сполохами.

– Ні-ні-ні-ні, – заметушився в паніці мій розум.

Не може цього бути! Не міг флагман зі стількома людьми-нелюдьми вибухнути. Не могли вони всі загинути. Нейр, Ері, Малюк...

Хотілося кричати від болю, що краяв душу, але я лише мовчала. Нефритові небеса з красивими криваво-фіолетовими розводами спалахнули блакитним. Щось пролетіло, зросло з крапочки до чоловіка на моїх очах. Впало на пагорб, здригнувши землю.

Але ще до того, як я розгледіла бодай якісь обриси фігури, я вже знала хто це.

– Рейс!

Кинулася я до нього, на бігу намацуючи пелюстку і молячись про себе: тільки б встигнути. Впала на коліна поруч із закривавленим тілом, яке тільки дивом не розлетілося на шматки. Перевернула на спину, хоча точно знала – чіпати не можна.

– Рейс, – натиснувши на щоки, розтиснула його рота, впихнула пелюстку, – Ти тільки проковтни, – благала я, – будь ласочка.

Секунда, дві, три... десять. Жодної реакції. Навіть вії не здригнулися, коли я намагалася розплющити очі.

Засунула пальці до рота, відчайдушно намацала пелюстку й обережно втиснула її просто в гортань.

– Проковтни благаю… Ковтай я сказала!

Здавила горло, натискаючи на кадик, але той так і не ворухнувся.

Я ладна була зробити, що завгодно, аби це допомогло.

Злетіла догори, піднята за плечі:

– Він мертвий, Кет. Ти нічим йому не допоможеш.

Мене легенько стряхнули, повертаючи тверезість думок.

Здивовано відвела погляд від тіла, що лежало біля ніг, тільки тепер помічаючи неприродно вивернуті шию і хребет, мої закривавлені руки. Ні, з такими травмами люди не виживають.

Але він не людина!

Надія, що вже була померла, підвела голову знов.

– Вода! В нас має бути вода! – здригнулася, згадуючи, води в нас не було.

І все одно вивернулась, кинулась до тіла, знову опускаючись на коліна.

Намацала використаний на Ері МЕМ (виховання не дозволило смітити в лісі), у який я вранці набрала воду. Більше бавлячись, ніж з якоюсь конкретною метою. Надто нагадував шприц-ручку і мені було цікаво зрозуміти принцип його дії.

І зараз я вичавила ту не вилиту вранці воду, просто в горло. Дістала невідомі штуковини-зірочки.

– Що це? – запитала лайора, пам'ятаючи його погляд, у якому відбилося впізнавання.

– Це вже не допоможе, Кет.

Щось у його словах зачепило мене, викликало шквал обурення у душі.

– Як це має працювати? – покрутила в руках важку зірочку, що нагадувала традиційний японський сякен.

Сірейк затримався лише на мить, втупившись у мене поглядом.

– Приклади одну сюди, – він ткнув у груди Рейса, туди, де у звичайної людини сонячне сплетіння, – одну сюди, – витягнувши з моїх пальців, які враз ослабли, приклав її на лоб, – а ці сюди, – дві, що залишилися, розмістив у районі пупка і ямочки на горлі.

– І що? – ковтнула слину, що встала грудкою.

– Нічого вони не працюють. Ми не знайшли активатор. Це стародавній засіб Предтеч. У книжках описано, як вони діють, але що виступає активатором, не вказано.

– Але як вони опинилися на станції? – запитала я перше, що спало на думку, поки мозок гарячково шукав у пам'яті, що слугувало у Предтеч активатором. Чомусь я була впевнена, що знаю це.

– А ось це я дізнаюся, щойно дістануся до станції. Тому що всі вони під контролем мого відомства і зберігаються в секретних схованках.

– У вас кріт, – нарешті в моїй голові промайнула здогадка. Залишалося тільки перевірити.

– Що?

– Неважливо…

В моїй руці спалахнув іртсан, і я наполегливо просила його розрізати мені руку безпечним для мене полум'ям – не могла моя сила заподіяти мені шкоду. Іртсан ображено спалахнув, розрізаючи долоню і згас, ховаючи силу.

Кров ринула струменем. Підвела руку по черзі до кожної із зірочок, накапала в маленьке заглиблення. Спалахнули блискавки, з'єднуючи всі чотири зірки в ланцюг, посилаючи імпульси в розпластане тіло. Його вигнуло дугою, підкидаючи вгору.

"Поклади свої руки на плечі. Придави до землі предків. Пусти силу нащадків. Замкни коло", – короткими фразами спалахувала в мозку інструкція.

Секунда, дві... десять, я втратила терпіння:

– Та що не так?! Я все зробила. Ти повинен жити. Якщо ти, Акдрейс Феїде, зараз не розплющиш свої очі і не зробиш вдих, я піду за тобою за грань і буду переслідувати всі твої переродження, – молола я повну нісенітницю, не бажаючи визнавати власну поразку. – Дихай, чортів дурень! Я ще з тобою за ільмі не розібралася, чебурашка хріновий! Ти мені захист обіцяв, гад, а тепер кидаєш? – трясла я мляве тіло, змушуючи його голову кидатися взад і вперед. – Та як ти...!

– П...у...с...ти, – закашлявся кров'ю мій напівмертвий труп.

Пальці злякано розтиснулися, і якби не лайор з його дивовижною реакцією, то хтось би боляче приклався маківкою об землю.

– Наказом імператора вас заарештовано за перебування на Забороненому континенті, – розірвав завислу тишу посилений гучномовцем голос.

Здійняла очі в пошуках цього суб'єкта, але нічого сказати не встигла – жовтий спалах світла і пейзаж довкола нас, розчинився, затягнутий сірим серпанком.

***

Неспішно відкрила очі, дивуючись дивному сну. Полежала, ніжачись у м'якому й теплому ліжку, не бажаючи розлучатися з такою незвичайною фантазією та її героями.

Вітер доніс трель невідомого мені птаха і дзвін дзвону.

Дивно. А де звичний шум машин і звуки світанкового міста?

Широко розплющила очі й ледь не присвиснула від подиву. Балдахін над ліжком і висока стеля, вкрита золотою ліпниною, темно-синя атласна білизна і нефритові хмари за склом величезного французького вікна. Не наснилося!

– Ви вже прокинулися, леді? Так рано. Накажете подати шоколад? – вихором увірвалася до моєї спальні незнайомка і метушливо задерла важкі штори.

І чим вони їй завадили? Чи сонце вранці у них верх блюзнірства?

Знайома назва різала слух, і прозвучала так знайомо з англійським акцентом.

– Краще каву, – піднялася я з ліжка, кутаючись у покривало і соромлячись своєї наготи.

Ще б з'ясувати, хто мене роздягав! І навіщо?

– Що ви! Що ви! Леді не п'ють каву вранці, – затараторила дівчина, яку я віднесла до обслуговуючого персоналу. Чи господині? Сумніваюся, звісно, що господиням хтось наказує, але все може бути на цій дивовижній планеті.

– Щаслива за них, але я не леді, – відмахнулася я від небаченої честі приналежності до вищого світу.

– Як же так? – розгубилася служниця.

– Ну, ось так. Я люблю каву вранці. Тож накажіть принести її, якщо вона є. І одяг. Мій.

– Леді не ходять у штанах... – почала дівчина, але осіклася під моїм поглядом.

– Гаразд, ходити я буду в тому, у чому ходять леді, – миролюбно погодилася я, – але мій одяг усе ж принесіть.

Дівчина кивнула і пригнічено зазбиралася виконувати розпорядження.

– Стійте! Що з моїми супутниками?

– З вашими слугами все гаразд, їх розмістили в північному крилі, – кинула вона і метушливо поквапилась покинути кімнату.

Уникає моїх запитань?

– Ви хоч покажіть, де вбиральня? – кинула їй в спину.

– Двері праворуч від вас. Я пришлю дівчат вам допомогти.

– Дякую не треба, – але мої слова прозвучали вже у зачинені двері.

Хтось явно боїться розпитувань і з чого б це?

Ванну я знайшла сама. Замка на дверях не було і я закрилася, підчепивши ручку принесеним із кімнати стільцем. А то мало хто надумає допомогти.

З насолодою помившись і не виявивши ознак насильства, вчиненого над моїм бездиханним тілом, трохи розслабилася. Вимивши голову, з'ясувала, що волосся в мене мідно-руде. Схоже, моє каштанове волосся добряче вицвіло на місцевому сонечку. Іншого пояснення цього яскравого почервоніння придумати я просто не могла.

Наткнувшись поглядом на дзеркало, глянула на себе вперше з моменту потрапляння в цю галактику. Смаглява шкіра в поєднанні з рудими пасмами і темно-карими очима виглядала дивно і неприродно. Захотілося терміново пофарбуватися. Все-таки рудий – це не моє.

У кімнаті хтось з'явився і я, припинивши себе роздивлятися, загорнувшись у рушники, поспішила відчинити двері.

– Ваша кава, – поставивши тацю на столик біля вікна, дівчина почала виставляти кавник, чашку і кілька вазочок із чимось, що нагадувало печиво або тістечка.

– Спасибі, – чемно подякувала, приймаючи чашку з гарячим напоєм, над яким парував тонкий аромат. Із задоволенням вдихнула, насолоджуючись знайомим запахом. Дівчина скривилася, простеживши за тим, як я зробила маленький ковток. – Хто ви і як вас звати?

– Я ваша служниця, леді. Можете звертатися до мене Елі.

– Де ми, Елі? – я підійшла до вікна і втупилася у розбуркане раннім сонцем місто: високі будинки виблискували дзеркальними стінами, на вузьких вуличках шпиняли круглі летючі машини – місто-казка, місто-мрія.

– Ми в Зарді, столиці імперії Зардган. Милістю імператора ви тимчасово гостюєте в клані Езрім. Якщо вам нічого не потрібно, леді, я принесу вам речі, – і, дочекавшись мого невпевненого кивка, дівчина зникла.

Інформація. Мені знову потрібна інформація! А служниця побоюється нею ділитися і милість імператора – це не те, чого б мені хотілося.

І Рейс? Чи живий він? Як переніс усе це? За словами служниці, вони з Сірейком "у порядку". Але може в них "гаразд" це при смерті або в темниці? І цей клан, у якому я маю честь гостювати… Цей факт викликав найбільше побоювань, тому що клани в моєму розумінні були схожі на злочинні угруповання зі своїми традиціями і звичаями, де всі підкоряються одному і служать спільній меті вірою і правдою. Їх багато, а я знову одна.

Не знаю чому, але зараз мені значно страшніше, ніж було на станції та на кораблі. І, здавалося б, усі зручності, усі умови – нагодували, напоїли, спати вклали, кімната велика, одяг скоро принесуть, і я не бігаю загнаним звірком незнайомими коридорами, а в мене перед очима нескінченні червоні спалахи. Вони приходять у відповідь на слова служниці, на її лагідні жести, на шум у коридорі, навіть на спів невідомої пташки і далекий дзвін дзвонів.

Заплющила очі, дорахувавши до десяти, переводячи подих, повертаючи собі спокій. Піддатися страху – не вихід. Потрібно знайти своїх. Дізнатися, що там із Рейсом і як він опинився на планеті, і Сірейк – він точно придумає план, як вибратися.

Шкода поруч немає Нейра й Ері. І ніколи вже не буде… Грудка, що зібралася десь у грудях, піднялася до горла, наповнила очі сльозами. Ні, не вірю. Попри все не вірю і не повірю, поки не побачу все на власні очі. Вони живі, поки не доведено протилежне!

Рішуче підняла голову і підступно посміхнулася світилу, що забарвило небо: хто б не стояв на моєму шляху, він просто не знає, з ким зв'язався. Храбрилася я, прекрасно розуміючи, що і залізо ржа роз'їдає.

У кімнату запливла Елі, яка повернулася з купою речей. Допомогла вдягнутися в повністю закриту, але при цьому дуже тісну сукню з блискучої стрейч-тканини, в якій я одразу відчула себе голою. І після півгодинного крутіння мене перед дзеркалом, зробивши мені жахливо зухвалий макіяж з підкреслено-затемненими очима і яскраво-червоними губами, провела мене для знайомства з імператором.

Широко розправивши плечі, гордо піднявши підборіддя, ігноруючи бажання переодягнутися і вмитися, після стукоту і різкого "Увійдіть" я ступила у світлий кабінет і зупинилася біля входу, уважно розглядаючи обстановку.

У кабінеті на мене чекало п'ятеро: троє гарненьких випещених блондинів, що виблискували єхидними посмішками на тонких аристократичних обличчях, вбілений сивиною дідуган, який презирливо зміряв на мене погляд, і сповнений власної значущості та важливості імператор. Причому те, що він імператор, я зрозуміла не за властивою всім небожителям аурою владності, а за сальною посмішкою, що смакувала передчуттям уседозволеності, з якою він дивився на мене – погляд павука, в павутину якого потрапила комашка, і він, потираючи лапки, вичікує лише поки та сильніше заплутається в павутині і припинить опиратися.

Я мовчала, повільно і навіть трохи розслаблено ковзаючи поглядом по обличчях, стінах, вікнах. Вишукуючи слабкі й сильні місця, прораховуючи шляхи відступу, спостерігаючи й аналізуючи. Так вчив вступати в битву тато: "Придивляйся, зачаївшись, – вичікуй. Демонструй свої сили, представляючи їх слабкостями. Хай тебе недооцінюють, вважають слабкою та дурною А ти завдаси нищівного удару тоді, коли ніхто не чекатиме на це, впевнений у своїй близькій перемозі. Інакше ти – слабка дівчина, просто не виживеш".

– Схиліться в поклоні, леді, перед його імператорською величністю Зархом Іні–Геріт, – прошипів старий, висмикуючи з роздумів.

Схилила голову, ховаючи виклик в очах і посмішку на губах:

– Вибачте, ваша імператорська величність.

Той поблажливо кивнув, кинувши на мене оцінювальний погляд:

– Світлих днів, леді.

Схилила голову ще нижче старанно намагаючись зрозуміти: як відповісти на це привітання?

– Вдалих звершень, ваша імператорська величність.

Сардонічна посмішка ковзнула по тонких губах, супроводжувана глузливим урочистим поглядом. Цей погляд будив у мені мерзенне почуття продажності, немов я була річчю – товаром, виставленим на вітрину, з якого він неодмінно зніме пробу.

– Дозвольте представити вам мого радника, – продовжив імператор, не дочекавшись продовження, – що милостиво погодився прийняти вас у свій клан, лорд Енріс Езрім. Відсьогодні й до вашого заміжжя він ваш опікун, леді... – замовк, усім своїм виглядом показуючи, що мені треба озвучити ім'я.

– Кетрін Ані-Сетус, – представилася я, назвавши ім'я батька замість прізвища, розгублена тим, що в мене з'явився опікун, і десь у близькій перспективі замаячило заміжжя.

– Це лорди Хіас Езрім, Тріан Альгеро і Дрім Іні-Херіт, – кожен із представлених схиляв голову у ввічливому поклоні і робив крок уперед, коли імператор вимовляв його ім'я, встигаючи при цьому роздягнути мене хтивим поглядом, – Спадкоємці трьох найвидатніших кланів імперії і найкращі наречені з тих, що ми можемо запропонувати вам, леді.

– Спасибі за надану честь, ваша величносте, але в мене вже є наречений, тому прийняти привабливі пропозиції цих прекрасних лордів я не можу, – спробувала я відхреститися від заміжжя.

Так, що це за Галактика така, ледве що й одразу заміж!

– І де ж ваш наречений, леді? – зацікавлено подивився на мене імператор.

Слова спалахнули червоним, а щось, що промайнуло в його погляді, змусило мене одразу ж відхреститися від Рейса.

– Не тут, – ухильно відповіла, відчуваючи себе в пастці й усвідомлюючи, що наречений не стінка, може й посунутися, а скоріше за все, натрапити на щось колольно-різальне до весілля.

– Ну от бачите, – підступно посміхаючись, видихнув імператор, – а ваш опікун краще подбає про ваші інтереси.

"Спокій, тільки спокій!", – повторила про себе вислів Карлсона.

– Вибачте, ваша імператорська величність, але чому лорд Езрім мусить витрачати час і брати на себе таку відповідальність, як піклування про мене – слабку і непотрібну дівчину?

– Згідно з нашими традиціями жінка не може жити самостійно, а клан Езрім врятував життя вам і вашим слугам, виступив на Раді проти вашої страти за перебування на Забороненому континенті, тож я висловив рішення взяти вас під опіку. Рада його підтримала.

Час від часу не легше. Видихнула, міцно до болю стискаючи кулаки, аби тільки не вибухнути гнівною тирадою на таке самоуправство.

– У вас п'ять сонць, леді Кетрін, потім відбудеться свято Повних Місяців, у якому беруть участь усі незаміжні жінки. Ви або виберете чоловіка до свята, або вас виберуть на святі, або клан відмовиться від вас, і ви станете вільною жінкою.

Промовчала, ніяк не реагуючи на це висловлювання, бо його "вільною жінкою" звучить так само як наше "хвойда", а свято Повних Місяців у його поданні відлунює в моїй свідомості стародавніми ритуалами, пов'язаними з родючістю. Сподіваюся, це не так. Втім усмішки передчуття, що миготять на обличчях присутніх, вщент розвіюють цю надію. З останніх сил стримала порив запустити що-небудь важке в ці усміхнені фізіономії.

– Якщо у вас немає більше запитань, можете нас покинути, – великодушно відпустив мене імператор.

– Тільки одне прохання, ваша імператорська високість, – смиренно схилила голову ще нижче, – Поверніть мені моїх слуг.

– Не пристало, щоб молодій леді прислужували чоловіки, – прокаркав радник.

І я покірно відступила.

"Мовчи", – наказала собі, насилу стримуючи обурення, що заполонило душу.

– Лорд Езрім має рацію, леді. А зараз поспішіть. У вас так багато справ: вбрання, коштовності, близьке знайомство з нареченими, – хижа посмішка прослизнула по його губах.

А ти то, чому радієш?

Кивнула головою і відступила, не наважуючись повернутися спиною до цих членистоногих.

– Ох, леді, це ж треба – найзавидніші наречені імперії. Та ви щасливиця, – пробурмотіла Елі, щойно я опинилася за дверима.

Я не вслухалася в її надокучливу балаканину, намагаючись якнайбільше помітити і закарбувати в пам'яті.

Тікати! Терміново! Негайно! Ніяких шлюбів, ніяких консумацій. Я ж просто приб'ю гіпотетичного чоловіка в першу шлюбну ніч, а якщо не вийде в першу, то в другу чи третю.

І все ж не стрималась, запитала про майбутнє свято.

– Ой, це таке веселе свято. Усі незаймані дівчата в гарних сукнях збираються на галявині, потім туди приходять чоловіки, які не знайшли пару. У цю ніч їм дозволено все. Дівчина не може відмовити ні в чому. А діти, народжені після свята, вважаються такими ж законними, як і діти, народжені в шлюбі. І першим чоловіком може стати який-небудь лорд або навіть імператор, як у Кії, – врізалися у свідомість, супроводжувані яскравим червоним спалахом, заздрісні слова служниці.

І чому вона заздрить? Лорда їй першим подавай або імператора. Та ці, самозакохані індики про дівчину навіть не подумають – отримають своє і підуть далі іншу приречену ловити. А ця... Хоча, може, в них із дитиною імператора чи лорда ти стаєш вартою заздрості нареченою? Чи може чоловіки платять за задоволення, подаруночками обдаровують, придане дають дівам, якими скористалися, щоб жили ті потім безбідно і радісно? У нас у середньовіччя щось таке ніби було… Хоча мені це все одно мені не подобається. А така психологія на голову не налазить. Розумію жорсткий патріархат, чоловік завжди правий, а жінка лише гарна річ, але коли вони самі хочуть бути цими речами... Утім, не мені судити, я їхнім життям не жила і біль їхній мені невідомий. Може в Елі вдома сестри-брати голодують або батьки помирають, а це єдиний спосіб їх врятувати.

Так, і хотілося зупинитися і послати весь цей божевільний будинок так голосно і далеко, але не можна. Опиратися зараз нерозумно і безглуздо, можна втратити навіть ту видимість свободи, що мені залишили. Хай краще думають, що я на все згодна.

Вже в кімнаті розтиснула кулаки – нігті залишили криваві півмісяці та синці на долонях. Виходів у мене два: тікати або позбавитися цноти. Перший кращий, але в разі невдачі скористаюся другим – залишиться тільки знайти чоловіка, а точніше вмовити одного з двох можливих.

Що ж за смиренністю, слухняністю, покірністю і терпінням це не до мене. Мені цих якостей просто не виділили під час божественної роздачі і, якщо терпіння в мені виховували батьки, то решту вони потрібним не визнали і ігнорували. Знали б, де дочка опиниться, може й передумали б. А так... маємо те, що маємо – я краще помру, ніж покірно прийму нав'язані мені умови.

І все-таки я невдячна. Мені тут життя врятували, найкращих наречених пропонують, а я втекти намилилася...